Птахи з невидимого острова

Опис:

До нової книжки найвидатнішого сучасного українського майстра прози дібрано три філософські повісті з пригодницько-фантастичними фабулами (так звані мислительні детективи) — жанр, більше опрацьований у літературі західно-європейській, аніж в українській. Завершує книгу «Маленьке вечірнє інтермеццо» — зразок гумористично-фантастичної повісті. Повісті «Птахи з невидимого острова» та «Початок жаху» було інсценізовано й поставлено в театрах Києва та Львова.

Анотація

До нової книжки найвидатнішого сучасного українського майстра прози дібрано три філософські повісті з пригодницько-фантастичними фабулами (так звані мислительні детективи) — жанр, більше опрацьований у літературі західно-європейській, аніж в українській. Завершує книгу «Маленьке вечірнє інтермеццо» — зразок гумористично-фантастичної повісті.

Повісті «Птахи з невидимого острова» та «Початок жаху» було інсценізовано й поставлено в театрах Києва та Львова.

Валерій Шевчук

Птахи з невидимого острова

Повісті

Image962378.JPG

 

Image962386.JPG

Птахи
з невидимого острова

Повість

Image962394.JPG

1

По гребені високого земляного валу тягся обмазаний глиною частокіл із дубових колод; здавалося крізь дощ, що то висока глиняна стіна. Стриміла вежа, дощ обмивав її, і вона химерно похитувалась у сірому світлі. В рові стояла глиняста вода, дощ цюпав по ній, і вода ставала наче гусяче тіло — згори на неї клалися жовті береги валу й частоколу. Перед брамою здіймався звідний міст, і Олізар на мент спинився, перестрашено озираючись. Але стояла мертвотна тиша, замок у мряці був міражний та розмитий; Олізар присів на сивий мокрий камінь, бо йому раптом відібрало дихання; в цій глухій стороні (бозна й куди він потрапив) йому почало здаватися, що він безнадійно заблукав. Сидів, понурившись, дощ сипав і сипав, а він уже коцюбнув. Потягло подувом, і лице його зросилося. Здригнувся, звів голову й сонно обдивився мур, що лежав перед ним. Від того муру, із мряки, випливла постать озброєної людини; він збагнув, що це хтось із замкової сторожі. Зрештою, було їх уже двоє, ішли повільно й розмірено, наче їм на плечі було покладено тягар. Олізар знову спустив голову і тупо дивився на свої вщент розбиті чоботи. Пальці ніг пролазили крізь подерту шкіру, а один кровоточив.

Сторожа наближалася, він уже чув навіть плюск води й цмокіт болота під їхніми ногами. Звів мокре лице: були вони як брати. Однаково сірі, як і цей дощ, однаково вусаті, однаково банькуваті — оглядали його сторожко й підозріливо. Тільки зараз Олізар побачив: на вежі стоять ще двоє, але постаті їхні звіддаля — наче дві вивішені ганчірки.

Дощ, здається, припинився — Олізар знов починав засинати на цьому камені, сиві смуги оповили мозок, подзенькували якісь дзвіночки, десь почувся гомін, забряжчала зброя. Блищала вода, хвилювалася мокра тирса, десь квікнула пташка, і її писк у цій тиші був різкий та хрипкий. Хмари розсувалися з небесної бані, і вона вже спалахувала неймовірно синіми латками. Олізар роздирав повіки: перед ним так само маячили стражники, тільки одежа їхня була не сіра, а кольору достиглої трави. Стражники йшли до нього, наче перебирали ногами на одному місці, махали в такт руками, пливли, і на них блищала броня: панцири, шишаки, а перед собою тримали смугасті, чорні по білому, тарчі. В руках тримали шаблі, за спиною витиналися луки, а збоку висіли сагайдаки з п’ятигорськими стрілами. Олізарові на мент стало страшно, отож він подивився туди, де запалала чиста латка неба, — в тій латці спалахнуло раптом тіло великого птаха.

Спробував розклепити повіки, але ті падали. Тоді він поворушив вустами, бажаючи щось промовити до стражників. Стояли супроти й незмигно дивилися. І здалося йому: два темні ворони стоять біля нього. В лискучому пір’ї, з сірими дзьобами, з сірими водянистими очима, пильно вдивляються, начебто зважують, чи покинути свою жертву, чи почати розтягати його стерво.

Але Олізар уже не міг думати про таке. Він побачив себе в сірих хвилях, у сірій воді, на спині в сірої риби. Та риба швидко несла його в сірому морському просторі, і він з тугою подивився на корабель, що гойдався на хвилях. Корабель махав веслами, наче птах крильми, і вже збирався злітати, щоб знятися над сірим плесом і полетіти в туман. Олізар відчув, що йому солоно в роті, а очі поймаються вогнем. Зелений вогонь повільно їв тіло, розтікаючись від очей до язика, а через піднебіння до серця. Розірвав одежу на грудях і раптом збагнув: отой корабель, що злетів над морем, — образ його серцевого болю і зеленої печії в очах.

Читати далі
Додати відгук