Капітан Зірвиголова

Опис:

Цей роман про відчайдушно сміливого, шляхетного і порядного капітана, численні пригоди якого і нині захоплюють уяву мільйонів Переклад І. Л. Базилянської

Cover

Анотація

Цей роман про відчайдушно сміливого, шляхетного і порядного капітана, численні пригоди якого і нині захоплюють уяву мільйонів

Луї Буссенар

Капітан Зірвиголова

 

 

ЧАСТИНА ПЕРША

МОЛОКОСОСИ

 

РОЗДІЛ I

Смертний вирок. — Бур і його друг, молодий француз. — Відмова призупинити виконання вироку під мільйонну заставу. — Засуджений сам риє собі могилу. — Страта. — Трагічна сцена. — Помста. — Капітан Зірвиголова і погоня за ним

 

Старший сержант, що виконував обов’язки секретаря військово-польового суду, підвівся. У руці в нього клаптик паперу з вироком, щойно ним надряпаним.

Різким і сухим голосом, карбуючи кожен склад, він прочитав його засудженому:

— «Рада полку, засідаючи як військовий суд, одноголосно присудила до страти Давида Поттера, винного в отруєнні двадцяти п’яти коней четвертої артилерійської батареї. Вирок остаточний, оскарженню не підлягає і буде виконаний негайно».

П’ятеро членів суду в білих касках, з кобурами на поясних ременях сиділи на складаних стільцях, недбало притримую чи коліньми шаблі; у них був пихатий і презирливий вигляд джентльменів, змушених виконувати неприємний і нудний обов’язок.

Один із них, молодий капітан, навіть пробурчав крізь зуби:

— Господи мій!… Стільки церемоній, аби відправити на той світ якогось мужлая шахрая, дикуна, заколотника, грабіжника й убивцю!

Але голова суду, ставний чоловік у формі полковника гайлендерів Гордона[1], спинивши його легеньким порухом руки, звернувся до засудженого:

— Що можете ви сказати на своє виправдання, Давиде Поттере?

Бур, на голову вищий від своїх конвойних артилеристів, що стояли обіч нього з оголеними шаблями, лише презирливо стенув плечима. Потім відвернувся від членів суду і через потрійну лаву солдатів, що вишикувалися з примкнутими багнетами довкола судилища, спрямував свій ясний погляд туди, де стояли його безутішні рідні.

Там, біля ферми, ридала, ламаючи у відчаї руки, молода жінка, несамовито кричали діти, нещасні батьки засудженого погрожували завойовникам своїми немічними кулаками.

А яскраві промені сонця, немов бажаючи підкреслити цю скорботну картину, пробивалися крізь ажурне листя акацій і гігантських мімоз, світлими зайчиками гралися на лузі, трав’яні хвилі якого котилися в недосяжну для ока далечінь.

Тут він жив, любив, страждав і боровся до останньої днини.

На якусь мить його погляд затуманився сльозою розчулення, але її враз осушив гнів.

Він випростався і, зціпивши кулаки, хрипким голосом відповів полковнику:

— Ви засудили мене за те, що я захищав волю і незалежність своєї батьківщини… Що ж! Ви сильніші — убийте мене!

— Ми судді, а не вбивці! — з обуренням перебив його голова. — Ви, бури, ведете безчесну, не гідну цивілізованих людей війну… Війна теж має свої закони, і ми судимо вас за цими законами.

— А хіба це чесна війна, коли десять, п’ятнадцять, двадцять чоловік нападають на одного? — вигукнув бюргер[2].

— Ми боремося з відкритим заборолом за допомогою нашої зброї. І ми не судимо тих, хто воює з нами такою самою зброєю. А вдаватися до отрути підло, — продовжував полковник. — Сьогодні ви труїте коней, завтра візьметеся за людей… Це заслуговує суворої кари.

Бур, що не розбирався в таких тонкощах, гнівно заперечив:

— Я діяв як патріот, котрий нищить усе, що служить війні: людей, худобу, воєнні матеріали. І вам не вдасться переконати мене, чому вбивати людей з рушниці почесно, а труїти коней підло.

— З цієї тварюки не буде пуття, — знову процідив капітан, збентежений наївною логікою селянина.

— Слухання справи закінчено! — владно втрутився голова. — Давиде Поттере, приготуйтеся до смерті.

— А я й не прошу помилування. Якби ви залишили мене живим, я знову взявся б за своє. Але за мене помстяться!… Так, жорстоко помстяться! Пролийте мою кров… Нехай вона ллється річкою!… Кров мучеників за незалежність — це роса, що живить свободу!

Ці слова, вимовлені громовим голосом, пройняли дрожем людей, що зібралися перед фермою. А вражений почутим старший сержант, крекнувши, продовжив читання вироку:

— «Засуджений сам вириє собі могилу. Вирок буде виконано взводом із дванадцяти солдатів. Рушниці зарядить сержант. Причому тільки шість із них мають бути заряджені бойовими патронами, інші ж — холостими».

Почувши цей дивний параграф вироку, засуджений вибухнув сміхом, що моторошно пролунав тої миті.

Читати далі
Додати відгук