Intermezzo

Жанр: Класична література, Українська класика

Правовласник: Bookland Classic

Дата першої публікації: 2012

Опис:

Михайло Коцюбинський є визнаним майстром імпресіонізму в українській літературі. Це його оповідання є прикладом саме цього стилю.    Втомлений городянин тікає до природи. Це ніби пауза в його швидкому життя, короткий спочинок від суєти. Майстерні імпресіоністичні описи природи в текст Михайла Коцюбинського дадуть фору будь-якому Клоду Моне. Читайте і насолоджуйтесь.

Михайло Коцюбинський

Intermezzo

 

 

Присвята В. Боровиковi

 

Дiйовi особи:

Моя утома.

Ниви у червнi.

Сонце.

Три бiлих вiвчарки.

Зозуля.

Жайворонки.

Залiзна рука города.

Людське горе.

 

Лишилось тiльки ще спакуватись… Се було одно з тих незчисленних «треба», якi мене так утомили i не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невiльником сього многоголового звiра. Хоч на час увiльнитись вiд нього, забути, спочити. Я утомився.

Бо життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не тiльки власне, а i чуже. А врештi — хiба я знаю, де кiнчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже iснування входить в моє, мов повiтря крiзь вiкна i дверi, як води притокiв у рiчку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнiм. Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбiти, i нiщо не стає їм на їхнiй дорозi. Тодi як на своїй я скрiзь i завжди стрiчаю людину.

Так, ти стаєш менi на дорозi i уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрiзь. Се ти одягла землю в камiнь й залiзо, се ти через вiкна будинкiв — тисячi чорних ротiв — вiчно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землi скреготом фабрик, громом колiс, брудниш повiтря пилом та димом, ревеш вiд болю, з радостi, злостi. Як звiрина. Скрiзь я стрiчаю твiй погляд; твої очi, цiкавi, жаднi, влазять у мене, i сама ти, в твоїй розмаїтостi кольорiв й форм, застрягаєш в моїй зiницi. Я не можу розминутись з тобою… я не можу бути самотнiм… Ти на тiльки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання i свої болi, розбитi надiї i свою розпач. Свою жорстокiсть i звiрячi iнстинкти. Весь жах, весь бруд свого iснування. Яке тобi дiло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене… мої руки, мiй розум, мою волю i моє серце… Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампiр. I ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти менi кажеш в твоїх незлiченних «треба», у безконечних «мусиш».

Я утомився.

Мене втомили люди. Менi докучило бути заїздом, де вiчно товчуться отi створiння, кричать, метушаться i смiтять. Повiдчиняти вiкна! Провiтрить оселю! Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у хату чистота й спокiй.

Хто дасть менi втiху бути самотнiм? Смерть?

Сон?

Як я чекав їх часом!

А коли приходив той прекрасний брат смертi i брав мене до себе — люди i там чигали на мене. Вони сплiтали своє iснування з моїм в химерну сiтку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самi були повнi… Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може бiльше вмiстити. Воно повне ущерть. Дай менi спокiй…

Так було по ночах.

А вдень я здригався, коли чув за собою тiнь вiд людини, i з огидою слухав ревучi потоки людського життя, що мчали назустрiч, як дикi конi, з усiх городських вулиць.

 

* * *

 

Поїзд летiв, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залiзну руку за мною i не пускає. Мене дратувала непевнiсть, що тремтiла в менi: чи розтулить рука свої залiзнi пальцi, чи пустить мене? Невже я вирвусь вiд сього зойку та увiйду у безлюднi зеленi простори? Вони замкнуться за мною, i надаремне клацати буде кiстками залiзна рука? I буде навколо i в менi тиша?

А коли все отеє сталось, так просто i непомiтно, я не почув тишi: її глушили чужi голоси, дрiбнi, непотрiбнi слова, як трiски i солома на весняних потоках…

…Одна знайома дама п’ятнадцять лiт слабувала на серце… трах-тарах-тах… трах-тарах; тах… Дивiзiя наша стояла тодi… трах-тарах-тах… Ви куди iдете?.. Прошу бiлети… трах-тарах-тах… трах-тарах-тах…

Якийсь зелений хаос крутився круг мене i хапав бричку за всi колеса, а неба тут було так багато, що очi тонули в нiм, як в морi, та шукали, за що б зачепитись. I були безпомiчнi.

Врештi ми вдома. Бiлi стiни будинку вертають менi притомнiсть. Як тiльки бричка вкотилась на широкий зелений двiр — закувала зозуля. Тодi я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двiр, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що менi соромно стало калатання власного серця.

 

* * *

 

Десять чорних кiмнат, налитих пiтьмою по самi вiнця. Вони облягають мою кiмнату. Я зачиняю дверi, наче боюся, що свiтло лампи витече все крiзь шпари. От я i сам. Навкруги нi душi. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стiною. Воно менi заважає. Що там?

Я чую твердiсть i форму затоплених на днi чорної пiтьми меблiв i скрип помосту пiд їх вагою. Ну що ж, стiйте собi на мiсцi, спочивайте спокiйно. Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу i сам потону у чорнiй пiтьмi. Може, i я обернусь тодi у бездушний предмет, який нiчого не почуває, в «нiщо». Так добре було б стати «нiчим» — безгласним, непорушним спокоєм. Однак там, за моєю стiною, щось є. Я знаю, що коли б отак увiйти в темнi кiмнати i чиркнуть сiрником, як все скочило б раптом на своє мiсце — стiльцi, канапи, вiкна i навiть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блiдих, невиразних, як з гобеленiв, всiх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах i закамарках, форми — в м’яких волосяних матрацах меблiв, а тiнi — по стiнах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…

Ну от! Якi дурницi. Ти хотiв тишi й безлюддя — i тепер маєш. Хитаєш головою! Не вiриш в безлюддя?

Хiба я що знаю? Хiба я знаю… Хiба я можу впевненим бути, що не вiдхиляться дверi… отак трошки, з легким скрипiнням, i з невiдомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди… всi тi, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надiї, гнiв i страждання або криваву жорстокiсть звiра. Всi тi, що я не можу розминутись iз ними, що мене утомили… Що ж дивного в тiм, коли вони ще раз прийдуть… От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато… Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дiрку вiд солдатської кульки, а се ви… сухi препарати; вас завивали у бiлi мiшки, гойдали на мотузках в повiтрi, а потому складали в погано прикритi ями, звiдки вас вигрiбали собаки… Ви дивитесь на мене з докором — i ваша правда. Знаєте, я раз читав, як вас повiшали цiлих дванадцять… Цiлих дванадцять… i позiхнув. А другий раз звiстку про ряд бiлих мiшкiв заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальцi чудову сочисту сливу… i почув в ротi приємний солодкий смак… Ви бачите, я навiть не червонiю, лице моє бiле, як i у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплi гарячої кровi й для тих живих мертвякiв, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився.

А люди йдуть. За одним другий i третiй, i так без кiнця. Вороги й друзi, близькi й стороннi — i всi кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смертi, i всi лишають на душi моїй слiди своїх пiдошов. Затулю вуха, замкну свою душу i буду кричати: тут вхiд не вiльний!

…Розплющую очi i раптом бачу у вiкнах глибоке небо i вiти берези. Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвiн — ку-ку! ку-ку! — i сiє тишу по травах. Уявляється раптом зелений двiр — вiн вже поглинув мою кiмнату, — я зскакую з лiжка i гукаю в вiкно до зозулi: «Ку-ку… ку-ку… Добридень!..»

Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зеленi. Бiжу на подвiр’я. А там бряжчать залiзнi цепи i люто гвалтують собаки. Великi бiлi вiвчарки, наче ведмедi, скачуть на заднiх лапах, i скаче на них довга кудлата вовна. Пiдходжу ближче. Ну, чого ти, собако… як тебе звать? Ну, годi, Оверко… Не чує, не бачить. Скачуть червонi очi, скаче широкий лоб i бiлi хутрянi ногавицi. Рветься й не може вискочить зовсiм зубата лють з глибокої пащi i лиш пiдкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червонi очi i стоплюють у вогнi разом страх i зненависть? Я не ворог тобi i тебе не боюсь. Ти можеш, найбiльше, видерти шматок мого тiла або вточити кровi з моєї литки… Ах, яка се дрiбниця! Яка се дрiбниця, коли б ти знав. Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумiю, ланцюг… Може, ти бiльше на нього сердитий, анiж на мене… То через нього твої переднi лапи мусять хапати повiтря, то вiн душить за горло i вганяє назад у нього твою вогняну злiсть. Почекай трошки. Зараз будеш на волi. Що-то тодi ти менi зробиш? Ну, стiй же спокiйно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг… а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очi заплющила, голову вбiк, взяла разом ногами — i без пам’ятi мчиться наослiп. Рве пазурами траву, вiдкидає вiд себе, i летять навздогiн за нею збитi на задку кудли. Ну, а я ж — як? Забула?

Тепер у кружка… у кружка… ще раз… отак. У, благородна псина, — тобi воля дорожча, нiж задоволена злiсть.

Тим часом менi рекомендують Паву, поважну матрону, i її другого сина. Се страшний Трепов. Тодi як Оверко чистий сангвiнiк i на все накидається ослiп, наче перед червоними очима вiчно висить у нього рожевий туман, — Трепов солiдний, розважний. Вiн зовсiм солiдно, обдумано наче, перекусить вам горло, i в його сильних ногах, що стануть на вашi груди, буде багато самоповаги. Навiть коли вiн спокiйно лежить i вичiсує блiх з рожевого живота, пильнують пiдрiзанi вуха, дума широкий лоб i так солiдне звисає мокрий язик з iкластої пащi.

 

Читати далі
Додати відгук