Моя Молитва

Жанр: Класична література, Поезія, Українська класика

Правовласник: Фоліо

Дата першої публікації: 2015

Опис:

Микола Степанович Вінграновський (1936—2004) — відомий український поет, прозаїк, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1984), актор і кінорежисер, один з кращих учнів Олександра Довженка. Без Вінграновського не можна уявити українську літературу другої половини ХХ століття, а його ім’я, за висловом Т. Салиги, «звучить як метафора, в якій уособлюється все найкраще, найсвітліше і найдобірніше, що вродилося на ниві красного письменства від початку шістдесятих років до сього часу». До видання увійшли поезії М. Вінграновського та історичний роман «Северин Наливайко» (1996), в яких найбільш повно і глибоко розкривається самобутній талант майстра слова.

Анотація

Микола Степанович Вінграновський (1936—2004) — відомий укра­їн­ський поет, прозаїк, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1984), актор і кінорежисер, один з кращих учнів Олександра Довженка. Без Він­грановського не можна уявити українську літературу другої половини ХХ століття, а його ім’я, за висловом Т. Салиги, «звучить як метафора, в якій уособлюється все найкраще, найсвітліше і найдобірніше, що вродилося на ниві красного письменства від початку шістдесятих років до сього часу».

До видання увійшли поезії М. Вінграновського та історичний ро­ман «Северин Наливайко» (1996), в яких найбільш повно і глибоко розкри­вається самобутній талант майстра слова.

Микола Вінграновський

МОЯ МОЛИТВА

Дві ноти про Миколу Вінграновського

І. Нота до дієз: «ідеальний» вихід із соцреалізму

Уперше вірші М. Вінграновського побачили світ 1957 р. в журналі «Дніпро» (№ 2). Чотири вірші було опубліковано 1958 р. в журналі «Жовтень» (№ 8). Але справжній розголос принесла поетові велика — на цілу сторінку — добірка віршів у «Літературній газеті» 7 квітня 1961 р., «З книги першої, ще не виданої». Наступного, 1962 р. ця книга, названа «Атомні прелюди»,була видана і стала одним з головних збудників полемічного виру навколо нової поетичuної генерації. Йдеться, передовсім, про «Соняшник» І. Драча, «Тишу і грім» В. Симоненка, «Запах неба» В. Коротича, датовані тим самим 1962 р. Йдеться про утвердження нових естетичних тенденцій, а точніше, про повернення літератури до власне естетичних та етичних засад, геть знецінених попереднім, найбільш «соцреалістичним» періодом розвитку вітчизняного мистецтва.

Досить повно ці тенденції проявилися й у творчості старших поетів — живих класиків («третє цвітіння» М. Рильського, «уман­ське» просвітлення М. Бажана, друге, а по суті, справжнє поетич­не народження А. Малишка та ін.). Але власне молодь засвідчила їх глибину й загрозливу для прислужницького ремісництва незворотність. Бо як би не різнилися між собою голоси новопризовців, їх спільним ключем була радість індивідуального світовідчуття, свобода художнього мислення, що вирвалося з лабет соцреалістичного канону з його куцим набором тем, ідей, «загальнозрозумілих» образів та державницькою ієрархією жанрів. Це відбилося вже в обговоренні дебютів В. Симоненка і М. Вінграновського 1963 р., де обік захоплених виступів (М. Сома, В. Іванисенка, Л. Коваленка, Любові Забашти) прозвучала й така симптоматична теза Т. Масенка: «Я люблю всією душею молодших товаришів, але не будемо виділяти їх в якесь незвичайне явище в літературі...»[1]. Однак історія потвердила, що «незвичайне явище» було і полягало воно у відміні трафаретної ідеологічної схоластики, у відміні уніфікованості людини, що заявила своє право мислити й переживати індивідуально. Саме цим і зумов­люється багатство стильових новацій у поезії 60-х — від каскадної метафоричності І. Драча до національно піднесеного неореалізму В. Симоненка. Вельми красномовною, як на сьогодні, є також реакція тогочасної критики, що і в доброзичливих своїх розумуваннях виказувала ляк не перед художніми пошуками як такими, а перед їх «недостатньою» ідеологічною забезпеченістю: «Він (Вінграновський. — В. М.) зловживає нагнітанням трагічних образів-символів, і це заважає виявленню позиції поета з достатньою ясністю і чіткістю»[2].

Так, це було явище, бо ідеологічні кліше на очах маліли й розріджувалися в духовному безмежжі землянина, бо витворений однострійною дійсністю громадянин сам відчув здатність і по­требу творити на власний розсуд: «Завіса! Все, товариші боги!.. ...Я встав з колін і небо взяв за зорі!» (М. Вінграновський, «Прелюд № 13»). І в цьому — першопричина «космізму» в ліриці 60-х, щедро декорованого зримими здобутками науково-технічного прогресу, але насправді не в тому сущого (варто взяти до уваги хоча б його перегук із «космізмом» 20-х років, освітленим не вогнями космодромів, а каганцями).

Як і мало бути, унітарна партократична система зустріла ці віяння негативно. На Вінграновського посипалися звинувачення в «абстракціонізмі» та «сюрреалізмі», вкладені в уста людей, які зеленого поняття не мали про смисл уживаних термінів[3]. Угомоненню пристрастей посприяв М. Рильський, котрий 1962 р. у своїх «Вечірніх розмовах»підкреслив обдарованість Вінграновського, сказав про виняткову національну виразність його лірики, вдалі й, на думку автора, невдалі образні рішення[4]. Але найбільше — сам історичний процес духовного розкріпачення особистості й зроджена ним потреба — ні, жага! — нової естетики. Читач навзагал радо визнав поета — як право на власну неповторність, значимість кожного «я», як осмисленість індивідуального буття, як, зрештою, естетичний аргумент на користь немарності життя.

В «Атомних прелюдах»вивільнилася величезна духовна енергія особистості й змела всякі перестінки в застарілому образі суспільного гуртожитку. Степ і космос, вода і вічність, кров і глина, «моє» і «наше», Україна і любов — все злилося в отій гумані­стичній неподільності, де немає нічого мізерного, невартісного або зайвого, де взагалі ще немає вартості як специфічної світ­о­глядної категорії, що відкинула людину від землі і людини й дозволила їй плюндрувати суще. Зникла розмежованість гро­мадянського й особистого, історичного й сехвилинного, що можливе лише за найвищої точки зору: «Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом, / Орлім небом в барвистості хмарних споруд. / Я люблю твої руки, вчаровані часом, / І вологу, розтулену музику губ». Не споживання, а розуміння і творення краси є моральним імперативом ліричного «Я», і в цьому істота його величності, навіть більше — богорівності:

Народе мій! Поки ще небо

Лягає на ніч у Дніпро —

Я на сторожі коло тебе

Поставлю атом і добро.

Пригадаймо Шевченкове — «я на сторожі коло тебе поставлю Слово»: це суголосність не форм, а аксеологій, суголосність мети, що має надособистісну, надгенераційну суть: «Творись мій труд. На тебе ми проллєм / Всі грози дня, а не чорнильну воду!» (курсив мій. — В. М.), — яка органічна й знаменна трансформація «мого» в «наше»! «Космос, людство, земля, народ, доба, Україна — ось який масштаб узяла поетична мова Вінгранов­ського, ось у яких взаємопроймаючих вимірах втілює себе персонаж цієї лірики. І хоча у цьому було ще чимало декларативності,— мабуть, просто неминучої у такому випадку, — але вона вже здебільшого ставала декларативністю пристрасті й думки, а не готових публіцистичних формул; «глобальне», навіть коли воно вербалізувалося у загальних поняттях, поставало як глибоко особисте, «в якості переживання, а не називання»[5].

Голосні, трибунні інтонації «Атомних прелюдів»пролунали закликом до високого життя «на березі юності», глаголом «доброти і жадань великих». Ця лірика була зіткана з красивих прагнень і благородних заклинань, що саме по собі ставило її в опозицію до реального життя і мистецтва, яке апологетизувало це життя. Разом з тим вона виходила з попередньої традиції і не могла бути абсолютно вільною від неї. В цілому поетика «Атомних прелюдів» живилася істинністю поривань та ідей, а не істинністю форм, у чому й відбилася залежність «раннього» Він­грановського від соцреалістичної естетики з типовим для неї диктатом належного. З тією немалою різницею, що належне су­спільству тут віддавалося особистості. І все ж таки для творчого прориву у світ свободи, правди і краси, на що був настроєний Вінграновський і все його покоління, цього було недо­статньо. Саме звідси — почуття невдоволеності, неповноти, непритульності, що є зворотним боком життєлюбних поетових поривань:

Кого мені, вишнева моя земле?

Чи, може, поля? Ось мої поля...

Чи роду-племені? Тут рід мій і сім’я,

І слово, й злагода... Собі ж не ворог я!

Кого мені?..

В логічній інтерпретації питання звучатиме як «чого ж мені?» (до речі, в російському перекладі цього вірша «Димить стерня...» воно саме так і поставлене). «Всього лише» втілень, бо питання «що?» вже з’ясоване — «Краси і Правди і Мети». Лишається питання «як?». «Собі ж не ворог я!» — і це твердження повне риторичного смислу: тут уперше означується суперечність між обивателем і митцем, оскільки творчий дух у принципі ворожий благополучному. І людський світ, і людина в ньому — недосконалі, і подолання цієї недосконало­сті можливе тільки творенням іншої реальності, якою і є мистецтво. В цьому сенсі художник, поет — ворог собі як людині певного часу з усіма притаманними йому оманами. У своєму бутті він має спиратися на щось інше, ніж те, що йому пропонує і нав’язує дійсність. Звідси й починається власний шлях Вінграновського, котрий не опротестовуватиме й не заперечуватиме реальність (що остаточною метою бути не може), а перетворюватиме її за законами краси й переформованою утри­валюватиме в слові. І чим переконливішим ставатиме з часом його поетичний світ, тим далі відбігатиме він від свого першовзірця. У цій розбіжності — головне джерело зростаючого з роками драматизму лірики Вінграновського: чим повніше втілюватиметься в ній ідеал краси і свободи, тим очевиднішою буде його трансцендентність, буттєва непохопність. І тим дужче журитиметься над людиною творець.

Сумний парадокс: наближення до справжнього, неперехідного, дійсного буде рухом від дійсності. І започнеться він уже в «Атомних прелюдах»,тих їх моментах, де заявить про себе образотворча сила Вінграновського, його абсолютне художнє чуття: «Червоні ружі синьою водою / В саду учителя я поливав...», «На крилах журавлів весна вже сушить весла, / Загомоніли про життя діди, / І на стежин пахучі перевесла / З снопів тополь тече зелений дим». Прислухаймося до поета і «не кажімо про реалізм», бо до реальності це образне шитво має такий же стосунок, як глина до порцеляни, стигле виногроно до учти, як неділя до Великодня. Це — естетично й етично перевтілена реальність, смислом якої є сам феномен перевтіленості, інобуття, а не вірність правді життя. Бо правдою тут є краса.

Це аж ніяк не знизить проблемної напруженості творів Вінграновського. Просто патетика суджень (ще властива «Атомним прелюдам»)дедалі рішучіше потіснятиметься патетикою художніх форм і незглибимих образних значень, щирий громадянський порив, гострота соціального зору обертатиметься винятковою естетичною зіркістю, жагою доконечних універсальних втілень. Подібна тенденція відбита вже у вірші «Вже зеленіє синій сніг» 1963 р., наскрізь сучасний інвективний пафос якого монументалізується, підноситься над історичною миттю «вийнятим» із цієї миті художнім образом народу:

...П’явки із черевом китів.

Іхтіозаври кабінетів.

Вам не минути в часолеті

Моїх неспинних слів-катів!

Так, ви не звикли до хули,

Ви узаконились до гробу.

Ви за професію взяли

Любов до партії й народу!..

Я — формаліст? Я наплював на зміст?

Відповідаю вам не фігурально —

Якщо народ мій числиться формально,

Тоді я дійсно дійсний формаліст!

Читати далі
Додати відгук