Принц та жебрак

Опис:

У романах американського письменника Марка Твена «Янкі при дворі короля Артура» і «Принц та жебрак», присвячених історичному минулому Європи, вдало поєднано гумор із фантастикою. Герої переживають дивовижні пригоди, зазнають на своєму шляху випробувань бідністю, багатством, необмеженою владою, але вперто йдуть до своєї мети. Переклад І. Л. Базилянської

Анотація

У романах американського письменника Марка Твена «Янкі при дворі короля Артура» і «Принц та жебрак», присвячених історичному минулому Європи, вдало поєднано гумор із фантастикою. Герої переживають дивовижні пригоди, зазнають на своєму шляху випробувань бідністю, багатством, необмеженою владою, але вперто йдуть до своєї мети.


Марк Твен

Принц та жебрак

Подвійна в милосердя благодать:

Блаженний той, хто милує, і той,

Кого він милує. Та найсильніше

Воно в руках у сильних; королям

Більш до лиця воно, аніж корона.

Шекспір. Венеційський купець

Розділ I

НАРОДЖЕННЯ ПРИНЦА І НАРОДЖЕННЯ ЖЕБРАКА

Це було наприкінці другої чверті шістнадцятого століття. Одного осіннього дня в давньому місті Лондоні в бідній сім’ї Кенті народився хлопчик, який був їй зовсім не потрібен. Того ж дня в багатій сім’ї Тюдорів народилася інша англійська дитина, яка була потрібна не лише їй, а й усій Англії. Англія так давно мріяла про неї, чекала на неї і благала Бога про неї, що, коли вона і справді з’явилася на світ, англійці мало не збожеволіли від радості. Люди, ледве знайомі, зустрічаючись того дня, обіймалися, цілувалися і плакали. Ніхто не працював, усі святкували — бідні й багаті, простолюдини і знатні, — бенкетували, танцювали, співали, пригощалися вином, і така гульня тривала кілька днів і ночей. Удень Лондон мав надзвичайно красивий вигляд: на кожному балконі, на кожному даху майоріли яскраві знамена, вулицями сунули пишні процесії. Уночі теж було на що подивитися: на всіх перехрестях палали великі багаття, а навколо багать веселилися юрбища гуляк. У всій Англії тільки й розмов було, що про новонародженого Едуарда Тюдора, принца Уельського[1], а той лежав сповитий у шовки й атласи, не підозрюючи про весь цей гармидер і не відаючи, що з ним бавляться знатні лорди і леді, — йому це було байдуже. Але ніде не чутно було розмов про другу дитину, про Тома Кенті, сповитого в жалюгідні ганчірки. Говорили про нього лише в тій жебрацькій убогій родині, в якій його поява на світ обіцяла так багато клопотів.

Розділ II

ДИТИНСТВО ТОМА

Перескочимо за кілька років.

Лондон існував уже п’ятнадцять століть і був на той час великим містом. У ньому налічувалося сто тисяч жителів, дехто вважає — удвічі більше. Вулиці були вузькі, криві й брудні, особливо в тій частині міста, де жив Том Кенті, — недалеко від Лондонського мосту. Будинки були дерев’яні; другий поверх висувався над першим, третій виставляв свої лікті далеко над другим. Що вище росли будинки, то ширшими вони ставали. Їхні кістяки складалися з міцних, покладених навхрест балок; проміжки між балками заповнювали міцним матеріалом і зверху вкривали штукатуркою. Балки фарбували червоною, синьою або чорною фарбою, зважаючи на смак власника, і це надавало будинкам мальовничості. Вікна були маленькі, з дрібними ромбами шибок, і відчинялися назовні на завісах, як двері.

Будинок, де жив батько Тома, стояв у смердючому тупику за Обжерним рядом. Тупик називався Двір Покидьків. Будинок був маленький, старезний, хиткий, доверху наповнений біднотою. Сім’я Кенті займала комірку на третьому поверсі. У батька з матір’ю було щось схоже на ліжко, але Том, його бабця і обидві його сестри, Бет і Нен, не знали такої незручності: їм належала вся підлога і вони могли спати де їм заманеться. До їхніх послуг були обривки двох-трьох старих ковдр і кілька оберемків брудної, старої соломи, але це навряд чи можна було назвати постіллю, бо вранці все це згорталося до купи, з якої на ніч кожен вибирав що хотів.

Бет і Нен були п’ятнадцятирічні дівчатка-близнята, добродушні замазури, одягнені в лахміття і надто нечемні. Мати мало чим відрізнялася від них. Але батько з бабцею були справжні дияволи; вони напивалися де тільки можна. Сварилися і лихословили на кожному кроці, чи то п’яні, чи тверезі. Джон Кенті був злодій, а його мати — жебрачка. Вони навчили дітей просити милостиню, але зробити їх злодіями не змогли.

Серед жебраків і злодіїв, що наповнювали будинок, жив один чоловік, який не належав до них. То був добрий старий священик, викинутий королем на вулицю з мізерною пенсією, що становила декілька мідних монет. Він часто водив дітей до себе і потай від батьків уселяв їм любов до добра. Він навчив Тома читати і писати, від нього Том перейняв і деякі знання з латинської мови. Старий хотів навчити грамоти й дівчаток, але дівчатка боялися подруг, які сміялися б з їхньої недоречної вченості.

Увесь Двір Покидьків мав вигляд осиного кубла, як і той будинок, де жив Кенті. Пиятики, сварки і бійки були тут звичайним явищем. Вони відбувалися щоночі і тривали ледве не до ранку. Пробиті голови були тут таким же буденним явищем, як голод. Та все одно маленький Том не відчував себе нещасним. Іноді йому доводилося надто сутужно, але він не надавав своїм бідам великого значення: так жилося всім хлопчиськам у Дворі Покидьків; тому він вважав, що інакше і бути не може. Він знав, що увечері, коли повернеться додому з порожніми руками, батько вилає його і поб’є, та й бабця не дасть йому спуску, а пізньої ночі підкрадеться завжди голодна мати і тихцем ткне черству скоринку або якісь недоїдки, які вона могла б з’їсти сама, але зберегла для нього, хоча вже не раз попадалася під час цих зрадницьких дій і мала за винагороду тяжкі побої від чоловіка.

Ні, Томові жилося не так вже й погано, особливо влітку. Він просив милостиню не вельми старанно — аби тільки уникнути батьківських побоїв, — тому що закони проти жебрацтва були суворі і жебраків карали надто жорстоко. Чимало часу проводив він зі священиком Ендрю, слухаючи його чудові старовинні легенди і казки про велетнів і карликів, про чарівників і фей, про зачаровані замки, прекрасних королів і принців. Уява хлопчика була переповнена всіма цими чудесами, й не раз уночі, в темряві, лежачи на дрібній і колючій соломі, втомлений, голодний, побитий, він давав волю мріям і невдовзі забував й образи, й біль, малюючи собі солодкі картини чудового життя якого-небудь зніженого принца в королівському палаці. День і ніч його переслідувало одне бажання: побачити на власні очі справжнього принца. Якось він розповів про це бажання товаришам у Дворі Покидьків, але ті підняли його на сміх і так безжально знущалися з нього, що він вирішив надалі ні з ким не ділитися своїми мріями.

Йому часто траплялося читати у священика давні книги. На прохання хлопчика священик пояснював йому їхнє значення, а часом доповнював своїми розповідями. Мрії і книги залишили слід у душі Тома. Герої його фантазій були такі витончені й ошатні, що він почав обтяжуватися своїм лахміттям, своєю неохайністю і йому захотілося бути чистим і краще одягненим. Правда, він і тепер часто порпався в бруді з таким самим задоволенням, як і раніше, але в Темзі став він плескатися не лише для забави: тепер йому подобалося також і те, що вода змиває з нього бруд.

Том завжди знаходив на що подивитися біля травневої жердини[2] в Чипсайді або на ярмарках. Окрім того, час від часу йому, як і всім лондонцям, вдавалося помилуватися військовим парадом, коли якусь нещасну знаменитість везли до в’язниці Тауеру[3] суходолом чи човном. Якось літньої днини йому довелося бачити, як спалили на багатті в Смітфілді бідолашну Енн Еск’ю[4], а з нею ще трьох осіб; він чув, як якийсь колишній єпископ читав їм довгу проповідь, що, втім, майже не зацікавила його. Загалом же, життя Тома було досить-таки різноманітне і приємне.

Потроху читання книг і мрії про життя королів так вплинули на нього, що він, сам того не помічаючи, став удавати з себе принца, потішаючи своїх вуличних товаришів. Його мова і звички стали церемонні і величні. Його вплив у Дворі Покидьків щодня зростав, і поступово однолітки звикли ставитись до нього з великою повагою, як до вищої істоти. Їм здавалося, що він так багато знає й що він здібний і не до таких дивних висловлювань та справ! І сам він був такий розумний, учений! Про кожне зауваження і про кожен учинок Тома діти розповідали старшим, тож незабаром і старші заговорили про Тома Кенті й стали дивитися на нього як на надзвичайно обдарованого, незвичайного хлопчика. Дорослі в скрутних випадках почали звертатися до нього за порадою і часто дивувалися дотепності та мудрості його слів. Він став героєм для всіх, хто знав його, — лише рідні не помічали в ньому нічого надзвичайного.

Минув якийсь час, і Том завів собі справжній королівський двір. Він був принцом; його найближчі товариші були охоронцями, камергерами, шталмейстерами, придворними лордами, статс-дамами і членами королівської сім’ї. Щодня самозваного принца зустрічали за церемоніалом, вичитаним Томом зі старовинних романів; щодня великі справи його уявної держави обговорювалися на королівській раді; щодня його високість уявний принц віддавав накази уявним арміям, флотам і заморським володінням.

Потім він у тому ж лахмітті вирушав просити милостиню, випрошував кілька фартингів[5] , гриз черству скоринку, одержував звичну частку побоїв і лайки й, розлігшись на оберемку смердючої соломи, знов поринав у мрії про свою уявну велич. А бажання побачити хоч раз справжнього, живого принца зростало в ньому щодня, щотижня і, нарешті, затьмарило всі інші бажання, ставши його єдиною пристрастю.

Одного січневого дня він, як завжди, вирушив у похід по милостиню. Кілька годин поспіль, босий, змерзлий, сумовито тинявся він довкола Мінсинг Лейна і Літтл Іст Чипа, заглядаючи у вікна шинків і ковтав слинку, побачивши найжахливіші свинячі паштети й інші смертовбивчі страви, виставлені у вікні. Для нього це були райські ласощі, гідні ангелів, принаймні судячи із запаху, — куштувати їх йому ніколи не доводилося… Мжичив дрібний холодний дощ; день був сумний і похмурий. Надвечір Том прийшов додому такий змоклий, стомлений, голодний, що навіть батько з бабцею нібито пожаліли його — певна річ, на свій лад: нашвидку пригостили його стусанами і відправили спати. Довго біль і голод, а також лайки і колотнеча сусідів не давали йому заснути, але нарешті думки його полинули в далекі, дивні краї, і він заснув серед принців, від ніг до голови усипаних золотом і самоцвітами. Принци жили у величезних палацах, де слуги благоговійно схилялися перед ними або мчали виконувати їхні накази. А потім, як і завжди, йому наснилося, що він і сам - принц. Цілу ніч він тішився своєю королівською величчю; цілу ніч оточували його знатні люди і лорди; в сяйві яскравого світла він походжав між ними, вдихаючи чудові пахощі, захоплюючись солодкою музикою і відповідаючи на шанобливі уклони натовпу, що розступався перед ним, — то усмішкою, то гордовитим кивком.

А вранці, коли він прокинувся і побачив убогість навкруги, все навколо — як завжди після подібного сну — здалося йому в тисячу разів непривабливішим. Серце його сумно защеміло, і він залився сльозами.

Читати далі
Додати відгук