Біле Ікло

Опис:

Джек Лондон — видатний американський письменник, визнаний майстер у жанрі оповідання, за життя якого видано 50 його книг і ще 7 — після смерті. Лондон по суті відкрив читачам усього світу Північ, не тільки створивши яскраві картини краю, а й переконливо показавши людей, які його населяють. Переклад І. Л. Базилянської.

Анотація

Джек Лондон — видатний американський письменник, визнаний майстер у жанрі оповідання, за життя якого видано 50 його книг і ще 7 — після смерті. Лондон по суті відкрив читачам усього світу Північ, не тільки створивши яскраві картини краю, а й переконливо показавши людей, які його населяють.

Джек Лондон

Біле Ікло

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший
ГОНИТВА ЗА ЗДОБИЧЧЮ

ТЕМНИЙ ЯЛИНОВИЙ ЛІС похмуро стояв обабіч скутої кригою річки. Нещодавно поривчастий вітер зірвав із дерев білий іній, і вони, чорні, зловісні, хилилися одне до одного у вечорових сутінках. Глибока безмовність панувала навколо. Увесь цей край, позбавлений ознак кипучого життя, був такий пустель ний і холодний, що дух, який витав над ним, не можна було назвати на віть духом скорботи. Сміх, але сміх страшніший від скорботи, вчувався тут — сміх безрадісний, сміх, що заморожував своїм студеним бездушшям. Це одвічна мудрість — владна, піднесена над світом — сміялася, спостерігаючи марноту життя, марність боротьби. Це була глушина — дика, задубіла до самого серця Північна глушина.

...

І все ж щось живе рухалося в ній і кидало їй виклик. Замерзлою річ кою продиралася упряжка їздових собак. Скуйовджена їхня шерсть укрилася на морозі інеєм, дихання застигало в повітрі і кристалами осідало на шкурі. Собаки були в шкіряній збруї, і шкіряні посторонки йшли від неї до саней, що тяглися ззаду. Сани без полоззя, із товстої березової кори, всією поверхнею лягали на сніг. Їхній передок був загнутий догори, як сувій, щоб приминати м’які сніжні хвилі, що здіймалися їм назустріч. На санях стояв міцно прив’язаний вузький, довгастий ящик. Були там також інші речі: одежа, сокира, кавник, сковорода; але перш за все впадав у око вузький, довгастий ящик, що займав більшу частину саней.

Попереду собак на широких лижах ледве ступав чоло вік. За саньми йшов другий. На санях, у ящику, лежав третій, для якого жодні земні клопоти вже не існували, бо Північна глушина подолала, зламала його, так що він не міг більше ні рухатися, ні боротися. Північна глушина не любить руху. Вона повстає проти життя, бо життя є рух, а Північна глушина прагне зупинити все, що рухається. Вона заморожує воду, щоб затримати її біг до моря; вона висмоктує соки з дерева, і його могутнє серце клякне від холоднечі; та з особливою люттю й жорстокістю Північна глушина ламає впертість людини, бо людина — найбунтівніша істота в світі й завжди повстає проти її волі, згідно з якою кожен рух зрештою має припинитись.

І все-таки попереду і позаду саней ішли двоє безстраш них і непокірних чоловіків, які ще боролися за життя. Їхній одяг був зшитий із хутра і м’якої дубленої шкіри. Вії, щоки і губи у них так обмерзли від дихання, яке застигало на повітрі, що під крижаною кіркою не було видно обличчя. Це надавало їм вигляду якихось примарних масок, могильників із потойбіччя, що виконують ритуал поховання примари. Проте це були не примарні маски, а люди, котрі проникли в країну скорботи, насмішки й мовчання, сміливці, що вклали всі свої жалюгідні сили в зухвалий задум і замислили позмагатися з могутністю світу, такого ж далекого, пустельного й чужого їм, як і неосяжний простір космосу.

Вони йшли мовчки, зберігаючи дихання для руху. Майже відчутне мовчання оточувало їх з усіх боків. Воно тиснуло на розум, як вода на великій глибині тисне на тіло водолаза. Воно пригнічувало безмежністю і непохитністю свого закону. Воно проникало до найпотаємніших комірчин їхньої свідомості, вичавлюючи з неї, мов сік з винограду, усе вдаване, хибне, всіляку схильність до надто високої самооцінки, властивої людській душі, і вселяло їм думку, що вони лише нікчемні, смертні істоти, порошинки, мошки, які торують свій шлях навмання, не помічаючи гри сліпих сил природи.

Минула година, минула друга. Бліде світло короткого тьмяного дня почало гаснути, коли в навколишній тиші пролинуло слабке віддалене завивання. Воно стрімко злетіло вгору, досягло високої ноти, затрималося на ній, тремтячи, але не зменшуючи сили, а потім поступово завмерло. Його можна було сприйняти за стогін чиєїсь загиблої душі, коли б у ньому не відчувалася похмура лють і жорстокість голоду.

Чоловік, котрий ішов попереду, обернувся, спіймав погляд того, хто брів позаду саней, і вони кивнули один одному. І знову тишу, наче голкою, пронизало завивання. Вони прислухалися, намагаючись визначити напрям звуку. Він линув із тих засніжених просторів, які вони щойно минули.

Незабаром почулося у відповідь завивання, теж звідкись іззаду, але трохи ліворуч.

— Це ж вони за нами женуться, Білле, — сказав той, що йшов попереду. Голос його прозвучав хрипко й не природно, він насилу говорив.

— Здобичі їм бракує, — відповів його товариш. — Ось уже скільки днів я не бачив жодного заячого сліду.

Подорожні замовкли, напружено прислухаючись до завивання, яке щохвилини лунало позаду.

Щойно споночіло, вони повернули собак до ялин на березі річки і зупинилися на привал. Труна, знята з саней, правила їм за стіл і лаву. Збившись докупи з іншого боку багаття, собаки гарчали і гризлися, але не виявляли ані найменшого бажання втекти у темряву.

— Щось вони аж надто туляться до вогню, — сказав Білл.

Генрі, який присів навпочіпки перед багаттям, щоб установити на вогні кавник зі шматком льоду, мовчки кивнув. Заговорив він тільки після того, як сів на труну і почав їсти.

— Шкуру свою бережуть. Знають, що тут їх нагодують, а там вони самі підуть комусь на корм. Собак не обдуриш.

Білл похитав головою:

— Хто їх знає!

Товариш подивився на нього з цікавістю.

— Уперше чую, щоб ти сумнівався щодо їхнього розуму.

— Генрі, — сказав Білл, поволі розжовуючи боби, — а ти не помітив, як собаки гризлись, коли я їх годував?

— Справді, метушні було більше, аніж завжди, — під твердив Генрі.

— Скільки у нас собак, Генрі?

— Шість.

— Так ось… — Білл зробив паузу, щоб надати більшої ваги своїм словам. — Я теж кажу, що у нас шість собак. Я узяв шість рибин з мішка, дав кожному собаці по рибині. І однієї не вистачило, Генрі.

— Певно, прорахувався.

— У нас шість собак, — байдуже повторив Білл. — Я узяв шість рибин. Одновухому риби не вистачило. Мені довелося узяти з мішка ще одну рибину.

— У нас лише шість собак, — стояв на своєму Генрі.

— Генрі, — вів далі Білл, — я не кажу, що всі були собаки, але риба дісталася сімом.

Генрі облишив жувати, подивився через багаття на собак і перерахував їх.

— Зараз там тільки шість, — сказав він.

Читати далі
Додати відгук