Пригоди Гекльберрі Фінна

Опис:

З усього написаного Марком Твеном найвідомішими у всьому світі стали твори про пригоди двох друзів. Один із них - відчайдушний, кмітливий, вигадливий Том, який росте у сім`ї, другий - Гек - дитина вулиці. Попри суттєву різницю у вихованні, розвиненості, звичках, обидва вони добрі, справедливі хлопчики, які ненавидять расову дискримінацію, здатні на благородні вчинки, навіть на ризик. Переклад І. Л. Базилянської

Анотація

З усього написаного Марком Твеном найвідомішими у всьому світі стали твори про пригоди двох друзів. Один із них — відчайдушний, кмітливий, вигадливий Том, другий — Гек — дитина вулиці. Попри суттєву різницю у вихованні, розвиненості, звичках, обидва вони добрі, справедливі хлопчики, які ненавидять расову дискримінацію, здатні на благородні вчинки, навіть на ризик.


Марк Твен

Пригоди Гекльберрі Фінна

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Ви про мене нічого не знаєте, якщо не читали книжки під назвою «Пригоди Тома Сойєра», але це не біда. Цю книжку написав містер Марк Твен і загалом не дуже набрехав. Дещо він придумав, але не так уже й багато. Це нічого. Я ще не бачив таких людей, щоб зовсім не брехали, крім тітки Поллі і вдови, та хіба ще Мері. Про тітку Поллі — це Тому Сойєру вона тітка, — про Мері і про вдову Дуглас розповідається в цій самій книжці, і там майже все правда, тільки подекуди прибрехано, — я вже про це говорив.

А кінчається книжка ось чим: ми з Томом знайшли гроші, зариті грабіжниками в печері, і розбагатіли. Ми отримали по шість тисяч доларів на брата — і все золотом. Така була купа грошви — неймовірно! Ну, суддя Тетчер усе це взяв і поклав у банк, і кожного Божого дня ми стали отримувати по долару прибутку, і так цілий рік — не знаю, хто може таку силу-силенну витратити! Вдова Дуглас усиновила мене і пообіцяла, що буде мене виховувати, тільки мені у неї жилося кепсько, дуже вже вона дошкуляла порядком і пристойністю — просто несила було терпіти. Зрештою я дав драла. Надів знову своє старе лахміття, заліз у ту саму бочку з-під цукру і сиджу, радію вільному життю. Однак Том Сойєр мене відшукав і розказав, що набирає ватагу розбійників. Прийме і мене також, якщо я повернуся до вдови і буду поводитися пристойно. Ну, я і повернувся.

Вдова поплакала наді мною, обізвала мене бідною заблудлою овечкою і всякими іншими словами; але, зрозуміло, нічого образливого у неї на думці не було. Знову одягла мене в усе нове, отож я тільки й знав, що обливався потом і цілий день ходив, як у путах. І знову нудьга зелена, як і було. До вечері вдова дзвонила у дзвоник, і тут уже нізащо не можна було запізнюватися — неодмінно приходь вчасно. А сядеш за стіл — ніяк не можна відразу братися до їжі: треба почекати, поки вдова не нахилить голову і не побубонить трохи над тарілкою, хоча їжа була загалом непогана; одне тільки погано — що кожна страва окремо. (Зовсім інше — купа всяких недогризків і недоїдків у помийному відрі! Бувало, перемісиш усе гарненько — воно пустить сік, і наминаєш його хіба ж так!) У перший же день після вечері вдова дістала товсту книгу і почала читати мені про Мойсея в очеретах, а я аж палав з цікавості — до того хотілося дізнатися, чим воно все скінчиться; аж раптом вона обмовилася, що отой Мойсей давним-давно помер, і мені відразу стало нецікаво — плювати я хотів на небіжчиків.

Скоро мені захотілося курити, і я спитав дозволу у вдови. Але вона сказала, що це погана звичка, дуже шкідлива, і мені треба від цього відвикати. Бувають же такі люди! Напустяться на тебе і товчуть усяку дурню. Ось і вдова також: носиться зі своїм Мойсеєм, а він їй навіть не рідня — та й узагалі кому він потрібен, якщо давним-давно помер, самі розумієте, — а мене лає за те, що я курю, але ж у цьому хоч якийсь сенс є. А сама, либонь, нюхає тютюн — це нічого, їй, бачте, можна.

Її сестра, міс Вотсон, стара діва в окулярах, саме переїхала до неї жити і відразу ж причепилася до мене з букварем. Цілу годину вона до мене чіплялася, але зрештою вдова звеліла їй дати мені спокій. Та я б довше й не витерпів. Потім іще годину я нудився і все крутився на стільці. А міс Вотсон усе чіплялася: «Не клади ноги на стілець, Гекльберрі»; «Не скрипи так, Гекльберрі, сиди тихенько»; «Не позіхай і не потягуйся, Гекльберрі, поводься як слід!» Потім вона стала торочити щось про пекло, а я візьми та й скажи, що добре б туди потрапити. Вона просто оскаженіла, а я нічого поганого і не думав, лише б дременути куди-небудь — до того мені у них набридло, а куди — однаково. Міс Вотсон сказала, що це дуже погано з мого боку, що вона сама зроду б так не сказала: вона старається не грішити, аби потрапити в рай. Але я не бачив нічого доброго в тім, щоб опинитися там, де й вона, і вирішив, що й старатися не буду. Але говорити я цього не став — нащо товкти воду в ступі, самі прикрощі.

Тут вона пустилася теревенити про рай — і пішла, і пішла. Начебто роботи там ніякої — знай прогулюйся цілий день із арфою та виспівуй, і так без кінця-краю. Ну й кому воно треба? Але говорити я цього знов-таки не став. Спитав тільки, як вона думає: чи потрапить туди Том Сойєр? А вона каже: «Ні в якому разі!» Я дуже зрадів, бо мені хотілося бути з ним разом.

Міс Вотсон все до мене чіплялася, і зрештою мені страх це набридло і зробилося дуже нудно. Скоро до кімнати покликали негрів і стали молитись, а потім усі полягали спати. Я піднявся до себе нагору з недогарком, поставив його на стіл, сів перед вікном і спробував думати про що-небудь веселе, тільки нічого не вийшло: така напосілася туга, хоч помирай. Мерехтіли зірки, і листя в лісі шелестіло так сумно; десь далеко ухкав пугач, чутно було, як кричить дрімлюга і виє собака — значить, хтось скоро помре. А вітер все нашіптував щось, і я ніяк не міг зрозуміти, про що він шепоче, і від цього по спині в мене бігали мурашки. Потім в лісі хтось застогнав, як ото, бува, стогне привид, коли силкується розказати, що в нього на серці, і ніяк не доб’ється, щоб його зрозуміли; от йому й не лежиться спокійно в могилі, і він поневіряється ночами і стогне. Мені стало так жахливо й тоскно, так захотілося, щоб хто-небудь був зі мною… А тут ще павук опустився мені на плече. Я його збив прямо на свічку і не встиг схаменутися, як він весь скоцюрбився. А я ж знав, що це кепська прикмета, і добряче перелякався, просто душа в п’яти сховалась. Я схопився, повернувся тричі на закаблуках і кожного разу при цьому хрестився, потім узяв ниточку, перев’язав собі жмут волосся, щоб відвадити відьом, проте не заспокоївся. Найкраще у такій халепі — знайти підкову і знов загубити, та тільки я щось не чув, щоб у такий спосіб можна було позбутися біди, коли уб’єш павука.

Мене вже кинуло в дрож. Я знову сів і дістав люльку; в будинку тепер було тихо, як у домовині, отже, вдова ні про що не дізнається. Минуло вже чимало часу; я почув, як далеко в місті годинник на вежі забамкав: «бум! бум!» — пробило дванадцяту, а після того знов стало тихо, як у вусі. Скоро я почув, як у темряві під деревами хруснула гілка — щось там рухалось. Я сидів не ворушачись і прислухався. І раптом хтось нявкнув ледве чутно: «Няв! Няв!» От чудово! Я також нявкнув якомога тихіше: «Няв! Няв!», а потім загасив свічку і виліз у вікно на дах сараю. Звідти я стрибнув на землю і прокрався під дерева. Дивлюся — точно: Том Сойєр уже на мене чекає.

Читати далі
Додати відгук