Пригоди Тома Сойєра

Опис:

З усього написаного Марком Твеном найвідомішими в усьому світі стали твори про пригоди двох друзів. Один з них - відчайдушний, кмітливий, вигадливий Том ріс у сім`ї, другий - Гек - дитина вулиці. Попри суттєву різницю у вихованні, розвиненості, звичках, обидва вони добрі, справедливі хлопчики, які ненавидять расову дискримінацію, здатні на благородні вчинки, навіть на ризик. Переклад І. Л. Базилянської

Анотація

З усього написаного Марком Твеном найвідомішими в усьому світі стали твори про пригоди двох друзів. Один з них — відчайдушний, кмітливий, вигадливий Том ріс у сім`ї, другий — Гек — дитина вулиці. Попри суттєву різницю у вихованні, розвиненості, звичках, обидва вони добрі, справедливі хлопчики, які ненавидять расову дискримінацію, здатні на благородні вчинки, навіть на ризик.


Марк Твен

Пригоди Тома Сойєра

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

— Томе!

Не чути відповіді.

— Томе!

Не чути відповіді.

— Де ж він подівся, цей хлопчисько?… Томе, озовися!

Не чути відповіді.

Старенька жінка зсунула окуляри на кінчик носа і поверх окулярів роззирнулася по кімнаті; потім підняла їх на чоло і поглянула з-під них. Вона рідко дивилася крізь скельця, коли їй доводилося шукати таку малечу, як цей хлопчисько, бо то були парадні окуляри, її велика втіха, і носила їх вона тільки для того, щоб бути «поважною»; насправді ж окуляри були їй зовсім не потрібні — так само вона могла б дивитися крізь заслінки кухонної грубки. На якусь мить вона ніби розгубилася, а тоді промовила не дуже сердито, проте досить голосно, щоб її могли почути меблі в кімнаті:

— Навернися лишень мені на очі!…

Не висловивши до кінця своєї думки, стара нахилилася і почала тицяти щіткою під ліжком, щоразу зупиняючись, щоб перевести дух. Але з-під ліжка вона вигнала тільки кота.

— Світ не бачив такого шибеника!

Вона підійшла до відчинених дверей і, ставши на порозі, почала пильно вдивлятися у грядки з помідорами, що заросли бур’яном, — то був її город. Тома не було і там. Тоді вона покликала голосніше — так, щоб було її чути якнайдалі:

— То-о-о-ме!

Позаду неї почулося легке шарудіння. Вона озирнулася — і тої ж миті схопила за полу куртки хлопчиська, не давши йому втекти.

— Ну звісно! І як я забула про цю комірчину! Ти що там робив?

— Нічого.

— Нічого! А поглянь-но на свої руки. І на свій рот. У чому в тебе губи?

— Не знаю, тітонько!

— Зате я знаю. У варенні, ось у чому! Сто разів я тобі казала: до варення зась! І як горохом об стіну. А дай-но мені отого дубця!

Дубець завис у повітрі. Том зрозумів — порятунку чекати нізвідки.

— Ой! Тітонько! Що це у вас за спиною?

Стара злякано крутнулася на підборах і про всяк випадок поквапливо підібрала спідницю, а хлопець тим часом дременув що є духу, переліз через високий дощаний паркан — і тільки його й бачили!

Тітка Поллі спочатку розгубилася, а потім добродушно розсміялася.

— От розбишака! Чи я не знаю його витівок? Скільки він мене дурив! Могла б уже бути обачнішою. Але, видно, немає гірше дурня, ніж дурень старий. Недарма кажуть: старого собаку нових витівок не навчиш. Утім, Боже ж ти мій, у цього хлопчиська і витівки все різні: що не день, то інша, — хіба ж здогадаєшся, що в нього на думці? Він ніби відміряє, скільки мене мучити, щоб терпець урвався. Він знає й те, що досить йому хоч на мить збити мене з пантелику або ж насмішити, як у мене вже і руки опускаються і нема в них сили, щоб відшмагати його як слід. Не виконую я свого обов’язку, що правда, то правда, нехай простить мене Бог. Хто обходиться без дубця, той розбещує дитину, сказано у Святому Письмі[1]. Я ж, грішна, потураю йому, і за це дістанеться нам на тім світі — і мені, і йому. Знаю, що він справжнє бісеня, та що я вдію? Адже він син моєї покійної сестри, сердешна дитина, і мені просто не стає духу пороти сироту. Щоразу, коли він вислизне з моїх рук, мене гризе сумління, а відлупцюю — серце крається. У Святому Письмі сказано: людський вік короткий і сповнений скорботи. Достеменно так: він не пішов до школи: байдикуватиме до вечора, і я мушу покарати його — завтра він у мене працюватиме. Це, звісно, жорстоко, бо завтра субота і всі хлопці гулятимуть, та нічого не вдієш — понад усе він не любить працювати. І я цього разу виконаю свій обов’язок, а то геть занапащу дитину.

Том справді не пішов до школи і дуже весело згаяв час. Він повернувся додому, ледве встигнувши до вечері допомогти темношкірому хлопчині Джиму напиляти на завтра дров і наколоти скіпок, а по правді — розповісти йому про свої пригоди, поки той виконував три чверті всієї роботи. Молодший брат Тома, Сід (не рідний брат, а зведений), на цей час уже зробив все, що йому наказали (зібрав і відніс усі скіпки), бо це був слухняний хлопчик, який не робив шкоди і нікому не завдавав клопоту.

Поки Том уминав за обидві щоки вечерю, користуючись кожною слушною нагодою, щоб тягати грудочки цукру з цукорниці, тітка Поллі діймала його різними запитаннями, повними прихованих пасток, сподіваючись загнати хлопця на слизьке і дізнатися правду. Як і всі простодушні люди, вона тішила себе думкою, що має хист до тонкої дипломатії і вбачала у своїх наївних хитрощах чудеса єхидної підступності:

— Томе, — спитала вона, — сьогодні було жарко?

— Так’м[2].

— Дуже жарко, правда ж?

— Так’м.

— І невже не захотілося тобі, Томе, скупатися в річці?

Том відчув щось недобре — тінь підозри і занепокоєння торкнулася його душі. Він пильно подивився в обличчя тітоньки Поллі, але воно нічого не сказало йому. І він відповів:

— Та’м… не дуже.

Тітка Поллі простягнула руку і помацала Томову сорочку.

— Навіть не спітнів, — сказала вона.

І стара самовдоволено подумала, як спритно й непомітно вона перевірила, що сорочка в Тома суха; нікому й на думку не спало, яка хитрість була в неї на умі. Том, однак, уже встиг зметикувати, куди вітер віє, і попередив подальші розпити:

— Ми підставляли голову під помпу — освіжитись. У мене досі волосся трохи мокре. Бачите?

Тітці Поллі стало досадно: і як це вона не скористалася таким важливим побічним доказом! Але враз у неї сяйнула нова думка.

— Але ж, Томе, щоб підставити голову під помпу, тобі треба було розпорювати комір сорочки в тім місці, де я зашила його? Ну ж бо, розстебни куртку!

З обличчя в Тома збігла тривога. Він розстебнув куртку. Комір сорочки був міцно зашитий.

— Ну гаразд, гаразд. Адже тебе важко зрозуміти. Я була впевнена, що ти й у школу не ходив, і купався. Та я не гніваюся на тебе: хоч віри тобі я не йму, проте інколи ти буваєш кращим, ніж здається.

Їй було трохи прикро, що її хитрощі ні до чого не привели, але водночас і приємно, що Том хоч цього разу був хорошим хлопчиком.

Але нараз у розмову втрутився Сід.

— Щось мені здається, — сказав він, — начебто ви зашивали йому комір білою ниткою, а тут, подивіться, чорна!

— Так, звісно ж, білою!… Томе!…

Але Том не став чекати продовження розмови. Вибігаючи з кімнати, він тихо сказав:

— Ну, Сідді, це тобі дурно не минеться!

Сховавшись у надійному місці, він оглянув дві великі голки, застромлені за вилогу куртки й обмотані нитками. В одну з них була всилена біла нитка, а в другу — чорна.

— Вона і не помітила б, якби не Сід. Бісова робота! То вона зашиває білою ниткою, то чорною. Уже шила б якоюсь одною, бо таки важко встежити… А Сіда я відлупцюю — буде йому наука!

Том не був тим Зразковим Хлопчиком, яким може пишатися місто. Зате він добре знав, хто був зразковим хлопчиком, і страшенно не любив його.

Утім, минула хвилина чи дві, а може, й менше, як він забув про всі свої незгоди. Не тому, що вони були для нього не такі прикрі й гіркі, як незгоди, що виникають у дорослих людей, а тому, що ним нараз опанувало нове непереборне захоплення і витіснило з нього всі тривоги. Так само і дорослі люди забувають свої прикрості, щойно вони захопляться цікавим для себе ділом. Для Тома таким цікавим ділом став новий спосіб свистіти, який він перейняв у знайомого негра, і тепер йому не терпілося повправлятися в цьому особливому мистецтві на волі, щоб ніхто не заважав. Негр свистів по-пташиному. У нього виходила співуча трель, що переривається короткими паузами, для чого потрібно було часто доторкатися кінчиком язика до піднебіння. Читач, певно, пам’ятає, як це робиться, — якщо тільки він сам колись був хлопчиком. Наполегливість і ретельність допомогли Томові швидко опанувати всю цю премудрість. Він весело простував вулицею із солодкою музикою на вустах і величезною вдячністю в серці. Він почував себе, як астроном, що відкрив у небі нову планету, тільки радість його була безпосереднішою, повнішою і глибшою.

Улітку вечори довгі. Сутінки ще не впали на Землю. Раптом Том урвав своє щебетання. Перед ним стояв незнайомець — хлопчина, трохи більший за нього. Кожна нова особа будь-якої статі й віку завжди привертала увагу мешканців провінційного містечка Санкт-Петербурга[3]. До того ж на хлопчикові був ошатний костюм — святковий костюм у будень! Це було неймовірно. Дуже витончений капелюх; акуратно застебнута синя сукняна куртка, нова і чиста, і точнісінько такі штани. Взутий він був у черевики, дарма що сьогодні ще тільки п’ятниця! У нього була навіть краватка — якась барвиста стрічка. Взагалі він мав вигляд міського чепуруна, і це розлютило Тома. Що далі Том розглядав це чепурне диво, то жалюгіднішим здавався йому власний обшарпаний костюм. Тож він тільки задер носа, усім своїм виглядом показуючи, що його з душі верне від таких франтівських убрань. Хлопці не порушували мовчанку. Щойно один з них робив крок, як робив крок й інший, — але тільки вбік, по колу. Лицем до лиця і очі в очі — так вони пересувалися дуже довго.

Нарешті Том сказав:

— Хочеш, я тобі дам у зуби?

— Спробуй!

— А от і дам!

— А от і не даси!

— Захочу — і дам!

— Ні, не даси!

Читати далі
Додати відгук