Три долi

Марко Вовчок

ТРИ ДОЛI

 

 

I

 

У слободi я родилась — П’ятигiр. Там, недалечке од нас, — може, коли Слободянськi сторони доводилось переїздить, то чували, — стара жона викопала печери у крейдянiй горi? Тридцять чи сорок лiт копала, — такi великi викопала, господи! Було, ми ходимо малими по печерах тих, — запалимо вiти сосновi та й ходимо; а хiд узенький та низький i дуже трудний. Мiж людьми йде, що була то жона вельми древня й немочна, а духу великого. То, було, як вже їй сили перейметься — упаде по трудах тяжких та тiльки заплаче до бога, то — як зiлля пiд росою — знов одживіє та й знов копа i копа. Була вона господом улюблена. Така осталась пам’ять її свята.

Як вийти з тих печер та стати до сонця, — перед тобою усе тiльки гори крейдянi бiлiють високi, а мiж горами тими узенька рiчка, прозора i глибока, дзюрчить. Прудко бiжить та рiчка гоней iз двадцять, до самої луки зеленої, — по луцi вже тихо i широко розливається i тихо далi лелiє попiд гаями, а там у високих очеретах десь пропадає.

Слобода наша над самою лукою рiчковою, на п’яти горах стоїть крейдяних, осаджена високо у давнi вiки од ворога татарина, щоб нагло не збiг; здалека зоглядали з гiр, ховалися й рятувались. Гори вже тi травою зеленiють, уросли садками густими. Межи бiлих хаток цвiте й вишня рясна, й тонковерха тополя пахучим листом шелестить; де над ворiтьми темна дрiбнолиста груша, як намет, укриває або гiллястий ясокiр буяє; в березi калина розрослася, повиростали верби. З гiр на воду городи бучнi розвелись. Там-то зiлля, овощу! Там-то цвiту! Там-то стежечок i до води й до сусiди, i до другої. Все то позбiгали, повиходжували легесенькi нiжечки дiвочi.

Наша хата на горi, на самому шпилечку стояла. Далеко й широко навкруги очима скинути.

Як-то часто приходять менi на ум молодi лiта: де що було, як... Вже старуха сива, а пам’ять молода не забулась...

Отсе наша хата стояла на шпилечку... Було, вийду, сяду на призьбi, прислухаюся, придивляюся. Вечiр тихий; сонечко за гору пада, блищить вода червоно i тихо лелiє — не ронче; коло кожної хати гомiн чути; там череду вже з пашi женуть, а там пiсень спiвають, а за рiчкою коваль кує... А ось вже й смеркає, небо мерхне i втихає земля, втихає — уже тихо. Нiч обняла. Висипались зорi золотi; зiйшов ясний мiсяць — i все те у прозорiй водi заблищало; защебетав соловейко, защебетав другий...

Я свого отця-неньки не знаю; я ще в сповиточку зосталася сиротою, i прийняв мене мiй родич до себе, — Павло Булах звали. Його жiнка мене викохала сполом з своєю дочкою; в їх хатi я й зросла, у їх i служити зосталася.

Родич мiй був хазяїн заможний, хлiбороб; шiсть пар волiв у його велося, два плуги орали на хлiб; брав i сiножатей у людей з сторiн. Ходив вiн часом i на Дiн, не щороку, а так, як йому по вигодi, привозив було рибу й спродував людям — хто попросить, а то й собi на споживок iшла. З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що вiн дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував i брав його з собою малого, то ще тодi вiн закохався у дорогах. Як ходив вiн переймом, то ходив, коли йому пожадається, не поспiшаючись. Та вже, було, од дому до Дону, так як по своєму садковi гуляє. Було, як прийде отеє додому, та веселий:

— Жiнко! А та криниця в степу, бiля Роблених Могил, зовсiм засипалася...

Жiнка хоч i не знає, що там за криниця така, а зараз пожалкує звичайненько:

— Отсе, — каже, — шкода ж кринички; i такечки зовсiм-таки засипалася?

— А як ми з батьком покiйним, було, ходимо — що там за вода була у тiй криницi — чиста, як сльоза!

I почне розказувати, як-то було за батька i як тепер настало...

Жiнка в його така була людина добра, така тиха, привiтна, ввiчлива. Я не чула зроду-вiку мого од неї слова гiркого, не чула докору. Та й обличчя в її було таке, наче от вона се тiльки з церкви божої повернулася. Сивенька вже була, а хороша та чепурна, як тая лебедя.

Хазяїн був чоловiк кремезний i норовливий. Любив вiн дуже i жiнку й дочку, та хотiв, щоб слухали вони його, не питаючи, не озиваючись. Чи у господарствi, чи так, вiн сам за усе погадає, й помiркує, i предiлить, а жiнцi тiльки скаже, коли треба. Вона ж завсiди, було, погодиться, як вiн схоче; вона усе прийма.

Була в їх дочка Катря... Ся не в матiр зародилася — палка, прудка дiвчина — трудно їй було батеньку коритись. Було, як здвигне старий брови, стисне уста тонкi та блисконе оком своїм чорним — ми вже з панiматкою ледве дишемо, — одна Катря не боїться нiчого: питає його, та розпитує, та суперечить, поки аж батько не покрикне: «годi!» — таким голосом, що й найсмiлiше у свiтi стихне... Пiсля того ще довго у Катрi личко горить i слiзки викочуються з очиць...

Хороша була та Катря. Було, отеє, як убереться — єдиначка, то вже нiчого не жалували для неї, — плахта на їй шовкова, хустка з золотими квiтами, з золотою габою зав’яже, а з правого боку квiточка. Корсет зелений з байки або з сукна. Коса в неї була така, що було й рукою не ссягне, — i кiсникiв не носила, тiльки стрiчка вплетена червона або голуба. Намисто добре; на намистi дукач з камiнням дорогим; черевички на корочках високеньких; сорочка тонесенька, вишивана до самих чохол... Увiйде було вона де гостей людно, — всi помовкнуть i на неї дивляться-задивляються, а вона i всмiхнеться, i засоромиться.

Що то за весела! Що то за шамка була! Родичiв у нас багато: той ожениться, той замiж iде, — то мiж своїм родом нагуляєшся.

На весiлля чи на вечорницi — як-то було Катря весело поспiшається! I хто її перетанцює, хто переспiває?..

А весною?!. Скоро отеє скресла крига, потанув снiг, iз стрiх закрапало, а з гiр струмочки покотилися; сонечко грiє з-за весняних хмарок; вiтрець дрiмливий та теплий якийсь паше, — вже Катря веснянки заспiвала. Iде слободою й спiває, i дiвчат на вулицю викликає.

Всiма, було, вона дiвчатами верховодить. I дiвчата її слухали, i дуже її любили; вона ж, було, з ними скiльки раз на день i попосмiється, i посвариться кiлька раз, i обiйметься...

Життя молодеє! Пiшло вже ти за водою!

Весна йде та йде. Ось вже i небо голубе i чисте, i вода голуба, просвiтчаста. Сонечко блищить i горить; гаї розвиваються; садки зацвiтають; увечерi десь тьохнув соловейко на листатому кленi; кує зозуля на високiй березi; гуде бджола; мигтять бiлi метелики понад молоденькою травичкою; хрущi лiтають гучливi... якийсь гомiн, гук якийсь чи з-пiд землi, чи з води, чи з неба!..

Дожидаємо вечора, а ввечерi — на могилу. Ледве нам сяють мiсяцевi роги, тихо усе, — тiльки ми спiваємо, та десь млин меле, та вода в береги плескає...

У празник, було, ми заранi прокинемось до церкви, а з церкви по дiвчат на слободу: аукає, збирає Катря дiвчат:

— Дiвчатонька! Ходiмо ми на могилу!

— Нi, ходiм у гай по суницi! — Нi, лучче вже на пологи, в степ! — Нi, в садок! — Там краще! — А там лучче! — А там веселiше!

I там, i там! I всюди гарно, i всюди весело, i всюди красно! I весела юрма дiвчат жене, i пiсня i регiт несеться...

Що то молодi лiта золотi людям! Що задумав, все йому можна, все йому вiдрадiсне, все втiшно; а старому — як заказано!

Читати далі
Додати відгук