Великий льох

Жанр: Українська класика

Правовласник: Bookland Classic

Дата першої публікації: 2012

Опис:

«Великий льох» є культовою поемою-містерією Тараса Шевченка. В ній осмислено найважливіші екзистенційні питання людського існування. Біля церкви в селі Суботів зустрілися три душі. Вони неприкаяні, бо святий Петро не пускає їх до Царства Небесного. Перша душа належить дівчині, що з повними відрами перейшла дорогу Богдану Хмельницькому, коли гетьман їхав присягати до Москви. Друга душа належить дівчині, що напувала коня Петру І, коли той приїздив після штурму Батурина. Третя душа належить немовляті, що усміхнулося цариці Катерині ІІ. Поруч із душами виникають образи трьох ворон і трьох лірників. Ворони втілюють біди українського народу, а лірники власне є митцями, що носять людську пам’ять і своїми піснями не дають забувати.  Великий льох є метафорою… тільки після того, як його розкопають, душі потраплять до Раю. От тільки коли?

Тарас Григорович Шевченко

Великий льох

Положилъ еси насъ [поношеніе] сосЂдомъ нашымъ, подражненіе и поруганіе сущымъ окрестъ насъ. Положилъ еси насъ въ притчу во языцЂхъ, покиванію главы въ людехъ.

Псалом 43, ст. 14 и 15.

ТРИ ДУШІ

Як сніг, три пташечки летіли

Через Суботове і сіли

На похиленному хресті

На старій церкві. «Бог простить:

Ми тепер душі, а не люди,

А відціля видніше буде,

Як той розкопуватимуть льох.

Коли б вже швидче розкопали,

Тойді б у Рай нас повпускали,

Бо так сказав Петрові Бог:

„Тойді у Рай їх повпускаєш,

Як все москаль позабирає,

Як розкопа великий льох“».

І

Як була я людиною,

То Прісею звалась;

Я отутечки родилась,

Тут і виростала,

Отут, було, на цвинтарі

Я з дітьми гуляю

І з Юрусем-гетьманенком

У піжмурки граєм.

А гетьманша, було, вийде

Та й кликне в будинок,

Онде клуня. А там мені

І фіг і родзинок —

Всього мені понадає

І на руках носить…

А з гетьманом як приїдуть

Із Чигрина гості,

То це й шлють, було, за мною. 

Одягнуть, обують,

І гетьман бере на руки,

Носить і цілує.

Отак-то я в Суботові

Росла, виростала!

Як квіточка; і всі мене

Любили й вітали.

І нікому я нічого,

Ніже злого слова,

Не сказала. Уродлива

Та ще й чорноброва.

Всі на мене залицялись

І сватати стали,

А у мене, як на теє,

Й рушники вже ткались.

От-от була б подавала,

Та лихо зостріло!

Вранці-рано, в Пилипівку,

Якраз у неділю,

Побігла я за водою…

Вже й криниця тая

Замуліла і висохла!

А я все літаю!…

Дивлюсь - гетьман з старшиною.

Я води набрала

Та вповні шлях і перейшла;

А того й не знала,

Що він їхав в Переяслов

Москві присягати!…

І вже ледви я, наледви

Донесла до хати

Оту воду… Чом я з нею

Відер не побила!

Батька, матір, себе, брата,

Собак отруїла

Тію клятою водою!

От за що караюсь,

От за що мене, сестрички,

І в Рай не пускають.

II

А мене, мої сестрички,

За те не впустили,

Що цареві московському 

Коня напоїла

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила.

Я меж трупами валялась

У самих палатах

Мазепиних… Коло мене

І сестра, і мати

Зарізані, обнявшися,

Зо мною лежали;

І насилу-то, насилу

Мене одірвали

Од матері неживої.

Що вже я просила

Московського копитана,

Щоб і мене вбили.

Ні, не вбили, а пустили

Москалям на грище!

Насилу я сховалася

На тім пожарищі.

Одна тілько й осталася

В Батурині хата!

І в тій хаті поставили

Царя ночувати,

Як вертавсь із-під Полтави.

А я йшла з водою

До хатини… а він мені

Махає рукою.

Каже коня напоїти,

А я й напоїла!

Я не знала, що я тяжко,

Тяжко согрішила!

Ледве я дійшла до хати,

На порозі впала.

А назавтра, як цар вийшов,

Читати далі
Додати відгук