Поверни мене в Японію

Опис:

Одного звичайнісінького дня у твоє життя можуть увірватися неймо­вірні пригоди. Саме так сталося з героями цієї книги. Динамічний і людя­ний роман про веселе й сумне, про дружбу та мужність долати важкі часи. Вигаданий сюжет заснований на реальних історичних подіях, із любов’ю до України і до Японії.

Анотація

Одного звичайнісінького дня у твоє життя можуть увірватися неймо­вірні пригоди. Саме так сталося з героями цієї книги. Динамічний і людя­ний роман про веселе й сумне, про дружбу та мужність долати важкі часи. Вигаданий сюжет заснований на реальних історичних подіях, із любов’ю до України і до Японії.

Галина Іванцова

Поверни мене в Японію

1

— Руки! Руки на стіл! Руки, щоб я бачив! Швидко! Рот закрий! Не кричи! Гроші давай! Швидше, швидше! Я тебе пристрелю, як не замовкнеш!

Чоловік середнього віку в бейсболці направив пістолет спочат­ку на віконце каси, потім обвів ним усе приміщення невеличкого відділення банку й знову націлив на касу.

Грабіжник вільною рукою просунув у віконечко чорний цело­фановий пакет з емблемою відомого бренду. Молоденька наляка­на касирка закусила губу й почала повільно перекладати гроші з шухляди столу в його «тару».

Відділення було маленьким, усього на три робочих місця. Каса, стіл-стійка менеджера, навпроти маленький столик із двома стіль­цями для відвідувачів, біля дальньої стіни відгороджений скляною перегородкою кабінет начальниці.

На галас обернулися ще дві співробітниці банку — начальниця й менеджер, що сиділи за овальним столом у скляному кабінеті. Блондинка-начальниця, молода особа в строгому сірому костюмі та яскраво-синій блузі, непомітно натиснула знизу кнопку триво­ги, повільно встала з-за столу й так само повільно зробила крок через поріг кабінету.

— Е-е... заспокойтеся, будь ласка, не кричіть, вона віддасть вам гроші, — голос її зірвався, але слова звучали на диво впевнено для такої неординарної ситуації.

— Мовчи, дурепо! Тебе ще не вистачало! Сейф! Гроші з сейфа давай! На хріна мені ці дрібні? Швидше! Не тягни час! Пристрелю! Дівчина-менеджер так і заклякла за столом у півоберта, наполо­хано спостерігаючи за тим, що відбувається.

Грабіжник нервово поглядав на годинник, що висів навпроти касового віконечка. Там, під стіною, біля столика з різнокольо­ровими рекламними буклетами, затиснувши в руці квитанції, за­клякла клієнтка. Вона злякано дивилася на грабіжника великими блакитними очима. За кожним рухом повітря пасмо її довгого ру­сявого волосся падало їй на обличчя.

Дівчина ніяк не могла зрозуміти, чи все це відбувається на­справді, чи тут знімають чергову передачу-розіграш. Але вигляд працівниць банку переконував, що це не фарс.

Грабіжник скаженів і з кожною секундою нервувався все більше.

Клієнтка дивилася на події, як на екран у кінотеатрі, мозок відмовлявся сприймати дійсність, у голові стукотіло: «Боже, Бо­же, Боже... Я в кіно? Це фільм? Господи... Трясця! Мені ж тільки вісімнадцять! Я не хочу вмирати...».

Касирка рухалася, немов у густому й липкому сиропі. Чи то від переляку, чи навмисно її рухи були повільними й боязкими. Час спливав так само повільно.

— Швидше! Швидше, або я їй зараз голову прострелю! — Чо­ловік рвучко повернув руку в бік начальниці. — Підійди сюди! Ближче! Ближче, я сказав!

Блондинка нерішучими кроками наближалась, поки пістолет не опинився в десяти сантиметрах від неї.

— Усе! Більше немає, нічого немає! Чесно, облиште її! Я все віддала! — Касирка просунула у віконце пакет із грошима.

— До побачення, дівчатка! — Грабіжник рвучко схопив пакет, кинув у нього пістолет, а потім несподівано дістав із кишені штанів шоколадку, поклав її на стійку каси та широко й нещиро вишкірився. — Вибачте за незручності.

За мить він ніби в один стрибок опинився біля вхідних дверей, штовхнув їх плечем і зник за рогом будинку.

— Господи-и-и-и! Скільки грошей! Що тепер буде?! Нам гай­ки, нам усім гайки! Нас усіх посадять! Ой, що тепер буде-е-е! До кінця життя борги віддаватимемо!.. У-у-у... — Начальниця позад­кувала до столика з рекламою й знесилено впала на стілець.

— Писець... — Тендітна відвідувачка теж опустилася на стілець поряд.

— УСІМ СТОЯТИ! — сколихнув повітря громовий голос.

— Що?! Знову?.. — невпевнено запитала менеджер, що визир­нула зі скляного кабінету.

Викликана «тривожною кнопкою» служба охорони ввалилася в приміщення.

— Хлопчики, запізнилися ви зі своїми автоматами, швидше їха­ти треба було... — промовила начальниця, опустила голову на руки й знову загула. — Скільки грошей.... Скільки, мать вашу, грошей...

Читати далі
Додати відгук