Ледащиця

Марко Вовчок

ЛЕДАЩИЦЯ

 

 

I

 

Панi наша була не перволiток та й не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говiрки скорої, гучної. Вбиралася шпетненько — шнурочок до шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована.

I в кiмнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, — i крiслечко, i столичок, усе як слiд, по-панськи. Було, панi кам’яних цяцьок понаставляє, чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у неї i собака з мiдi кований, i зайчик череп’яний, мережанi ушка. Все те нi до чого, а вкупi воно блищить i на очi навертається, i рябiє — аж б’є. А найдорожча штука — висiв у неї на стiнi пан мальований, чорнявий, як жук, а хмурий, як нiч, з золотими перснями на руцi, — її батько покiйний, князь вельможний. Хто, було, не прийде до панiї з гостей, кожному панi оповiстить: «Се мiй татонько покiйничок!»

Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зiтхнути. Прийде який-небудь бiдолах, то вона йому гучно говорить: «Це мiй батько — князь!» Другому, пихатому, багачевi, зiтхаючи: «Ото, як мiй батенько живий був, — ось iз його малювання, — не знала я бiди!» А третьому, щирому й молодому хлоп’ятi: «Що, — каже, — те свiтове — i вельможнiсть, i багатство? От був мiй панотець — князь, великого чину дойшов...»

Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батькiвщину, зоставив їй тiльки будинок невеличкий у мiстi з садочком i двором, бо то була її материзна — того вже не змiг прогайнувати.

Чотири кiмнаточки було кругленьких в тiм будинковi: створчатi вiкна, рундучок з пiддашшям. За будинком садочок густий, старий вже. Зелений двiр травою високою порiс; од ворiт двi стежечки по йому бiгло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гiлляста яблуня стояла.

Половину будинку панi оддавала якимсь паничам пiд найми; ще й столувала їх, — з того й жила, небога. А чоловiк її десь далеко служив; ми його й не бачили. Та й панiї було байдуже.

Паничi скучати їй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти грали, то пiсеньок спiвали...

Не гадки нашiй панiї по такому життю...

II

 

Мене їй подаровано. Я родом iз Глущихи; була колись Iваньковських панiв... Жила я в батька-матерi, — боже мiй милий! Тепер спогадаю, як-то жилось тодi менi! Оженився наш пан, i взяли мене на вслугу до молодої панiї. А вона, ся вже моя панi, у пригодi якось їй ставала. Гостює, було, мiсяць або й бiльше, догоджає їй. От як стала вона жалкуватись:

— Що менi робити? Нема слуги! Чи не дасте ви менi яку з ваших?

— Чому нi? Берiть собi, котру схочете.

То вона i взяла мене, i завезла з собою од роду мого, од родини. Без мене i батько i мати померли; без мене рiд увесь перевiвся. Зосталась я сама одна у свiтi.

Жила я в панiї рокiв з п’ять. Спершу я сама була в неї, а далi, як уже столовникiв завелося багато, панi взяла свою крiпосну молодицю з дочкою. Доти панi їх держала у якихсь приятелiв своїх, бо в неї, окрiм сього двору, не було нi садиби, анi кроку землi своєї: усе спродане, — тiльки оцю молодицю з дочкою до вслуги їй придано. Князь то так, панотець її вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдатi, i довго панi виважала, поки зважилась їх до себе забрать. А вони ще якось були з вiльного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою завладав, то й опасувалась небога держати їх у мiстi, щоб не збаламутились за вiльнiсть проти неї, зайшовши у ради, в совiти з городянами.

Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка — Настя. Не великомовна була та Чайчиха, не привiтна: якась хмара повила її навiки. Чи панi свариться, чи б’є (бо хоч панi i не зла була, а все часом попоб’є), чи сам спiдницю дарує або хустку — Чайчиха прийме усе мовчки й одiйде. Роботяща, покiрна людина здається з неї, поки не глянеш на тi брови здвигнутi, чорнi, на тi очi ямкуватi, огнем блискотючi.

Якось було менi смутненько. От я й плачу собi, сидячи на лавцi. Звiсно, чоловiк i в щастi, то часом смуток обiймає — не то що нам. Воно кажуть: привикнеш!.. Нi!.. Втомишся терплячи, то й здається тобi, що все тобi байдуже, — та разом прокинеться лихо. Часом одно слово... А що ви думаєте? Часом бiйку забудеш у годину, а якесь там слово гiркеє вразить тебе до самого серця, — мiсяцi, роки пам’ятатимеш...

Сумно менi було, i перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печi порається.

— Горпино! — кажу. — Ось я журюся, я плачу, а ви все однаковi. Так вам, мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо знаєте?

Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та й одказала:

— Чому нi?

— Господи! — кажу знов. — Як я колись молодого вiку жила в батька, в матерi!

— А я, — каже, — вiк iзвiкувала, усе тягаючись по чужих дворах.

Та й змовкли ми.

— Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? — знов питаю.

— Нi, мене взято з сiм’ї маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю. I вони чи пiзнали б, упослi мене побачивши!.. Та не бачили — вмерли.

— А чоловiк ваш, небiжчик, звiдки був родом?

— З того села, де я жила з панами, з Горiєвки. Дворак був.

— I довгенько ви жили з ним?

— Пiвроку.

— Господи! I не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?

— Сп’янчивсь i вмер.

По сiм словi вийшла з хати, i вже нiколи я до тiєї речi з нею не верталась.

III

 

Було надвечiр одробимось, панi куди в гостину пiде, — сидимо коло ворiт. То з тим перемовимо, то з другим, — спитаємо, привiтаємо, а Чайчиха мовчки сидить. Настя щебече з сусiдчиною дiвчиною. Жила проти нас мiщаночка. Сирiтка була, Кривошиєнкова звалася. Така славна дiвчина була! Очi в неї були яснi, коси довгi, великi, чорно-русi, а личко — як яблучко. Було, як не побачиш, весела собi, щебетлива, i голосочок був у неї — наче струмочок прудко бiжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рiднi — все, було, вкупцi. Дiла небагато в Настi: ще тодi вона тiльки з дiтей виходила; от собi й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.

— Горпино! — кажу, — чому ви хоч з дочкою своєю не поговорите? Веселiш вам було б...

— Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дiйде.

— А на мене, — говорю, — то я б iз малою дитиною розмовляла. Нехай менi спочує абихто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу...

— А дитина то п’ятому, десятому оповiщатиме, яке ваше горе... На те воно молоде в бога!

— Що ж! — кажу, — добрий чоловiк пожалкує!..

На те менi Чайчиха нiчого не вiдказала.

А дiвчина в неї була хороша, як квiтка. I така вона була якась палка, чующа... Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела — що то за жарти, що в неї за пiснi, за вигадки!.. Шамка, легка, станом струнка, волосом чорнява, а що вже очi! Там були такi, що й без мови говорять. От iнше то поплаче собi тихенько, зiтхне, та й годi; а весело — всмiхнеться. Нi, воно було у горi, то сльози виплаче, у радощах — смiх висмiє. Що спочує, то з самої душi, з самого серця, щирого, киплячого... От i росла вона, i виростала.

Читати далі
Додати відгук