Кайдашева сім’я

Опис:

Іван Нечуй-Левицький є класиком української літератури. Він працював у численних жанрах і з численними темами. Його внесок в українську літературу важко переоцінити. Саме цей письменник ввів низку нових тем, мотивів і сюжетів і літературний процес. Повість «Кайдашева сім’я» (1878), що увійшла до видання, якнайкраще демонструє самобутній талант письменника.

Анотація

Іван Нечуй -Левицький (1838—1918) — видатний український письменник-реаліст , перу якого належать оповідання і повісті з народного життя , що становлять найбільш вагому та класично викінчену сторінку його творчості . Майстер слова мав на меті якомога глибше розробити «непочаті рудники » українського життя і створити правдиві образи людей з усіх верств суспільства . Колоритні постаті героїв , соковитий гумор та сміливе поєднання серйозного і навіть трагічного з комічним зробили твори Нечуя -Левицького справжніми перлинами української прози . Повість «Кайдашева сім’я» (1878), що увійшла до видання, якнайкраще демонструє самобутній талант письменника.

ЛАНДШАФТИ АВТОХТОННОГО УКРАЇНСТВА ТА ЇХ ЖИВОПИСЕЦЬ

Іван Нечуй-Левицький (1838—1918) — одна з центральних постатей українського письменства дев’ятнадцятого століття. Його кращі твори повістевого жанру, такі як «Дві московки», «Причепа», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», написані у 1860—1870-х роках, відіграли, після «Кобзаря» Т. Шевченка та «Народних оповідань» Марка Вовчка, роль найвагомішого аргументу у заявленні українською літературою своєї самобутності та законного права посісти місце серед усіх інших європейських літератур свого часу. Додавши до цього переліку Нечуєві зразки «ідеологічного роману» — «Хмари» та «Над Чорним морем», історичні романи, численні оповідання й повісті з життя інтелігенції й духовенства, твори гумористичного характеру, можна стверджувати, що Нечуй-Левицький був першим, хто своєю творчістю розпочав розбудову об’ємної, епічної панорами життя українського суспільства, задавши їй і розмах, і глибину бачення, і виразність подробиць. Невдовзі за ним свої художні світи починають створювати Панас Мирний та І. Франко...

Іван Семенович Левицький (Нечуй — один з його письменницьких псевдонімів) народився 13 (25) листопада 1838 р. у містечку Стеблеві (тепер — селище міського типу Корсунь-Шевченківського району на Черкащині) у сім’ї потомственого православного священика, що провадив церковну службу у цьому ж таки містечку. Батько і мати Івана по материнських лініях мали походження селянське, на чому наголошував сам Нечуй у кількох пізніше писаних автобіографіях, а батько матері був із «простих козаків», зробившись потім священиком (у Лебединському монастирі).

Великий, емоційно пам’ятливий вплив на Івана в дитинстві мала його мати, яка, як згадував він пізніше, «мене дуже любила», «була висока на зріст, весела, проворна, говорюча та співуча», «за роботою все було співає українські пісні». Один із промовистих епізодів, пов’язаних з матір’ю, відкарбувався у пам’яті письменника. «... Вона вчилась у черниць, вміла читати церковнослов’янські книжки, любила читати житія святих і читала їх голосно, як читають прості люде, а ми малими слухали. Я пам’ятаю, як раз вона читала в житії Иосифа Прекрасного (персонаж із Книги Буття, гл. 30—50. — М. Б.) те місце, де брати продають Иосифа, і плакала; я слухав та давай і собі плакати. Через це я і малим, буваючи дома на вакаціях, любив читати житія святих»[1]. (Цей та, ймовірно, інші епізоди із дитячих літ письменника відлунюють пізніше у спогадах Комашка, героя роману «Над Чорним морем», у п’ятому розділі твору.)

Батько письменника, стеблівський священик Семен Степанович, найколоритніше змальований у листі Нечуя-Левицького до О. Кониського (від 19 квітня 1876 р.). Як можемо з нього судити, безпосередній душевний контакт з батьком був менший, вплив на Нечуя справила скоріше домашня бібліотека, призбирана батьком, та коло тих розумових ідей, якими жив батько. «...Він не любив хазяйства, все сидів над книжками і був придатний більше до тихої кабінетної жизні. Все хазяйство вела моя мати, всім клопоталася і тим вкоротила собі вік. Мій батько любив українську історію і літературу. Між його книжками не було ні Пушкіна, ні Гоголя (прочитавши Гоголя пізніше, Нечуй повсякчас давав надзвичайно високу оцінку Гоголю як письменнику, українцю за походженням, що став зачинателем цілого, за твердженням Нечуя, «реалістичного» напряму в російській літературі. — М. Б.), але була «Історія Малоросії» Бантиш-Каменського й Маркевича, була Літопись Самовидця й інші книжки, що тоді виходили. Він любив говорити проповіді по-ук-раїнській, часто розказував про право українського народу й славу, був дуже радий, побачивши українську євангелію Куліша, і просив мене достати українську Біблію (на той час вся Біблія українською мовою ще не була перекладена, над перекладом її заходився П. Куліш, пізніше до цієї справи долучився учений фізик І. Пулюй, а закінчувати переклад — в останні роки ХІХ та в перші роки ХХ ст. — випало не кому іншому, як І. Нечуєві-Левицькому. — М. Б.). В нього була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками. То й не диво: його мати була з стеблів-ських селян. Перед смертю батько збирався писати козацьку повість і розказав мені сюжет тієї повісті». (Т. 10. — С. 263).

Одержавши початкову освіту дома та у священика (дядька по матері), Іван продовжує навчання у Богуславському духовному училищі (1847—1853), далі — у Київській духовній семінарії (1853— 1859). За час семінарського навчання Левицький розпочав своє знайомство з Києвом, з його розмаїтими околицями, з побутом його мешканців. Усе це пізніше знайшло відображення у прозових (насамперед роман «Хмари») та драматичних («На Кожум’яках», «Голодному й опеньки — м’ясо») творах. У семінарії, як у рамках навчальної програми, так і, головним чином, поза ними, істотно поглиблюється освідомленість допитливого юнака у явищах художньої словесності — української, російської, французької, інших зарубіжних. По закінченні семінарії через хворобу Левицький не зумів відразу продовжити навчання, лікувався дома, а потім на нетривалий час спробував себе у педагогічній діяльності — учителем у тому ж таки Богуславському духовному училищі, у якому нещодавно сам навчався.

Бажання здобути ґрунтовну освіту логічно приводить І. Левиць-кого у стіни Київської духовної академії, де він навчається з осені 1861-го до середини 1865 р. Цей навчальний заклад порівняно з іншими не був ні ретроградним, ні схоластичним; як випливає в цілому із його зображення в романі «Хмари», не здавався таким він і І. Леви-цькому, котрий знайшов тут широкі можливості для освіти й самоосвіти, користувався багатою академічною бібліотекою. Перебування в цьому закладі значно розширило кругозір майбутнього письменника — причому не лише завдяки широкому колу тих предметів, які читалися, а й завдяки участі в духовному житті поза академічними класами, в розмовах, у дискусіях із товаришами, у взаємному обміні найновішими на той час творами, що виходили в Росії. По суті, інтернаціональний контингент студентів академії (із усіх країн православ’я) сприяв глибшому зрозумінню своєї національної приналежності та, зокрема, того реального стану, у якому під кутом зору міжнаціональних стосунків перебувала Україна. В ці часи Іван Леви-цький з великим піднесенням зустрів вихід українського журналу «Основа», що видавався у Петербурзі у 1861—1862 роках. Молодий студент духовної академії запалився був думкою написати «народну повість» в дусі тих творів, які друкувалися в «Основі». Мабуть, цей факт і варто ставити у початки літературної творчості Нечуя. Можна згадати, що в цей самий час із прицілом на публікацію в «Основі» Анатоль Свидницький пише повість-хроніку «Люборацькі» (повість Свидницького після тривалих митарств була опублікована через чверть століття після написання, у 1886 р., тим часом перший твір Нечуя так і не став реальним явищем літератури).

Опинившись в академії перед вибором — верстати стежку свя-щенництва чи йти на педагогічну роботу, Левицький обрав друге. Ймовірно, рішення покинути духовний (священський) стан приймалося навіть у погодженні з батьком, принаймні, без тієї боротьби, яку мусив витримати кількома роками пізніше інший український письменник, Степан Руданський, що перед Петербурзькою духовною академією, куди був рекомендований, надав перевагу академії медико-хірургічній, — усе ради того, щоб зійти із уготовленої йому дороги успадкування священства. Іван Левицький таких колізій не зазнав, та й саме навчання в духовному закладі він сприйняв спокійно, чимало взявши із загальноосвітніх курсів (наук), які читалися у перші два роки навчання в академії.

По закінченні духовної академії 1865 р. Левицького призначили на посаду учителя російської словесності й риторики у Полтавську духовну семінарію. Тут молодий письменник розпочав перший із своїх відомих творів — повість «Дві московки» (закінчений кількома роками пізніше і надрукований у 1868 р.).

Злиденна заробітна плата і тверде переконання, що навіть і в ранзі учителя духовної семінарії йому «з ченцями не жити», стали підставою того, що Левицький пошуковує іншої посади, паралельно здає екзамен на вчителя гімназії, тобто готується цілком перейти у стан цивільний.

Невдовзі така нагода трапилася: услід за групою своїх старших колег Левицький зголошується податися у Польщу для вчителювання в тамтешніх навчальних закладах. Чому у Польщу? Слід згадати, що у ХІХ ст. значна територія Польщі, власне, Царство Польське або ж так звана Конгресівка (маються на увазі рішення Віденського конгресу 1814—1815 років, що підбив підсумок війні європейських країн проти Наполеона Бонапарта) входила до складу Російської імперії. В числі багатьох інших заходів, які передбачали прилучення частини польської шляхти до російських культурних і політичних цінностей, царський уряд намагався провадити тут також свою освітню політику. Навіть і з-посеред українських письменників Нечуй не був першим, хто скуштував польських «хлібів»: з 1864 до 1868 року у Варшаві на посаді директора департаменту духовних справ працював П. Куліш; свого часу служив у Польщі й О. Стороженко.

Отже, десь приблизно із середини 1866 р. І. Левицький уже викладав російську мову, словесність, історію й географію Росії і Польщі у жіночій гімназії у Каліші (нині — центр воєводства у західній частині Польщі), через рік — у жіночій гімназії в Седлеці (нині — також центр воєводства на східних теренах Польщі, не так далеко від білоруського кордону, приблизно на середині відрізку між Брестом та Варшавою). І якщо у Каліші, за виразом Нечуя, «на самій прус-ській границі», він почував себе самотнім, то у Седлеці, де він пропрацював шість років, уже відчувалось дихання рідної землі, зустрічалась українська людність. До речі, саме ті життєві спостереження, що їх письменник набув під час побутування в Седлеці, лягли в основу повісті «Причепа», там же таки й написаної.

Безперечно, Левицький вирушав до Польщі із щонайкращими освітніми намірами, почуваючи себе посередником не зайвого культурного обміну між сусідніми народами. Проте уже під час своєї учительської роботи він став свідком, як російські урядові культурно-освітні плани переходять в іншу, більш агресивну стадію, як російська історія і мова стає предметом примусовим, нав’язується учителям і ученицям гімназії. Ці русифікаторські дії боляче вразили письменника (про що він писав згодом у листі до Ом. Огоновсько-го від 24 липня 1890 р.).

Перебуваючи в Польщі, Левицький у 1867 р. завітав до П. Кулі-ша у Варшаву, де зустрівся з його родиною, зокрема із братом Кулі-шевої дружини колишнім редактором журналу «Основа» В. Білозер-ським. Історики літератури висловлюють припущення, що саме Куліш вказав І. Левицькому шлях до галицьких часописів, котрі радо зустріли перші твори молодого письменника; стосовно ж повісті «Причепа», то існують документальні свідчення, що П. Куліш власноруч її редагував перед поданням до друку.

Слід відзначити дві важливі поїздки Левицького під час його вчителювання в Седлеці. Влітку 1868 р. він вирушає на північний схід — у Вільно, Ригу, Петербург та Москву, влітку наступного року — в іншому напрямі: у Відень та Швейцарію. Кількома роками пізніше він не раз відвідує Одесу. Розширення географії Нечуєвих спостережень знайшло свій плідний вияв і у збагаченні світогляду письменника, і у дальшому розмахові просторових вимірів створюваного ним художнього світу.

Вперше ім’я письменника український читач побачив під творами, надрукованими у львівському журналі «Правда» 1868 р., — повістю «Дві московки» та оповіданням «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть». Наступного року в цьому ж журналі поміщена була чимала обсягом повість «Причепа» (усі твори — за псевдонімом І. Нечуй). Вони відразу поставили автора у ряд кращих українських прозаїків. Уже у 1871 р. О. Барвінський, упорядковуючи «Руську читанку для вищої гімназії», включає туди уривок з Нечуєвої повісті «Дві московки» та цілком — оповідання «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть». Високу оцінку першим трьом (а також і наступним) Нечуєвим творам дав молодий іще тоді критик М. Драгоманов. У своєму огляді «Українське письменство 1866—1873 років», написаному для авторитетного московського журналу «Вестник Европы» (значна частина цього огляду була вміщена в одному з номерів зазначеного журналу 1874 р., проте вирізана на вимогу цензури), Драгоманов мовить про Нечуя як «про новий талант у нашій літературі, який не уступає ні в чому кращим із молодих наших белетристів і при тому рисує той побут, у який, окрім нього, ніхто не заходив»[2]. Слід зауважити, що під поняттям «наша література» Драгоманов, згідно з тодішніми своїми переконаннями, має на увазі «загальноросійський» літературний комплекс, творений спільно літературами російською та українською. Подібна ж думка, що «добродій Нечуй не поступається талантом ні перед жодним з молодих російських белетристів, які вивчають народне життя, і чи не перевершує їх силою уяви та теплотою почуття», профігурувала 1875 р. у широко розповсюджуваній газеті «Санкт-Петербургские ведомости»[3]. В одній з автобіографій Нечуй-Левицький зазначає, що в часі свого літературного дебюту таївся з тим, що він є письменником, про свої перші успіхи «не говорив нікому». Певна річ, основною підставою цього було те, що в середовищі, в якому пробував Леви-цький, в умовах, по суті, напівлегального існування українського письменства, було б нерозважливо афішувати себе як українського письменника. Але потайність автора сягала й далі. У небажанні пов’язувати своє ім’я з надрукованими — і схвально стрінутими у колі колег-літераторів — творами Нечуй не зробив виключення і для батька. Мабуть, було в цьому щось, зумовлене не подоланою до кінця емоційною відчуженістю. Адже батькові — тому, хто прилучив Нечуя до усвідомлення себе українцем, хто перший приніс синові для читання «Ластівку» (альманах) із вміщеною там «Причинною» Т. Шевченка (а можливо, згодом і «Кобзаря»), хто повіряв йому власний задум «козачої повісті» тощо, — йому молодий Нечуй так і не зізнався у власному авторстві українських творів («...не знав і батько, хоч ще до його смерті вже були надруковані в «Правді» перші мої повісті». — Т. 10. — С. 17).

Про свої ранні твори — ті, що дійшли до нас, як і ті, що не дійшли, Нечуй згадував у 1876 р.: «Ще бувши в Київській академії, я почав писати народну повість для «Основи». «Основа» перестала виходити, і я покинув початок тієї повісті і загубив його. В Полтаві я написав «Дві московки», в Каліші «Рибалку», в Седлеці «Причепу», потім — загублену десь за границею Кулішем повість «Наймит Яріш Джеря» і комедію «Жизнь пропив, долю проспав», перероблену з Шевченкового «Сотника», де була описана козаччина часів Катерини ІІ, вже панська й споганіла; потім «Хмари» і ін.» (Т. 10. — С. 270).

Всередині 1873 р. Левицький переходить в Одеський учбовий округ, стає учителем гімназії у Кишиневі. У плані занять красним письменством з цього часу починається новий період Нечуєвої творчості, що триває дванадцять років (1873—1885). Багато з істориків літератури схиляється до думки, що цей «кишинівський» період був найпліднішим у творчому відношенні, знаменував найвищу точку піднесення Нечуєвого таланту. В самому Кишиневі чи й поза ним (у часи вакацій і подорожей письменника Україною) Нечуєм написані такі вершинні прозові твори, як повісті «Микола Джеря» (1878), «Бурлачка» (1880), «Кайдашева сім’я» (1879), також чимала обсягом повість «Старосвітські батюшки та матушки» (в російському перекладі — 1884, український оригінал — 1888), цикл оповідань «Баба Параска та баба Палажка» (1874—1875), різножанрові драматичні твори — лібрето оперети «Маруся Богуславка», історична драма «В диму та полум’ї», комедія «На Кожум’яках» (пізніше, у 1890 р., у спільній із М. Старицьким переробці — «За двома зайцями»), ряд нарисів, літературознавчий трактат «Сьогочасне літературне прямування» (1878, 1884) тощо. У ряді видань письменник в означенні авторства повертається до власного прізвища; так, у 1874 р. у Києві виходить прозова збірка «Повісті Івана Левицького» (у якій, серед іншого, вміщено роман «Хмари»).

У зв’язку із загостренням хвороби (бессарабська пропасниця) Левицький у квітні 1885 р. попросив про звільнення від служби. У чині статського радника він вийшов у відставку, переселився у Київ, де й мешкав (наймаючи квартири) аж до кінця життя.

Київська культурна громада з любов’ю поставилась до визнаного, живого класика української літератури. У Києві Нечуй не був обділений спілкуванням, увагою, але взаємини його з оточенням не набули тієї форми, яка могла б бути очікувана від такої визначної постаті. Маючи беззаперечну славу талановитого прозаїка, Нечуй-

Левицький, втім, не зайняв — та й не намагався зайняти — ролі лідера у громадському житті, не став — і не намагався стати — тією особистістю, що перебуває на вістрі культурно-політичного руху своєї доби. Оселившись у Києві у віці, близькому до піввікового, Нечуй повів життя надміру скромне, розважне, спокійне, оддалеки від громадських чи й особистих колізій, по суті, як видавалося багатьом, життя відлюдника. Найбурхливіші вияви своїх емоцій, най-гостріші заповітні думки Нечуй виказував зовсім не через спілкування й прилюдні виступи, а виключно через повірення своїх міркувань перу й паперу — у полемічних статтях, у деяких листах та, звичайно, у нових художніх творах, регулярну появу яких забезпечував сумлінною, розміреною працею.

Можливо, не без елементу утрирування, про спосіб життя Нечуя-Левицького київського періоду очевидець С. Єфремов згадує: «Це було тихе, одноманітне життя, життя, од якого тхнуло анахронізмом навіть на такий глухий час, якими були 80-ті та 90-ті роки минулого століття. Жив Левицький анахоретом у пам’ятному будиночку Сегета на Ново-Єлизаветинській, опісля Пушкінській ул[иці], жив там цілі десятиліття, займаючи дві невеличкі світлички у флігелі, що тилом виходив у маленький садок. Усе в тій господі було якесь чистеньке, мініатюрне, починаючи від самого господаря, раз у раз акуратно вбраного, методичного і в розмовах, і в учинках, навиклого на якесь розмірене, майже машинове життя. Здавалось, усеньке бурхливе життя, усі світові події, тривоги й бурі розбивалися об поріг тієї маленької тихої господи, всі пристрасті за ним зникали, обертаючись у якусь стоїчну мудрість давнього філософа, змішану з наївністю дитини. В наперед визначені години Левицький сідав за свій стіл до писання. ...Заходили до нього знайомі і частіше незнайомі, особливо з молоді, не за ділом здебільшого, бо й яке ж могло бути діло з цим одірваним од світа анахоретом? — а з пієтету до письменника та лагідної людини. .Авторитету громадського він не мав жадного, впливу не розливав кругом себе, як, напр[иклад], із старшого покоління в Києві Антонович, Кониський або Ковалевський, але всі його любили й поважали і залюбки — не часто — заходили на годинку спочити од гамору сучасности в чистенькій тихій світличці новітнього анахорета, серед журкотливої розмови, в сусідстві отих старомодних малюночків на стінах, старомодного рояля й старомодного господаря в чистенькому шляфроці, але конче в комір-чиках і галстуці. Можна було навіть не говорити нічого, а лиш слухати і дивитись — і яким миром, душевним супокоєм непоборимим віяло од усього в цій винесеній на одшиб од світової історії господі»[4].

Можливо, очевидець деякі речі й гіперболізував у своїх спогадах, особливо у супровідних міркуваннях. Принаймні — стосовно цілковитої віддаленості мешканця цієї кімнати від турбот світу, від «світової історії». Адже саме в ці роки, про які йдеться, Нечуй-Ле-вицький виступає автором друкованого на сторінках львівської газети «Діло» (1891) публіцистичного трактату «Українство на літературних позвах з Московщиною», що, маючи на меті захистити видавану в ті роки «Історію літератури руської» Ом. Огоновського від гострих критичних оцінок авторитетного російського рецензента, змістом своїм сягає питань не лиш літературних, а й історичних, культурософських, геополітичних, продовжує розгляд тієї ж проблеми, що заявлена була ще в романі «Хмари», — політики навальної русифікації, яку царський уряд провадить на сусідніх землях, і особливо брутально в Україні; за пафосом своїм, сповнений обурення і викриття, цей трактат гідний порівняння із «Кавказом» Шевченка... Можливо, Нечуй-Левицький і не вів розмов на цю тему із відвідувачами його київського помешкання, — але ця обставина, виступає, ймовірно, свідченням тієї ж таки потайності, з якою він оберігав авторство своїх ранніх творів, а можливо, й свідченням усе більш поглиблюваної самотності.

У київський період письменник дає нову низку творів, розпочавши її нарисом лірично-імпресіоністичного характеру «В концерті» (1887); принаймні серед тих творів, що написані ним у календарних межах ХІХ ст., звертають на себе увагу роман «Над Чорним морем» (1890), повісті «Пропащі» (1888), «Навіжена» (1891), «Поміж ворогами» (1893), «Не той став» (1896), «Старі гультяї» (1897), «Живцем поховані» (1898), «Без пуття. Оповідання по-декадентському» (1900), історичний роман «Гетьман Іван Виговський» (1899), оповідання «Афонський пройдисвіт» (1890); у 1897 р. письменник завершив історичний роман «Князь Єремія Вишневецький», проте видати його не вдалося, вперше опубліковано роман уже по смерті автора (у 1932 р.).

Уже, природно, не сягаючи тієї стихійної живості, яка відзначала твори раннього й середнього періоду, від «Двох московок» до «Кайдашевої сім’ї», старіючий письменник все ж не без успіху намагається утримувати звичний для себе рівень письма, в міру можливостей робити виходи на нові мотиви, нові тематичні варіації. Іще в останнє десятиріччя життя письменника написані були повісті «Київські прохачі» (1905), «На гастролях в Микитянах» (1911), «Гастролі» (1905), «Неоднаковими стежками» (1910), «Вольне кохання» (1909), нариси «Апокаліпсична картина в Києві», «Вечір на Владимирській горі», оповідання «Телеграма до Грицька Бинди», «Сільська старшина бенкетує» (1911), «Кохання з притичинами» (1912) та ін.

Кінець 90-х років ХІХ ст. та перші роки ХХ ст. для Нечуя-Ле-вицького заповнені роботою над довершенням першої україномовної інтерпретації тексту Біблії, яка (в перекладі П. Куліша, І. Пулюя та І. Нечуя-Левицького) була видана у Відні 1903 р., а також турботами над новим, найповнішим виданням власних творів (перший том побачив світ 1899 р. у Петербурзі, решта томів — у Києві). Це видання, що мало назву «Повісті й оповідання» (окремі томи: «Нові повісті й оповідання»), поглинуло багато творчого часу двох останніх десятиліть життя Нечуя-Левицького і обійняло у своєму складі дев’ять томів. Письменник вельми переймався підготовкою цих томів, брався за ґрунтовне редагування ряду творів, вносив стилістичні зміни, правив лексику тощо, продовжуючи при цьому розпочату іще у 1880-х роках мовну дискусію із видавцями й редакторами, хоча не в усьому, як видається, мав слушність... Особливості лінгвістичних переконань письменника знайшли свій вираз у доволі об’ємних працях «Сьогочасна часописна мова на Україні» (1907), «Криве дзеркало української мови» (1912), у створеній ним «Граматиці українського язика» (1914).

Активним у цей період було співробітництво Нечуя із катеринославським (нині м. Дніпропетровськ) журналом «Дніпрові хвилі», де він умістив рецензію на вірші О. Олеся, публіцистичні статті «Школа повинна бути національна», «Вигадки націоналістів про українців» (1911—1912).

Вибух Першої світової війни, внісши розлад у життя багатьох груп і верств суспільства, обернувся й погіршенням становища старого письменника. Він доживає віку практично самотній, часто без догляду. Проте його творча думка іще пульсує, спроможна віднаходити яскраві описи й образи, свідчення чому подає мемуарний уривок «В Богуславськім училищі» (1914, надр. 1961). Останньою роботою, що зійшла з його письменницького стола, став нарис «Київська Лиса гора», у якому Нечуй передав враження про бурхливі, а разом з тим трагічні події революційного 1917 р. Клопотаннями небожа, що мешкав у Києві, письменника було поміщено у Дегтярівську богадільню на Лук’янівці, де він і помер 2 (15) квітня 1918 р.

Похований на Байковому кладовищі.

Перу Нечуя-Левицького належить понад півсотні художніх творів (не рахуючи літературно-критичних і публіцистичних виступів, довгої низки популярних історіографічних брошур «для народу», лінгвістичних праць тощо). За чотири з половиною десятиріччя напруженої роботи І. Нечуєм-Левицьким створено було великий мистецький доробок, багатий у тематичному, жанровому, стильовому вимірах, що у ньому яскраво постала панорама сучасного письменникові (в окремих творах — й історичного) життя українського суспільства. У романах, повістях, оповіданнях, новелах, нарисах, а також кількох драматичних творах Нечуя-Левицького через індивідуальні постаті, як правило, примітно вирізьблені, через їх життєві інтереси й долю представлено життя й побут численних суспільних груп та прошарків (найширше і найґрунтовніше — селянства, міщанства, духовенства та інтелігенції), відбито відповідні часові пригоди й колізії, що розгортались у різних середовищах в околі міст, містечок і сіл, змальовано чарівні, характерні ландшафти Правобережжя й Волині, українського центру і Півдня.

Відгукуючись на святкування ювілею І. Нечуя-Левицького (35-літ-тя творчої діяльності) у 1904 р., І. Франко, захоплений обширом і глибиною зображення, що його знаходив у творах письменника, зазначав: «Ів. Левицький — се великий артист зору, се колосальне, всеобіймаюче... око України. Те око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці, зате обхапує 'їх із незрівнянною бистротою і точністю, вміє підхопити відразу їх характерні риси і передати їх нам із тою випуклістю і свіжістю красок, у якій бачить їх само»[5].

Відзначувана не одним критиком та істориком літератури здатність Нечуя до точної, характеристичної обсервації дійсності була примножена на досить ґрунтовне його ознайомлення з досвідом літературної роботи багатьох письменників. Винесене з семінарії та академії, а також набуте самотужки знання Нечуєм німецької, французької, польської, російської мов (не кажучи про вміння розібратись у виразах із мов класичних) дозволяло йому в оригіналі читати ті твори, які міг по різних усюдах роздобути, скласти досить виразне уявлення про процеси, що мали місце в європейських літературах у ХІХ столітті. Останнє, зрештою, засвідчують літературно-публіцистичні праці Нечуя — «Органи російських партій» (1871), «Сьогочасне літературне прямування» (1878, 1884), «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891), «Українська поезія» (1906, надр. 1968), «Українська декадентщина» (1911, надр. 1968).

Читати далі
Додати відгук