Із днів журби

Iван Якович Франко

ІЗ ДНІВ ЖУРБИ

 

 

Із днів журби

 

***

 

Коли часом в важкій задумі

моя поникне голова,

легенький стук в вікно чи в двері

потоки мрій перерива.

Озвуся, вигляну — даремно,

не чуть нікого, не видать,

лиш щось у серці стрепенеться,

когось-то хочеться згадать.

Чи щирий друг в далекім краї

тепер у лютім бої згиб?

Чи плаче рідний брат, припавши

лицем до прадідівських скиб?

Чи, може, ти, моя голубко,

моє кохання чарівне,

далеко десь з німим докором

в тій хвилі згадуєш мене?

Чи, може, гнучи в собі горе,

ти тихо плачеш у тиші,

а се твої пекучі сльози

мені стукочуть до душі?

***

 

Де я не йду, що не почну,

все тінь твоя зо мною,.

і кождий сміх, момент утіх

тьмить хмарою сумною.

"Чого, — питаю я не раз, —

життя моє лоточиш?

Ти не моя, а я не твій,

чого від мене хочеш?

Чи завинив тобі я що?

Чи тужиш так за мною,

що тінь твоя вкрива мене

все хмарою сумною?"

Та тінь мовчить, звичайно — тінь,

ні мови, ні розмови;

а може, се моєї тінь

покійної любови.

***

 

Не можу забути!

Не гоїться рана!

Мов жалібні нути

із струн теорбана

чи голосно грають,

чи ледве їх чути,

все жалем проймають —

не можу забути!

Не гоїться рана,

хоч мию сльозами,

хоч час на ню капле

цілющі бальзами,

хоч сонечко гріє

і зірка рум'яна

цілує, яріє —

не гоїться рана!

Хоч як ти далеко,

я все тебе бачу;

хоч стратив давно вже,

щодень тебе трачу;

хоч люта розпука

минулася п'яна

і клином розлука,

гадюка погана,

лежить поміж нами,

дівчино кохана, —

кохання без тями,

не гоїться рана.

Читати далі
Додати відгук