Замкнене коло

Cover_.jpg01_tityl.tif

 

 

3.jpg

 

 

 

Logo_2012_UKR.jpg 

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2017

 

 

ISBN 978-617-12-3074-3 (epub)

 

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

 

Дизайнер обкладинки Олександр Ландін

 

Електронна версія створена за виданням:

 

Талан С.

Т16 Замкнене коло : роман / Світлана Талан. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. — 320 с.

ISBN 978-617-12-2273-1

 

Покидаючи назавжди дитячий будинок, де вона опинилася після смерті бабусі, єдиної рідної людини, Мирослава хотіла назавжди залишити в минулому ці сповнені болю роки її життя. Навіть найближчий подрузі дала не той номер телефону, обірвавши останній зв’язок. Але вже дорослій Мирославі на міських вулицях, серед людського натовпу, почала ввижатися покійна бабуся… І її життя наче перетворилося на пекло. Негаразди переслідують Мирославу та близьких їй людей, аж поки вона не наважується дослухатися до поради примарної бабусі: «Продай свої нещастя…» Проте, залишивши її ненадовго, чужі біди знов і знов повертаються, стаючи втричі болючіші. Мирослава розуміє: за будь-яку ціну вона мусить розірвати це замкнене коло…

УДК 821.161.2

ББК 84(4Укр)

 

© Талан С., 2017

© DepositPhotos.com / photocosma, обкладинка, 2017

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2017

 

Передмова

 

Старенькі «Жигулі», похитуючись у різні боки, довго пленталися піщаною дорогою через поля. Навколо ні душі. Лише покинуті напризволяще людьми широкі та розлогі поля, на яких владно оселилися бур’яни. Стояла полуденна літня спека. Мирослава, яка сиділа поруч водія, відчинила вікно. Вітерець повіяв прохолодою лише на якусь мить, а потім запилюжило, і жінці довелося прикрити вікно, залишивши тільки маленьку щілинку, щоб не задихнутися від спеки.

— Довго ще їхати? — спитала вона мовчазного водія, який за дорогу не зронив жодного слова.

— Не дуже, — буркнув він і знову йому ніби заціпило.

— Ви такий завжди?

— Який? — неуважно запитав водій.

— Мовчазний.

— Коли як.

— То поговоріть зі мною, бо я дуже хвилююся, — попрохала Мирослава дещо нервово.

— Я найнявся до вас водієм, а не клоуном, щоб вас розважати, — сказав чоловік непривітно, і жінка зрозуміла, що розмову закінчено.

Мирослава тяжко зітхнула і витерла вологою серветкою спітніле чоло. Зараз, як ніколи, їй хотілося чути людський голос, а не гуготіння цієї старої автівки. Але розмова з водієм, який згодився за невелику плату довезти її з міста до забутого Богом хутора, не вдалася. Мирослава подумала, що краще було, якби вона заплатила дорожче та найняла гарну іномарку з балакучим водієм. Пошкодувала гроші — й ось тепер трясеться вже цілісіньку годину в автівці з непривітним водієм. Майбутня зустріч її лякала та бентежила, але лише на неї Мирослава покладала останні сподівання. Так жити далі вона вже не могла, але зосталася надія лише на стареньку віщунку бабцю Дубовиху, яку називали по-різному, а найчастіше — старою відьмою. Мирославі сказали, що їй вже понад сто років, тому жінка дуже нервувала, побоюючись, що стареньку може вже не застати серед живих. А може бути ще гірше, коли бабця не зможе або не захоче їй допомогти.

Нарешті вдалині Мирослава помітила кілька хатинок. Вона до болю в очах почала вдивлятися, гадаючи, в якій з хатинок чекає на неї порятунок від біди, у котрій вона сама винна. В грудях шалено почало стугоніти серце, коли автівка зупинилася біля вбогої хатки.

— Тут, — сказав водій коротко та ясно.

— Дякую, — відповіла Мирослава. — Ви зачекаєте на мене тут?