Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ

Cover.jpg

037.jpg

036.jpg

«Це друга книжка майбутньої трилогії «Чудове Чудовисько». Щиро вважаю, що цією повістю Сашко Дерманський починає справджувати найсміливіші надії на успіх нової української дитячої літератури… Після прочитання рукопису мене від радості аж розпирало. Засмучувало одне: я не мав з ким поділитися нею, адже на той час ніхто ще книжки не читав. Я зателефонував авторові і не менше двадцяти хвилин «оспівував» його нову повість. Тоді примчав додому і запропонував рукопис синові. Далі не спав до третьої ночі, вдоволено наслухаючи, як він нестримно сам до себе гигоче, і вгадував, про що саме він у цю мить читає. Я мало не пурхав, коли син, дочитавши, забіг до мене і ми напівпошепки — бо ж усі давно сплять! — смакували найефектніші епізоди і мріяли про український Голлівуд, адже «Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ» ще й надзвичайно кінематографічна річ… А тепер ось не можу дочекатися, коли цю книжку нарешті надрукують, щоб і ви, любі читачі, змогли втішно порозкошувати…»

 

Іван Малкович

035.jpg

001.jpg

— Ну, ба, ну я ще грамульку посплю, ба… — Соня відвернулася до стіни і з головою закуталася в ковдру.

— Вставай, квіточко, — туркотіла бабуся, гладячи онуку по волоссі. — Бо все проспиш. Ану ж, сонечко моє, — раз — і все.

— У-у-у… май совість, ба-а-а, дай поспати: сьогодні ж не до школи… канікули…

— А ти справжня Соня, недарма тебе так назвали. Ну, якщо тобі байдуже, що твій друг тим часом поїсть усі вареники з полуницями, то можеш собі спати, — вдавано ображено мовила бабуся. — Але потім щоб не казала, буцім я тебе не попередила.

— Не казатиму, ба, — Соня щільніше замотувалася в ковдру. — Їжте на здоров’я. Я сплю.

— Слухайте, пані, Ясплю, а ви часом не забули, що сьогодні прилітають з Африки ваші батьки? Чи хочете зустрічати їх з ковдрою на голові?

Це подіяло, наче порція морозива у спекотний день. Дівчинка підхопилася, сіла на край ліжка і, потираючи очі, спитала:

— А котра вже година, ба? Татко з мамою вже в Україні?

— Зараз десята. А літак прибуває в одинадцятій. Годину добиратимуться з аеропорту, а за дві вже будуть тут. А ти ще спиш.

— Я вже не сплю, ба, чесне слово!

— То гайда у ванну на ранкові процедури.

— Бабуню, я ж так за мамусечкою скучила! І за татком! Тому я чесно пороблю геть усі оті ранкові дури! — Соня кинулася бабусі на шию і міцно-преміцно її обняла.

— Е, так і без баби лишитися можна, — почувся раптом знайомий басок. — Не задуши, кажу, бабу, бо мені ще треба в неї дещо спитати.

— Чу?! — дівчинка так здивувалася появі друга на порозі власної кімнати, що так і не звільнила улюблену бабусю з обіймів.

Тут варто сказати, що Чу — не звичайний друг. Він чудовисько. Не дивуйтеся, справжнє.

Якось одного зимового дня Чу пролітав на вихорі повз Сонине вікно і завітав у гості, тобто заліз у вікно.

У Сонине вікно не часто лазили чудовиська, тому спочатку дівчинка трохи злякалася. Але Чу був такий милий — рожевого кольору та ще й у синій горошок, — що довго боятися було геть неможливо. До того ж Чу одразу похвалився, що він — чемпіон лісу з пластилінових баранців. А хіба чемпіони з баранців можуть бути страшні. Словом, вони швиденько собі потоваришували. Соня прозвала нового друга Пластиліновим Чудовиськом (через баранці, звісно ж), а згодом, коли Чу прийняли до Сониного класу, там ще й придумали йому прізвище — Пластиліненко.

Відтоді з ними мало не щодня траплялися дивовижні пригоди. І закінчилися вони лише минулої ночі.

Еге ж, нічка була ще та. Саме тому Соня так хотіла спати і зовсім не сподівалася з самого рання побачити у власній кімнаті Чу.

Але ж ось він стояв на порозі, однією лапою чухав волохату потилицю, іншу чомусь тримав за спиною й насмішкувато дивився на однокласницю, що на радощах міцно обіймала бабусю.

— Я й не знав, що ти зранку любиш душити бабусь, — кинув Чу. — Дуже дивна процедура. Мене, до речі, ти лише зуби чистити навчила.

— Зачекай, — дівчинка нарешті відпустила бабцю. — По-перше, ти так і не навчився їх чистити по-людськи…

— Бо ж я чудовисько.