Граф Дракула

Жанр: Жахи та містика, Художня література

Правовласник: «Видавничий дім «Школа»

Дата першої публікації: 2010

Опис:

Цю книгу можна назвати книгою жахів, книгою, яка викликає нервовий дрож, від якої холоне кров і калатає серце. Читачеві пропонується доторкнутися до найбільшої таємниці людства — природи життя і смерті, зануритися у світ таємничого, загадкового, світ містики і вампірів. Переклад І. Л. Базилянської.

Анотація

Цю книгу можна назвати книгою жахів, книгою, яка викликає нервовий дрож, від якої холоне кров і калатає серце. Читачеві пропонується доторкнутися до найбільшої таємниці людства — природи життя і смерті, зануритися у світ таємничого, загадкового, світ містики і вампірів.

Брем Стокер

Граф Дракула

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Щоденник Джонатана Харкера
(записано стенографічно[1])

 

3 травня.

ВИЇХАВ ІЗ МЮНХЕНА 1 ТРАВНЯ о 8 годині 35 хвилин вечора і прибув до Відня рано-вранці наступного дня; мав приїхати о 6 годині 46 хвилин, але потяг спізнився на годину. Будапешт, здається, дивовижно красиве місто; принаймні таке враження справило на мене те, що я мигцем бачив з вікна вагона і під час невеликої прогулянки вулицями. Я боявся віддалятися від вокзалу. У мене було таке відчуття, неначе ми покинули захід і опинилися на сході, а найзахідніший з прекрасних мостів через Дунай, який сягає тут величезної ширини і глибини, нагадав мені про те, що ми знаходимося недалеко від Туреччини. Виїхали ми своєчасно і прибули в Клаузенберг після півночі. Я зупинився на ніч у готелі «Руаяль». На обід чи, точніше, на вечерю подали курча, приготоване якимось оригінальним способом з червоним перцем — прекрасна вишукана страва, але занадто викликає спрагу. (Примітка: треба взяти рецепт для Міни.) Я дійшов висновку, що якими б мізерними не були мої знання з німецької мови, все ж таки вони прислужилися мені. Далебі, не знаю, як би я обійшовся без них. Під час мого останнього перебування в Лондоні я скористався вільним часом, щоб відвідати Британський музей, де рився в книгах і атласах книжкового відділу Трансільванії; мені здавалося, що згодом, у роботі з магнатами цієї країни, будь-які дрібниці можуть стати в пригоді. Я з’ясував, що край, який цікавив мене, лежить на самому сході країни, якраз на межі трьох областей: Трансільванії, Молдавії та Буковини, посеред Карпатських гір; я переконався, що це одна з найдикіших і маловідомих частин Європи, і жодні географічні карти та інші джерела не могли мені допомогти визначити місце розташування замку Дракули, оскільки досі немає докладної географічної карти цього району.

...

Але все-таки мені вдалося дізнатися, що поштове міс то Бистриця, згадане графом Дракулою, існує насправді. Тут я зроблю деякі примітки, аби згодом, коли переповідатиму Міні свою подорож і перебування в цих краях, відновити в пам’яті все бачене мною. Трансільванія населена чотирма різними народностями: саксонцями — на півночі, волохами — на півдні, угорцями — на заході й секлерами — на сході й північному сході. Я знаходжуся серед останніх. Вони стверджують, що походять від Аттили і гунів. Можливо, що так воно і є, оскільки в XI столітті, коли угорці завоювали країну, вона була заселена гунами.

Я десь вичитав, що в надрах Карпатських гір зародилися забобонні перекази й легенди всього світу, неначе в них знаходиться центр круговерті фантазії; якщо справді це так, то моє перебування тут обіцяє бути цікавим.

(Примітка: треба запитати про це у графа.)

Я погано спав, хоча ліжко моє було досить зручне; мені снилися страшні сни. Якийсь собака цілу ніч завивав під моїм вікном, що, можливо, і вплинуло на ці сни, а можливо, винна «паприка»: хоч я й випив карафу води, все ж таки не міг утамувати спрагу. Над ранок я, мабуть, міцно заснув, оскільки, щоб розбудити мене, довелося з півгодини несамовито гамселити в двері. До сніданку подали знову «паприку», потім особливу юшку з кукурудзяного борошна, так звану мамалигу, і яйцеподібні живильні плоди, начинені дрібно посіченим м’ясом — дем’янку — чудову страву; називається вона «імплетата».

(Примітка: необхідно роздобути і цей рецепт.)

Мені довелося поквапитися зі сніданком, оскільки потяг відходив за декілька хвилин до 8-ої; точніше, він повинен був відійти в цей час, але коли я, примчавши на станцію о пів на восьму, сів у вагон, з’ясувалося, що раніше пів на дев’яту потяг і не подумав рушати. Мені здається, щодалі на схід, то менш точні потяги. Що ж робиться у такому разі в Китаї? Уявляю…

Упродовж усього наступного дня милувалися ми краєвидами, що миготіли за вікном, сповнені різноманітної краси. Повз нас пролинали то маленькі міста або замки на вершинах крутих пагорбів, схожі на ті, які трапляються на гравюрах у старовинних книгах Святого Письма; то бурі потоки й річки, облямовані білими кам’яними берегами. На кожній станції юрмилася маса людей у найдивовижнішому вбранні.

Надвечір ми дісталися, нарешті, до Бистриці — дуже цікавого старовинного куточка.

Граф Дракула в своїх листах рекомендував мені готель «Золота Корона», який виявився, на превелику радість, витриманим у стилі старовини; моїм найпалкішим бажанням було бачити все те, що допомогло б мені скласти чітке уявлення про країну. Мабуть, на мене тут чекали, оскільки в дверях зустріла, на перший погляд, весела, немолода жінка, одягнена в звичний національний селянський костюм: білу спідницю з подвійним довгим фартухом із кольорової вовняної тканини. Коли я підійшов, вона вклонилася й запитала: «Пан англієць?» — «Так, — відповів я, — Джонатан Харкер». Вона посміхнулася й щось сказала чоловікові в жилеті, який стояв за нею теж у дверях; він вийшов і одразу ж повернувся з листом у руках, якого передав мені.

Ось він:

«Мій друже, вітаю Вас у Карпатах! Нетерпляче чекаю на Вас. Спіть спокійно цієї ночі. Завтра о 3-й годині диліжанс[2] вирушить на Буковину; одне місце залишено для Вас.

В ущелині Борго на Вас чекатиме коляска, яка й доставить Вас у замок.

Я сподіваюся, що Ви благополучно приїхали з Лондона і що Ви будете задоволені перебуванням у нашій прекрасній країні.

Ваш друг, Дракула».

4 травня.

Господар готелю, мабуть, одержав листа від графа з дорученням залишити для мене місце в диліжансі; але на мої розпити він довгий час нічого не відповідав і вдавав, що не розуміє моєї німецької мови. Це не могло бути правдою, оскільки раніше він чудово розумів її; принаймні свого часу на мої запитання він відповідав. Господар і його дружина поглядали одне на одного і на мене з якимось страхом. Нарешті він пробурмотів, що гроші були надіслані в листі і що більше він нічого не знає. Коли я запитав, чи знає він графа Дракулу і чи не може що-небудь розказати про замок, то він і його дружина перехрестилися і, сказавши, що їм нічого не відомо, просто відмовилися від подальших розмов. Незабаром мені треба вирушити в дорогу, а я так нікого і не зумів розпитати. Все це здавалося дуже таємничим і зовсім не підбадьорювало мене. Перед самим від’їздом до мене зайшла дружина господаря — літня пані — й нервово запитала: «Вам неодмінно треба їхати, молодий пане? Вам це необхідно?» Вона була така збуджена, що, мабуть, забула й той маленький запас німецьких слів, який знала, і домішувала до німецької мови іншу, якої я зовсім не розумів. Я міг стежити за змістом її слів тільки завдяки тому, що ставив багато запитань. Коли я сказав, що мушу негайно їхати, що мене кличе туди важлива справа, — вона мене перепитала: «Чи знаєте ви, який сьогодні день?» Я відповів, що сьогодні 4 травня; вона похитала головою і сказала знову: «О, так. Я це знаю, я це знаю. Але чи знаєте ви, який сьогодні день?» Бачачи, що я й гадки не маю, в чому річ, вона продовжувала: «Сьогодні переддень Святого Георгія. Хіба вам не відомо, що сьогодні вночі, як тільки проб’є північ, нечиста сила володарюватиме на землі? А чи маєте ви уявлення про те, куди ви їдете і що на вас там чекає?» Вона дуже побивалася, і як я не прагнув її втішити, все було марно. Врешті-решт вона впала переді мною навколішки і почала благати не їхати туди; або, принаймні, перечекати день-два. Все це було певною мірою смішно, але я кепсько почувався, і до того ж мене підганяли важливі справи, тому я не міг дозволити, щоб на мій від’їзд впливали якісь забобони. Тому я підвів її з колін і якнайсуворіше сказав, що дякую за пересторогу, але змушений їхати. Тоді вона підвелася і, витерши очі, зняла зі своєї шиї хреста й запропонувала мені надягнути його. Я не знав, як вчи нити, оскільки, як англіканець, з дитинства звик дивитися на такі речі як на своєрідне ідолопоклонство, але я боявся, щоб моя відмова не здалася образливою для немолодої пані, яка так доброзичливо ставилася до мене, і вагався, не знаючи, що вибрати. Помітив ши мою нерішучість, вона просто начепила мені хреста на шию, сказавши: «В ім’я вашої матері». Записую це до щоденника, очікуючи карети, яка, звичайно, запізню ється; а хрест так і залишився у мене на шиї. Не знаю, чи страх літньої пані, чи ті численні розповіді про привидів, які панують в цій місцевості, чи сам хрест у тім винен — не знаю, але я не відчуваю себе так вільно, як завжди. Якщо цьому щоденнику судилося побачити Міну раніше, ніж мені, то хай він передасть їй мій останній привіт. Ось і карета.

 

5 травня. У замку.

Сірий ранок змінився яскравим сонцем, що високо стояло над обрієм, який здається зубчастим. Я не знаю, дерева чи пагорби надають йому такої форми — все так далеко, що великі й маленькі предмети зливаються. Не хочеться спати, але оскільки мене не покличуть, доки я сам не прокинуся, то писатиму, доки не засну. Тут відбувається безліч дивних явищ, які потрібно зафіксувати, але щоб читач не уявив, що я знову дуже добре пообідав і страждаю на галюцинації через важкість у шлунку, я детально опишу свій обід. Мені подали страву, яка тут називається розбійницькою печенею: шматки м’яса й сала з цибулею, приправлені паприкою, — все це смажиться просто на вугіллі, так само як у Лондоні коняче м’ясо. Вино принесли «Золотий медок». Воно дивно пощипувало язика, але загалом мало приємний смак; я випив лише кілька келихів цього напою й більше нічого. Коли я сів у карету, то кучера ще не було на місці, і я бачив, як він розмовляв із господинею. Вони напевно говорили про мене, оскільки раз у раз поглядали в мій бік; декілька сусідів, які сиділи на лавах біля дверей, підійшли до них, прислухалися до бесіди й теж подивилися на мене, причому більшість співчутливо. Я міг розібрати чимало слів, які вони часто повторювали, — дивні слова, мабуть, із різних говірок, оскільки в натовпі були люди багатьох національностей; я непомітно витягнув із сумки свого багатомовного словника й почав шукати слова. Не можна сказати, щоб знайдені слова звучали особливо підбадьорливо; ось значення більшості з них: «ordog» — диявол, «роkol» — пекло, «stregoica» — відьма, «vrolok» і «vlkoslak» — значення обох слів однаковісіньке, але одне словацькою, а друге сербською означає щось середнє між перевертнем і вампіром.

(Примітка: я повинен детально дізнатися від графа про ці марновірства.)

Коли ми вирушили в дорогу, то весь натовп висипав до дверей готелю і перехрестився, причому два пальці були спрямовані в мій бік. Із великими зусиллями я домігся від одного з моїх супутників пояснення, що все це означає; спочатку він не хотів мені відповідати, але довідавшись, що я англієць, пояснив, що це слугує немовби талісманом і захистом від лихого ока. Така поведінка мені не дуже сподобалася, оскільки я їхав у незнайоме місце, щоб зустрітися з незнайомою людиною; але, правду кажучи, кожен із них був до того відвертий, до того щиросердо засмучений і настільки мені симпатизував, що це мимохіть мене зворушило. Застеливши широкою полотниною сидіння, наш кучер уперіщив своїм довгим батогом чотирьох маленьких конячок, які дружно зрушили диліжанс із місця — і наша подорож почалася.

Незабаром я зовсім забув про страх перед привидами, мимоволі замилувавшись красою природи. Перед нами розстилалася зелена, вкрита лісами і дібровами місцевість; то тут, то там здіймалися великі пагорби, увінчані скупченнями дерев або ж фермами, білі загострені краї дахів яких були помітні з дороги. Скрізь траплялося вдосталь усіляких фруктових дерев у цвітінні — груші, яблуні, сливи, вишні, і, проїжджаючи повз них, я чітко бачив, як трава під фруктовими деревами була суцільно всіяна опалими пелюстками.

Посеред цих зелених пагорбів пробігала дорога, то вигинаючись і кружляючи, то вільно й широко знову з’являючись біля узлісся борів. Дорога була нерівна, проте ми мчали нею з неймовірною, просто феєричною швидкістю.Тоді я не розумів причини цієї швидкості; мабуть, кучеру наказали не гаяти часу й о певній годині дістатися до ущелини Борго. За зеленими хвилястими пагорбами височіли Карпатські гори, вкриті могутніми лісами. Вони здіймалися обабіч ущелини Борго, яскраво осяяні призахідним сонцем, виграючи всіма барвами веселки: темно-голубим і пурпурним кольором сяяли вершини, зеленим і коричневим — трава на скелях; а нескінченна перспектива зубчастих скель і загострених круч з’явилася перед нашими очима, вкрита величними сніговими шапками сліпучо-білого кольору. Ми продовжували нескінченну подорож, а сонце за нашою спиною спускалося дедалі нижче й нижче, а навколо розлягалися вечірні тіні.

Подекуди пагорби були до того круті, що, незважаючи на всі старання кучера, коні рухалися дуже повільно. Я запропонував, як це заведено у нас удома, зійти й допомогти коням, але кучер і чути про це не хотів. «Ні, ні, — говорив він, — ви не повинні тут ходити, тут трапляються дуже люті собаки. До того ж, — додав він, мабуть, жартома, оскільки озирнувся до решти пасажирів, розраховуючи на підбадьорливу посмішку, — вам і так доведеться достатньо почекати, перш ніж вдасться заснути». Він лише раз зупинився, аби запалити ліхтарі.

Коли почало темніти, пасажири захвилювалися й раз у раз почали звертатися до кучера з проханням їхати швидше. Ударом свого довгого батога і дикими криками кучер примусив коней майже летіти. Потім крізь темряву я побачив над нами якесь сіре світло — неначе міжгір’я в пагорбах. Хвилювання серед пасажирів посилювалося; наш хисткий диліжанс підскакував на своїх великих шкіряних ресорах і розгойдувався в усі боки, як човен у бурхливому морі. Мені довелося міцно триматися. Невдовзі дорога вирівнялася і ми помчали по ній. Потім гори наблизилися до нас зовсім упритул, і ми нарешті заїхали в ущелину Борго. Всі пасажири один за одним взялися обдаровувати мене; вони робили це з такою наполегливістю, що я не міг відмовитися; кожен при цьому щиро вірив, що подарунки захистять мене від лихого ока, кожен із них мене ще й благословляв і хрестив, точнісінько так, як і у дворі готелю в Бистриці. Потім, коли ми помчали далі, кучер нахилився вперед, а пасажири по обидва боки карети нетерпляче вдивлялися у млу. Зрозуміло було, що попереду трапилося або очікувалося щось незвичайне, хоча, скільки я не розпитував пасажирів, ніхто не давав мені ані найменшого пояснення. Цей стан загального хвилювання тривав ще якийсь час, доки нарешті ми не побачили попереду виїзд із ущелини. Було темно, хмари, що насувалися, і задушливе повітря віщували грозу. Я уважно видивлявся на дорозі екіпаж, який повезе мене до графа. Щохвилини я сподівався побачити світло ліхтарів у мороці; але всюди було темно. Лише в променях ліхтарів диліжанса виднілася пара від наших загнаних коней, що здіймалася хмарою. Тепер ми чітко могли роздивитися білу піщану дорогу, що розстилалася перед нами, але ніде навіть і натяку не було на який-небудь екіпаж. Пасажири знову спокійно всілися з очевидною радістю, неначе збиткуючись із мого розчарування. Я замислився над тим, що робити, коли кучер, зиркнувши на годинник, сказав щось іншим, чого я, на жаль, не зміг зрозуміти, оскільки це промовилося дуже тихо. Здається, він сказав: «Годиною раніше». Потім він обернувся до мене і повідомив каліченою німецькою мовою, ще гіршою від моєї: «Немає ніякої карети. Мабуть, пана не чекають. Краще хай він поїде зараз із нами на Буковину, а завтра повернеться або ж наступного дня — навіть краще наступного дня». Поки він говорив, коні почали іржати, форкати й дико рити землю, так що кучерові довелося їх стримувати, напружуючи всю силу.

Раптом серед хору висків і криків пасажирів, які безтямно хрестилися, позаду нас з’явилася запряжена четвіркою коней коляска, яка, наздогнавши наш диліжанс, зупинилася.

Коли промені ліхтарів впали на неї, я побачив прекрасних породистих вороних коней. На козлах сидів чоловік із довгою чорною бородою, в крислатому чорному капелюсі, який приховував його обличчя. Я зміг роздивитися блиск дуже великих очей, що здавалися червоними при світлі ліхтарів, коли він обернувся до нас. Він звернувся до кучера:

Читати далі
Додати відгук