Янкі при дворі короля Артура

Анотація

У романах американського письменника Марка Твена «Янкі при дворі короля Артура» і «Принц та жебрак», присвячених історичному минулому Європи, вдало поєднано гумор із фантастикою. Герої переживають дивовижні пригоди, зазнають на своєму шляху випробувань бідністю, багатством, необмеженою владою, але вперто йдуть до своєї мети.


Марк Твен

Янкі при дворі короля Артура

ПЕРЕДМОВА

Грубі закони і звичаї, про які йдеться в цій повісті, історично цілком достовірні, а епізоди, що їх пояснюють, теж цілком відповідають тому, що нам відомо з історії. Автор не береться стверджувати, що всі ці закони і звичаї існували в Англії саме в шостому столітті; ні, він тільки стверджує, що раз вони існували в Англії та в інших країнах у пізніший час, то можна припустити, не побоюючись стати наклепником, що вони існували вже і в шостому столітті. У нас є всі підстави вважати, що, коли названий тут закон або звичай був відсутній у ті далекі часи, його замінював інший закон чи звичай, ще гірший.

Питання про те, чи існує насправді така річ, яку називають божественним правом королів, у цій книзі не порушується. Воно виявилося надто складним. Очевидно і безперечно, що главою виконавчої влади в державі має бути людина високої душі й надзвичайних здібностей; так само очевидно і безперечно, що лише Бог може, не побоюючись помилитися, вибрати таку людину; звідси з очевидністю і безперечністю випливає, що обрання її потрібно віддати Богу, а всі ці міркування доводять до неминучого висновку, що главу виконавчої влади завжди обирає Бог. Так принаймні здавалося авторові цієї книги доти, доки він не натрапив на таких представників виконавчої влади, як мадам Помпадур, леді Кастлмен та їм подібних; це настільки збило автора з пантелику і сплутало його теорію, що він (унаслідок невдачі) вирішив спрямувати свою книгу в інший бік, а розглядом питання про божественне право королів зайнятися, заздалегідь гарненько повчившись, в іншій книзі. Питання це має бути вирішене за будь-яку ціну, і всю наступну зиму я присвячу саме йому.

Марк Твен

Кілька пояснювальних зауважень

Із цікавим незнайомцем, про якого я збираюся розповісти, я здибався у Варвіцькому замку. Він мені сподобався трьома своїми рисами: щирою простодушністю, дивовижним знанням старовинної зброї і ще тим, що в його присутності можна було почуватися абсолютно спокійно, оскільки весь час говорив тільки він. Ми з ним опинилися, завдяки своїй скромності, в самому хвості людського гурту, який водили по замку, і він одразу ж почав розповідати мені надзвичайно цікаві речі. Його мова, м’яка, приємна, плавна, здавалося, непомітно відносила з нашого світу і нашого часу в якусь віддалену еру, до давньої, забутої країни; він поступово так зачарував мене, що мені почало здаватися, ніби мене оточують примари, які виникли з праху давнини, і ніби я розмовляю з однією із них! Про сера Бедівера, про сера Борсе де Ганіса, про сера Ланселота Озерного, про сера Галахада й про інших славних лицарів Круглого Столу він говорив так, як я говорив би про своїх найближчих особистих друзів, ворогів чи сусідів; і яким старезним, невимовно давнім, і вицвілим, і висохлим видався мені він сам! Зненацька він обернувся до мене і сказав так просто, як говорять про погоду і найбуденніші речі:

— Ви, звичайно, чули про переселення душ. А ось чи доводилося вам чути про перенесення тіл з однієї епохи до іншої?

Я відповів, що не доводилося. Він не звернув на мою відповідь жодної уваги — нібито і справді розмова йшла про погоду. Запанувало мовчання, яке одразу ж порушив нудний голос найманого провідника:

— Стародавня кольчуга шостого століття, часів короля Артура і Круглого Столу, за переказами, належала лицареві серу Саграмору Жаданому; зверніть увагу на круглий отвір між петлями кольчуги з лівого боку грудей; походження цього отвору невідоме, припускають, що це слід кулі. Прострелили цю кольчугу, певна річ, значно пізніше, коли вже було винайдено вогнепальну зброю. Мабуть, у неї вистрілив з пустощів якийсь солдат Кромвеля.

Мій знайомий посміхнувся — усмішка у нього була якась дивна, так, мабуть, усміхалися багато сотень років тому — і пробурмотів про себе:

— Пусте базікання! Я ж бо знаю, як була пробита ця кольчуга.

Потім, помовчавши, додав:

— Я сам її пробив.

Я здригнувся від подиву, як від електричного струму. Коли я оговтався, його вже не було.

Цілий вечір я просидів біля каміна у Варвік-Армсе, мріючи про давні часи, а за вікнами стукав дощ і завивав вітер. Час від часу я зазирав у старовинну чарівну книгу сера Томаса Мелорі, повну чудес і пригод, вдихав аромати забутих часів і знову занурювався у мрії. Була вже північ, коли я на ніч прочитав ще одну розповідь про те…