Вечори на хуторі поблизу Диканьки

Опис:

Гоголя неможливо ні з ким сплутати. Особливий стиль, впізнаваний і гострий гумор, надзвичайна майстерність сполучення різноманітних стилістичних прийомів - все це ви зустрінете на сторінках цієї книги, в яку ввійшли три найвідоміших твори письменника. Епічність і глибина «Тараса Бульби», містика і загадковість «Вія», неповторне зачарування «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» знайомі нам з дитинства, але є книги, які хочеться перечитувати знову і знову, і твори Гоголя - добрий тому приклад. Переклад І. Л. Базилянської   Бажаєте отримати збірку класики лише в пару кліків? Для цього потрібно виконати 3 простих кроки: Придбати цю книжку; Перейти на сторінку акційної збірки; Безкоштовно завантажити збірку книжок.

Анотація

Гоголя неможливо ні з ким сплутати. Особливий стиль, особливий слог, пізнаваємий і гострий гумор, надзвичайна майстерність сполучення різноманітних стилістичних прийомів — все це ви зустрінете на сторінках цієї книги, в яку ввійшли три найвідоміших твори письменника. Епічність і глибина «Тараса Бульби», містика і загадковість «Вія», неповторне зачарування «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» знайомі нам з дитинства, але є книги, які хочеться перечитувати знову і знову, і твори Гоголя — добрий тому приклад.


Микола Гоголь

Вечори на хуторі поблизу Диканьки

 

 

Повісті, видані пасічником Рудим Паньком

 

ЧАСТИНА ПЕРША

 

ПЕРЕДМОВА

Це що за дивина: «Вечори на хуторі поблизу Диканьки?» Що це за «Вечори»? І шпурнув у світ якийсь пасічник! Слава Богу! ще мало обскубли гусей на пера[1] та перевели ганчір’я на папір! Ще мало народу, усякого звання й наброду перемазало пучки в чорнилі! Закортіло ж і пасічнику потягатися слідком за іншими! Та справді — друкованого паперу розвелося стільки, що й не вигадаєш швидко, що б таке загорнути в нього.

Чуло, чуло вухо моє усі ці розмови ще за місяць. Тобто, — кажу я, — що нашому брату, хуторянинові, носа тільки вистромити зі своєї глушини у великий світ, — батеньку мій! — це все одно, як трапляється, іноді зайдеш у покої великого пана: обступлять тебе всі та й почнуть морочити. Ще б нічого, нехай би вже вище лакейство, — так ні, якесь обідране хлоп’я, поглянути — босота, що вештається на задньому дворі, — і те причепиться; та й почнуть з усіх боків ногами притупувать: «Куди? куди? чого? геть, мужику, геть!» Я вам скажу… Та що там казать! Легше мені двічі на рік з’їздити до Миргорода, де оце вже п’ять літ, як не бачив мене ні засідатель із земського суду, ні велебний ієрей, ніж показатися у той великий світ; а показався — то вже хоч плач, а подавай одвіт!

У нас, мої любі читачі, — не у гнів кажучи (ви, може, й розсердились, що пасічник говорить до вас отак просто, немов до якогось свата свого або куми), — у нас на хуторах ведеться здавна: щойно закінчиться робота на полі, мужик залізе відпочивати на всю зиму на піч, і наш брат заховає своїх бджіл у темний льох, коли ні журавлів у небі, ні груш на дереві більш не побачите, — тоді, як тільки почне вечоріти, уже десь у кінці вулиці жевріє вогник, сміх і пісні чути здалеку, бренькає балалайка, а часом і скрипка, гомін, шум. Це у нас вечорниці.

Вони, коли хочете знати, схожі на ваші бали; тільки не можна сказати, щоб зовсім. На бали, коли ви їдете, то саме для того, щоб похвицати ногами та попозіхати в кулак, а в нас збереться в одну хату юрба дівчат зовсім не для балу, з веретеном, з гребенями, спочатку немов і за діло візьмуться: веретена дзижчать, пісні ллються, і кожна й очей не зведе; та тільки гайнуть у хату парубки з музиками — здійметься крик, затіється жартівня, підуть танці та заведуться такі штуки, що й розказати не можна. А найліпше, як зіб’ються всі тісною купою та почнуть загадки гадати або просто теревені розпускати. Боже ж мій! Чого тільки не розкажуть! Якої старовини не викопають! Якого жаху не напустять! Та ніде, мабуть, не розказувано було стільки дивовиж, як на вечорницях у пасічника Рудого Панька. За що мене миряни прозвали Рудим Паньком — далебі, не скажу вам. І волосся, здається, у мене вже радше сиве, ніж руде. Та у нас — не звольте гніватись — такий звичай: як дадуть кому люди якесь прізвище, то й повік зостанеться воно. Бувало, зберуться напередодні свята добрі люди в гості до пасічникової хатини, посідають за стіл, — і тоді прошу тільки слухати. Та й то сказати, що люди ж були зовсім не прості, не якісь там мужики хутірські: вони, може, комусь і вищому за пасічника зробили б честь, завітавши. От, наприклад, чи знаєте ви дяка диканської церкви Хому Григоровича? Оце голова! А які історії вмів він відпускати! Дві з них знайдете в цій книжці. Він ніколи не носив пістрьового[2] халата, який побачите ви на багатьох сільських дячках; а зайдете до нього в будень — він вас завжди прийме у балахоні з тонкого сукна кольору охолодженого картопляного киселю, за яке він платив у Полтаві ледве чи не по шість карбованців за аршин. Від чобіт його, у нас ніхто не скаже на цілому хуторі, щоб чути було запах дьогтю; а кожному відомо, що він мазав їх найкращим смальцем, якого, гадаю, простий мужик із радістю поклав би собі в кашу. Ніхто не скаже також, щоб він коли-небудь утирав носа полою свого балахона, як це роблять інші люди його звання, а виймав із-за пазухи чепурно складену білу хустинку, вишиту по всій окрайці червоними нитками, і, справивши що слід, згортав її знову, за звичаєм, у дванадцяту частку і ховав за пазуху. А один із гостей… Ну, той уже був такий панич, що хоч зараз нарядити у засідателі або в підкоморії[3]. Було, поставить поперед себе палець і, дивлячись на його кінець, піде розповідати — витіювато та хитро, немов у друкованих книжках! Іншим разом слухаєш, слухаєш, та й роздум нападе. Нічого, хоч убий, не тямиш. Звідки він слів таких набрався? Хома Григорович одного разу йому щодо цього добру сплів приказку: розказав він йому, як один школяр, що вчився у якогось там дяка грамоти, приїхав до батька і став таким знавцем латини, що забув навіть нашу мову православну, — всі слова закінчує на ус: лопата у нього — лопатус, баба — бабус. От, трапилося раз, пішли вони з батьком у поле. Латинник побачив граблі та й питає батька: «А як це, батьку, по-вашому зветься?» — та й наступив, роззявивши рота, ногою на зубці. Той не встиг зібратися з відповіддю, як грабилно здійнялось, розмахнувшись, та — лусь його по лобі! «Кляті граблі, — закричав школяр, ухопившись рукою за лоба і підскочивши на аршин: — як же вони, чорт би зіпхнув з мосту їхнього батька, боляче б’ються!»

Так он як! Пригадав і назву, голубе!

Така приказка не припала до вподоби витіюватому розповідачеві. Не кажучи й слова, встав він із місця, розставив ноги свої посеред кімнати, нахилив голову трохи вперед, засунув руку в задню кишеню горохового жупана свого, витяг круглу лаковану табакерку, цокнув пучкою по намальованій пиці якогось басурманського генерала і, зачепивши чималу порцію тютюну, розтертого з попелом та любистком, підніс її коромислом до носа і витяг носом геть усю купку, не доторкнувшись навіть до великої пучки, — і все ні слова. Та як поліз у другу кишеню і вийняв синю картату миткалеву хустку, тоді тільки пробубонів стиха ледве чи не прислів’я: «Не розкидайте перлів перед свиньми…»

«Бути ж тепер сварці», — подумав я, помітивши, що пальці у Хоми Григоровича так і скручуються дати дулю. На щастя, стара моя збагнула поставити на стіл гарячий книш[4] із маслом. Усі взялися до діла. Рука Хоми Григоровича замість того, щоб показати дулю, простяглася до книша, і, як завжди ведеться, всі почали прихвалювати майстриню-господиню. Ще був у нас один розповідач: той (не слід би проти ночі згадувати про нього) такі викопував страшні історії, що волосся ходило по голові. Я навмисне і не вміщував їх сюди: ще налякаєш добрих людей так, що пасічника, прости Господи, як чорта, всі почнуть боятися. Нехай краще, коли доживу, Бог дасть, до нового року, то випущу другу книжку, тоді можна полякати вихідцями з того світу та дивами, які творилися в старовину у православній стороні нашій. Між ними, може трапитись, знайдете й баєчки самого пасічника, що розказував він своїм онукам. Аби слухали та читали, а в мене, либонь, — от ліньки тільки ритися, — назбирається і на десять таких книжок. Еге, от уже й забув найголовніше: як будете, панове, їхати до мене, то рушайте прямісінько стовповим шляхом на Диканьку. Я навмисне й виставив її на першому аркуші, щоб швидше дісталися до нашого хутора. Про Диканьку ж, гадаю, ви начулися доволі. Та й те сказати, що там же оселя краща від якогось там пасічникового куреня. А про сад і говорити нічого: у Петербурзі вашому, певно, не знайдете такого. А приїхавши в Диканьку, спитайте тільки першого-ліпшого хлопчика, що пасе в брудній сорочці гусей: «А де живе пасічник Рудий Панько?» — «А ген там!» — скаже він, показавши рукою, і, коли хочете, доведе вас до самого хутора. Прошу, проте, не дуже закладати назад руки та, як там кажуть, викрутаси виписувати, бо шляхи по хуторах наших не такі гладенькі, як перед вашими палацами. Хома Григорович позаторік, приїздивши з Диканьки, загуркотів-таки в провалля з новою таратайкою своєю і з гнідою кобилою, незважаючи на те, що сам поганяв і що поверх своїх очей надівав часом ще й куповані.

Зате вже, коли завітаєте в гості, то динь подамо таких, яких ви зроду-віку, може, не їли; а меду, і забожуся, кращого не знайдете на хуторах: уявіть собі, що як унесеш щільник, то аж дух піде по всій кімнаті — змалювати собі не можна: чистий як сльоза або кришталь дорогий, що буває в сергах. А якими пирогами нагодує моя стара! Що то за пироги, якби ви тільки знали: смакота, справжнісінька смакота! А масло так і тече по губах, коли почнеш їсти. І подумаєш собі: на що тільки не майстрині ці баби! Чи ви пили коли-небудь, панове, грушевий квас із терновими ягодами або варенуху з родзинками та сливами? Або чи не траплялось вам часом їсти путрю[5] з молоком? Господи, яких на світі нема страв! Почнеш їсти — об’їстися та й годі: смачність неописанна!

А торік… проте що це я, справді, розбалакався?… Приїздіть тільки, приїздіть швидше; а нагодуємо так, що будете розказувати кожному стрічному.

Пасічник Рудий Панько

 

СОРОЧИНСЬКИЙ ЯРМАРОК

І

 

 

Мені нудно в хаті жить.

Ой, вези ж мене із дому,

Де багацько грому, грому,

Де гопцюють все дівки,

Де гуляють парубки!

Із старовинної легенди

 

Яка чарівна, яка розкішна літня днина в Україні! Які втомливо-гарячі ті години, коли полудень горить серед тиші й спеки, а голубий безмежний океан, неосяжним куполом схилившись над землею, здається, заснув, увесь потонув у млості, пригортаючи й стискаючи прекрасну в легеньких своїх обіймах! На ньому — ні хмарини; у полі — ні звуку. Все наче вимерло; і тільки вгорі, в небесній височині тремтить жайворонок, і срібні пісні линуть із вітром на закохану землю, та зрідка кигикання чайки чи дзвінкий голос перепела пролунає в степу. Стомлено й бездумно, наче гуляючи на дозвіллі, стоять підхмарні дуби, і сліпучі удари сонячного проміння запалюють цілі барвисті купи листя, кидаючи на інші чорну мов ніч тінь, яка тільки під добрий вітер блищить золотом. Смарагди, топази, яхонти ефірних комах сипляться над строкатими городами, облямованими стрункими соняшниками. Сірі скирти сіна й золоті снопи хлібів табором стоять у полі й мандрують по його безкрайності. Розлоге гілля черешень, слив, яблунь, груш аж вгинається під вагою плодів; небо, його чисте дзеркало — ріка в зелених, гордо піднятих рамах… Скільки пишноти й солодкої знемоги в українському літі!

Такою пишнотою буяв один із днів спекотного серпня року тисяча вісімсот… вісімсот… Та років із тридцять буде тому, коли шлях, верстов за десять до містечка Сорочинці[6], кипів народом, що поспішав з усіх околишніх і далеких хуторів на ярмарок. Із самого ще ранку тяглися довжелезні валки чумаків із сіллю та рибою. Гори горщиків, закутаних у сіно, ледве сунули, наче нудьгуючи через свою неволю й темряву; подекуди тільки якась розмальована барвисто миска чи макітра хвастовито висувалася з високо піднятого на возі плоту і привертала жадібні погляди аматорів тої розкоші. Багато з подорожніх поглядали заздрісно на високого гончара, господаря цих коштовностей, що повільними кроками йшов за своїм крамом, дбайливо закутуючи своїх глиняних чепурунів та кокеток ненависним для них сіном.

Осібно збоку тягся притомленими волами віз, навалений мішками, прядивом, полотном та всілякою хатньою поклажею, а за возом брів у чистій полотняній сорочці і в забруднених полотняних штанах його хазяїн. Лінивою рукою обтирав він піт, що градом котився з його смаглявого обличчя і навіть капав з довгих вусів, напудрованих тим невмолимим парикмахером, що некликаний приходить і до красуні, і до потвори та силоміць пудрує уже кілька тисяч літ увесь рід людський. Поруч із ним ішла прив’язана до воза кобила, сумирний вигляд якої доводив похилий вік її. Багато із зустрічних, а надто молодих парубків, брались за шапку, порівнявшись із нашим дядьком. Та не сиві вуси й не поважна хода його змушували їх це робити; досить було звести очі трохи вгору, щоб побачити причину такої шанобливості: на возі сиділа гарненька дочка з круглим личком, із чорними бровами, що рівними дугами підіймалися над ясними карими очима, з безжурним усміхом рожевих уст, з пов’язаними на голові синіми й червоними стрічками, що разом із довгими косами і пучком польових квітів багатою короною лежали на її чарівній голівці. Усе, здавалось, цікавило її; все було для неї чудне, нове… і гарненькі очиці без упину бігали від одного дива до іншого. Та як же й не тішитися! Вона ж уперше на ярмарку!… Дівчина у вісімнадцять літ уперше на ярмарку!… Та ніхто з перехожих чи проїжджих і не знав, мабуть, як важко їй було вблагати батька взяти її з собою, хоч той і щиро радий був би зробити це раніше, якби не лиха мачуха, котра навчилася тримати його в руках так само вправно, як він віжки своєї старої кобили, що ото за довголітню працю пленталася тепер на продаж. Невгамовна жінка!… Та ми забули, що й вона тут сидить зверху на возі, у пишній вовняній зеленій кофтині, з нашитими на ній, як на горностаєвім хутрі, хвостиками червоного тільки кольору, в дорогій плахті, картатій, мов шахівниця, і в ситцевім барвистім очіпку, який надавав якоїсь особливої пихи її червоному повному обличчю, по якому пробігало щось таке неприємне, таке дике, що кожен швидше переводив збентежений погляд свій на веселеньке личко дочки.

Очам наших подорожніх почав уже відкриватись Псел; здаля повівало холодком, що здавався відчутнішим після втомної, виснажливої спеки. Крізь темно — і ясно-зелене листя недбало розкиданих у лузі осокорів, берез і тополь заблискотіли вогненні, повиті холодом іскри, і річка-красуня пишно відкрила срібне своє плесо, на яке рясно спадали зелені кучері дерев. Свавільна, як красуня в ті чарівні години, коли правдиве дзеркало так заздро вбирає в себе її сповнене гордощів і сліпучого блиску чоло, лілейні плечі й мармурову шию, затінену темною хвилею, що впала з русої голови, коли зневажливо відкидає вона одні прикраси, аби замінити їх іншими, і вередуванню її й краю нема, — вона чи не щороку міняє свої околиці, вибирає собі новий шлях і оточує себе новими, різноманітними ландшафтами. Ряди млинів підіймали на важкі колеса свої широкі хвилі й потужно кидали їх, розбиваючи на бризки, обсипаючи пилом і сповнюючи шумом околицю. Віз із відомими нам пасажирами виїхав якраз на міст, і річка у всій красі й величі, як суцільне скло, розкинулась перед ними. Небо, зелені і сині ліси, люди, вози з горщиками, млини — все перекинулось, стояло й ходило догори ногами, не падаючи в блакитну принадну безодню. Красуня наша замислилась, дивлячись на пишний краєвид, і забула навіть лузати своє насіння, чим ретельно розважалась усю дорогу, коли це слова: «Оце так дівчина!» вразили її вухо. Озирнувшись, вона побачила на мосту гурт парубків, і серед них один, зодягнений чепурніше за інших, у білій свиті і в сивій з решетилівського смушку шапці, узявшись у боки, молодецьки поглядав на проїжджих. Красуня не могла не помітити його засмаглого, але приємного лиця й вогненних очей, які, здавалось, пронизували її наскрізь, і опустила очі, подумавши, що, може, це він сказав ті слова.

 — Гарна дівчина! — казав далі парубок у білій свиті, не зводячи з неї очей. — Я віддав би все своє господарство, щоб поцілувати її. А спереду он і чортяка сидить!

Регіт знявся з усіх боків; проте вирядженій жінці того чоловіка, що повільно ступав поруч, не надто сподобалось таке привітання: червоні щоки її стали аж вогненні, і тріскотіння добірних слів посипалось градом на голову молодецького парубка.

 — А щоб ти вдавився, паскудний бурлако! Щоб твого батька горщиком по голові стукнуло! Щоб він послизнувся на льоду, антихрист клятий! Щоб йому на тім світі чорт бороду обсмалив!

 — Ач, як лається! — сказав парубок, витріщивши на неї очі, наче спантеличений таким потужним вибухом нежданих привітань: — І язик їй, столітній відьмі, не заболить вимовляти такі слова!

 — Столітній!… — підхопила літня красуня. — Негіднику! піди та вмийся спочатку! Шибенику нікчемний! Я не бачила твоєї матері, та знаю, що — погань! І батько погань! І тітка погань! Столітній! Та в нього молоко ще на губах…

Віз саме почав з’їжджати з мосту, і останніх слів не можна вже було почути; та парубок не хотів, здається, щоб на цьому кінчилось: не довго думавши, схопив він жменю грязюки й пожбурив услід їй. Удар був влучніший, ніж можна було сподіватись: увесь новий ситцевий очіпок був заляпаний грязюкою, а регіт у гурті легковажних гульвіс вибухнув ще з більшою силою.

Огрядна чепуруха спалахнула від гніву; та віз у цей час від’їхав досить далеко, і злість її впала на безневинну падчерку та на неквапливого чоловіка, який, звикши здавна до таких пригод, увесь час уперто мовчав і байдуже сприймав несамовиті речі розлюченої жінки. Проте невтомний язик її молов і торохкотів, аж поки не приїхали вони в передмістя до старого знайомого і кума, козака Цибулі. Зустріч із кумами, що давно не бачились, вивітрила на якийсь час із голови цю неприємну пригоду, і наші подорожани почали розмову про ярмарок, перепочиваючи після довгої дороги.

Читати далі
Додати відгук