Вибрані поезії

Маркіян Шашкевич

Вибрані поезії

 

 

БАНДУРИСТ

(Уривок з піснетвору «Перекинчик бісурманський»)

 

Пісенька

 

Присів на царинці — молодь обступила,

Як цвіточку пчоли, а старшина сіла.

І вийняв бандурку, і обтер полою,

І став ї строїти, і повів рукою

По струнах злегенька — струни згаморили.

Півець розуміє — бо з ним говорили;

Вже літ сорок і два їх бесіду знає.

І вдарив сильніше, і скорше тру чає:

І стали гриміти та бескидським громом,

І стали шуміти та степовим шумом;

То знов заскипіли, як води старого

Отця Славутиці — бо о нім думає

Півець і мислію честь єму співає;

То знов злебеділи, як би галич много,

Стадами злетівши, чисте поле вкрили;

То знова злегенька, стиха гомоніли.

Мов згадка літ давніх і минувшой долі.

Щораз то тихше і тихше бриніли,

Розлетілись за півця думкою по полі.

А потому зглох[л]и — зовсім заніміли…

 

БОЛЕСЛАВ КРИВОУСТИЙ ПІД ГАЛИЧЕМ, 1139

 

Не згасайте, ясні зори,

Не вій, вітре, зниз Дністра,

Не темнійте, красні звори,

Днесь, Галиче, честь твоя!

Бо хто русин — підлітайте

Соколами на врага!

Жваво в танець, заспівайте

Піснь веселу: гурра-га!

Побарися, облак тьмистий,

Ще годинку, ще постій:

Тобі прийде розповісти

Славний руський з ляхом бій.

Од Бескида аж до моря

Піснь весела загула,

Від запада аж де зоря

Чути голос: гурра-га!

Покрай Дністра, край бистрого,

Ясний сокіл там жене —

Ярополка київського

Скоропадний кінь несе.

Гей, хто русин — за ратище,

В крепкі руки — меч ясний,

Шпарка стріла най засвище, —

Гордий ляше, день не твій!

Не оден ти город красний

Лютим мечем розметав,

Руки не оден нещасний

По родині заломав!

Нині щезла пуста слава,

Скверний розірвавсь вінець,

Сорок восьма крвава справа

Гидкий дала ти конець.

Бач, Болеслав гордовитий

Поклоном низеньким впав,

Враг, напасник сановитий,

На чужім коні втікав.

Радость, радость, галичани:

Не загостить більше враг!

Грими, Дністре, шуми, Сяне, —

Не прискаче вовком лях!

 

ВЕСНІВКА

 

Цвітка дрібная

Молила неньку,

Весну раненьку:

«Нене рідная!

Вволи ми волю —

Дай мені долю,

Щоб я зацвіла,

Весь луг скрасила,

Щоби я була,

Як сонце, ясна,

Як зоря, красна,

Щоби-м згорнула

Весь світ до себе!» —

«Доню, голубко!

Жаль мені тебе,

Гарная любко;

Бо вихор свисне,

Мороз потисне,

Буря загуде, —

Краса змарніє,

Личко зчорніє,

Головоньку склониш,

Листоньки зрониш, —

Жаль серцю буде».

 

ВІРНА

 

Зашуміла дубровонька, листом зашуміла,

Затужила дівчинонька, серцем затужила.

Тужить нічку, тужить нічку, тужить і день білий,

Бо із війни за три роки не вертає милий.

На могилі-верховині милого спращала,

Біле личко цілувала, слізьми проводжала.

«Не плач, не плач, ластівонько, дасть бог звоювати —

До твоєї соколеньком я прилечу хати.

Не плач, не плач, голубонько, не плач, не журися,

Подай ручку біленькую, додому вернися».

Вдарив коник у копита, задзвонив станлями,

Лишилася сиротонька з журними гадками.

Вдарив коник у копита, на вітр пустив гриву,

За лісами, за горами лишив чорнобриву…

Край діброви на горбочку сипана могила,

Там дівчина із зорями щодень виходила.