Пригоди Гекльберрі Фінна

Опис:

З усього написаного Марком Твеном найвідомішими у всьому світі стали твори про пригоди двох друзів. Один із них - відчайдушний, кмітливий, вигадливий Том, який росте у сім`ї, другий - Гек - дитина вулиці. Попри суттєву різницю у вихованні, розвиненості, звичках, обидва вони добрі, справедливі хлопчики, які ненавидять расову дискримінацію, здатні на благородні вчинки, навіть на ризик. Переклад І. Л. Базилянської

Анотація

З усього написаного Марком Твеном найвідомішими у всьому світі стали твори про пригоди двох друзів. Один із них — відчайдушний, кмітливий, вигадливий Том, другий — Гек — дитина вулиці. Попри суттєву різницю у вихованні, розвиненості, звичках, обидва вони добрі, справедливі хлопчики, які ненавидять расову дискримінацію, здатні на благородні вчинки, навіть на ризик.


Марк Твен

Пригоди Гекльберрі Фінна

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Ви про мене нічого не знаєте, якщо не читали книжки під назвою «Пригоди Тома Сойєра», але це не біда. Цю книжку написав містер Марк Твен і загалом не дуже набрехав. Дещо він придумав, але не так уже й багато. Це нічого. Я ще не бачив таких людей, щоб зовсім не брехали, крім тітки Поллі і вдови, та хіба ще Мері. Про тітку Поллі — це Тому Сойєру вона тітка, — про Мері і про вдову Дуглас розповідається в цій самій книжці, і там майже все правда, тільки подекуди прибрехано, — я вже про це говорив.

А кінчається книжка ось чим: ми з Томом знайшли гроші, зариті грабіжниками в печері, і розбагатіли. Ми отримали по шість тисяч доларів на брата — і все золотом. Така була купа грошви — неймовірно! Ну, суддя Тетчер усе це взяв і поклав у банк, і кожного Божого дня ми стали отримувати по долару прибутку, і так цілий рік — не знаю, хто може таку силу-силенну витратити! Вдова Дуглас усиновила мене і пообіцяла, що буде мене виховувати, тільки мені у неї жилося кепсько, дуже вже вона дошкуляла порядком і пристойністю — просто несила було терпіти. Зрештою я дав драла. Надів знову своє старе лахміття, заліз у ту саму бочку з-під цукру і сиджу, радію вільному життю. Однак Том Сойєр мене відшукав і розказав, що набирає ватагу розбійників. Прийме і мене також, якщо я повернуся до вдови і буду поводитися пристойно. Ну, я і повернувся.

Вдова поплакала наді мною, обізвала мене бідною заблудлою овечкою і всякими іншими словами; але, зрозуміло, нічого образливого у неї на думці не було. Знову одягла мене в усе нове, отож я тільки й знав, що обливався потом і цілий день ходив, як у путах. І знову нудьга зелена, як і було. До вечері вдова дзвонила у дзвоник, і тут уже нізащо не можна було запізнюватися — неодмінно приходь вчасно. А сядеш за стіл — ніяк не можна відразу братися до їжі: треба почекати, поки вдова не нахилить голову і не побубонить трохи над тарілкою, хоча їжа була загалом непогана; одне тільки погано — що кожна страва окремо. (Зовсім інше — купа всяких недогризків і недоїдків у помийному відрі! Бувало, перемісиш усе гарненько — воно пустить сік, і наминаєш його хіба ж так!) У перший же день після вечері вдова дістала товсту книгу і почала читати мені про Мойсея в очеретах, а я аж палав з цікавості — до того хотілося дізнатися, чим воно все скінчиться; аж раптом вона обмовилася, що отой Мойсей давним-давно помер, і мені відразу стало нецікаво — плювати я хотів на небіжчиків.

Скоро мені захотілося курити, і я спитав дозволу у вдови. Але вона сказала, що це погана звичка, дуже шкідлива, і мені треба від цього відвикати. Бувають же такі люди! Напустяться на тебе і товчуть усяку дурню. Ось і вдова також: носиться зі своїм Мойсеєм, а він їй навіть не рідня — та й узагалі кому він потрібен, якщо давним-давно помер, самі розумієте, — а мене лає за те, що я курю, але ж у цьому хоч якийсь сенс є. А сама, либонь, нюхає тютюн — це нічого, їй, бачте, можна.

Її сестра, міс Вотсон, стара діва в окулярах, саме переїхала до неї жити і відразу ж причепилася до мене з букварем. Цілу годину вона до мене чіплялася, але зрештою вдова звеліла їй дати мені спокій. Та я б довше й не витерпів. Потім іще годину я нудився і все крутився на стільці. А міс Вотсон усе чіплялася: «Не клади ноги на стілець, Гекльберрі»; «Не скрипи так, Гекльберрі, сиди тихенько»; «Не позіхай і не потягуйся, Гекльберрі, поводься як слід!» Потім вона стала торочити щось про пекло, а я візьми та й скажи, що добре б туди потрапити. Вона просто оскаженіла, а я нічого поганого і не думав, лише б дременути куди-небудь — до того мені у них набридло, а куди — однаково. Міс Вотсон сказала, що це дуже погано з мого боку, що вона сама зроду б так не сказала: вона старається не грішити, аби потрапити в рай. Але я не бачив нічого доброго в тім, щоб опинитися там, де й вона, і вирішив, що й старатися не буду. Але говорити я цього не став — нащо товкти воду в ступі, самі прикрощі.

Тут вона пустилася теревенити про рай — і пішла, і пішла. Начебто роботи там ніякої — знай прогулюйся цілий день із арфою та виспівуй, і так без кінця-краю. Ну й кому воно треба? Але говорити я цього знов-таки не став. Спитав тільки, як вона думає: чи потрапить туди Том Сойєр? А вона каже: «Ні в якому разі!» Я дуже зрадів, бо мені хотілося бути з ним разом.

Міс Вотсон все до мене чіплялася, і зрештою мені страх це набридло і зробилося дуже нудно. Скоро до кімнати покликали негрів і стали молитись, а потім усі полягали спати. Я піднявся до себе нагору з недогарком, поставив його на стіл, сів перед вікном і спробував думати про що-небудь веселе, тільки нічого не вийшло: така напосілася туга, хоч помирай. Мерехтіли зірки, і листя в лісі шелестіло так сумно; десь далеко ухкав пугач, чутно було, як кричить дрімлюга і виє собака — значить, хтось скоро помре. А вітер все нашіптував щось, і я ніяк не міг зрозуміти, про що він шепоче, і від цього по спині в мене бігали мурашки. Потім в лісі хтось застогнав, як ото, бува, стогне привид, коли силкується розказати, що в нього на серці, і ніяк не доб’ється, щоб його зрозуміли; от йому й не лежиться спокійно в могилі, і він поневіряється ночами і стогне. Мені стало так жахливо й тоскно, так захотілося, щоб хто-небудь був зі мною… А тут ще павук опустився мені на плече. Я його збив прямо на свічку і не встиг схаменутися, як він весь скоцюрбився. А я ж знав, що це кепська прикмета, і добряче перелякався, просто душа в п’яти сховалась. Я схопився, повернувся тричі на закаблуках і кожного разу при цьому хрестився, потім узяв ниточку, перев’язав собі жмут волосся, щоб відвадити відьом, проте не заспокоївся. Найкраще у такій халепі — знайти підкову і знов загубити, та тільки я щось не чув, щоб у такий спосіб можна було позбутися біди, коли уб’єш павука.

Мене вже кинуло в дрож. Я знову сів і дістав люльку; в будинку тепер було тихо, як у домовині, отже, вдова ні про що не дізнається. Минуло вже чимало часу; я почув, як далеко в місті годинник на вежі забамкав: «бум! бум!» — пробило дванадцяту, а після того знов стало тихо, як у вусі. Скоро я почув, як у темряві під деревами хруснула гілка — щось там рухалось. Я сидів не ворушачись і прислухався. І раптом хтось нявкнув ледве чутно: «Няв! Няв!» От чудово! Я також нявкнув якомога тихіше: «Няв! Няв!», а потім загасив свічку і виліз у вікно на дах сараю. Звідти я стрибнув на землю і прокрався під дерева. Дивлюся — точно: Том Сойєр уже на мене чекає.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Ми пішли навшпиньках стежкою між деревами в самий кінець саду, нагинаючись нижче, щоб гілки не зачіпали голову. Проходячи повз кухню, я спіткнувся об корінь і наробив шуму. Ми причаїлися. Негр-здоровань міс Вотсон — його звати Джим — сидів на порозі кухні; ми дуже добре його бачили, бо в нього за спиною стояла свічка. Він схопився і якусь мить прислухався, витягнувши шию; а потім гукнув:

— Хто там?

Він ще послухав, потім підійшов навшпиньках і зупинився якраз між нами: можна було до нього доторкнутися пальцем. Мабуть, часу спливло чимало, і довкола — анічичирк, а ми всі були так близько один від одного. І раптом у мене засвербіло одне місце на нозі, а почухати його я боявся; потім почало свербіти вухо, потім спина, якраз поміж лопатками. Думаю, якщо не почухаю — зараз помру. Я це не раз помічав: якщо ти де-небудь у гостинах, або на похороні, або хочеш заснути і ніяк не можеш — взагалі коли ніяк не можна почухатися, неодмінно засвербить в усіх місцях одразу.

Тут Джим і говорить:

— Гей, хто це? Де воно? Адже я все чув, щоб мені луснути! Гаразд, я знаю, що мені робити: сяду і сидітиму, аж поки воно не ворухнеться.

І він сів на землю, між мною і Томом, притулився спиною до дерева і витяг ноги так, що однією ногою трохи не зачепив мою. Тут у мене засвербів ніс. Так засвербів, що аж сльози виступили на очах, а почухати я боявся. Потім почало свербіти в носі. Потім під носом. Я просто не знав, як усидіти на місці. Така напасть тривала десь кілька хвилин, та мені здалося, що минула ціла вічність. Тепер у мене свербіло в кільканадцяти місцях водночас. Я вирішив, що більше хвилини нізащо не витерплю, але сяк-так стримався: думаю, якось постараюся. І тут саме Джим почав голосно хропіти, і у мене відразу все минулося.

Том подав мені знак — ледве чутно цмокнув губами, — і ми навкарачках поповзли геть. Як тільки ми відповзли кроків за десять, Том шепнув мені, що хоче для сміху прив’язати Джима до дерева. А я кажу: «Краще не треба. Він прокинеться і зчинить галас, і тоді побачать, що мене немає на місці». Том сказав, що у нього замало свічок, треба б пробратися до кухні і взяти побільше. Я його став спиняти, бо Джим міг прокинутися і увійти туди. Але Тому хотілося ризикнути; ми забралися в кухню, взяли три свічки, і Том залишив на столі п’ять центів як оплату. Потім ми вийшли; мені кортіло скоріше забратися подалі, а Том надумав підповзти тихцем до Джима й утнути якусь капость. Я його чекав, і мені здалося, що знов спливло бозна-скільки часу — так було навкруги порожньо й тихо.

Як тільки Том повернувся, ми подалися стежкою довкола саду і дуже скоро опинилися на самій верхівці гори по той бік будинку. Том сказав, що зняв капелюха з Джима і повісив його на сучок над його головою, а Джим трошки ворухнувся, але так і не прокинувся.

Наступного дня Джим розповідав, неначе відьми зачарували його, приспали і каталися на ньому по всьому штату, а потім знову всадовили під дерево і повісили його капелюх на сучок, щоб відразу видно було, чиїх рук усе це. А іншого разу Джим розказував, неначе вони скакали на ньому до Нового Орлеана[1]; потім у нього з кожним разом виходило далі й далі, тож зрештою він став говорити, нібито відьми об’їхали на ньому навколо світу, замучили його трохи не до смерті і спина у нього була вся стерта, як під сідлом. Джим так загордився після цього, що на інших негрів і дивитися не хотів. Вони приходили за багато миль послухати, як Джим про це розказуватиме, і він здобув таку повагу, як жоден негр у наших місцях. Зустрівши Джима, чужі негри зупинялися, роззявивши роти, і дивилися на нього, немов на якесь диво. Як споночіє, негри зазвичай збираються на кухні коло вогню і розпатякують про відьом; але як тільки хтось заведе про це мову, Джим одразу втрутиться і скаже: «Гм! Ну що ти можеш знати про відьом!»

І той відразу притихне й замовкне. П’ятицентову монетку Джим начепив на мотузок і завжди носив на шиї; він розказував, неначе цей талісман йому подарував сам дідько і що ним можна лікувати від усіх хвороб і викликати відьом коли заманеться, варто тільки пошептати над монетою; але Джим ніколи не розказував, що він таке шепоче. Негри збиралися з усієї околиці і віддавали Джиму все, що було в кишенях, аби тільки поглянути на цю монетку; однак вони нізащо не торкнулися б до неї, адже монета побувала в руках у біса. Словом, із Джима тепер не було ніякої роботи — надто він запишався, що бачив чорта і возив на собі відьом по всьому світу.

Ну так от, коли ми з Томом підійшли до обриву і подивилися вниз, на містечко, там світилося лише три чи чотири вогники — мабуть, у тих будинках, де лежали хворі; вгорі над нами яскраво сяяли зірки, а за містом текла ріка цілу милю завширшки, дуже велично і плавно. Ми спустилися з гори, розшукали Джо Гарпера з Беном Роджерсом і ще двох чи трьох хлопчаків — вони ховалися на старій чинбарні. Ми відв’язали човна, спустилися річкою милі на дві з гаком до великого урвища на крутосхилі і там висадилися на берег.

Коли ми підійшли до кущів, Том Сойєр примусив всіх нас поклястися, що ми не видамо таємниці, а потім показав хід у печеру — там, де кущі були найгустіші. Потім ми запалили свічки і поповзом рушили в прохід. Проповзли ми, мабуть, кроків двісті, і тут відкрилася печера. Том понишпорив туди-сюди і пірнув в одному місці під стінку — ви б нізащо не помітили, що там є хід. Цим вузьким ходом ми пролізли у печеру, дуже сиру, всю запітнілу і холодну, і тут зупинилися.

Том сказав:

— Ну от, ми зберемо зграю розбійників і назвемо її «Зграя Тома Сойєра». Хто захоче з нами чинити розбої, той муситиме заприсягтися і підписатися своєю кров’ю.

Усі погодилися. Тоді Том дістав аркуш паперу, де у нього була написана клятва, і прочитав її. Вона вимагала, щоб усі хлопчаки дружно стояли за зграю і нікому не розкривали її таємниць; а якщо хто-небудь образить когось із нашої зграї, то хлопець, якого призначать убити кривдника і всіх його рідних, не повинен ні їсти, ні спати, поки не уб’є їх усіх і не виріже у них на грудях хрест — знак нашої зграї. І ніхто зі сторонніх не має права ставити цей знак, тільки ті, котрі належать до зграї; а якщо хто-небудь поставить, то зграя подасть на нього до суду; якщо ж він не послухається і знову поставить, то його уб’ють. А якщо хто-небудь зі зграї видасть нашу таємницю, то йому переріжуть горлянку, а потім спалять труп і розвіють попіл за вітром; кров’ю викреслять його ім’я зі списку і більше про нього не будуть згадувати, а проклянуть і забудуть назавжди.

Усі сказали, що клятва чудова, і спитали Тома, сам він її вигадав чи ні. Виявилося, дещо він вигадав сам, а решту взяв із книжок про розбійників і піратів — у всякої порядної зграї є така клятва.

Дехто порадив, що добре б убивати рідних у тих хлопчаків, які видадуть таємницю. Том вирішив, що це непогана думка, і вписав її олівцем.

Тут Бен Роджерс і каже:

— А ось у Гека Фінна ніякої рідні немає; як із ним бути?

— Ну то й що, адже батько у нього є?

— Та батько-то є, тільки де ти його тепер знайдеш? Він, бувало, все валявся п’яний на старій чинбарні разом зі свинями, але ось уже більше року його щось не видно в наших краях.

Порадилися вони між собою і зовсім було зібралися мене викреслити; буцімто у кожного хлопчика мають бути рідні або хто-небудь, кого можна вбити, а то іншим буде прикро. Словом, ніхто нічого не міг придумати, всі зайшли в глухий кут і мовчали. Тут я мало не заплакав, а потім раптом узяв та й запропонував міс Вотсон — нехай її вбивають. Усі радо погодилися:

— Ну що ж, вона годиться. Тепер усе гаразд. Гека прийняти можна.

Тут усі стали колоти собі пальці голкою і розписуватися кров’ю, і я також поставив на папері свій значок.

— Ну, а чим же ця зграя буде займатися? — питає Бен Роджерс.

— Нічим, тільки грабунками і вбивствами.

— А що ж ми будемо грабувати? Домівки, чи худобу викрадати, а чи…

— Дурниці! Це не грабіж — забирати худобу і всяке таке, це крадіжка, — говорить Том Сойєр. — Ми не злодії. Красти — це зовсім не шикарно. Ми розбійники. Надінемо маски і будемо зупиняти диліжанси[2] і карети на великій дорозі, вбивати пасажирів і відбирати у них годинники й гроші.

— І обов’язково треба їх убивати?

— Авжеж! Це найкраще. Дехто думає інакше, але взагалі вважається краще вбивати — крім тих, кого приведемо сюди в печеру і будемо тримати, поки не дадуть викуп.

Читати далі
Додати відгук