Intermezzo

Жанр: Класична література, Українська класика

Правовласник: Bookland Classic

Дата першої публікації: 2012

Опис:

Михайло Коцюбинський є визнаним майстром імпресіонізму в українській літературі. Це його оповідання є прикладом саме цього стилю.    Втомлений городянин тікає до природи. Це ніби пауза в його швидкому життя, короткий спочинок від суєти. Майстерні імпресіоністичні описи природи в текст Михайла Коцюбинського дадуть фору будь-якому Клоду Моне. Читайте і насолоджуйтесь.

Михайло Коцюбинський

Intermezzo

 

 

Присвята В. Боровиковi

 

Дiйовi особи:

Моя утома.

Ниви у червнi.

Сонце.

Три бiлих вiвчарки.

Зозуля.

Жайворонки.

Залiзна рука города.

Людське горе.

 

Лишилось тiльки ще спакуватись… Се було одно з тих незчисленних «треба», якi мене так утомили i не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невiльником сього многоголового звiра. Хоч на час увiльнитись вiд нього, забути, спочити. Я утомився.

Бо життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не тiльки власне, а i чуже. А врештi — хiба я знаю, де кiнчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже iснування входить в моє, мов повiтря крiзь вiкна i дверi, як води притокiв у рiчку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнiм. Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбiти, i нiщо не стає їм на їхнiй дорозi. Тодi як на своїй я скрiзь i завжди стрiчаю людину.

Так, ти стаєш менi на дорозi i уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрiзь. Се ти одягла землю в камiнь й залiзо, се ти через вiкна будинкiв — тисячi чорних ротiв — вiчно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землi скреготом фабрик, громом колiс, брудниш повiтря пилом та димом, ревеш вiд болю, з радостi, злостi. Як звiрина. Скрiзь я стрiчаю твiй погляд; твої очi, цiкавi, жаднi, влазять у мене, i сама ти, в твоїй розмаїтостi кольорiв й форм, застрягаєш в моїй зiницi. Я не можу розминутись з тобою… я не можу бути самотнiм… Ти на тiльки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання i свої болi, розбитi надiї i свою розпач. Свою жорстокiсть i звiрячi iнстинкти. Весь жах, весь бруд свого iснування. Яке тобi дiло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене… мої руки, мiй розум, мою волю i моє серце… Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампiр. I ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти менi кажеш в твоїх незлiченних «треба», у безконечних «мусиш».

Я утомився.

Мене втомили люди. Менi докучило бути заїздом, де вiчно товчуться отi створiння, кричать, метушаться i смiтять. Повiдчиняти вiкна! Провiтрить оселю! Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у хату чистота й спокiй.

Хто дасть менi втiху бути самотнiм? Смерть?

Сон?

Як я чекав їх часом!

А коли приходив той прекрасний брат смертi i брав мене до себе — люди i там чигали на мене. Вони сплiтали своє iснування з моїм в химерну сiтку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самi були повнi… Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може бiльше вмiстити. Воно повне ущерть. Дай менi спокiй…

Так було по ночах.

А вдень я здригався, коли чув за собою тiнь вiд людини, i з огидою слухав ревучi потоки людського життя, що мчали назустрiч, як дикi конi, з усiх городських вулиць.

 

Читати далі
Додати відгук