Бахтіяр-наме

Опис:

«Бахтіяр-наме» («Повість про Бахтіяра»), відома також під назвою «По­вість про десятьох візирів», — твір, широко відомий на Сході. Час його на­писання вчені впевнено відносять до ХІ-ХІІ століття. Різноманітні списки «Бахтіяр-наме» зберігаються в більшості рукописних сховищ світу. Відомі, крім численних перських, також арабські, уйгурські та малайські версії цього твору. Арабська версія дійшла до нас у складі казок «Тисячі й однієї ночі». Про велику популярність «Бахтіяр-наме» свідчить, зокрема, той факт, що пропонований переклад здійснено з рукопису, переписаного 1687 року в Індії, в епоху розквіту династії Великих Моголів. Книгу також органічно доповнюють середньовічні повісті й оповідання, зокрема «Про доньку кашмірського правителя», «Наср-Айяр» та ін.

Анотація

«Бахтіяр-наме» («Повість про Бахтіяра»), відома також під назвою «По­вість про десятьох візирів», — твір, широко відомий на Сході. Час його на­писання вчені впевнено відносять до ХІ-ХІІ століття. Різноманітні списки «Бахтіяр-наме» зберігаються в більшості рукописних сховищ світу. Відомі, крім численних перських, також арабські, уйгурські та малайські версії цього твору. Арабська версія дійшла до нас у складі казок «Тисячі й однієї ночі». Про велику популярність «Бахтіяр-наме» свідчить, зокрема, той факт, що пропонований переклад здійснено з рукопису, переписаного 1687 року в Індії, в епоху розквіту династії Великих Моголів.

Книгу також органічно доповнюють середньовічні повісті й оповідання, зокрема «Про доньку кашмірського правителя», «Наср-Айяр» та ін.

БАХТІЯР-НАМЕ

«Бахтіяр-наме» в історії перської літератури

«Бахтіяр-наме», або ж «Бахтіярова книга», відоме іще як «Оповіді десяти візирів». Жанр оповідей візирів, коли так можна сказати, доволі популярний на Сході: в різних літературах, зокрема індійській, перській, арабській, існує багато версій подібних оповідань, об’єднаних одним спільним рамковим сюжетом. Насамперед слід назвати книгу «Сіндбад-наме», написану у XII ст. представником персомовної прози Середньої Азії Мохаммедом ас-Загірі Са­марканді, витоки якої вчені добачають у давньоіндійських джерелах, а саме у моралізаторських і дидактичних творах. Існують дві арабські літературні версії «Семи візирів», «Розповідь про царевича та сімох візирів» зі знамени­тої «Книги тисячі і одної ночі», а також безліч історій про мудрих радників у народній літературі, щедро розсипаних по рукописних збірниках. Якщо «Сіндбад-наме» присвячене темі жіночої підступності й зрадливості — темі, широко розробленій в давньоіндійській і перській літературах, то «Бахтіярнаме» опиняється вже у розряді творів про шкоду поквапливих рішень — творів, написаних задля повчання правителям.

Існує літературний варіант «Бахтіяр-наме» Дакаїкі, написаний на поч. XIII ст. (доводять дослідники, не пізніше 1211 року) як наслідування «Сіндбад-наме» ас-Самарканді, що породив багато фольклорних версій, які розглядають у контексті перської народної літератури. Проте ім’я Дакаїкі мало відоме в історії літератури. Його твір написаний складною мовою, що загалом характерно для перської середньовічної прози. Звичайно, у такому вигляді «Бахтіяр-наме» Дакаїкі не змогла собі здобути широкої популяр­ності (через велемовний стиль, пишну і складну метафорику, часом важко зрозумілу для простого читача), що призвело, по суті, до забуття самого автора — про Дакаїкі важко знайти докладніші відомості в середньовічних антологіях-тазкіре чи в сучасніших історіях літератури (приміром, у фунда­ментальних «Dejinach perske a tadzicke literatury» за ред. академіка Яна Рипки (Praha, 1956).

Пропонована «Бахтіяр-наме» належить перу анонімного автора, і запо­зичена вона з відомого рукопису кінця XVII ст. (коли точніше, 1687 року), переписаного в Індії (шифр В 256 Санкт-Петербурзької бібліотеки Рос. НАН).

Народна версія відрізняється від літературного прототипу перш за все простотою стилю, відсутністю пишної метафорики і рясних віршових вста­вок; за мовою вона наближається до таких відомих творів, як новоперська «Туті-наме», шо «деякими своїми мотивами проникає до іранської народної творчості. «Туті-наме» і «Бахтіяр-наме» справедливо розглядають у спіль­ному зв’язку, оскільки згадані книги мають витоки у давньоіндійській мора­лізаторській та дидактичній літературах, особливо ж не викликає сумнівів «Туті-наме» як переробка (точніше, вибір) із давньоіндійської «Шукасаптаті», доповнена іранськими мотивами.

За композицією і за типом розвитку сюжету згадані твори становлять собою зразки обрамленого (або ж рамкового) оповідання, а точніше, збірки оповідань, об’єднаних спільною оповіддю або ж провідною ідеєю. Ця рамковість давала змогу об’єднувати і цілком відмінні, різнотипні оповідання. Службова заданість зв’язуючого оповідання часто вела до того, що роль головного героя зводилась до мінімуму, а то й зовсім про нього не згадува­лось, як це маємо в одному з фольклорних творів про вченого-вихователя Сіндбада, іменем якого названо всю повість. Та й «Бахтіяр-наме» можна назвати «Бахтіяровою книгою» з великою натяжкою, оскільки розповідь про пригоди самого Бахтіяра включена лишень в одне обрамлююче оповідання і вирішальної ролі у книзі не відіграє, таким чином задекларована назва не відбиває зовсім суті твору.

«Бахтіяр-наме» — книга наскрізь дидактична, і це зайвий раз свідчить про її давність та зв’язок із давніми індійською та перською (в її серед­ньовічний, так званий пеглевійський період) літературами. І якщо вже в «Туті-наме» дидактичний елемент — швидше данина традиції, аніж реальна мета книги (мудрий папуга утримує своїми оповідками жінку від гріхопадіння), то пізніші рамкові твори геть позбавлені моралізаторства, і оповідки розповідаються без наперед визначеної мети, щоб лише розва­жити читача, а то й просто згаяти час. При всій заданості «Бахтіяр-наме» у ній не всі оповідки підпорядковані темі «шкідливості поспіху», — тут і оповідка про купця, від якого відвернулася доля, та про завидників; не змогли автори оминути й «класичної» теми жіночої підступності та зрад­ливості, хоча при ближчому розгляді перед нами постає не зрадливиця, а вірна жінка і любляча мати, яка вдалася до хитрощів затим лишень, аби побачитись із рідним сином.

В дусі вченості того часу і літературні, і народні варіанти рясно при­правлені коранічними цитатами, завжди влучно дібраними до потрібного місця, що свідчить про добре знання тексту Святого Письма, так само як і про високу художню майстерність авторів. Попри відмінність стилів літе­ратурних і народних варіантів послідовно розміщених вставних оповідань, вражає схожість у всіх творах коранічних цитувань (приміром, «Хто ві­рить Аллахові, для того Він достатній»[1], «Воістину, терпеливим буде вірна нагорода...»), власних імен та географічних назв. З плином часу «Бахтіярнаме» на народній основі викристалізувалася, набувши досконалої форми та виду, і саме ця якість (простота мови, лаконічність викладу) дала повне право відомому іраністові Є.Е. Бертельсу включити текст «Бахтіяр-наме» до хрестоматійної частини свого «Підручника перської мови».

Роман ГАМАДА

Читати далі
Додати відгук