Зроби це ніжно

Опис:

Що можна зробити «ніжно»? Аж ніяк не те, про що ви подумаєте в першу чергу, беручи до рук цю книгу!Ніжно дорослий світ карає дітей. Ніжно і непередбачувано ми заганяємо свого ближнього в глухий кут. Ніжно вбиваємо те, що могло б стати сенсом життя. І так само лагідно прощаємося з мрією, коли вона вже майорить на горизонті.Але є й інші люди… Кожен обирає для себе: стояти на місці — чи йти; думати, як усі, — чи зробити власний вибір; служити високій меті — чи згаснути в небутті, так нічого і не зробивши…

Анотація

Що можна зробити «ніжно»? Аж ніяк не те, про що ви подумаєте в першу чергу, беручи до рук цю книгу!Ніжно дорослий світ карає дітей. Ніжно і непередбачувано ми заганяємо свого ближнього в глухий кут. Ніжно вбиваємо те, що могло б стати сенсом життя. І так само лагідно прощаємося з мрією, коли вона вже майорить на горизонті.Але є й інші люди… Кожен обирає для себе: стояти на місці — чи йти; думати, як усі, — чи зробити власний вибір; служити високій меті — чи згаснути в небутті, так нічого і не зробивши…

Ірен Роздобудько

ЗРОБИ ЦЕ НІЖНО…

Одна доба з життя Лії N.

Лiя спала погано. Точнiше — погано засинала.

Адже з кухнi до неї долинали голоси мами та бабусi. I те, що вона почула, змусило її затрiпотiти усiм своїм семирiчним тiльцем, радше схожим на невагоме тiльце пташки.

— Завтра залишимо їх самих, — казала бабуся. — Це буде добрий виховний момент. Я поїду до сестри. Ти можеш вiдвiдати батькiв.

Слово бабусi завжди було беззаперечним.

— А чи це не задовго — на цiлу добу? — почула Лiя нерiшучий голос матерi. — А раптом — щось?…

— Що — «щось»? — Лiя навiть уявила, як скинула брови бабуся. — Нiяких «щось»! Вiдповiдальнiсть за дитину вища за будь-якi «щось»! От побачиш.

Потiм вони загомонiли про те, що робити на завтрашнiй ранок — плов чи смажену картоплю. Але Лiя вже знала — найголовнiше рiшення прийнято й оскарженню не пiдлягає.

I тому їй треба зiбрати всю мужнiсть i всю хитрiсть, аби жодним порухом не виказати своє роздратування, свiй розпач, свiй спротив, а головне — страх.

Вона ж — дитина! А у дитини, як вiдомо, не може бути жодних подiбних почуттiв. Дитина — то веселий цуцик, що стрибає вгору за цукеркою, це — двадцять (чи бiльше) кiлограмiв радостi, це мiльйон веселих «чому?», котрi так смiшать дорослих! Це — мила картавiсть, зеленка на збитих колiнцях, вiчнi «купи» та «хочу». Це миттєвi сльози, котрi висихають щойно в руцi опиняється морозиво. Це — «ложка — за маму, ложка — за тата!»…

О! На цьому тлi Лiї важко пояснити (адже вона ще не достатньо володiє мистецтвом мовлення, щоб вправно висловити думки), що їй дуже багато рокiв i що вона намагається поводитись так, як її ровесники, лише тому, щоби нiчим не виказати свого iстинного вiку. Не налякати тим маму, не збентежити бабусю, а головне — не пiдвести тата, котрий знає те саме, що i Лiя.

Якби Лiя вмiла пояснити те, що думає, якби була впевнена, що їй повiрять, вона б вийшла на кухню в нiчнiй сорочцi i сказала б приблизно таке: Ви — дурнi, хоча я i люблю вас. Невже ви гадаєте, що я можу мати бодай якийсь вплив на ваш дорослий свiт? Ви — великi, сильнi i розумнi — то ж навiщо виставляти мене, мов буфер (це слово Лiя вивчила набагато пiзнiше) мiж своїм удаваним спокоєм, котрий триватиме добу, i моїм вiдчаєм, котрий пiсля цiєї доби оселиться в менi назавжди!

Звiсно, вона цього не могла сказати…

Наступного дня, рано вранцi мама i бабуся урочисто сповiстили їй i татовi, що вирушають по рiзнi кiнцi мiста — «у невiдкладних справах».

— Ну як, герої, лишитесь на господарствi? — грайливо спитала бабуся. — Не пiдведете?

Вона досi вважала тата своїм маленьким сином.

Лiя мовчки кивнула головою, дивлячись бабусi просто в очi.

Вона ще сподiвалась, що її погляд може змiнити хiд подiй, а мама з бабусею зрозумiють, що доба — то вже занадто…

Проте, тато весело кивнув у вiдповiдь:

— Атож! — i обiйняв Лiю за плечi. — Ми разом — ого-го!

Мама дала останнi настанови — де що лежить i що треба зробити на снiданок: пiдiгрiти смажену картоплю.

Потiм за ними зачинилися дверi i Лiя побiгла в лiжко — додивлятися останнiй сон.

Сон був довгий.

Але крiзь нього Лiя чула, як двiчi тихо прочинилися вхiднi дверi: тато пiшов i повернувся.

Коли Лiя ввiйшла до кухнi, вiн стояв бiля плити i лив на сковорiдку зi смаженою картоплею воду з чайника.

Лiя знала, що так не робиться, що смажену картоплю пiдiгрiвають без додавання води, але по тому, що тато не повернувся до неї, одразу зрозумiла: почалося!

Якби вiн обернувся до неї i посмiхнувся: «Ну, що робитимемо, хазяєчко?!», вона б радо забрала з його рук чайник i вiдповiла: «Воду — не треба! На водi картоплю варять, а лити воду в смажену — зась!».

I вони б засмiялися.

Але Лiя чудово розумiла, що зараз татовi не до жартiв, що вiн чудово знає про безглуздiсть своїх дiй, а ллє воду лише тому, що… що, як казала бабуся — «не при гуморi».

Бабуся завжди знаходила точнi формулювання для татового стану — «тато перевтомився», «тато перенервував на роботi», «тато прихворiв».

Коли таке траплялося, всi ходили по хатi навшпиньки i говорили тихими голосами, нiби й самi були хворi…

Читати далі

Відгуки читачів про книгу:

Додати відгук