Хресна проща

Жанр: Історична література, Історія, Художня література

Правовласник: Фоліо

Дата першої публікації: 2012

Опис:

«Для того, щоб ми здобули ту незалежність, якої хочемо, мусимо пройти Хресну прощу, — каже Роман Іваничук. — Не якусь конкретну. Символічно народом пройти цей шлях». «Хресна проща» — це історичний роман, в якому поєднано різні часи: історія володорювання Данила Галицького, його сина Лева й славетного співця Митуси; початок XX століття, коли парохом у селі Страдчі на Яворівщині був отець Миколай Конрад, український греко-католицький святий; хрущовська «відлига», часи існування «Доморосів» — гуртка молодих студентів-філологів, одним із яких був і Роман Іваничук. Об’єднує ж ці всі часи Страдчівська печерська Лавра, а також вічне запитання: «Як зберегти вірність, себе для своєї землі?»

Анотація

«Для того, щоб ми здобули ту незалежність, якої хочемо, мусимо пройти Хресну прощу, — каже Роман Іваничук. — Не якусь конкретну. Символічно народом пройти цей шлях». «Хресна проща» — це історичний роман, в якому поєднано різні часи: історія володорювання Данила Галицького, його сина Лева й славетного співця Митуси; початок XX століття, коли парохом у селі Страдчі на Яворівщині був отець Миколай Конрад, український греко-католицький святий; хрущовська «відлига», часи існування «Доморосів» — гуртка молодих студентів-філологів, одним із яких був і Роман Іваничук. Об’єднує ж ці всі часи Страдчівська печерська Лавра, а також вічне запитання: «Як зберегти вірність, себе для своєї землі?»

Роман Іваничук

Хресна проща

І як я вмру, не розумію —

життя моє одвічнеє…

Павло Тичина

Книга перша
ДОМОРОСИ

Іспит сумління

І

Коли на майдані страдчівської церкви Різдва Пресвятої Богородиці не стало празнешного люду й запрошені на святкові обіди прихожани розходилися лісовими стежками по двоє, по троє, а то й цілими гуртами до обійсть, розкиданих по галявинах і вилаштуваних рядочком над тихою Верещицею, я помітив маленького й зісохлого, немов коцюрубок, чоловічка, що сидів на порозі дзвіниці — в клепані[1] з проїденими моллю вухами, які стирчали, немов у пугача, брови мав зведені уверх дугами, наче від подиву; був він геть схожий на нічного птаха, засліпленого денним світлом, й уперто придивлявся до мене, наче хотів упізнати, потім підвівся й пошкандибав до колоди, на якій сидів я, і, дихнувши ядучим тютюновим димом, спитав, як мені здалося, досить нахабно:

— Ви що — з печери вилізли?

— Можливо, — відказав я неохоче. — Але дуже давно…

— А певне, що не ниньки… То небезмай три десятки років тому під час хресного ходу зайшло в онтой, нині заґратований, отвір троє хлопців і дівчина — й навіки там пропали…

— Виходить, що не пропали, якщо донині їх пам’ятаєте…

— То ви насправді — з тих?

— З тих, з тих… — відбуркнув я, впізнавши чоловічка. — Але йдіть, йдіть собі, вуйку, а я ще трохи сам посиджу…

— А як називаєтесь? — не вступався чоловічок.

— Вам це конче треба знати?… Сказав я вам: ідіть собі.

А тоді сталося диво: чоловічок зник, наче його тут зовсім і не було, я порозглядався й по якійсь хвилині побачив на чубку смереки, що заступала дзвіницю, справдешнього пугача з настовбурченими вухами, з жовтими дугами над здивованими очима — був той птах достоту схожий на чоловічка в клепані: може, то він перемінився в нічного птаха…

Й подумалося мені, що я перевтомився за цілий день чекання.

…Називаюся Ігор Романюк; в це урочище під Страдчівською горою, яка моторошним отвором печерного входу зловісно вдивляється у принишклу видолину за Верещицею, я прийшов — згідно із колишнім домовленням між нами, чотирма філоматами, — із життєвих мандрівок.

Заґратоване залізним пруттям чорне око гори, а ще розмова з чоловічком, схожим на поморщений коцюрубок, нагадали мені легенду, про нас складену: три десятки років тому четверо вигнанців із Львівського університету в день Благовіщення зібралися тут, біля страдчівської церкви, перед тим, як розійтися світами, щоб попрощатися й поклястися повернутись сюди через тридцять літ у день храмового празника у Страдчі, хоч ніхто з нас не вірив, що таке може колись статися, й тоді пішла із Янівщини чутка, що в печеру біля Страдча зайшли й не вернулися, навіки пропали троє хлопців і дівчина; хтось ту вигадку спородив ніби для того, щоб ніхто з нас нікому в пам’яті не залишився і щоб ніхто ніколи не шукав ізгоїв, відкинутих з битого шляху, яким вони досі йшли і враз стали нікому не потрібними; помолившись у церкві, ми на очах у прихожан, пройшовши разом з ними хресним ходом, вступили у чорний отвір, і ніхто більше нас не бачив і не шукав; згодом хтось загородив печерну діру залізними штабами, прибивши печать по нашій пам’яті… Боже милий, спам’ятай мене, все це тільки легенда! Але ж могло так статися, думав я, дивлячись на тихий осінній плин Верещиці, бо чому ніхто, крім мене, не з’явився на умовлене місце зустрічі? Проте Богові не хотілося мене спам’ятовувати, і я далі додумував легенду, на дійсності засновану…

Дійсність у згадках перемагала, й Ігор, сидячи біля заґратованого отвору печери, прокручував стрічку реальних картин, які відбивали прожиті в молодості дні. Були вони зримі й зовсім не зв’язані з легендою про таємниче зникнення колишнього студентського товариства в утробі печери; не було такого, але кожна байка має своє підґрунтя: прихожани церкви Різдва Пресвятої Богородиці, які звикли щонеділі бачити в Страдчі молодіжний гурт — може, то археологи? — що заходив у печеру, подовгу там перебував й згодом виходив на світ Божий, пустили по людях тривожну чутку, коли того гурту не стало видно на березі Верещиці…

А може, й справді, — думав тепер Ігор, — ми розчинилися у підземеллі, бо куди поділися, в яких світових пропастях позникали, що нікого на умовленому місці нині нема… Ігор у думці вперто скликав колишніх друзів, і ось вдалось йому на один мент їх повернути й розставити на зримій картині такими, якими вони були в дні студентської юності, — жадібних до життя загарливців, котрим самого університету, лекцій, захоплень викладацькою майстерністю професури, тривожних хвилин під час екзаменаційних сесій, шелесту книг у бібліотеках було категорично замало: ми прагнули знайомств, розмов, суперечок і передовсім творчого проявлення — кожен з нас бажав виявити на людях свою визрілу, та ще приховану духовну сутність читанням власних поезій, новел, вмінням викласти у словах свої погляди, похвальбою набутими знаннями; ми бажали перемог у палких дискусіях, були потенційними політичними протестантами і головне — прагнули стати поміченими, виділеними із студентської маси… Тож кожен з нас окремо, ще до знайомства, спіймався на гачок заманливого оголошення, вивішеного на дверях студентського клубу: охочі взяти участь у драматичному гуртку можуть зібратися такого-то дня і о такій-то годині в актовій залі, що маєстатично називалася тоді «kolegium maximum».

На режисера студентського драматичного гуртка зголосився найповажніший на філфаку п’ятикурсник Антон Доленко з Полтавщини — вельми поважний, бо переросток, за що йому почепили прозвисько Старий, інакше й не називали, часто забуваючи його справжнє ймення; був він мовчазний і добродушний, проте знав собі ціну, мав шану у студентів і прихильність викладачів, визнавався на драматургії й темою своєї дипломної роботи взяв п’єси Корнійчука, не пропускав жодної вистави у львівських театрах, крім того, цікавився економікою й деколи заводив бесіду про можливість рентабельного колгоспного господарювання, непогано знав філософію й на екзаменах з діалектичного матеріалізму вдавався до дискусій з приводу філософських систем Геґеля і Юма, заганяючи викладачів, які сліпо сповідували марксизм, у незручне становище, й ті, боячись ревізіоністських ухилів премудрого студента, завбачливо ставили йому найвищу оцінку; а ще всі знали, що Антон встиг за своє життя зазнати розмаїтих пригод, про які волів мовчати, й признавався до них лише в хвилини роздратувань суспільними несправедливостями: в юності Доленка забрали на роботу до Німеччини, а після війни зморений остарбайтер, звинувачений у співпраці з німцями, відбував п’ятирічне заслання у Приморському краю.

Старий чекав у актовій залі на охочих узяти участь у роботі драмгуртка, й прийшло до нього кілька волонтерів з різних курсів українського відділення філфаку.

Першим з’явився Ігор Романюк, вже досить знаний на факультеті поет: його вірші часто друкувалися в університетській багатотиражці, а недавно він втішився публікацією великої добірки поезій в київському товстому журналі; зірковій хворобі Ігор не піддавався й мужньо сприймав критику на засіданнях літстудії.

Прийшов теж Ігорів однокурсник Мирон Синютка — малий зростом, з лисуватою круглою головою, він вправлявся у критиці й за скромні студентські гроші скуповував у книгарнях найновіші збірки поезій, захоплювався віршами маловідомого поета Ярослава Шпорти, й Ігор називав свого приятеля «зашпортаним на шпортознавстві».

З’явився в актовій залі, а інакше й не могло бути, красень з другого курсу гітарист Аркадій Молодин, який брав участь у масовках в театрі ПрикВО[2], куди напросився лише для того, щоб бачити щодня львівську примадонну Діану Шерстякову й бути із нею поруч; його прийняли охоче, зваживши на музикальні здібності й на ефектну зовнішність: був то стрункий, доладно складений юнак з баламутними сірими очима, з жуїрськими вусиками й трикутними бакенбардами, з вигляду — серцеїд, то й не дивно, що привів із собою нікому не знайому першокурсницю — русяве янголятко з довгою, до пояса, товстою косою і тремтливими віями, писану красуню, яка тихо назвалася: «Я — Ореста».

Антон попросив прибулих сісти й повідомив, що драмгурток працюватиме над п’єсою Корнійчука «Платон Кречет»; він роздав усім по примірнику п’єси й почав призначати майбутніх акторів на ролі.

— Ти, Аркадію, будеш Аркадієм — завідувачем лікарні, Ігор — Платоном, Мирон — терапевтом Бубликом, Ореста — асистенткою Валею, а на роль Ліди та й інших кандидатів на ролі доведеться ще шукати.

Й коли він це сказав, до зали увійшла коротко стрижена, до половини вуха, елегантна панна з розкосими очима, іронічним поглядом зелених очей і напускною суворістю на обличчі, немовби вона наготувалася захищатися від допитливих поглядів. Усе в її постаті було відточене, ніби на мармурі різцем скульптора: маленькі вушка, гострий ледь загнутий носик, стиснута смужка губ, бліді щоки з легкими впадинами, довга шия з разком білих коралів, під рожевою блузочкою випинався скромний бюст, тонкий стан прехопився вишиваною крайкою, — та попри всю цю вишуканість, коли вона стала поруч з Орестою, здалася Ігореві некрасивою, начебто її дівоча врода заховалася під холодною маскою, немов під льодовою плівкою.

— Ви хто? — запитав Антон.

— Ліда Сорока, з журналістики.

— То будете архітектором Лідою.

Дівчина знизала плечима, ніби їй до всього цього було байдуже, Ігор пильно придивлявся до неї, дошукуючись в її обличчі властивої їй вроди, і врешті прошепотів, нахилившись до Мирона, — з нехіттю, аж гейби зі злом:

— Яка гордовита аристократка…

Перезнайомившись із майбутніми акторами, Антон відпустив їх до наступного дня — переписувати ролі.

Читати далі
Додати відгук