В дорозі

Михайло Коцюбинський

В ДОРОЗІ

 

 

Дe б Кирило не був, що б не робив, скрiзь оточала його атмосфера, густа й своєрiдна, що заслоняла багато предметiв, наче їх зовсiм не було на свiтi. Атмосфера гаряча, тривожна, вся — небезпека i боротьба, вiчний упад i пiдойма, розквiт надiї й розпука, почуття сили й знесилля i безконечно довга дорога, на якiй стiльки вже полягло... Дорога, якiй, здавалось, кiнця не видко. Цiлий ряд жертв, загин благородних, найближчих, чад кровi i танець смертi, гарячий ворожий вiддих, що припадає до слiду, й те вiчне «мусиш», що гнало зв’язувать там, де розiрвали, розжеврiти те, що пригасало. Ту атмосферу носив Кирило з собою, як квiтка запах. Вона одiпхала од нього родину, у нiй розплились колишнi звички й потреби молодого життя, розвiялось навiть прiзвище власне. «Кирило», «товариш Кирило» — хiба вiн звався коли iнакше?

Краса природи, принаднiсть жiнки, чари музики i слова — все се котилось, як хвилi в далекому морi, чужi й невидимi. Природа — се були день або нiч, зима чи лiто — час зручний або незручний задля роботи; жiнка — товариш чи ворог, пiсня — лиш те, що кличе до боротьби. I двадцять три роки, подвоєнi в тiнях на худому обличчi, у зморшцi на чолi, немов зреклись своїх прав, зсушили молодiсть...

Високий, стрункий, бiлявий; блакитнi очi, притомленi трохи; темна сорочка, широкий пояс — такий приїхав вiн в город.

Учинив «явку», сказав пароль. Добре! Тiльки треба зачекати листа.

А тим часом Кирила повели аж на край мiста, де в певному захистi мiг перебути.

Йшли довго душними вулицями, повними пилу, аж сiло сонце, i на золотi неба, як на тлi вiзантiйського образу, зачорнiли сiльвети тополь та дахiв. Товариш говорив щось нервово, наче хотiв впевнити не тiльки Кирила, але й себе, що справа цiкава, а тим часом в його облiзлiй фiгурi i в порудiлiм пальтi чулось щось винувате i безнадiйне.

На квартирi їх стрiла хазяйка i показала кiмнату. Ну, тепер на добранiч. Як тiльки надiйде лист, зараз можна почати роботу. Кирило лишився сам i байдужно дивився, як нiч обгортала садок — чорна, густа i тепла. Сiв на порозi i закурив. Було так тихо, спокiйно. Червоний вогник цвiв серед ночi, як квiтка щастя, в пiтьмi думалось ясно, як нiколи при свiтлi. Вiн думав про те, задля чого приїхав, що має зробити, i чорний павук-турбота почав уже ткать свої сiтi.

Несподiвано, раптом у чорну тишу щось впало. Живе, веселе i безтурботне. Заскакало по листi, збудило повiтря, штовхнуло землю i вогко дихнуло просто в лице. Пронеслось шумом, обмило землю i щезло. А тодi виплив на небо мiсяць. Кирило вийшов у сад i якось разом убрав у себе важкi дерева, повнi, як губка, водою, срiблястий регiт мокрих листочкiв, шептання крапель помiж галузок, обiйми тiней з зеленим свiтлом i синє глибоке небо, просте, спокiйне. Природа зiтхнула повними грудьми, зiтхнув i Кирило.

Невже вiн сього нiколи не бачив?

Було якось чудно i по-новому приємно, що лоскотали чоло холоднi краплi, що спливало на нього зелене свiтло, що в серцi стало так само спокiйно, як i на небi...

Довго не мiг заснути.

На другий день прокинувсь пiзно — i перша думка була про лист. Побiг до хазяйки i одчинив дверi.

— Добридень! Нiхто не приносив до мене листа?

— Ай!

Високе, чисто жiноче i рiзко-дзвiнке, воно в блискавку злилось з рожевим тiлом та з лопотом нiг. Ляснули дверi i — стало пусто.

Знадвору в сiни вступала хазяйка. Нi, лист не приходна.

Се було дивно, що ту одповiдь прийняв так байдужно.

Взяв шапку.

День був блискучий, лiтнiй. У праву руку їживсь дахами та коминами фабрик задимлений город, налiво стелились зеленi луки i вигинались фестони лiсу. Направо? Чи влiво? Вагався хвилину — i подався на луку.

Наче нiчого не одмiнилось за сей короткий час, а чогось очi не так дивились i думки були не тi. Щось наче згубив i не хоче пiдняти» щось наче змив з нього вчорашнiй дощик — через те, може, було так легко. Приємно було ступати по твердiй стежцi, вiдчувати роботу тугих мускулiв нiг. Раз-два!.. Пiдставляти лице пiд сонце i вiтер i йти кудись без цiлi, без думки про обов’язки, людей, роботу. Йти серед поля, купати тiло в золотих хвилях, а очi в блакитi. Як дикий звiр. В тiм було нове щось i ганебно солодке. Надвечiр тiльки повернув втомлений, чорний од сонця, як циган, з руками, повними квiтiв.

Вечерю подала хазяйська дочка. Се було те «ай!», сполохане вранцi, молоденьке, бiляве, з нiжною лiнiєю тiла, курносе i синьооке.

Кирило простягнув руку.

— Я налякав вас уранцi?

Воно пирснуло смiхом й надуло рожевi губки, повнi i вогкi.

I знов Кирило почув у собi чудне щось: його надила лiнiя губ i їх рожева вогкiсть.

Ну, звiсно, вона налякалась; прибирала, була неодягнена i не сподiвалась, що хтось одчинить дверi. Вiн просить вибачити, бо не мiг знати, що в сьому домi є така... «Яка така?» — «Ну, така, така... панна Олена...» — «Олена?» — «Хiба не вгадав, що її звати Олена?» — «Ха-ха! А може, i не Олена?» — «Ну, то Наталя». — «Якраз! Ха-ха!» — «Ще не вгадав? Тепер вже напевно: Варвара, Настя, Оксана, Марiя...» — «Нi й нi, нiколи вiн не вгадає, а от вона знає, що вiн Петро». — «Ба нi, не так...» — «Петро, Петро, Петро...»

З другої хати гукала хазяйка:

— Усте, де ти там щезла!

Ага, ось воно й вилiзло шило з мiшка. Для першої стрiчi з панною Устею вiн їй дарує отсi квiтки. «Отсей бур’ян?» Ну, коли се бур’ян, то вiн забирає назад.

Але Устя уже вхопила квiти й побiгла з кiмнати.

Й на другий день листа не було. Кирило обуривсь. Свинство, мерзота! Вiн марнує дорогий час, а вони там сидять собi згорнувши руки. I се партiйна робота! Чорт знає що за порядки! Ходив по хатi великим та легким кроком, наче злiсть одривала його од землi, i дув на полумiнь злостi, щоб роздути в пожежу. А разом з тим, десь з глибини, сочились пiдземнi джерела i гасили вогонь. Ловив нещирiсть i чув знеохоту, що блукала у ньому, як тiнь бистроплинної хмарки. I се викликало у ньому гнiв. Треба пiти у город i розпитатись. Швидко зiбрався, вийшов на вулицю i... повернув в поле.

А як тiльки в розкритi очi вступило зелене, що котилось буйними хвилями лукiв та лiсу, як тiльки небо спустилось i нiжно торкнулось обличчя, немов пушинка, як тiльки в груди ввiллявсь золотий напiй повiтря, його сповила солодка втома, як у людини, що встала з смертельного ложа, i впало десь у безодню все, чим досi жив: спека роботи, вогонь небезпеки, чад кровi i боротьби... Так наче вiн тiльки вчора родився, в один день з молодою природою. I не мав сили, не хтiв спинитись над тим, що з ним робилось, струшував з себе всi думки й сумнiви, як гуси з крил воду, перепливши нарештi рiчку.

Брiв серед жита i дивився новими очима... нi, не новими, а тими, - що довго спали пiд вагою безвладних повiкiв, — дививсь, як скипало молоде жито синiм шумовинням колосся, як било хвилями у чорний лiс. А лiс кудись йшов. Йшли кудись сосни, ряди високих пнiв. На вершечках, жовтих, як ананаси, лежали чорнi корони, мов волохатi папахи. Здалека йшли, переходили рiчки, фiолетовi дороги, глибокi багна — й замазали ноги, бо до половини пнi були сiрi, як засохле болото. Йшли i щезали у сизiй млi.

Коли ж Кирило вступив у лiс, ноги сковзались у нього, як на паркетi, над головою химерно корчились гiлки — клубки жовтих гадюк, гойдались кошлатi вiти, наче фотелi, де спочивало сонце, а маленькi галузки, пучечки соснових гiлок стелились на небi, як дороге гаптування по блакитному шовку. I сонце горiло за ними, як за китайським екраном.

За лiсом дрiмали луки, наче стоячi води пiд матом ряски. По них блукали тiнi летючих хмар, наче хорти припадали, нюшили й щезали у резедових просторах.

Попадались маленькi озера, що грали лускою i трiпотiли, як срiбна риба, кинута з рiчки на надбережну траву. Або великi — з муром синього очерету, з бiлим обличчям водяних лiлiй, з багнистими берегами, чорними i блискучими, як мокрi спини гiпопотамiв, з теплим духом води i намулу.

I все було таке здорове, цiле, безжурне, i все спiвало хвалу безлюддю...

Кирило не питав вже хазяйку про лист. Але одного разу, як збирався виходить, вона сама подала йому листа.

Ага! Хiба се до нього? Ну, добре, добре... Взяв машинально i, не глянувши навiть, поклав у кишеню. Що вона каже? Приходив до нього i не застав? Се панна Устя склала той гарний букет? Що? Прохав зайти i конче сьогоднi? Ну, добре, добре... Чудеснi квiти, — i який смак має та панна Устя...

Тепер по цiлих днях лежав над берегом рiчки i дивився на небо. Його займали хмари — ся неспокiйна небесна люднiсть, за якою вiн стежив; вiчно жива, вiчно рухлива. Часом здiймались там бучi, народнi повстання. Мчали обуренi юрми, чорнi од гнiву, грiзнi, з риком, з громом рушниць, з вогнями бомб, з червоними прапорами. Точились небеснi вiйни, падали трупи, а їм толочили груди все новi лави. I невiдомо, хто перемiг.

Або знов було спокiйно — i люднiсть гуляла, як на бульварах. Радiсно й легко пливли веселi громади в бiлих та синiх серпанках, нiжнi дiвчата, пишнi жiнки, рожевi дiти, — i скрiзь було повно радощiв, смiху.

Часом з’являлись блiдi хмаринки, довгi, худi, прозорi, немов сухотники проходжались десь на курортi понад блакитним морем.

Або паслися вiвцi — цiлi отари бiлих ягнят, i як пастух — золоте сонце.

Кирило стежив творчi процеси, що вiдбувались на небi. Хтось невiдомий, великий майстер, лiпив з сiрої маси звiрiв, людей, птахiв, будинки, вежi, городи цiлi — i пускав їх на волю, щоб заселити небо. Але все те було сире, не встигало ствердiти i утрачало форму. Звiрi змiнялись у вежi, з людей виходили гори, з городiв — птахи; будинки приймали форму людей, а тi знов змiнялись у скелi, що оточали глибокi, повноводi озера. Валились розкiшнi храми, розтавали на альпах снiги, i з пишних троянд осипались рожевi платочки. А невiдомий вже шаленiв — творив драконiв, крилатих коней, грифiв та крокодилiв; але й тi жили тiльки хвилинку, щоб перетворитись у щось нове. Тодi, знемiгшись, в розпуцi, мiшав все разом у сiрий хаос i сам розпливався у сум.

Цiкавi теж були тiнi i їх життя. Кирило зорив за ними, як вони корчились попiд кущами, пнями дерев, пiд берегом рiчки, їм було боляче i невигiдно. I тiльки тодi, як сонце втомлялось i од вершечка слави спускалось униз, тiнi помалу i обережно простували скорченi члени, росли i лiзли все далi та далi. Надвечiр вони лягли вже у весь свiй зрiст, лягли по долинах без краю довгi чорнi тополi, тонкi крилатi вiтряки, шпилястi дзвiницi, димарi фабрик — весь город циклопiв, чорний, нiмий i ниций.

Кирило не чув докорiв. Красу природи i її спокiй пив хтиво, як спраглий воду, без думки i без сумнiву. Як щось належне. Загублене щось i знайдене знову. Здалеку часом, як з-пiд землi, долiтала до нього луна знайомих сигналiв, але така блiда, безсила, що зараз вмирала. I вiн не хотiв її слухать. Зате по ночах його мордувало. У снi здавалось, що вiн щось мусить, щось конче мусить зробити — й не може. Не має сили. Збирає всю мiць, напружує волю, змивається потом — й не може. А мусить... Болiло.

Будився розбитий, безсилий, та перший сонячний промiнь, що тягся до нього крiзь шибку, вбирав у себе ту сонну мару i вертав сили.

Тепер Кирило ходив вже не сам — панна Устя знала чудовi куточки, оази квiток. Вона йшла перед нього, свiжа i чиста, з блискавичною лiнiєю тiла, i смiялась весело й тепло, як сонце. В лiсi вона сiдала десь на галузку i гойдала ногами, тугими i молодими. Наче русалка.

— Не дивiться на мене.

— Коли я хочу.

— А я не хочу.

— Менi байдуже.

— А я закриюсь.

— А я одкрию.

— Тiльки насмiльтесь.

— Уже насмiливсь.

— Ай!

I знов те «ай», таке високе, лоскотливо-жiноче i срiбно-дзвiнке.

Вiн держав руки, а вона жмурила очi, ховала лице, i смiх сипавсь їй з горла, як лiсовi горiхи у кришталеву вазу.

Перекидались словами, пустими i незначними, аби подати один одному голос, i слова тi приставали до них, як будяки, що трудно одiрвати з одежi.

Над берегом рiчки вона роззувалась, бродила по мiлкiй водi. Вода позволяла дивитись на її ноги, такi блiдi, як вiночок нарциса. По блакитнiй водi пливли й щезали легенькi хмари, а вона здавалась одною з них — рожева, прозора, позолочена сонцем.

Кирило надимав легкi i пускав берегом, наче стрiлу:

— Ус-тя!

Тодi високий берег й його заломи, мур лiсу i всi горби складали губи, так як Кирило, i вертали в одповiдь:

— Ус-тя!

А Устя смiялась.

Разом, як двi берiзки з одного пня, вони з’являлись тут, там, збирали квiтки, вигрiбали з-пiд листя гриби, купались в сонцi i в холодках або, взявшись за руки, збiгали з горбiв у сочистi долини. I вiн не мiг одрiзнити її од шелесту лiсу, од льоту хмар, запаху зiлля. Вона була така наївна i така хитра, так мало i так багато знала, як та мурашка, що будує пишнi палати i живе в темних комiрках.

Лежали у високiй травi, серед моря квiток, i роздивлялись: там, на самому сподi, жовтiли черевички i дрiбна потентиля, як зерна золотого пiску, а над ними здiймались топольки веронiки, то сiро-блакитнi, то густо-синi. Червонi помпони конюшини, немов їжачки, стовбурчили щетину з трилистих пiдставок, а пахучий чебрець ткав по схилу гори гелiотроповий килим. Кашка розкрила скрiзь парасольки. Серед бiлих наметiв її трiпались крильця синiх метеликiв. Часом на парасольку спускався жук i ловив сонце в зелене дзеркало крил. Устя таїла вiддих, щоб його не злякати. Похмурий звiробой викидав купи зiрок, яскраво-жовтих, проте сумних, як золотi кутаси на чорних боках домовини, а обiк нього виганяв сiре та вузлувате стебло петрiв батiг, по якому дряпались зрiдка блакитнi квiти, полинялi й нечесанi. З трави на Кирила наводив око ромен. Дрiбнi дзвiночки розбiгались по луцi i сiяли сум, такi делiкатнi i такi нiжнi, що самi дивувались, як животiють на свiтi. Недоступна кропива, обважнiла насiнням, немов бджола пергою, хазяйновито шепталась по своїх леговищах.

А там знов волохата центаврiя хилилась на всi чотири боки, немов хотiла засипать синьо-рожевим цвiтом усi простори. Оддаль кiнський щавель, зрудiлий на сонцi, куривсь брунатним димом, як похоронний факел, i стояли поважно, як золотi семисвiчники по древнiх храмах, коров’яки. Кирило показував Устi долини, де евфорбiя таємничо котила в сочистих та сирових, як дiйки корови, стеблинах молоко од темно-соснового низу до жовтих кругленьких розеток. На високих мiсцях порiс, як джунглi, сивий полин i п’янив повiтря гiркими пахощами, густими й задушливими.

То там, то сям простягались до сонця котячi лапки, сухi, бездушнi, м’якенькi, немов оксамит, а мiж ними польова м’ята кожну пару листочкiв прибрала в пояс з гелiотропiв. Устi з Кирилом здавалось, що наївнi дiантуси червонiли в травi, як дитячi обличчя, а над ними схиляв свої вiти журливий дрiк i плакав золотими сльозами. Окремо займали великi простори будяки, синi, аж сизi. Вони здавались покинутим вогнищем, що конало передсмертним блакитним димком. А там, по луках, свiтила жовта кульбаба, як зорi на небi, крутилась на однiй нiжцi березка, мiцно тримався землi деревiй, кивала сiрими вiтами собача рожа i на горохах сидiли, як метелi, бiло-рожевi, червоно-синi i жовтогарячi квiти. Се була оргiя квiтiв i трав, п’яний сон сонця, якесь шаленство кольорiв, пахощiв, форм...

Устя лежала i гризла якесь стебло, а Кирило нагнув до себе кущ зiлля й припав до нього гарячим обличчям. I от без слiв, без намови очi їх стрiлись, як чотири найкращих квiтки, i уста простяглися до уст. I разом з солодкою вогкiстю в одно зiллявся смак гiркої трави...

Раз пiсля того щось сталось. Коли був сам, серед ночi у своїй хатi, хтось кинув слово:

— Зрадник.

Голосно i виразно.

Зрадник? Хто?

Кирило озирнувся, але тiнi спокiйно лежали i спокiйно блищали при свiтлi лампи малюнки на мiщанських шпалерах.

Вiн сiв на лiжко i несвiдомо схопивсь за кишеню, де й досi лежав нерозпечатаний лист. Але не вийняв. Якась ворожнеча, якась вiдраза загарчала у ньому, немов збуджений пес, й рука безвладно впала назад. Почув утому i тихо сидiв та прислухався, як у порожнiх грудях лунало те слово. В грудях, од яких раптом одпливла кров i шугнув холод, як у щiлину. Потому одразу зробилось душно, гаряча хвиля пiднялась десь знизу, залляла ту порожнечу, вдарила в голову й зiгнала Кирила з лiжка.

Чорт! Вiн має право. Право на повне життя... право двадцяти лiт... Право одного життя, що не повториться бiльше... Хто заборонить? Хто може? Хто може згасить його «я», стерти всi кольори, знищити запах... хоч би то було потрiбне для тисячi других? Других, яких навiть не знає. Чорт! Вiн не оддасть їм всього... вiн має право й собi щось лишити...

Все в нiм кипiло i гнало по хатi, од стiни до стiни, з кутка в куток.

«Зрадник!» Хай йому скажуть се у лице! Тодi побачать...

Йому сказали се у лице! Те друге, що жило у ньому, те справжнє i невгомонне «я». «Я», що так ясно горiло у ньому... палило в полум’ї все особисте, нечисте, звiряче. Але перше змагалось, боролось, хотiло жити, кричало про своє право й тягло до себе.

Їх помирила втома. Безбарвна i каламутна, вона дрiмала десь в глибинi, наче туман пiд водою, i тiльки ждала, щоб простягти звiдтiль свої липкi обiйми...

Що дiялось в свiтi? Хiба вiн знав? Не мав навiть охоти. Газет не читав, листiв не було, i нiхто не приходив до нього. Спочатку навiдувавсь хтось, але не мiг застати Кирила й покинув ходити.

Вечорами, правда, як мiсто тихо свiтилось i тихо зiтхало пiсля денної утоми, вiн брав Устю за руку i йшов туди.

Бродили по вулицях, як по чорних каналах, притулившись до себе, i врештi спинялись десь пiд вiкном, щоб послухать музику. Ховались у затiнку й ловили згуки. Устя любила веселе, приспiвувала стиха i стукала каблучками у такт, а в Кирила згуки скакали, як вогники, розцвiтались, як квiтки до схiд сонця. Пливли на хвилях свiтла, що лилися з вiкна, й родили тугу. За чимсь прекрасним i невiдомим, таким далеким i таким близьким...

Раз щось чорне та пелехате закрило свiтло i розiрвало музику.

— А!

Читати далі
Додати відгук