Вій

Опис:

Гоголя неможливо ні з ким сплутати. Особливий стиль, впізнаваний і гострий гумор, надзвичайна майстерність сполучення різноманітних стилістичних прийомів - все це ви зустрінете на сторінках цієї книги, в яку ввійшли три найвідоміших твори письменника. Епічність і глибина «Тараса Бульби», містика і загадковість «Вія», неповторне зачарування «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» знайомі нам з дитинства, але є книги, які хочеться перечитувати знову і знову, і твори Гоголя - добрий тому приклад. Переклад І. Л. Базилянської

Анотація

Гоголя неможливо ні з ким сплутати. Особливий стиль, особливий слог, пізнаваємий і гострий гумор, надзвичайна майстерність сполучення різноманітних стилістичних прийомів — все це ви зустрінете на сторінках цієї книги, в яку ввійшли три найвідоміших твори письменника. Епічність і глибина «Тараса Бульби», містика і загадковість «Вія», неповторне зачарування «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» знайомі нам з дитинства, але є книги, які хочеться перечитувати знову і знову, і твори Гоголя — добрий тому приклад.


Микола Гоголь

Вій

 

 

Вій є колосальним витвором простонародної уяви. Таким ім’ям називається в українців начальник гномів, у якого вії на очах ідуть аж до самої землі. Уся ця повість — народний переказ. Я не хотів ні в чому змінювати його й розповідаю майже в такій самій простоті, як чув.

 

Примітка М. В. Гоголя.

Як тільки вдаряв у Києві ранком досить гучний семінарський дзвін, що висів біля воріт Братського монастиря, то вже з усього міста поспішали юрмами школярі й бурсаки. Граматики, ритори, філософи й богослови із зошитами під пахвою брели в клас[1]. Граматики були ще дуже малі: ідучи, штовхали один одного й лаялись між собою найтоншим дискантом; майже на всіх одяг був коли не подраний, то замащений, і кишені їхні раз у раз були наповнені усякою негіддю, як-от: бабками, зробленими з пер свистілками, недоїденим пирогом, а іноді навіть і маленькими горобенятами, із яких одне, раптом цвірінькнувши серед надзвичайної тиші в класі, призводило свого патрона[2] до путніх палів[3] у обидві руки, а іноді й до вишневих різок. Ритори йшли солідніше; одяг у них був часто й зовсім цілий, зате на обличчі майже завжди бувала яка-небудь оздоба на кшталт риторичного тропа: або одне око заходило під самісінький лоб, або, замість губи, цілий пухир, або якась інша ознака; ці говорили й божилися між собою тенором. Філософи цілою октавою брали нижче; в кишенях у них, крім міцних тютюнових корінців, нічого не було. Запасів вони не робили ніяких, і все, що перепадало, з’їдали одразу ж: від них тхнуло тютюном і горілкою, часом так далеко, що інший ремісник, проходячи мимо, спинявся і довго ще нюхав, як гончак, повітря.

Ринок у цей час зазвичай тільки-но починав ворушитись, і торговки з бубликами, булками, насінням й маківниками смикали одна поперед одної за поли тих, у кого поли були з тонкого сукна або якої-небудь бавовняної тканини.

— Паничі, паничі! сюди, сюди! — торохкотіли вони зусібіч, — ось бублики, маківники, верчики, буханці добрі! Їй-богу, добрі! на меду! сама пекла!

Інша, піднявши щось довге, скручене з тіста, кричала:

— Ось сусулька! Паничі, купіть сусульку!

— Не купуйте в неї нічого, дивіться, яка вона поганюща: і ніс негарний, і руки брудні…

Однак філософів та богословів вони боялися зачіпати, бо філософи та богослови завжди любили тільки куштувати, до того ж цілою жменею.

Прийшовши до семінарії, вся юрба розміщалась по класах — низеньких, проте досить просторих кімнатах із невеликими вікнами, з широкими дверима й заяложеними лавками. Клас сповнювався враз різноголосим гудінням: авдитори[4] вислуховували своїх учнів; дзвінкий дискант граматика вписувався якраз у дзенькіт шибок, вставлених у маленькі вікна, і скло відповідало майже тим самим звуком; у кутку гудів ритор, рот і товсті губи якого мали б належати принаймні філософії. Він гудів басом, і тільки чутно було здалеку: «Бу, бу, бу, бу…» Авдитори, слухаючи урок, дивились одним оком під лавку, де з кишені підвладного бурсака виглядала булка, або вареник, або гарбузове насіння.

Коли вся ця вчена юрба встигала приходити трохи раніше, або коли знали, що професори будуть пізніше, ніж звичайно, тоді, за загальною згодою, заміряли бій і в цьому бою мали брати участь усі, навіть і цензори, що мали повинність пильнувати порядок і моральність усього ученицького стану. Два богослови зазвичай ухвалювали, як відбувати битву: чи кожен клас повинен стояти за себе окремо, чи всі повинні поділитись на бурсу й семінарію. Хоч так, хоч інакше, а граматики починали найперші, і щойно встрявали ритори, вони вже тікали геть і ставали десь на височині стежити за битвою. Потім вступала філософія з чорними довгими вусами, а врешті й богослов’я в страшелезних шароварах і з товстезними в’язами. Звичайно закінчувалось тим, що богослов’я побивало всіх, а філософія, чухаючи боки, тікала в клас і всідалась відпочивати на лавках. Професор, що входив у клас, і сам бувавши колись у таких боях, вмить упізнавав із розпалених облич своїх слухачів, що бій був нічогенький, і тимчасом, як він шмагав різками по пальцях риторику, в іншому класі інший професор дубасив дерев’яними лопатками по руках філософію. З богословами ж учинювано бувало зовсім іншим способом: їм, за висловом професора богослов’я, одсипалося по мірці буйного гороху, яку одмірювано коротенькими ремінними канчуками[5]

В урочисті дні та свята семінаристи й бурсаки виряджалися ходити по хатах із вертепами[6]. Іноді розігрували комедію, і тоді завжди визначався який-небудь богослов, на зріст не нижчий од київської дзвіниці, удаючи Іродіаду[7] або Пентефрію[8], дружину єгипетського царедворця. Як нагороду одержували вони сувій полотна, або мішок проса, або половину вареного гусака, або щось подібне до того.

Увесь цей учений люд — і семінарія, і бурса, що плекали якусь спадкову неприязнь одні до одних, — був надзвичайно бідний на харчові запаси, та ще й неймовірно прожерливий; отож полічити, скільки кожен з них наминав за вечерею галушок, була б зовсім неможлива річ, і тому добровільних пожертв заможних господарів не могло вистачати. Тоді сенат, що складався з філософів та богословів, виряджав граматиків та риторів під проводом одного філософа, а іноді прилучався й сам, із мішками на плечах спустошувати чужі городи. І в бурсі з’являлася гарбузова каша. Сенатори стільки об’їдались кавунів та динь, що другого дня авдитори чули від них, замість одного, два уроки: один лунав із уст, другий бурчав у сенаторському животі. Бурса й семінарія носили якусь довгу подобу сюртуків, завдовжки по сіє время: слово технічне, означало — нижче п’ят.

Найурочистішою для семінарії подією були вакації — час з червня, коли зазвичай бурсу відпускали по домівках. Тоді увесь великий шлях усіювали граматики, філософи й богослови. Хто не мав свого притулку, той рушав до когось із товаришів. Філософи та богослови виряджались на кондиції, тобто брались учити або готувати дітей заможних батьків, за що одержували раз на рік нові чоботи, а іноді й на сюртук. Уся ця ватага сунула разом цілим табором, варила собі кашу й ночувала серед чистого поля. Кожен тягнув за собою торбину, в якій лежала одна сорочка та пара онуч. Богослови були особливо дбайливі та охайні: щоб не стоптати чобіт, вони скидали їх, вішали на ціпки й несли на плечах, особливо як розгрузало: тоді вони, закотивши шаровари до колін, безстрашно розбризкували своїми ногами калюжі. Помітивши осторонь хутір, одразу збочували з великого шляху і, наблизившись до хати, побудованої чепурніше від інших, ставали перед вікнами рядком і на всю горлянку починали співати якийсь кант[9]. Господар хати, який-небудь літній козак, довго їх слухав, підпершись обома руками, потім ридав гірко-прегірко і говорив до своєї дружини: «Жінко! те, що співають школярі, мабуть, дуже розумне; винеси їм сала і чогось іншого, що в нас є». І повна миска вареників висипалась у торбу, добрий шмат сала, кілька паляниць, а іноді й зв’язана курка, потрапляли докупи. Підживившись таким запасом, граматики, ритори, філософи й богослови рушали далі. Всі майже розбрелись по домівках, залишалися тільки ті, що мали батьківські гнізда далі від інших.

Одного разу, під час такого мандрування, три бурсаки збочили з великого шляху, щоб у першому-ліпшому хуторі, що трапиться, запастися провіантом, бо їхні торби давно вже спорожніли. Це були: богослов Халява, філософ Хома Брут і ритор Тиберій Горобець.

Богослов був височенний, плечистий чолов’яга і мав надзвичайно дивну вдачу: все, що тільки лежало, бувало, біля нього, він неодмінно вкраде. В інших випадках характер його був надзвичайно насуплений, і коли напивався він п’яний, то ховався в бур’яні, і семінарії було дуже важко відшукати його там.

Філософ Хома Брут мав вдачу веселу, любив вельми лежати й курити люльку; коли ж пив, то неодмінно наймав музик і витанцьовував тропака. Він дуже часто куштував буйного гороху, але з цілковито філософською байдужістю казав, що чому бути, того не обминути.

Ритор Тиберій Горобець ще не мав права носити вус, пити горілку й курити люльку. Він носив тільки оселедець[10], і тому характер його на той час ще мало визначився, але, судячи з великих ґуль на лобі, з якими він часто з’являвся в класі, можна було припустити, що з нього буде добрячий вояка. Богослов Халява та філософ Хома часто скубли його за чуба на знак своєї поблажливої прихильності і використовували його як депутата.

Був уже вечір, коли вони збочили з великого шляху; сонце щойно сховалося, але денне тепло залишалося ще в повітрі. Богослов та філософ ішли мовчки, курячи люльки; ритор Тиберій Горобець збивав ціпком голівки з будяків, що росли обабіч дороги. Дорога вилася між розкиданими купками дубів та ліщини, що вкривали луки. Узгір’я й пагорби, зелені й круглі, як церковні маківки, іноді перемежовували рівнину. В двох місцях показалася нива з житом, що достигало, на знак того, що незабаром має виткнутися якесь село. Та вже більше години, як вони минули те жито, а тим часом їм не траплялось ніякого житла. Сутінки вже зовсім затьмарили небо, і тільки на заході бліднули залишки червоного сяйва.

— Що за чортів батько! — вигукнув філософ Хома Брут, — здавалось, зовсім наче зараз буде хутір!

Богослов помовчав, роззирнувся навколо, потім знову взяв у рот свою люльку, і всі простували далі.

— Їй-богу! — сказав знову, спинившись, філософ, — ні чортового кулака не видно.

— А може, далі й трапиться який-небудь хутір, — сказав богослов, не випускаючи люльки.

А проте вже була ніч, і ніч досить темна. Невеликі хмарки посилили чорноту, і, судячи з усіх ознак, не можна було сподіватися ні зірок, ні місяця. Бурсаки помітили, що вони заблукали і давно вже йдуть без дороги. Філософ, нишпорячи ногами на всі сторони, сказав нарешті уривчасто:

— А де ж дорога?

Богослов помовчав і, надумавшись, промовив:

— Еге ж, ніч темна.

Ритор відійшов убік і намагався руками намацати дорогу, та марно — руки його потрапляли тільки в лисячі нори.

Подорожні, доклавши зусиль, пройшли трохи вперед, та всюди було те саме дике поле. Філософ спробував перегукнутися, але голос його зовсім загас серед степу і лишився без відгуку. Трохи згодом тільки почулося якесь квиління, схоже на вовче виття.

— Бач! що ж його робити? — спитав філософ.

— А що? стати й заночувати в полі! — сказав богослов і поліз у кишеню вийняти кресало та закурити знову свою люльку. Та філософ не міг погодитися на те: так узвичаїлося, що він мав ум’яти на ніч півпудовий окраєць хліба та фунтів із чотири сала і відчував цього разу в животі своєму якусь нестерпну самотність. До того ж, незважаючи на веселу вдачу, філософ боявся трохи вовків.

— Ні, Халяво, не можна, — сказав він. — Як же, не попоївши, простягтися і лягти, як собаці? Спробуємо ще: може, натрапимо на якесь житло і хоч чарочку горілки вдасться випити на ніч.

На слові «горілка» богослов сплюнув набік і промовив:

— Воно, звісно, в полі залишатися нема чого.

Бурсаки пішли вперед, і, на превелику радість їх, десь удалині вчулося гавкання. Прислухавшись, з якого боку, вони рушили бадьоріше і, трохи згодом, побачили вогник.

— Хутір! їй-богу хутір! — вигукнув філософ.

Він не помилився: за якимсь часом вони побачили, дійсно, невеликий хутірець із двох тільки хат, що були в одному дворі. У вікнах світилося; десяток сливових дерев стирчав під тином. Поглянувши в скрізні дощані ворота, бурсаки побачили двір, заставлений чумацькими возами. Зірки де-не-де проглянули в цей час на небі.

— Дивіться ж, хлопці, напосідати як слід! Хоч би що, а добути ночівлю!

Три вчені мужі дружно вдарили у ворота й закричали:

— Відчини!

Двері в одній хаті зарипіли, і, хвилину перегодом, бурсаки побачили перед собою стару бабу в некритому кожусі.

— Хто там? — закричала вона, глухо кашляючи.

— Пусти, бабусю, переночувати: збилися з дороги; в полі ж так паскудно, як в голодному череві.

— А що ви за народ?

— Та народ невередливий: богослов Халява, філософ Брут і ритор Горобець.

— Не можна, — пробурчала баба, — у мене народу повен двір, і всі кутки в хаті зайняті. Куди я вас діну? Та ще все такий здоровенний народ! Та в мене й хата розвалиться, коли впустити таких. Я знаю цих філософів і богословів: як почнеш таких п’яниць пускати, то й двору скоро не буде. Ідіть, ідіть, тут вам нема місця.

— Зглянься, бабусю! хіба можна, щоб християнські душі пропали? Де хочеш поклади нас; і коли ми що-небудь не те зробимо, — то хай нам і руки повсихають, і таке буде, що Бог один знає, — ось що!

Баба мовби трохи поласкавішала.

— Добре, — сказала вона, ніби роздумуючи, — я впущу вас. Тільки покладу всіх в різних місцях, а то в мене не буде спокійно на серці, коли будете лежати вкупі.

— На те твоя воля, не будемо перечити, — відповіли бурсаки.

Ворота зарипіли, і вони зайшли у двір.

— А що, бабусю, — сказав філософ, ідучи за бабою, — коли б то, як кажуть… їй-богу, в животі неначе хто колесами став їздити: з самісінького ранку хоч би рісочка в роті була.

— Бач, чого захотів! — сказала баба, — ні, у мене нема нічого такого, і піч не топилась сьогодні.

— А ми б вже за все це, — вів далі філософ, — розплатилися б завтра як слід — готівкою! Еге ж! — додав він тихо, — дідька лисого дістанеш ти що-небудь.

— Ідіть, ідіть! і дякуйте за те, що дають вам. Оце приніс чорт таких ніжних паничів!

Філософ Хома зовсім засмутився від таких слів; та раптом ніс його вчув запах сушеної риби; він поглянув на шаровари богослова, який ішов поруч, і побачив, що з кишені його стирчить величезний риб’ячий хвіст: богослов уже встиг поцупити з воза цілого карася. А оскільки він учинив це не з якоїсь корисливості, а тільки за звичкою і, геть забувши про свого карася, вже роздивлявся, що б його ще потягти, не маючи наміру проминути навіть поламане колесо, — то філософ Хома засунув руку в його кишеню, як у свою власну, і витяг карася.

Баба розмістила бурсаків: ритора поклала в хаті, богослова замкнула в порожню комору, філософові приділила теж порожній овечий хлів.

Філософ, залишившись сам, умить з’їв карася, оглянув плетені стіни хліва, штовхнув ногою в писок допитливу свиню, що просунулася з іншого хліва, і повернувся на правий бік, щоб заснути мертвецьким сном. Раптом низенькі двері відчинились, і баба, нахилившись, увійшла в хлів.

Читати далі

Відгуки читачів про книгу:

Додати відгук
  • вмw5м19.03.2015

    Корисність відгуку 0

    ого вій