Битви за українські землі

Жанр: Історія, Військова справа

Правовласник: «Видавничий дім «Школа»

Дата першої публікації: 2010

Опис:

У цій книзі йтиметься про знакові битви в українській історії, адже багато з них справді немає аналогів. Тут і скіфська війна з персами, в якій уперше було застосовано тактику «випаленої землі», і війни давньоруських князів проти кочівників-половців, і численні битви запорозьких козаків, і дві безпрецедентні оборони Севастополя, і блискучий Брусиловський прорив, і героїчне форсування Дніпра. Книга розкриє багато військових секретів наших предків, ознайомить з їхньою тактикою, озброєнням, менталітетом. Адресованая широкому колу читачів, вона особливо зацікавить тих, хто захоплюється військовою історією.

Вступ

 

Землі України споконвіку привертали увагу всіляких завойовників. Прекрасні чорноземи, вихід до теплих морів і невичерпні природні ресурси завжди були достатньою причиною для розв’язування війни. Крім того, контроль над жвавими торговельними шляхами, які проходили через українську територію, слугував бажаною метою для багатьох імператорів, царів, королів, ханів і вождів, готових спрямувати свої полчища на завоювання нового «життєвого простору».

Не менше, ніж від іноземних поневолювачів, потерпали українці і від внутрішніх конфліктів. Кровопролитні громадянські війни регулярно спалахували на цій багатостраждальній землі: безперервні сутички між слов’янськими племенами, двохсотрічні феодальні усобиці давньоруських князів, Руїна, що тривала близько тридцяти років, революційні події 1917—1921 років, затяжна партизанська війна 40-50-х років ХХ століття на Західній Україні. І кожного разу протиборчі сторони запрошували на допомогу іноземні армії, які поводилися в Україні як господарі і ніколи добровільно не йшли. Нормани і половці, литовці й татари, поляки й угорці, шведи і росіяни, німці й турки — всі приходили до України, відгукнувшись на заклик місцевих еліт.

Двічі наша країна ставала ареною бойових дій під час найбільших світових воєн. Зіткнення імперій і наддержав коштувало українцям мільйонів загублених життів, сотень зруйнованих міст і тисяч розорених сіл. Кожна війна або окрема битва на українських землях оберталася для мирного населення справжньою гуманітарною катастрофою, наслідки якої ще тривалий час про себе нагадували.

У цій книзі йтиметься про знакові битви в українській історії, адже багато з них справді не має аналогів. Тут і скіфська війна з персами, в якій уперше було застосовано тактику «випаленої землі», і війни давньоруських князів проти кочівників-половців, і численні битви запорозьких козаків, і дві безпрецедентні оборони Севастополя, і блискучий Брусиловський прорив, і героїчне форсування Дніпра. Книга розкриє багато військових секретів наших предків, ознайомить з їхньою тактикою, озброєнням, менталітетом. Текст, адресований широкому колу читачів, особливо зацікавить тих, хто захоплюється військовою історією.

Похід царя Дарія на Скіфію (510 р. до н.е.)

 

Великий полководець, повелитель величезного перського царства, що розкинулося від Євфрату до Балкан, великий і могутній Дарій I в 510 році до нашої ери вирішив здійснити похід у степи Північного Причорномор’я, щоб покарати зухвалих скіфів, котрі живуть там. Незліченні полчища персів, зібрані з підкорених народів Азії, перейшли Дунай спеціально зведеним мостом і вторглися у володіння скіфських царів. Дарій ще не зустрічав супротивника, який зміг би вистояти перед натиском його війська; крім того, знаючи про усобиці скіфських вождів, він розраховував зустріти тут лише розрізнені осередки опору. Солдати найсильнішої армії у світі спочатку не дивувалися, побачивши на горизонті хмару пилу, яка віддалялася. Вони знали, що це скіфська кіннота поспішно тікає від них у глиб своєї країни. Перси звикли бачити спини ворогів і просто терпляче наступали, очікуючи вирішальної битви. Так вони перейшли Дніпро, наблизилися до Дону, жодного разу не зійшовшись із супротивником у відкритому бою. Цей марш важко було назвати звитяжним, тому що скіфи, які відступали, забирали худобу, засипали колодязі тощо.

19812.jpg

Перські воїни.

Фрагмент мозаїки

Дарій і його полководці скоро зрозуміли тактику скіфів, але нічого не могли їй протиставити. Тоді перський цар написав одному зі скіфських вождів послання такого змісту: «Навіщо ти все тікаєш, хоча можеш вибрати одне з двох: якщо ти вважаєш, що маєш силу протистояти моєму війську, зупинися, припини блукати і бийся; якщо ж ти відчуваєш себе слабкішим, то також припини свою втечу і йди для переговорів до мене, твого владики, із землею і водою в руках, на знак підданства і покірності». На що незабаром одержав таку відповідь: «Ось я який, Персе. Ніколи раніше я не тікав зі страху ні від кого, не тікаю і від тебе, і тепер я не зробив нічого нового порівняно з тим, що зазвичай роблю в мирний час. Чому я не поспішаю битися з тобою, поясню тобі це. У нас немає міст, немає засаджених деревами полів; ми не боїмося, що вони будуть підкорені або спустошені, тому немає потреби поспішати і вступати з вами у бій. Якщо вам украй необхідно прискорити битву, то ось: є у нас гробниці предків, розшукайте їх і спробуйте зруйнувати — тоді взнаєте, чи станемо ми битися з вами через ці гробниці, чи ні. Раніше ж ми не битимемося, оскільки це для нас невигідно. Замість землі й води я надішлю тобі такі дари, які гідні тебе, а за те, що ти називаєш себе моїм владикою, я розплачуся з тобою».

Після обміну посланнями скіфи запровадили деякі нововведення у свою тактику «випаленої землі». Тепер із дивовижною постійністю кіннота кочівників атакувала багатокілометрову перську колону по всій її довжині. Секрет полягав у тому, що, як тільки піхота супротивника шикувалася в бойові порядки, скіфські вершники різко розвертали коней і зникали. Подібні напади не припинялися ні вдень, ні вночі. Військо Дарія було виснажене: давно відчувався брак води і продовольства; загони, що посилалися в степ у пошуках харчів, безслідно зникали.

19878.jpg

Скіфський воїн у бою

Незабаром перси виявили, що, женучись за скіфами, їхня армія вже повернула на північ, а потім на захід і тепер рухається у зворотному напрямку. Одного разу Дарію привезли обіцяні дари від скіфського царя, щоправда, дещо оригінальні: птаха, мишу, жабу і п’ять стріл. Дарій спочатку зрадів, вважаючи подарунки визнанням довгоочікуваної капітуляції. Проте один із його радників інакше розтлумачив зашифроване послання: «Якщо ви, Перси, не відлетите, як птахи, в небеса, або, подібно мишам, не сховаєтеся в землю, або, подібно жабам, не поскачете в озера, то не повернетеся назад і ляжете під ударами цих стріл». Ще недавно великий Дарій лише посміявся б, почувши такі слова, однак тепер він серйозно замислився.

Остаточно рішучість перського владики похитнулася після такого випадку. За легендою скіфи вкотре удали, що готові до вирішальної сутички. Їхнє військо, розгорнувшись у фронт, у всій красі вишикувалося навпроти перського. Дарій розставив свої полки за всіма правилами військового мистецтва, збираючись нарешті таки розгромити обридлих степняків. Раптом скіфи побачили зайця, що біг полем, і, не змовляючись, усе військо кинулося його наздоганяти. Розгублені перси довго дивилися вслід скіфам, а цар Дарій вимовив: «Люди ці дивляться на нас із великою зневагою, а тому слід добряче обдумати, яким чином забезпечити наш відступ».

Відходити до Дунаю перси вирішили вночі, залишивши в таборі безліч запалених багать і майже весь обоз. Скіфи спочатку навіть не здогадалися, що загарбники йдуть, і лише потім почали їх переслідувати. Відступ пошарпаної армії був важким, ворог знаходився і попереду, і ззаду, і ліворуч, і праворуч. Бойовий дух перських воїнів дуже впав. Колись наймогутнішій армії світу насилу вдалося перейти залишеним мостом через Дунай: до останнього моменту існувала реальна небезпека його підпалення скіфськими вивідувачами. Так було зруйновано міф про непереможність персів. Скіфська ж тактика виснажування великих сил супротивника згодом багато разів застосовувалася як регулярними арміями, так і партизанськими формуваннями.

Битва під Доростолом

 

Це була остання велика битва князя Святослава Ігоревича — найвідчайдушнішого воїна в історії середньовічної Русі. Сина мудрої християнки Ольги виховали вікінги, які разом із шануванням язичницьких ідолів прищепили йому не властиву для слов’янина войовничість. З 10-річного віку його брали на війни, де хлопчику, крім усього іншого, доводилося і людей убивати. Поряд зі Святославом невідступно перебував друг його батька воєвода Свенельд, який у міру сил залучав княжича до ратної справи. Тягарі й радощі військового життя приваблювали молодого Рюриковича більше, ніж ошатні палати в Києві. Уже ставши світлим князем, Святослав вважав за краще в поході спати на сирій землі, підклавши під голову лише сідло, їсти разом зі своїми воїнами і вдягатися, як вони. Вигляд він мав суто варязький: довгі звислі вуса, голена голова з оселедцем, золота сережка у вусі. Рухався ж князь, «аки пардус», тобто як барс.

Кожен рік правління молодого князя був ознаменований новою війною. Русичі перетворилися на дуже небезпечних сусідів. Святослав ніколи не шукав серйозних мотивів для початку бойових дій, він просто спрямовував поперед себе гінця з лаконічним посланням: «Іду на ви». Таким чином він підпорядкував вятичів, розбив Волзьку Булгарію і могутній Хозарський каганат. Попри свій авантюризм, князь, як і його скандинавське оточення, залишався суворим прагматиком. Обклавши даниною народи на сході, він спрямував погляд у південно-західному напрямку — на Балкани. Святослав мріяв узяти в свої руки весь шлях «з варяг у греки», що обіцяло б йому нечуваний прибуток. У світлі таких планів дуже доречною стала пропозиція візантійського імператора Никифора Фоки допомогти придушити повстання підвладних Константинополю дунайських болгар. У 968—969 роках Святослав здійснив два криваві походи на Болгарію. Разом із вірними супутниками Свенельдом, Сфенкелем, Ікмором і зі своєю дружиною князь перейшов через засніжені перевали, захопив болгарську столицю Преслав і полонив місцевого царя Бориса. До легенди увійшла надзвичайна жорстокість, з якою переможці поводилися зі слов’янським народом, який поневолили, не пощадивши ні матерів, ні немовлят.

Виконавши прохання візантійців, Святослав і не подумав забиратися геть. Він вирішив міцно облаштуватися у Болгарії разом з усім своїм військом. «Не подобається мені в Києві, хочу жити на Дунаї, у Переяславці. Те містечко — середина моєї землі!» — сказав він матері і боярам. Проте візантійці були іншої думки щодо володінь некерованого князя. У Царгороді давно вже дивувалися, чому Святослав не залишає меж їхньої імперії. Коли ж на константинопольський трон сів майстерний воєначальник Іоанн Цимісхій, візантійці вирішили перейти від слів до справи. 970 року поблизу Адріанополя відбулася перша битва між учорашніми союзниками. Успіх виявився на боці Святослава, якому переможені були вимушені піднести щедрі дари. Після укладення мирного договору з греками київський князь припустився низки стратегічних помилок: не зайняв гірські проходи через Балкани, не перекрив гирло Дунаю і розділив своє військо на дві частини, розташувавши їх у Преславі і в Доростолі. Самовпевнений полководець, мабуть, покладався на своє військове щастя, але цього разу йому протистояв дуже грамотний і досвідчений супротивник. Іоанн Цимісхій 971 року спрямував великий флот (300 кораблів) до гирла Дунаю, аби відрізати військам Святослава шлях до відступу. Сам же імператор, під керівництвом якого рухалися 13 тисяч вершників, 15 тисяч піхотинців, 2 тисячі воїнів його особистої гвардії («безсмертних»), а також величезний обоз зі стінобитними і вогнеметальними машинами, без зусиль здолав гірські перевали і вийшов на оперативний простір. Болгари, що прожили кілька років під владою Святослава, із задоволенням підтримали цивілізованих візантійців. Першим же ударом Цимісхій захопив Преслав, при цьому залишки розбитих русичів на чолі з воєводою Сфенкелем ледве встигли відійти до Доростола. Настав час для вирішальної битви.

23 квітня 971 року греки підійшли до резиденції Святослава. Їхні війська у декілька разів перевершували за чисельністю обложених у Доростолі русичей, до того ж візантійці мали очевидну перевагу в озброєнні й екіпіровці. Ними керували досвідчені командири, що вивчили всі премудрості військового мистецтва за давньоримськими трактатами. Не зважаючи на це, воїни Святослава в чистому полі сміливо зустріли ворогів, які йшли у наступ, «стуливши щити і списи, на зразок стіни». Так вони витримали 12 атак візантійців (в останній важку кінноту вів у бій сам імператор) і відступили під захист міських стін. Вважається, що перший бій закінчився внічию: греки не змогли одразу розгромити руську дружину, але і Святослав зрозумів, що цього разу він зіткнувся із серйозним супротивником. Це переконання тільки зміцнилося наступного дня, коли князь побачив встановлені навпроти кріпосних стін величезні стінобитні машини візантійців. А 25 квітня Дунаєм підійшов і візантійський флот, остаточно закривши смертельну пастку. Цього дня вперше у житті Святослав не відповів на виклик, війська Цимісхія марно прочекали русичів у полі, повернувшись у свій табір ні з чим.

Другий бій під Доростолом відбувся 26 квітня. У ньому загинув воєвода Сфенкель. Боячись бути відрізаними від міста візантійською кіннотою, русичі знову відступили під захист фортечних стін. Почалася виснажлива облога, під час якої дружинники Святослава змогли здійснити низку зухвалих вилазок, а знаряддя візантійців усе ж таки зробили пролом у стіні. Так минуло три місяці.

20 липня відбувся третій бій, і знову без певного результату. Втративши одного з полководців, русичі «закинули щити на спини» і зникли за міською брамою. Серед загиблих ворогів греки зі здивуванням знайшли вдягнених у кольчуги жінок, що билися нарівні з чоловіками. Усе свідчило про кризу в таборі обложених. Наступного дня в Доростолі зібралася військова рада, на якій вирішувалося, як бути далі: намагатися прориватися або стояти на смерть. Князь Святослав сказав своїм командирам: «Діди й батьки заповідали нам хоробрі справи! Станемо міцно. Немає у нас звичаю рятувати себе ганебною втечею. Або залишимося живі й переможемо, або помремо зі славою! Мертві сорому не мають, а втікши від битви, як покажемося людям на очі?» На тому всі й зійшлися.

24 липня відбувся четвертий бій, який мав стати для русичів останнім. Святослав наказав замкнути міські ворота, щоб ніхто у війську вже не подумував про відступ. Цимісхій рушив з армією їм назустріч. Під час битви русичі трималися стійко, вони не мали резервів і дуже втомилися. Візантійці, навпаки, могли змінювати атакувальні підрозділи; солдати, які вийшли з бою, за наказом імператора освіжалися вином. Нарешті в результаті імітації втечі грекам удалося відвести супротивника подалі від стін Доростола, після чого загін Варди Скліра зміг зайти в тил війську Святослава. Ціною величезних утрат русичі все ж таки відійшли в місто. Наступного ранку князь запропонував Іоанну Цимісхію почати перемовини про мир. Греки, не бажаючи більше втрачати своїх людей, прийняли пропозиції Святослава і згодилися відпустити його військо додому зі зброєю, навіть забезпечивши на дорогу хлібом. Князь же присягнувся більше не воювати з Константинополем. Після підписання миру відбулася особиста зустріч полководців. Імператор не відразу зміг упізнати правителя Русі, який підплив до нього на човні, сидячи за веслами нарівні з простими дружинниками.

На шляху до Києва ослаблене військо Святослава потрапило в засідку, влаштовану на острові Хортиця кочівниками-печенігами. Русичі хоробро билися, але, на жаль, сили були нерівні. Загиблому в бою Святославу відрубали голову, а з черепа зробили чашу для своїх ханів. Так закінчив свій шлях славний воїн, про якого сказав літописець: «Чужого шукавши, своє втратив».

Читати далі
Додати відгук