Янкі при дворі короля Артура

Опис:

У романах американського письменника Марка Твена «Янкі при дворі короля Артура» і «Принц та жебрак», присвячених історичному минулому Європи, вдало поєднано гумор із фантастикою. Герої переживають дивовижні пригоди, зазнають на своєму шляху випробувань бідністю, багатством, необмеженою владою, але вперто йдуть до своєї мети. Переклад І. Л. Базилянської

Анотація

У романах американського письменника Марка Твена «Янкі при дворі короля Артура» і «Принц та жебрак», присвячених історичному минулому Європи, вдало поєднано гумор із фантастикою. Герої переживають дивовижні пригоди, зазнають на своєму шляху випробувань бідністю, багатством, необмеженою владою, але вперто йдуть до своєї мети.


Марк Твен

Янкі при дворі короля Артура

ПЕРЕДМОВА

Грубі закони і звичаї, про які йдеться в цій повісті, історично цілком достовірні, а епізоди, що їх пояснюють, теж цілком відповідають тому, що нам відомо з історії. Автор не береться стверджувати, що всі ці закони і звичаї існували в Англії саме в шостому столітті; ні, він тільки стверджує, що раз вони існували в Англії та в інших країнах у пізніший час, то можна припустити, не побоюючись стати наклепником, що вони існували вже і в шостому столітті. У нас є всі підстави вважати, що, коли названий тут закон або звичай був відсутній у ті далекі часи, його замінював інший закон чи звичай, ще гірший.

Питання про те, чи існує насправді така річ, яку називають божественним правом королів, у цій книзі не порушується. Воно виявилося надто складним. Очевидно і безперечно, що главою виконавчої влади в державі має бути людина високої душі й надзвичайних здібностей; так само очевидно і безперечно, що лише Бог може, не побоюючись помилитися, вибрати таку людину; звідси з очевидністю і безперечністю випливає, що обрання її потрібно віддати Богу, а всі ці міркування доводять до неминучого висновку, що главу виконавчої влади завжди обирає Бог. Так принаймні здавалося авторові цієї книги доти, доки він не натрапив на таких представників виконавчої влади, як мадам Помпадур, леді Кастлмен[1] та їм подібних; це настільки збило автора з пантелику і сплутало його теорію, що він (унаслідок невдачі) вирішив спрямувати свою книгу в інший бік, а розглядом питання про божественне право королів зайнятися, заздалегідь гарненько повчившись, в іншій книзі. Питання це має бути вирішене за будь-яку ціну, і всю наступну зиму я присвячу саме йому.

Марк Твен

Кілька пояснювальних зауважень

Із цікавим незнайомцем, про якого я збираюся розповісти, я здибався у Варвіцькому замку[2]. Він мені сподобався трьома своїми рисами: щирою простодушністю, дивовижним знанням старовинної зброї і ще тим, що в його присутності можна було почуватися абсолютно спокійно, оскільки весь час говорив тільки він. Ми з ним опинилися, завдяки своїй скромності, в самому хвості людського гурту, який водили по замку, і він одразу ж почав розповідати мені надзвичайно цікаві речі. Його мова, м’яка, приємна, плавна, здавалося, непомітно відносила з нашого світу і нашого часу в якусь віддалену еру, до давньої, забутої країни; він поступово так зачарував мене, що мені почало здаватися, ніби мене оточують примари, які виникли з праху давнини, і ніби я розмовляю з однією із них! Про сера Бедівера, про сера Борсе де Ганіса, про сера Ланселота Озерного[3], про сера Галахада й про інших славних лицарів Круглого Столу[4] він говорив так, як я говорив би про своїх найближчих особистих друзів, ворогів чи сусідів; і яким старезним, невимовно давнім, і вицвілим, і висохлим видався мені він сам! Зненацька він обернувся до мене і сказав так просто, як говорять про погоду і найбуденніші речі:

— Ви, звичайно, чули про переселення душ. А ось чи доводилося вам чути про перенесення тіл з однієї епохи до іншої?

Я відповів, що не доводилося. Він не звернув на мою відповідь жодної уваги — нібито і справді розмова йшла про погоду. Запанувало мовчання, яке одразу ж порушив нудний голос найманого провідника:

— Стародавня кольчуга шостого століття, часів короля Артура і Круглого Столу, за переказами, належала лицареві серу Саграмору Жаданому; зверніть увагу на круглий отвір між петлями кольчуги з лівого боку грудей; походження цього отвору невідоме, припускають, що це слід кулі. Прострелили цю кольчугу, певна річ, значно пізніше, коли вже було винайдено вогнепальну зброю. Мабуть, у неї вистрілив з пустощів якийсь солдат Кромвеля[5].

Мій знайомий посміхнувся — усмішка у нього була якась дивна, так, мабуть, усміхалися багато сотень років тому — і пробурмотів про себе:

— Пусте базікання! Я ж бо знаю, як була пробита ця кольчуга.

Потім, помовчавши, додав:

— Я сам її пробив.

Я здригнувся від подиву, як від електричного струму. Коли я оговтався, його вже не було.

Цілий вечір я просидів біля каміна у Варвік-Армсе, мріючи про давні часи, а за вікнами стукав дощ і завивав вітер. Час від часу я зазирав у старовинну чарівну книгу сера Томаса Мелорі[6], повну чудес і пригод, вдихав аромати забутих часів і знову занурювався у мрії. Була вже північ, коли я на ніч прочитав ще одну розповідь про те…

 

Як сер Ланселот убив двох велетнів і звільнив замок

 

…Несподівано з’явилися перед ним двоє величезних велетнів, закутих у залізо до самої шиї, з двома страшними ломаками в руках. Сер Ланселот прикрився щитом, замахнувся на одного з велетнів і ударом меча відрубав йому голову. Другий велетень, побачивши це і побоюючись страшних ударів меча, кинувся навтьоки, як божевільний, а сер Ланселот помчав за ним щодуху, ударив його в плече і розрубав навпіл. І сер Ланселот вступив у замок, і назустріч йому вийшли тричі по дванадцять дам і дів, і впали перед ним на коліна, і подякували Богові та йому за своє звільнення. «Адже, сер, — сказали вони, — ми тужимо тут в ув’язненні вже сім років і вишиваємо шовками, аби заробити собі на прожиття, але ж ми шляхетні жінки. Хай буде благословенна та година, коли ти, лицарю, народився, бо ти гідний почестей більше, ніж будь-який інший лицар у світі, і маєш бути прославлений, і ми благаємо тебе назвати своє ім’я, щоб ми могли сказати своїм друзям, хто звільнив нас з ув’язнення». — «Чарівні діви, — сказав він, — мене звуть сер Ланселот Озерний». І він залишив їх, доручивши їх Богу. І він сів на коня і відвідав багато чудових та диких країн, і проїхав через багато вод і долин, але ніде не був він прийнятий належним йому чином. Нарешті якось надвечір йому випало заїхати до прекрасної садиби, і там його зустріла літня шляхетна жінка, яка прийняла його належним чином і поклопоталася про нього й про його коня. І коли настала північ, господиня відвела його до красивої вежі над брамою, де для нього було приготовлене зручне ложе. І сер Ланселот зняв свого панцера, поклав свою зброю поряд, ліг у постіль і одразу заснув. І ось незабаром під’їхав вершник і став квапливо стукати у ворота. І сер Ланселот, почувши стукіт, схопився і визирнув у вікно, і при світлі місяця побачив неподалік трьох лицарів, які, пришпоривши своїх коней, наздоганяли того, що стукав у ворота. Наблизившись, вони замахнулися на нього мечами, а той обернувся до них і, як годиться лицареві, захищався. «Справді, — сказав сер Ланселот, — я маю допомогти цьому лицареві, який один б’ється проти трьох, бо, якщо його вб’ють, я буду винний у його смерті і ганьба впаде на мене». І він надів на себе панцер, і по простирадлу спустився з вікна до чотирьох лицарів, і гучним голосом прокричав: «Гей, лицарі, бийтеся зі мною і залиште того лицаря у спокої!» І вони всі троє облишили сера Кея і накинулися на сера Ланселота, і почалася велика битва, бо вони спішилися і почали завдавати серу Ланселоту ударів з усіх боків. І сер Ланселот шістьма ударами звалив їх на землю.

Тоді вони всі троє заблагали: «Сер лицарю, ми підкоряємося тобі, бо немає тобі рівного по силі!» — «Я не потребую вашої покірності, — відповів сер Ланселот, — ви мусите підкоритися не мені, а серу Кею, сенешалю[7]. Якщо ви підкоритеся йому, я дарую вам життя, якщо не згодні, я уб’ю вас». — «Шановний лицарю, — заперечили вони, — ми не хочемо позбутися своєї честі, бо сера Кея ми переслідували аж до брами замку, і ми здолали б його, якби не ти; чому ж ми йому коритимемося?» — «Як хочете, — сказав сер Ланселот, — вам потрібно зробити вибір між життям і смертю, а коритися ви можете тільки серу Кею». — «Шановний лицарю, — сказали тоді вони, — щоб врятувати життя, ми вчинимо так, як ти звелиш». — «У найближчі зелені свята, — сказав сер Ланселот, — ви мусите з’явитися до двору короля Артура, виявити свою покірність самій королеві Гіневрі, доручити себе її милосердю та сказати їй, що вас прислав до неї сер Кей і звелів вам стати її полоненими». Сер Ланселот прокинувся рано-вранці, а сер Кей ще спав; і сер Ланселот узяв панцер сера Кея, і його щит, і його зброю, пішов у стайню, сів на його коня, і попрощався з господинею, і поїхав. Незабаром прокинувся сер Кей і не знайшов сера Ланселота; і помітив, що той забрав його обладунок і коня. «Присягаюся, багато кому з лицарів короля Артура доведеться зазнати чимало горя; бо, уведені в оману моїми обладунками, вони хоробро нападатимуть на сера Ланселота, маючи його за мене. Я ж, у його обладунку і прикриваючись його щитом, доберуся в цілковитій безпеці». І, подякувавши господині, сер Кей пішов…

 

Не встиг я відкласти книгу, як у двері постукали і зайшов мій нещодавній незнайомець. Я запропонував йому люльку та крісло і прийняв його якнайлюб’язніше. Я налив йому склянку гарячого шотландського віскі, налив йому ще склянку, потім ще, сподіваючись почути його історію. Після четвертої склянки він заговорив сам, просто і природно.

 

Розповідь незнайомця

 

Я американець. Я народився і виріс у Гартфорді, в штаті Коннектикут[8], одразу за річкою, в передмісті. Я — янкі з янкі[9], і, як годиться справжньому янкі, людина практична; усіляка чутливість, інакше кажучи, поезія, мені чужа. Батько мій був коваль, мій дядько — ветеринар, і сам я за молодих літ був і ковалем, і ветеринаром. Потім я пішов на збройовий завод і вивчив моє теперішнє ремесло; вивчив його досконало; навчився робити все: рушниці, револьвери, гармати, парові казани, паровози, верстати. Я умів зробити все, що тільки може знадобитися, будь-яку річ на світі; якщо не існувало способу виготовити якусь річ швидко, по-сучасному, я сам знаходив такий спосіб, і це мене зовсім не обтяжувало. Нарешті мене призначили виконробом; дві тисячі осіб працювало під моїм наглядом.

Людині, що обіймає таку посаду, доводиться вести безперервну війну — це зрозуміло без пояснень. Якщо під вашим наглядом дві тисячі головорізів, розваг у вас буде чимало. У мене принаймні їх було достатньо. І, зрештою, я напоровся і одержав те, що мені належало. Вийшло у мене непорозуміння з одним молодиком, якого ми прозвали Геркулесом. Він так торохнув мене по голові, що шви на черепі роз’їхалися і переплуталися. Весь світ заслала пітьма, і я довго нічого не усвідомлював і не відчував. Коли я прийшов до тями, я сидів під дубом на траві, в мальовничій місцевості, яка вся була надана в моє одноосібне користування. Утім, не зовсім так; поряд знаходився ще якийсь молодець — він сидів верхи на коні й дивився на мене зверху вниз. Досі мені доводилося бачити таких тільки в книжках з картинками. Весь він з голови до п’ят був закутий у старовинну броню; на голові у нього виблискував шолом, схожий на залізний бочонок з прорізами; він тримав щит, меч і довгий спис; кінь його теж був у броні: на лобі у коня стирчав сталевий ріг, і ошатна, червона із зеленим, шовкова попона звисала, як ковдра, майже до землі.

— Шановний сер, ви готові? — запитав цей паруб’яга.

— Готовий? До чого готовий?

— Готові битися зі мною за маєтки, чи за дам, чи…

— Чого ви до мене чіпляєтеся? — сказав я. — Забирайтеся до себе в цирк, а ні — то я відправлю вас до поліції.

Що ж він тоді, по-вашому, зробив? Він від’їхав ярдів[10] на двісті й помчав щодуху просто на мене, схиливши свій залізний бочонок до шиї коня і виставивши свого довгого списа вперед. Я побачив, що він не жартує, і коли він домчав до мене, я був уже на дереві.

Тоді він заявив, що я його власність, полонений його списа. Докази його здалися мені досить переконливими, і, оскільки на його боці були всі переваги, я вирішив не перечити йому. Ми уклали угоду: я піду з ним, куди він накаже, а він не буде мене кривдити. Я зліз із дерева, і ми рушили в дорогу; я йшов поряд із його конем. Ми рухалися з ним, не поспішаючи, через поля і струмки, і я вельми дивувався, що ніколи раніше цих полів і струмків не бачив; скільки я не придивлявся, нічого схожого на цирк не міг знайти. Нарешті я облишив думку про цирк і вирішив, що незнайомець утік із божевільні. Але і божевільні не було видно, тож я опинився в глухому куті. Я запитав його, чи далеко ми від Гартфорда. Він відповів, що ніколи не чув такої назви; я вирішив, що він бреше, але сперечатися з ним не став. За годину ми помітили вдалині місто, що розкинулося в долині на березі звивистої річки, а над містом, на пагорбі, стояла велика сіра фортеця з вежами і бастіонами — подібні фортеці я доти бачив тільки на картинках.

— Бріджпорт[11]? — запитав я, показавши рукою на місто.

— Камлот[12], — сказав він.

Читати далі
Додати відгук