Айвенго

Жанр: Підліткова література, Художня література, Пригоди

Правовласник: «Видавничий дім «Школа»

Дата першої публікації: 2010

Опис:

Роман «Айвенго» належить перу англійського романиста Вальтера Скотта. Події відбуваються у XII ст. Тоді королем Англії був Річард Левине Серце. В країні йшла гостра боротьба між саксами і норманнами, а також між феодалами і землевласниками. Лицарські замки стали притоном для розбійників, а бідні люди були беззахисними та безправними. У важкий для країни час на батьківщину повертається спадкоємець старого Седрика — Айвенго. Вальтер Скотт у своєму романі змальовує образи сміливих, безстрашних, мужніх людей, як лицарів, так і простих людей. Навіть сумно стає від того, що в сучасному світі немає сміливих мандрівників, які завжди були б готові вступитися за честь. Там, де є лицар, добро обов`язково переможе зло. Справжньому лицарю не потрібні похвали і награда. Сенс його життя — приносити свободу і добро тим, хто цього потребує. Переклад І. Л. Базилянської.

Анотація

Роман «Айвенго» належить перу англійського романиста Вальтера Скотта. Події відбуваються у XII ст. Тоді королем Англії був Річард Левине Серце. В країні йшла гостра боротьба між саксами і норманнами, а також між феодалами і землевласниками. Лицарські замки стали притоном для розбійників, а бідні люди були беззахисними та безправними. У важкий для країни час на батьківщину повертається спадкоємець старого Седрика — Айвенго. Вальтер Скотт у своєму романі змальовує образи сміливих, безстрашних, мужніх людей, як лицарів, так и простих людей. Навіть сумно стає від того, що в сучасному світі немає сміливих мандрівників, які завжди були б готові вступитися за честь. Там, де є лицар, добро обов`язково переможе зло. Справжньому лицарю не потрібні похвали і награда. Сенс його життя — приносити свободу и добро тім, хто цього потребує.

Вальтер Скотт

Айвенго

РОЗДІЛ I

У ТІЙ МАЛЬОВНИЧІЙ МІСЦЕВОСТІ веселої Англії, що зрошується річкою Дон, за давніх часів простягалися великі ліси, які вкривали чималу частину надзвичайно красивих пагорбів та долин, розташованих поміж Шеффілдом та Донкастером. Залишки цих величезних лісів дотепер можна побачити навколо дворянських замків. За легендою, тут колись жив казковий уонтлейський дракон; тут відбувалися запеклі битви під час міжусобних воєн; тут у сиву давнину також збиралися ватаги тих від важних розбійників, подвиги й діяння яких прославлені в народних піснях та баладах.

...

Таке головне місце дії нашої повісті; за часом же описувані в ній події належать до кінця царювання Річарда І[1], коли повернення короля із тривалого полону здавалося бажаною, але вже неможливою подією для зневірених підданих, що зазнавали нескінченних утисків з боку знаті.

Завоювання Англії норманським герцогом Вільгельмом[2] значно посилило тиранію феодалів. Чотири покоління не змогли змішати ворожу кров норманів і англосаксів або примирити спільністю мови та взаємних інтересів ненависні одна одній народності, з яких одна все ще тішилася перемогою, а друга потерпала від наслідків своєї поразки. Після битви під Гастінгсом[3] влада цілком перейшла до норманських дворян, що аж ніяк не відзначалися поміркованістю. Майже всі саксонські принци й саксонська знать були або знищені, або позбавлені своїх володінь; небагато залишилося й дрібних саксонських власників, так званих франклінів, за якими зберігалися землі їхніх предків. Усі монархи норманського походження віддавали явну перевагу своїм одноплемінникам; мисливські закони та інші розпорядження, відсутні у більш м’якому та ліберальному саксонському кодексі законів, лягли на плечі переможених, збільшуючи тягар і без того непосильного феодального гніту.

При дворі та у замках найіменитіших вельмож, які намагалися завести в себе розкіш придворного побуту, говорили винятково нормано-французькою мовою; тією самою мовою велося судочинство в усіх місцях. Одне слово, французька мова була мовою знаті, лицарства і навіть правосуддя, тоді як незрівнянно мужнішу й виразнішу англосаксонську мову полишили селянам і челяді, що не знали іншої мови.

Утім, необхідність спілкування між землевласниками та поневоленими людьми, що обробляли їхню землю, спричинила поступове утворення наріччя із суміші французької мови з англосаксонською, розмовляючи яким, вони розуміли одне одного. Так мало-помалу виникла теперішня англійська мова, що містить у собі вдале поєднання мови переможців із мовою переможених і відтоді дуже збагатилась запозиченнями із класичних і так званих південно-європейських мов.

Сонце сідало за однією із вкритих густою травою просік лісу, про який уже згадувалося на початку цього розділу. Сотні гіллястих дубів здіймали свої вузлуваті руки над м’яким килимом чудового зеленого дерну. Де-не-де до дубів домішувалися бук, гостролист і підлісок. Велика галявина посеред цієї просіки, мабуть, була місцем, де колись друїди[4] справляли свої обряди. Тут височів пагорб такої правильної форми, що здавався насипаним людськими руками; на вершині його збереглося неповне коло з величезних необроблених каменів.

Двоє людей пожвавлювали цю картину; судячи з їхнього одягу й зовнішності, вони належали до простолюду, що населяв за тих далеких часів лісовий район Західного Йоркширу. Старший із них був людиною похмурою і на вигляд лютою. Одежа його складалася з однієї шкіряної куртки, пошитої з дубленої шкури якогось звіра хутром угору. У зовнішності його впадала в очі одна цікава особливість: наглухо запаяне на шиї мідне кільце на кшталт собачого нашийника. На цьому своєрідному комірі було написано саксонською: «Гурт, син Беовульфа, уроджений раб Седрика Ротервудського».

Біля свинопаса (бо саме таким було заняття Гурта) на одному з повалених каменів сидів чоловік, що виглядав років на десять молодшим од першого. Вбрання його нагадувало одяг свинопаса, але відрізнялося деякою примхливістю і було пошите з кращого матеріалу. На руках цієї людини були срібні браслети, а на шиї — срібний нашийник із написом: «Вамба, син Безмозкого, раб Седрика Ротервудського». По шапці із дзвіночками, та й по самій формі її, а також по придуркуватому і водночас хитрому виразу обличчя Вамби можна було здогадатися, що він один із тих домашніх клоунів чи блазнів, котрих багаті люди тримали заради потіхи у себе вдома.

Свинопас і Вамба неквапно розмовляли між собою англосаксонським наріччям, раптом блазень прислухався до кінського тупоту, що чувся вже десь неподалік, і сказав, що хоче побачити цих вершників. Гурт не виявив ніякої цікавості до подорожніх і запропонував товаришеві мерщій іти додому, бо насувалася страшна гроза. Вамба пішов за свинопасом, який встиг зібрати своє стадо і гнав його за допомогою собаки Фангса уздовж однієї з просік.

Кінський тупіт наближався, і, незважаючи на вмовляння й лайку свого супутника, Вамба, якому кортіло побачити вершників, раз у раз зупинявся, вигадуючи різні приводи.

Кавалькада[5] складалася з десятьох чоловік: двоє, що їхали попереду, були, очевидно, поважні особи, а решта — їхні слуги. Стан і звання однієї з цих осіб неважко було визначити: це була, без сумніву, духовна особа високого рангу. На ньому була одежа ченця-францисканця, пошита з прекрасної тканини, що суперечило статуту цього ордену; плащ із каптуром із найкращого фламандського сукна, спадаючи красивими широкими зборками, облягав його ставну, хоч і дещо повну статуру.

Поважний прелат[6] їхав верхи на вгодованому мулі, який ішов інохіддю; збруя мула була багато оздоблена, а вуздечка, за тодішньою модою, обвішана срібними дзвіночками. У поставі прелата не відчувалося чернечої незграбності — навпаки, вона вирізнялася грацією й упевненістю гарного вершника. Один зі служителів-мирян, що становили його почет, вів на поводі прекрасного іспанського жеребця, на якому чернець виїжджав в урочистих випадках. Другий служитель вів в’ючного мула, навантаженого, очевидно, поклажею настоятеля; ще двоє ченців того ж самого ордену, але нижчих ступенів, їхали позад усіх.

Супутником духовної особи був чоловік високого зросту, що мав понад сорок років, атлетичної статури, сильний і мускулистий. Його виразне, нервове обличчя з різкими рисами засмагло під променями тропічного сонця до негритянської чорноти. У погляді сміливих темних, проникливих очей можна було прочитати цілу історію про пережиті й подолані небезпеки. У нього був такий вигляд, наче йому навмисне хотілося викликати опір своїм бажанням — лише для того, щоб зігнати суперника зі свого шляху, виявивши власну волю й мужність. Глибокий шрам над бровами додавав ще більшої суворості його обличчю і лиховісного вигляду одному окові, яке було злегка зачеплене якимось ударом і трохи косило.

Цей вершник, так само як і його супутник, був зодягнений у довгий чернечий плащ червоного кольору. На правому плечі був нашитий білий сукняний хрест особливої форми. Під плащем виднілася майстерно зроблена кольчуга з рукавами й рукавицями із дрібних металевих кілець. Його стегна захищала така ж кольчуга; коліна були вкриті тонкими сталевими пластинками, а литки — металевими кольчужними панчохами. За пояс він застромив великий двосічний кинджал — єдина зброя, що була при ньому.

Їхав він верхи на дужому дорожньому коні, мабуть, для того, щоб поберегти сили свого благородного бойового коня, якого один зі зброєносців вів позаду. Другий зброєносець віз спис і невеликий трикутний щит свого хазяїна.

Слідом за цими двома зброєносцями їхали ще двоє слуг; темні обличчя, білі тюрбани й особливий крій одягу виказували в них уродженців Сходу. Взагалі у зовнішності цього воїна та його почту було щось дике й чужоземне. Одяг зброєносців блищав розкішшю, східні слуги носили срібні обручі на шиях і браслети на напівголих смаглявих руках і ногах. Одяг із шовку, погаптованого візерунками, вказував на знатність і багатство їхнього пана і водночас різко контрастував із простотою його власного одягу.

Незвичайний вигляд цієї кавалькади викликав цікавість не тільки Вамби, а і його менш легковажного товариша.

У ченцеві вони одразу пізнали пріора[7] абатства Жорво, що був відомий всій окрузі як великий любитель полювання, веселих гулянок, а також, якщо вірити поголосці, й інших мирських утіх, ще менш сумісних із чернечими обітницями. Але в ті часи не надто суворо ставилися до поведінки ченців і священиків, тому пріор Еймер зажив доброї слави серед сусідів свого абатства.

Обидва наші сакси незграбно вклонилися абату[8] й одержали його благословення.

Але дивовижна зовнішність супутника Еймера та його почту вразила уяву свинопаса й Вамби так, що вони не одразу зрозуміли настоятеля, коли той спитав, чи не знають вони, де можна було б зупинитися на ночівлю. А коли зрозуміли, то не схотіли вказати правильну дорогу до дому свого хазяїна і направили подорожніх у протилежний бік.

Коли тупіт копит мандрівників завмер удалині, Гурт сказав своєму товаришеві:

— Якщо преподобні отці підуть за твоєю розумною порадою, навряд чи вони доїдуть сьогодні до Ротервуда.

— Так, — сказав блазень, посміхаючись. — Не такий уже я й поганий лісничий, аби вказувати собакам, де залягла дичина, якщо не хочу, щоб вони її роздерли.

— Це ти добре вчинив, — сказав Гурт. — Погано буде, якщо Еймер побачить леді Ровену, а ще гірше, мабуть, якщо Седрик посвариться з тим другим ченцем, що легко може статись.

Повернімось, однак, до обох вершників, що незабаром залишили рабів Седрика далеко позаду і вели між собою бесіду нормано-французькою мовою, як і всі тодішні особи вищого стану, за винятком тих небагатьох, котрі ще пишалися своїм саксонським походженням.

Дорогою абат Еймер розповів Бріану Буагільберу (саме так звали його супутника, котрий був тамплієром, тобто належав до войовничого ордену лицарів Храму[9]), що Седрик Ротервудський, до дому якого вони їдуть, багатий і знатний франклін[10], а його вихованка Ровена, уславлена красуня, походить із королівського саксонського роду.

10
Обидва наші сакси незграбно вклонилися абату й одержали його благословення.

Подорожуючи в темряві, вони дісталися до врослого в землю хреста, на який показали їм як на орієнтир слуги Седрика. І тут відбулася їх зустріч із незнайомцем, котрий назвався пілігримом (прочанином), що тільки-но повернувся з Палестини. Він узявся вказати їм дорогу, і невдовзі мандрівники прибули до Ротервуда — оселі Седрика, якого за прихильність до всього саксонського прозивали Саксом. Житло це являло собою великий незграбний будинок із кількома внутрішніми дворами та огорожами. Воно різко відрізнялося від високих, обгороджених кам’яними мурами і захищених зубчастими вежами замків, де жили норманські дворяни; згодом ці дворянські житла визначили архітектурний стиль по всій Англії.

Утім, і Ротервуд був захищений від ворогів. За тих непевних часів жоден маєток не міг обійтися без укріплень, інакше його негайно було б розграбовано і спалено. Навколо всієї садиби тягнувся глибокий рів, наповнений водою із сусідньої річки. По обидва його боки проходив подвійний частокіл із загострених колод. Із західного боку в зовнішній огорожі була брама; підйомний міст вів від неї до брами внутрішньої огорожі. Особливі виступи з боків брам давали змогу захисникам обстрілювати ворога перехресним вогнем із луків та пращ.

Зупинившись перед брамою, тамплієр голосно й нетерпляче засурмив у ріг. Треба було квапитись, бо дощ, що так довго збирався, полив цієї миті як з відра.

Читати далі
Додати відгук