Таємничий острів

Опис:

Жуль Верн (1828-1905) - французький письменник, класик науково-фантастичної літератури. Однією з книг його багатої творчої спадщини є «Таємничий острів». Її герої - п’ятеро мужніх чоловіків - тікають з полону на повітряній кулі і опиняються на безлюдному острові, де їм доводиться все починати з нуля. Натхненна, злагодженна праця перетворює невеличкий острів на справжній цивілізований світ! Переклад І. Л. Базилянської

Cover

Анотація

Жуль Верн (1828-1905) — французький письменник, класик науково-фантастичної літератури. Однією з книг його багатої творчої спадщини є «Таємничий острів». Її герої — п’ятеро мужніх чоловіків — тікають з полону на повітряній кулі і опиняються на безлюдному острові, де їм доводиться все починати з нуля. Натхненна, злагодженна праця перетворює невеличкий острів на справжній цивілізований світ!

Жуль Верн

Таємничий острів

Частина перша

Катастрофа в повітрі

 

Розділ перший

Ураган 1865 року. — Вигуки над морською безоднею. — Повітряна куля, віднесена бурею. — Розірвана оболонка. — Навкруги тільки море. — П’ятеро мандрівників. — Що відбулося в гондолі. — Земля на обрії. — Розв’язка драми

 

— Піднімаємося?

— Де там! Донизу йдемо!

— Гірше, містере Сайрес! Падаємо!

— Господи! Баласт за борт! — останній мішок скинули!

— Як тепер? Піднімаємося?

— Ні!

— Що це? Начебто хвилі хлюпають?

— Під нами море!

— Зовсім близько, футів[1] п’ятсот.

Заглушаючи виття бурі, пролунав владний голос:

— Усе важке за борт!… Усе кидай! Господи, врятуй нас!

Слова ці пролунали над пустельною широчінню Тихого океану близько четвертої пополудні 23 березня 1865 року.

Напевно, усім ще пам’ятна жахлива буря, що розігралася 1865 року, у пору весняного рівнодення, коли з північного сходу налетів ураган і позначка барометра упала до семисот десяти міліметрів. Ураган лютував без перепочинку з 18 до 26 березня і зробив величезні спустошення в Америці, у Європі й в Азії, захопивши зону завширшки тисяча вісімсот миль, що простягнулася до екватора навскіс від тридцять п’ятої північної паралелі до сорокової південної паралелі. Зруйновані міста, викорчувані ліси, узбережжя, понищені морськими валами заввишки з гору, викинуті на берег кораблі, що обчислювалися сотнями за зведеннями бюро. Скажу вам, цілі краї, перетворені на пустелі згубною силою смерчів, які трощили все на своєму шляху, багато тисяч людей, що загинули на суші або поглинуті морською безоднею, — такі були наслідки цього грізного урагану. Руйнівною силою він перевершив навіть бурі, що завдали жахливих спустошень у Гавані та Гваделупі 25 жовтня 1810 року і 26 липня 1825 року.

Але в березневі дні 1865 року, коли на суші й на морі коїлося таке лихо, не менш страшна драма розігралася в повітрі, гнаному бурею.

Справді, ураган підхопив повітряну кулю, підкинув її, неначе м’яч, на вершину смерчу і, закрутивши разом зі стовпом повітря, помчав зі швидкістю дев’яносто миль[2] за годину; куля дзиґою оберталася навколо власної осі, начебто потрапила у якийсь повітряний Мальстрим[3].

Під нижнім обручем сітки повітряної кулі гойдалася плетена гондола, де знаходилися п’ятеро людей, — їх ледве можна було розрізнити в густому тумані, змішаному з водяним пилом, що завис над поверхнею океану.

Звідки ж узявся цей аеростат, жалюгідна іграшка невблаганної бурі?

З якого куточка земної кулі ринувся він у небеса? Безсумнівно, він не міг вирушити в дорогу під час негоди. Але ж ураган не вщухав уже п’ять днів, — його перші ознаки з’явилися 18 березня. Були всі підстави припустити, що ця повітряна куля примчалася здалеку, адже вона безсумнівно долала не менше двох тисяч миль на добу.

Мандрівники в гондолі не мали можливості встановити, чи велику відстань вони подолали і куди занесло аеростат, — для цього не було в них жодної точки відліку. Можливо, вони стали учасниками надзвичайно цікавого явища: линучи на крилах шаленої бурі, вони її не відчували. Куля рухалася далі, а пасажири не помічали ні її обертального руху, ні скаженого переміщення по горизонталі. Очі їхні нічого не розрізняли крізь хмари, що клубочилися під гондолою. Навколо них усе застилала завіса туману, такого щільного, що вони не могли б сказати — день зараз чи ніч. Жодного відблиску небесних світил, найменшого відлуння земних шумів, хоча б слабкого відгомону ревучого океану не долинало до них серед безмежної пітьми, доки вони летіли на великій висоті. І лише коли куля стрімко помчала вниз, вони усвідомили, що летять над бурхливими хвилями, і зрозуміли, яка небезпека їм загрожує.

Але щойно мандрівники викинули весь вантаж, що мали в гондолі, — запас патронів, зброю і провіант, куля знову піднялася і полетіла на висоті чотирьох тисяч п’ятисот футів. Почувши ревіння моря під гондолою, мандрівники вважали, що вгорі їм загрожує менша небезпека, і без вагань викинули за борт навіть найнеобхідніші речі, бо намагалися всіляко зберегти газ — цю душу свого повітряного корабля, який ніс їх над безоднею океану.

Ніч минула в тривозі, що було б смертельним для людей боязкіших. нарешті, почало світати, і тільки-но розвиднілося, ураган начебто став ущухати. 24 березня з раннього ранку почало випогоджуватись. Навислі над морем грозові хмари піднялися високо. За кілька годин лійка смерчу розширилася, і стовп його осів. Ураган перетворився на «досить свіжий вітер», тобто швидкість переміщення шарів повітря зменшилася вдвічі. Усе ще, як кажуть моряки, дув «вітер на три рифи», але розбурхана стихія майже вгамувалася.

До одинадцятої ранку небо майже очистилося від хмар, вологе повітря набуло тієї особливої прозорості, помітної після сильної бурі. Здавалося, ураган не перемістився на захід, а припинився сам собою. Можливо, коли розірвався стовп смерчу, буря розрядилася блискавками, як це буває іноді з тайфунами в Індійському океані.

Але в той же час пасажири повітряної кулі знову помітили, що вони повільно, але безупинно спускаються. Оболонка кулі поступово робилася зібганою, витягувалася, і замість сферичної форми аеростат набув яйцеподібної форми.

До полудня він уже летів над морем на висоті двох тисяч футів. Обсяг кулі сягав п’ятдесяти тисяч кубічних футів; саме завдяки таким розмірам він міг так довго протриматися в повітрі, то піднімаючись вгору, то пливучи по горизонталі.

Щоб полегшити вагу гондоли, мандрівники вже викинули за борт важкі предмети, позбулися невеликого запасу їжі, навіть пожбурляли все, що лежало в них у кишенях; потім один з пасажирів дістався нижнього обруча, до якого була прикріплена мотузяна сітка, що захищає оболонку кулі, й спробував щільніше прив’язати нижній клапан аеростата.

Стало зрозуміло, що втримати кулю на висоті вже неможливо, — для цього не вистачало газу.

Отже, всіх очікувала загибель!

Унизу лежав не материк, не острів, а морська широчінь. Ніде не виднілося хоча б клаптика суші, смужки твердої землі, за яку міг би зачепитися якір аеростата.

Читати далі
Додати відгук