Горпина

Марко Вовчок

ГОРПИНА

 

 

I

 

Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невiсточку собi взяв, що й не сказати! Бiлолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; i в хатi й на дворi в’ється, порядкує, господарює, i спiває, i смiється, аж геть чутно її голосок дзвенячий. Аби на свiт благословилось, уже вона й прокинулась, як рання пташка, i клопочеться, й бiгає. I свекру догодить-услужить, i чоловiка пожалує, i дiло не стоїть — зроблено все. Живуть щасливо, любенько; старий, на їх глядячи, тiльки бога милосердного дякує.

Одно й журило їх, що дiток господь не дає. Вона, було, як де попаде чужу дитинку, то вже й цiлує, й милує, а сама зiтхне тяжко.

Аж ось послав їм господь, — уродилась дiвчинка. Так-то вже кохає та пестить Горпина свою первичку, i з рук не спускає; аби прокинулось, аби поворухнулось — уже вона й коло колиски, i хрестить, i цiлує, i колише, i спiває над нею. На панщину поженуть, — дитинку за собою несе та вже й моститься там з нею; сама робить, а око бiжить до дитинки.

Ото, було, молодицi й жартують:

— А що, — кажуть, — ваша дочка, Горпино? Вона й почне:

— Та вже всмiхається, сестрицi-голубоньки, i рученята до мене простягає; вже знає мене; нi до кого не йде, тiльки до мене. Свекор бубликом манив — не хоче! I в долонечки вже плеще! Вийду я з хати та з-за дверей i дивлюсь, а воно й водить оченятами — шукає мене!

— Розумна, розумна зросла, — кажуть. — Готуй лишень посаг та рушники: хутко й свататимуть!

А дiвчинка, справдi, як та квiточка розпукується; таке славне дитяточко, веселе й здорове, на пречудо!

II

 

Тим врем’ям помер наш пан; почав молодий господарювати. I старий був недобрий, а сей такий лихий, що нехай господь боронить! Так людей жене, гiрш як тих волiв. Отеє три днi панськi одбудем, а четвертий за подушне, п’ятниця й субота якiсь толочнi повидумували. А яка толока? Не то страви, та й хлiба не дають. День при днi, день при днi робимо. Перше все сподiвались: молодий пан буде добрий, та й дождали собi доброго! Вiн був не дуже багатий, а жити пишно, у розкошi великiй хотiв, по-панськи! Що йому до того, що люди, було, на нивi падають? Вiн собi то коней заведе таких, що як змiї, то коляску купить новеньку, то у мiсто поїде — там стратиться. А нам iще, було, кажуть сусiднi панки (вони заходять часто з чужими людьми в розмову, а своє, то б’ють так, як i великi пани — аби рука досягла); то й кажуть було: «Десь у вас тепереньки пан добрий дуже! Так говорить, що аж лихо! Що мужиків треба й наукам учити, i жалувати, i невiть-що! Десь його мудро дуже навчено!»

А се справдi перше говорив, що й хати новi поставлю у три вiконця, а потiм — то й старi розвалились! Може, його на добре й учено, та, мабуть, панську iстоту не переробиш!

Все село як за стiну засунулось, такi смутнi всi, що сумно й глянуть! Тiльки Горпина трохи веселенька, тiшитьея малою донечкою та й про громадське лихо забуває. Та не минула й її лиха година! Занедужала дитинка, кричить, плаче. Горпина й сама плаче над нею, та нiчого не врадить. Бiгав старий свекор до лiкарки — нема дома, та навiть i з молодиць нема нiкого: всi на панщинi. Далi й за Горпиною прийшли:

— Чому не йдеш?

— В мене дитина нездужає, — каже вона плачучи.

— Пановi треба робити, а про твою дитину байдуже. Мусила йти. Узяла дитину, обгорнула та й пiшла. А воно, бiднесеньке, кричить та кричить. Дойшли, пан стрiчає сам, такий гнiвний, крий мати божа! Почав її словами картати, а дитиночка на руках так i пручається — кричить. Пан iще гiрш розгнiвався:

— Геть ту дитину! — гукнув, — геть! Треба менi робити, а не з дитиною панькатись!

Звелiв десятнику додому однести.

— Ой, паночку, голубчику! — благає його Горпина плачуща. — Нехай же я хоч однесу сама! Паночку мiй! Будьте милостивi! Се моя дитинка єдина!

— Неси, неси, — каже десятнику, — а ти роби дiло, коли не хочеш кари здобути.

Понесли дитинку полем. Iще довго Горпина чула дитячий плач, жалкий та болiзний; далi все тихш, а там i зовсiм затихло.

III

 

Як уже вона там робила сей день, — увечерi прибiгла додому, аж дух їй захватило:

— Дитинко моя! Донечко! Чи ви ж доглядали її, батеньку? Скажiть же бо, що й як?

— Та годi побиватись, дочко, — каже старий свекор, — дякувати господовi, втихла трохи.

Та не надовго: вночi прокинулось iзнов та ще гiрш страждає, аж горить. Радилась Горпина з бабами, — нiчого не врадили, нiчого не помоглося. А тут день уже нахопляється, треба на панщину йти. Згадала Горпина, що чула колись, як дитина не спить, то настояти маковi головки на молоцi та й дать випити. Так вона й зробила. «Нехай хоч воно вiдпочине — не мучиться», — думає. Як дала їй, дитина зараз i втихла, засипати почала, та так крiпко заснула i не здригнулась, як крикнув десятник на весь голос: «На панщину!»

Положила Горпина дочку в колисцi, перехрестила та й пiшла плачучи.

Як там її лаяли, як на неї сварились — i не слухає, аби їй до вечора дождати! Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от уже й вечiр. Бiжить вона додому, бiжить... Убiгла в хату: тихо й темно. Вона до колиски, за дитину, — дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише.

Читати далі
Додати відгук