Робінзон Крузо

Жанр: Підліткова література, Художня література, Пригоди

Правовласник: «Видавничий дім «Школа»

Дата першої публікації: 2010

Опис:

У книзі йдеться про долю та пригоди моряка Робінзона Крузо. Серед дикої природи, у протистоянні злу й жорстокості, завдяки працелюбству та вірі у власні сили він не тільки виживає, а й гартується, мужніє, стверджуючи незламність людського духу.

Анотація

У книзі йдеться про долю та пригоди моряка Робінзона Крузо. Серед дикої природи, у протистоянні злу й жорстокості, завдяки працелюбству та вірі у власні сили він не тільки виживає, а й гартується, мужніє, стверджуючи незламність людського духу.

Даніель Дефо

Робінзон Крузо

РОБІНЗОН КРУЗО

Життя та дивні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, який прожив двадцять вісім років у цілковитій самотності на безлюдному острові біля берегів Америки, поблизу гирла річки Оріноко, куди його закинула корабельна аварія, під час якої весь екіпаж корабля, крім нього, загинув, з викладом його несподіваного звільнення піратами, описані ним самим.

Я НАРОДИВСЯ 1632 РОКУ, В МІСТІ Йорку, у заможній сім’ї іноземного походження: мій батько був родом із Бремена й оселився спочатку в Гуллі. Наживши торгівлею солідні статки, він облишив справи і переселився в Йорк. Тут він одружився з моєю матір’ю, рідня якої називала себе Робінзонами — старовинним прізвищем у тих місцях. За ним і мене назвали Робінзоном. Прізвище батька було Крейцнер, але, за звичаєм англійців калічити іноземні слова, нас стали називати Крузо. Тепер ми й самі так вимовляємо і пишемо наше прізвище; так само завжди звали мене і мої знайомі.

...

У мене було два старших брати. Один служив у Фландрії, в англійському піхотному полку — тому самому, яким колись командував знаменитий полковник Локгарт; він дослужився до чину підполковника й загинув у битві з іспанцями під Дюнкірхеном. Що трапилося з другим моїм братом — не знаю, як не знали мої батько і мати, що сталося зі мною.

Оскільки в сім’ї я був третім, то мене не готували ні до якого ремесла, і голова моя з дитинства була напхана різною маячнею. Мій батько, який був уже дуже старий, дав мені досить пристойну освіту в тому обсязі, в якому можна її здобути, виховуючись удома і відвідуючи міську школу. Він ладив мене в юристи, але я мріяв про морські подорожі й не хотів слухати ні про що інше. Ця моя пристрасть до моря так далеко мене завела, що я пішов проти волі — навіть більше: проти прямої заборони батька і знехтував благанням матері та порадами друзів; здавалося, було щось фатальне в цьому природному потягу, що штовхав мене до гіркого життя, яке мені судилося.

Батько мій, людина статечна й розумна, здогадувався про мій намір і застерігав мене серйозно і ґрунтовно. Одного разу вранці він покликав мене у свою кімнату, до якої був прикований подагрою[1], і став палко мені дорікати. Він спитав, які інші причини, крім бродяжницьких нахилів, можуть бути в мене для того, щоб покинути отчий дім і рідну країну, де мені легко вийти в люди, де я можу старанністю і працею збільшити свої статки й жити в достатку і з приємністю. Кидають батьківщину через гонитву за пригодами, сказав він, або ті, кому нічого втрачати, або честолюбці, які прагнуть забезпечити собі вище становище. Вдаючись до заходів, що виходять за межі буденного життя, вони прагнуть підладнати справи та уславити своє ім’я; але подібні речі або мені не під силу, або принизливі для мене. Моє місце — середина, тобто те, що можна назвати вищою мірою скромного існування, котре, як він пересвідчився на багаторічному досвіді, є для нас кращим у світі, найбільш придатним для людського щастя, позбавленим як від нестатків і поневірянь, фізичної праці та страждань, що випадають на долю нижчих класів, так і від розкошів, честолюбства, чванства і заздрості вищих класів. Наскільки приємне таке життя, сказав він, я можу судити вже з того, що всі, хто перебуває в інших умовах, заздрять йому: навіть королі нерідко скаржаться на гірку долю людей, народжених для великих справ, і шкодують, що доля не поставила їх між двома крайнощами — нікчемністю і величчю, та й мудрець висловлюється на користь середини як міри істинного щастя, коли благає небо не посилати йому ні бідності, ні багатства.

6
…Я мріяв про морські подорожі й не хотів слухати ні про що інше.

Варто мені тільки поспосерігати, сказав батько, і я побачу, що всі життєві знегоди розподілені між вищими і нижчими класами і що найменше їх випадає на долю людей середнього стану, не схильних до такої зрадливості долі, як знать і простолюд. Навіть від недуг, тілесних і душевних, вони застраховані більше, ніж ті, у кого хвороби спричиняються пороками, розкішшю і всякого роду надмірностями — з одного боку, і важкою працею, нестатками, поганим і недостатнім харчуванням — з іншого. Середній стан — найбільш сприятливий для розквіту всіх чеснот, для всіх радощів буття; достаток і мир — слуги його; його супроводять і благословляють: помірність, стриманість, здоров’я, спокій духу, товариськість, всілякі приємні розваги, різні задоволення. Людина середнього стану проходить свій життєвий шлях тихо і гладко, не обтяжуючи себе ні фізичним, ні розумовим непосильним трудом, не продаючись у рабство за шматок хліба, не страждаючи від пошуків виходу із заплутаного становища, яке позбавляє тіло сну, а душу спокою, не скніє від заздрості, не згоряє в глибині душі вогнем честолюбства. Задоволена, легко і непомітно пливе вона до могили, розсудливо вкушаючи від солодощів життя без домішок гіркоти, почуваючись щасливою і навчаючись щоденним досвідом розуміти це все ясніше й глибше.

Потім батько настирливо і дуже доброзичливо став упрохувати мене не змалитися до дитини, не кидатися на відчай душі у вир нестатків і страждань, від яких становище у світі за моїм народженням, здавалося, мало б захистити мене. Він говорив, що я не стою перед необхідністю працювати за шматок хліба, що він подбає про мене, постарається вивести мене на ту дорогу, яку щойно радив мені обирати, і що коли я виявлюся невдахою або нещасливцем, то муситиму нарікати лише на злу долю або на власну помилку. Застерігаючи мене від кроку, який не дасть мені нічого, крім шкоди, він виконує таким чином свій обов’язок і складає з себе будь-яку відповідальність. Словом, якщо я залишуся вдома і влаштую своє життя згідно з його вказівками, він буде мені добрим батьком, однак він не докладе руку до моєї погибелі, заохочуючи мене до від’їзду. На довершення він навів мені як приклад мого старшого брата, якого він також наполегливо переконував не брати участі в нідерландській війні, але всі його вмовляння виявилися марними: захоплений мріями, юнак утік в армію і був убитий. І хоча (так закінчив батько свою промову) він ніколи не перестане молитися за мене, але заявляє прямо, що коли я не відмовлюся від своєї шаленої затії, на мені не буде благословення Божого. Настане час, коли я шкодуватиму, що знехтував його порадою, але тоді, може статися, нікому буде допомогти мені виправити вчинене зло.

Я бачив, як під час останньої частини цієї промови (яка була справді пророчою, хоча, я думаю, батько мій і сам цього не підозрював) рясні сльози потекли по обличчю старого, особливо коли він заговорив про мого вбитого брата; а коли батечко сказав, що для мене настане час розкаяння, але вже нікому буде допомогти мені, то від хвилювання він обірвав свою промову, заявивши, що серце його переповнене і він не може більше вимовити ані слова.

Я був щиро зворушений цією промовою (та й кого б вона не розчулила!) і твердо вирішив не думати більше про від’їзд у чужі краї, а осісти на батьківщині, як того бажав мій батько. Але — жаль! — минуло декілька днів, і від мого рішення не залишилося й сліду. Словом, за декілька тижнів після моєї розмови з батьком я, щоб уникнути нових батьківських умовлянь, вирішив утікати з дому таємно. Але я стримав перший запал свого нетерпіння і діяв не поспішаючи: вибравши час, коли моя мати, як мені здалося, була більше, ніж зазвичай, в гуморі, я відвів її в куточок і сказав, що всі мої думки до такої міри захоплені бажанням побачити чужі краї, що, якщо навіть я і прилаштуюся до якого-небудь діла, у мене все одно не достатньо терпіння довести його до краю і що нехай краще батько відпустить мене добровільно, оскільки інакше я буду змушений обійтися без його дозволу. Я сказав, що мені вісімнадцять років, а в ці роки пізно вчитися ремесла, пізно готуватися в юристи. І якби навіть, припустімо, я пішов працювати писарем до повіреного, я знаю наперед, що втечу від свого патрона, не дотягнувши терміну випробування, і піду в море. Я просив матір умовити батечка відпустити мене подорожувати ніби для спроби. Тоді, якщо таке життя мені не сподобається, я повернуся додому і більше вже не поїду; і я давав слово надолужити подвоєною старанністю згаяний час.

Мої слова дуже розгнівали мою матінку. Вона сказала, що марно й слово закидати батькові на цю тему, оскільки він дуже добре розуміє, у чому моя користь, і не погодиться на моє прохання. Вона дивувалася, як я ще можу думати про подібні речі після моєї розмови з батьком, який переконував мене так м’яко і з такою добротою. Звичайно, якщо я хочу себе занапастити, цій біді ніяк не зарадиш, але я можу бути впевнений, що ні вона, ні батько ніколи не дадуть своєї згоди на мою витівку. Сама ж вона ніскільки не бажає сприяти моїй загибелі, і я ніколи не матиму права сказати, що моя мати потурала мені, коли батько був проти.

Згодом я дізнався, що хоча матінка й відмовилася клопотати за мене перед батьком, однак передала йому нашу розмову слово в слово. Дуже стурбований таким поворотом справи, батько сказав їй, зітхнувши: «Хлопчик міг би бути щасливим, залишившись на батьківщині, але якщо він подасться в чужі краї, він буде найжалюгіднішою, найнещаснішою істотою, яка коли-небудь народжувалася на землі. Ні, я не можу на це погодитися».

Тільки мало не через рік після описаного я вирвався на волю. Протягом усього цього часу я вперто залишався глухим до всіх пропозицій прилаштуватися до якого-небудь діла і часто докоряв батькові й матері за їх рішуче упередження проти того способу життя, до якого мене вабили мої природні нахили. Але якось одного разу, під час мого перебування в Гуллі, куди я заїхав випадково, цього разу без будь-якої думки про втечу, один мій приятель, який вирушав у Лондон на кораблі свого батька, став умовляти мене поїхати з ним, використавши звичайну в моряків приманку, а саме: що мені нічого не буде коштувати проїзд. І ось, не спитавши ні батька, ні матері, навіть не повідомивши їх жодним словом (хай довідаються про це потім), не випросивши ні батьківського, ні Божого благословення, не врахувавши ні обставин даної миті, ні наслідків, в недобрий — бачив Бог! — час, 1 вересня 1651 року, я сів на корабель мого приятеля, що вирушав до Лондона. Ніколи, я думаю, нещастя молодих шукачів пригод не починалися так рано і не тривали так довго, як мої. Не встиг наш корабель вийти з гирла Гумберу, як повіяв вітер і почалося страшне хвилювання. Доти я ніколи не бував у морі і не можу висловити, до чого ж мені стало зле і як була приголомшена моя душа. Тільки тепер я серйозно замислився над тим, що я накоїв і як справедливо побила мене небесна кара за те, що я так безсовісно покинув отчий дім і порушив синівський обов’язок. Усі добрі поради моїх батьків, сльози батька, благання матері воскресли в моїй пам’яті, і совість, яка в той час ще не встигла у мене остаточно зачерствіти, суворо докоряла мені за зневагу до батьківських настанов і за порушення моїх обов’язків стосовно Бога і батька.

Тим часом вітер дужчав і по морю ходили високі хвилі, хоча цю бурю ніяк не можна було порівняти з тим, що я багато разів бачив потім, ні навіть з тим, що мені довелося побачити через декілька днів. Але й цього було досить, щоб приголомшити такого новачка в морській справі, котрий нічого на ній не розумівся, — таким я був тоді. З кожною новою хвилею, яка накочувалася на нас, я чекав, що вона нас поглине, і кожного разу, коли корабель падав униз, як мені здавалося, в морську безодню, я був упевнений, що він уже не підніметься вгору. І в цих муках душевних я твердо вирішував і неодноразово клявся, що коли Господь пощадить цього разу моє життя, якщо нога моя знов ступить на тверду землю, я зараз же повернуся додому до батька і ніколи, доки живий, не сяду більше на корабель; я клявся послухатися батьківської поради і ніколи більше не ставити під небезпеку своє життя. Тепер тільки я зрозумів усю справедливість мір кувань батька щодо золотої середини; для мене стало ясно, як мирно і приємно прожив він своє життя, ніколи не зазнаючи бур на морі й не потерпаючи від колотнеч на березі, і я вирішив повернутися до батьківської домівки із покаянням, як справдешній блудний син.

Цих тверезих і розсудливих думок вистачило у мене на весь час, доки тривала буря, і навіть ще на деякий час; але наступного ранку вітер став ущухати, хвилювання вляглося, і я почав потроху освоюватися з морем. Як би там не було, увесь цей день я був налаштований дуже серйозно (хоча я ще не зовсім одужав від морської хвороби); але до кінця дня погода прояснилася, вітер стих, і настав тихий, чарівний вечір; сонце зайшло без хмар і таке ж ясне встало наступного дня, і гладінь морська у повному або майже повному затишші, вся облита сяйвом сонця, поставала чудовою картиною, якої я ніколи ще не бачив.

Уночі я добре виспався, і моя морська хвороба безслідно проминула. Я був дуже веселий і з подивом дивився на море, яке ще вчора вирувало та гуркотіло і могло за такий короткий час затих нути та прибрати такого привабливого вигляду. І ось тут, немов для того, щоб зруйнувати мої добрі наміри, до мене підійшов мій приятель, який заманив мене пливти з ним, і, плеснувши по плечу, сказав: «Ну що, Бобе, як ти почуваєшся після вчорашнього? Б’юсь об заклад, що ти злякався. Зізнайся: адже злякався вчора, коли дмухнув вітерець?» — «Вітерець? Гарний вітерець! Я й уявити собі не міг такої жахливої бурі!» — «Бурі! Ех ти, дивак! Так, по-твоєму, це буря? Що ти! Дрібниці! Дай нам хороше судно та побільше простору, так ми такого шквалика й не помітимо. Ну, та ти ще недосвідчений моряк, Бобе. Ходімо краще зваримо собі пуншу[2] і забудемо про все. Поглянь, який чудовий нині день!» Щоб скоротити цю сумну частину моєї повісті, скажу прямо, що далі пішло як зазвичай у моряків: зварили пунш, я напився п’яний і втопив у пітьмі цієї ночі все моє розкаяння, всі похвальні роздуми про минулу мою поведінку і всі мої добрі наміри щодо майбутнього. Словом, як тільки поверхня моря розгладилася, як тільки після бурі відновилася тиша, а разом з бурею вляглися мої розбурхані почуття і страх бути похованим під хвилями минув, так думки мої потекли старим руслом, і всі мої клятви, всі обіцянки, які я давав собі у хвилини біди, були забуті.

Правда, на мене находило часом прояснення, серйозні думки ще намагалися, так би мовити, повернутися, але я гнав їх геть, боровся з ними, немов із нападами хвороби, і за допомогою пияцтва і веселої компанії невдовзі торжествував над цими нападами, як я їх називав; за якісь п’ять-шість днів я здобув таку повну перемогу над своєю совістю, яку тільки може побажати собі молодик, котрий вирішив не звертати на неї уваги. Але на мене чекало ще одне випробування. Провидіння, як завжди в таких випадках, хотіло відібрати у мене останнє виправдання; справді, якщо цього разу я не зрозумів, що був порятований ним, то наступне випробування було таким, що тут уже і найостанніший, зовсім пропащий негідник із нашого екіпажу не міг би не визнати як небезпеки, так і дивного порятунку від неї.

На шостий день після виходу в море ми прийшли на Ярмутський рейд. Вітер після шторму був увесь час супротивний і слабкий, тож ми посувалися повільно. У Ярмуті ми були змушені кинути якір і простояли при супротивному, а саме південно-західному, вітрі сім чи вісім днів. Протягом цього часу на рейд прийшло з Ньюкасла дуже багато суден (Ярмутський рейд служить звичайним місцем стоянки для суден, які чекають тут попутного вітру, щоб увійти в Темзу).

А втім, ми не простояли б так довго й увійшли б у річку з припливом, якби вітер не був таким свіжим, а днів за п’ять не подув ще сильніше. Однак Ярмутський рейд вважається такою ж доброю стоянкою, як і гавань, а якорі та якірні канати були в нас міцні; тому наші люди зовсім не турбувалися, не очікували небезпеки і ділили своє дозвілля між відпочинком і розвагами, як заведено в моряків. Але на восьмий день уранці вітер ще посвіжішав і знадобилися всі робочі руки, щоб прибрати стеньги[3] й добре закріпити все, що треба, аби судно могло безпечно триматися на рейді. До полудня піднялося велике хвилювання; корабель стало дуже розгойдувати; він декілька разів зачерпнув бортом, і разів зо два нам здалося, що нас зірвало з якоря. Тоді капітан скомандував віддати швартов[4]. Таким чином ми трималися на двох якорях проти вітру, витравивши канати до кінця.

Тим часом розігрався найжорстокіший шторм. Розгубленість і жах проступали тепер навіть на обличчях матросів. Я декілька разів чув, як сам капітан, проходячи повз мене зі своєї каюти, стиха бурмотів: «Господи, змилуйся над нами, інакше всі ми загинемо, усім нам настав кінець», що не заважало йому, однак, пильно спостерігати за роботами для порятунку корабля. Перші хвилини переполоху приголомшили мене. Я нерухомо лежав у своїй каюті під сходами і навіть до ладу не знаю, що я відчував. Мені було важко повернутися до колишнього покаянного настрою після того, як я так явно нехтував ним і так рішуче розправився з ним: мені здавалося, що жах смерті раз і назавжди минув і що ця буря закінчиться нічим, як і перша. Але коли сам капітан, проходячи мимо, як я щойно сказав, заявив, що ми всі загинемо, я страшенно злякався. Я вийшов з каюти на палубу; ніколи в житті не доводилося мені бачити такої зловісної картини: по морю ходили вали заввишки з гору, і кожні три-чотири хвилини на нас перекидалася така гора. Коли, набравшись духу, я озирнувся, навколо панували жах і лихо. Два важко навантажених судна, що стояли на якорі неподалік від нас, щоб полегшити себе, обрубали всі щогли. Хтось із наших матросів крикнув, що корабель, який стояв за півмилі від нас попереду, пішов на дно. Ще два судна зірвало з якорів і понесло у відкрите море напризволяще, бо ні на тому, ні на другому не залишалося жодної щогли. Дрібні судна трималися краще за інших і не так страждали на морі; але два-три з них також понесло в море, і вони промчали борт до борту повз нас, прибравши всі вітрила, крім одного кормового клівера[5].

Увечері штурман і боцман підійшли до капітана з проханням дозволити їм зрубати фок-щоглу[6]. Капітанові дуже цього не хотілося, але боцман став доводити йому, що коли фок-щоглу залишити, судно потоне, і він погодився. А коли знесли фок-щоглу, грот-щогла[7] почала так хитатися і так сильно розгойдувати судно, що довелося знести і її й таким чином очистити палубу.

Можете уявити, що я повинен був відчувати весь цей час, зовсім новачок у морській справі, який незадовго перед тим так злякався невеликого хвилювання. Але якщо після стількох років пам’ять мене не зраджує, не смерті я боявся тоді: стократ сильніше жахала думка про те, що я зрадив своє рішення повинитися перед батьком і повернувся до своїх первинних проклятих химер, і думки ці в поєднанні з боязню бурі довели мене до стану, якого не передати жодними словами. Але найгірше було ще попереду. Буря продовжувала лютувати з такою силою, що, як зізналися самі моряки, їм ніколи не доводилося бачити подібної. Судно у нас було міцне, але через велику кількість вантажу воно глибоко сиділо у воді, і його так гойдало, що на палубі щохвилини чулося: «Заплесне, кренить». У певному сенсі для мене було великою перевагою, що я не зовсім розумів значення цих слів, поки не спитав про це. Однак буря нуртувала дедалі з більшою люттю, і я побачив — а це не часто побачиш, — як капітан, боцман і ще декілька людей, у яких почуття, очевидно, не так притупилися, як у інших, молилися, щохвилини чекаючи, що корабель піде на дно. На довершення жаху раптом серед ночі один із чоловіків, спустившись у трюм подивитися, чи все там гаразд, закричав, що судно дало течу, другий посланий доповів, що вода піднялася вже на чотири фути. Тоді пролунала команда: «Всім до помпи!» Коли я почув ці слова, у мене завмерло серце, і я впав навзнак на ліжко, де сидів. Але матроси розштовхали мене, кажучи, що якщо досі я не був корисний, то тепер можу працювати, як і будь-хто інший. Тоді я підвівся, підійшов до помпи і старанно взявся качати. У цей час декілька дрібних вантажних суден, які були не в змозі вистояти проти вітру, знялися з якоря і вийшли в море. Помітивши їх, коли вони проходили мимо, капітан наказав вистрілити з гармати, щоб подати знак про наше тяжке становище. Не розуміючи значення цього пострілу, я уявив, що судно наше розбилося або взагалі сталося щось жахливе; словом, я так злякав ся, що знепритомнів. Та оскільки кожному було саме час піклуватися лише про порятунок власного життя, то на мене не звернули уваги і не поцікавилися, що сталося зі мною. Інший матрос став до помпи на моє місце, відштовхнувши мене ногою і залишивши лежати, цілком упевнений, що я впав як мертвий; минуло чимало часу, поки я прийшов до тями.

Ми продовжували працювати, але вода підіймалася в трюмі дедалі вище. Було очевидно, що корабель потоне, і хоча буря починала потроху стихати, однак не було надії, що він зможе протриматися на воді, доки ми ввійдемо в гавань, і капітан продовжував стріляти з гармат, волаючи про допомогу. Нарешті одне невеличке судно, що стояло попереду нас, ризикнуло спустити шлюпку, щоб дати нам допомогу. З великою небезпекою шлюпка наблизилася до нас, але ні ми не могли підійти до неї, ні шлюпка не могла пристати до нашого корабля, хоча люди веслували щосили, ризикуючи своїм життям заради нашого порятунку. Наші матроси кинули їм канат із буйком на велику довжину. Після тривалих марних зусиль тим вдалося впіймати кінець каната; ми притягли їх під корму і всі до одного спустилися до них у шлюпку. Нічого було й думати дістатися в ній до їхнього судна; тому, за загальною згодою, було вирішено веслувати за вітром, намагаючись тільки правити, по змозі, до берега. Наш капітан пообіцяв чужим матросам, що, коли їхній човен розіб’ється об берег, він заплатить за нього їх господареві. Таким чином, почасти на веслах, почасти гнані вітром, ми попрямували на північ у бік Вінтертон-Несса, поступово наближаючись до землі.

Не минуло й чверті години з тої миті, коли ми відчалили від корабля, як він став занурюватися у воду на наших очах. І ось тут уперше я зрозумів, що значить «заплесне». Однак маю зізнатися, що я майже не мав сили поглянути на корабель, почувши крики матросів, що він тоне, бо з моменту, коли я зійшов або, краще сказати, коли мене зняли в човен, у мені немов усе померло частково від страху, а частково від думок про лихі пригоди в майбутньому.

Доки люди наполегливо працювали веслами, щоб спрямувати човен до берега, ми могли бачити (бо кожного разу, як човен підкидало хвилею, нам видно було берег) — ми могли бачити, що там зібрався великий натовп: усі метушилися й бігали, готуючись дати нам допомогу, коли ми підійдемо ближче. Але ми посувалися дуже повільно і дісталися до землі, тільки проминувши Вінтертонський маяк, де між Вінтертоном і Кромером берегова лінія вигинається на захід і де саме тому її виступи трохи стримували силу вітру. Тут ми пристали із великими труднощами, але все-таки благополучно вибравшись на суходіл, пішли пішки в Ярмут. У Ярмуті через лихо, що спіткало нас, до нас поставилися вельми співчутливо: місто відвело нам хороші приміщення, а приватні особи — купці та судновласники — забезпечили нас достатньою кількістю грошей, щоб доїхати до Лондона або до Гулля, як ми захочемо.

О, чому мені не спало тоді на думку повернутися в Гулль, в отчий дім! Яким би я був щасливим! Напевно, батько мій, як в євангельській притчі[8], заколов би для мене відгодоване теля, бо він дізнався про мій порятунок лише через тривалий час після того, як до нього дійшла звістка, що судно, на якому я вийшов із Гулля, загинуло на Ярмутському рейді.

Але моя зла доля штовхала мене все на той же згубний шлях із завзятістю, якій неможливо було опиратися. І хоча в моїй душі неодноразово лунав тверезий голос розуму, що кликав мене повернутися додому, та мені бракувало для цього сил. Не знаю, як це назвати, і тому не буду наполягати, що нас спонукає бути знаряддям власної загибелі, навіть коли ми бачимо її перед собою і йдемо до неї з розплющеними очима, — таємне веління всесильної долі. Але безсумнівно, що тільки моя злощасна доля, якої я не мав сили уникнути, примусила мене піти наперекір тверезим доводам та умовлянням кращої частини мого єства і знехтувати двома такими наочними уроками, які я дістав під час першої ж спроби стати на новий шлях.

Син нашого судновласника, мій приятель, який допоміг мені зміцнитися в моєму згубному рішенні, присмирнів тепер більше за мене: першого разу, як він заговорив зі мною в Ярмуті (це сталося тільки через два чи три дні, оскільки нам відвели різні приміщення), я помітив, що тон його змінився. Вельми похмуро налаштований, він спитав мене, похитуючи головою, як я почуваюсь. Пояснивши своєму батькові, хто я такий, він розповів, що я вирушив у цю поїздку ніби для спроби, в майбутньому ж маю намір об’їздити весь світ. Тоді його батько, звернувшись до мене, сказав серйозним і стурбованим тоном: «Молодий чоловіче! Вам більше ніколи не слід вирушати в море; те, що трапилося з нами, ви повинні сприйняти за явний і безперечний знак, що вам не судилося бути мореплавцем». — «Чому ж, сер? — заперечив я. — Хіба ви також не будете більше плавати?» — «Це інша річ, — відповідав він, — плавати — моя професія і, отже, мій обов’язок. Але ж ви вирушили в море ніби для спроби. Так ось небеса і дали вам зазнати того, чого ви маєте очікувати, якщо будете стояти на своєму. Може, все те, що з нами трапилося, сталося через вас: може, ви були Йоною[9] на нашому кораблі… Будь ласка, — додав він, — поясніть мені до пуття, хто ви такий і що спонукало вас вирушити в це плавання». Тоді я розповів йому дещо про себе. Щойно я скінчив, як він вибухнув страшенним гнівом. «Що я таке зробив, — казав він, — перед ким завинив, що цей жалюгідний знехтуванець ступив на палубу мого корабля! Ніколи більше і за тисячу фунтів не погоджуся я пливти на одному судні з тобою!» Звичайно, усе це було сказано спересердя людиною, і без того вже схвильованою думкою про свою втрату, і у своєму гніві він зайшов далі, ніж варто було. Але у мене була з ним потім спокійна розмова, в якій він серйозно переконував мене не спокушати на свою погибель провидіння і повернутися до батька, кажучи, що в усьому тому, що трапилося, я повинен вбачати перст Божий. «Ох, молодий чоловіче, — сказав він на довершення, — якщо ви не повернетеся додому, то — вірте мені — всюди, куди б ви не поїхали, вас будуть переслідувати нещастя і невдачі, поки над вами не збудуться слова вашого батька».

Невдовзі після того ми розлучилися. Я не знайшов, що заперечити йому, і більше його не бачив. Куди він поїхав із Ярмута, не знаю. У мене ж було небагато грошей, і я подався в Лондон суходолом. І в Лондоні, і дорогою туди на мене часто находили хвилини сумніву і роздуми щодо того, який спосіб життя мені обрати і повернутися додому чи вирушити в нове плавання.

Щодо повернення в батьківський дім, то сором заглушав найвагоміші доводи мого розуму: мені уявлялося, як з мене будуть сміятися всі наші сусіди і як мені буде соромно поглянути не тільки на батька й на матір, але й на всіх наших знайомих. Відтоді я часто помічав, до чого ж нелогічна й непослідовна людська природа, особливо в молодості: відкидаючи міркування, якими слід би керуватися в подібних випадках, люди соромляться не гріха, а розкаяння, соромляться не вчинків, за які їх можна справедливо назвати божевільними, а виправлення, за яке лише й можна вважати їх розумними.

У такому стані я перебував досить довго, не знаючи, що зробити і який обрати життєвий шлях. Я не міг подолати небажання повернутися додому, а поки я відкладав, спогади про пережиті поневіряння помалу згладжувалися, разом із ними слабшав і без того слабкий голос розуму, що спонукав мене повернутися до батька, і скінчилося тим, що я відклав будь-яку думку про повернення і став мріяти про нову подорож.

Читати далі
Додати відгук