Пригоди Смока і Малюка

Жанр: Підліткова література, Художня література, Пригоди

Правовласник: «Видавничий дім «Школа»

Дата першої публікації: 2010

Опис:

Джек Лондон — видатний американський письменник, визнаний майстер у жанрі оповідання, за життя якого видано 50 його книг і ще 7 — після смерті. Лондон по суті відкрив читачам усього світу Північ, не тільки створивши яскраві картини краю, а й переконливо показавши людей, які його населяють. Переклад І. Л. Базилянської.

Анотація

Джек Лондон — видатний американський письменник, визнаний майстер у жанрі оповідання, за життя якого видано 50 його книг і ще 7 — після смерті. Лондон по суті відкрив читачам усього світу Північ, не тільки створивши яскраві картини краю, а й переконливо показавши людей, які його населяють.

Джек Лондон

Пригоди Смока і Малюка

СМАК ВЕДМЕЖАТИНИ

I

СПОЧАТКУ ВІН БУВ КРІСТОФЕР Белью. У коледжі він перетворився на Кріса Белью. Пізніше, у колах сан-франциської богеми, його прозвали Кіт Белью. А зрештою він став Смок Белью, й інакше його вже не називали. Історія перетворень його імені була і його історією. Якби у нього не було люблячої матері та залізного дядька і він не одержав листа від Джиллета Белламі — нічого б не сталося.

...

«Я щойно переглянув примірник «Хвилі», — писав Джиллет із Парижа. — Не сумніваюся, що справа в О’Хара піде. Однак він ще не знає всіх тонкощів ремесла. (Далі йшли поради, як поліпшити молодий великосвітський тижневик.) Піди в редакцію і поговори з О’Хара. Нехай йому здається, що це твої власні міркування, не посилайся на мене. Інакше він запропонує, щоб я був його паризьким кореспондентом; мені ж це ні до чого, адже мене друкують у солідних журналах, де принаймні гроші платять. Насамперед переконай його, щоб він вигнав дурня, котрий пише для нього огляди про живопис і музику. До речі, у Сан-Франциско завжди була своя література, а тепер немає ніякої. Скажи О’Хара, нехай постарається знайти йолопа, який погодиться регулярно надсилати для «Хвилі» серію оповідань — романтичних, яскравих, забарвлених справжнім сан-франциським колоритом».

Кіт Белью подався до редакції «Хвилі», щоб чесно виконати всі поради Джиллета. О’Хара вислухав, посперечався і, нарешті, погодився. Спочатку вигнав дурня критика. А потім виказав свій характер, саме той, що його так боявся Джиллет, сидячи в далекому Парижі. Бо коли О’Хара чого-небудь хотів, жоден приятель не міг йому відмовити, такий він був задушевний і невідступно наполегливий. Кіт Белью не встиг вислизнути з редакції, як одразу ж став помічником редактора, дав згоду надсилати кілька шпальт рецензій, поки йому не знайдуть заміни, а також пообіцяв давати в кожен номер оповідання по десять тисяч слів із життя Сан-Франциско — і все це зовсім безкоштовно. «Хвиля» ще не може платити, пояснив О’Хара, і переконливо додав, що в усьому Сан-Франциско є тільки одна людина, здатна написати таку серію оповідань, і ця єдина людина — Кіт Белью.

— Який же я йолоп! — стогнав Кіт, спускаючись вузькими сходами.

Так почав він працювати на О’Хара і на ненаситні шпальти «Хвилі». Тижнями просиджував він у редакційному кріслі, спроваджував кредиторів, сварився з упорядниками і, попри все те, умудрявся вичавлювати із себе для кожного номера по двадцять тисяч слів. Полегшення не передбачалося. «Хвиля» була честолюбна. Честолюбство змушувало її виходити з ілюстраціями. Ілюстрації коштували дорого. Грошей не вистачало ні на платню Кітові Белью, ні на залучення нових співробітників.

— Ось що означає бути піддатливим, — пробурчав якось Кіт.

— Побільше б таких! — зі сльозами на очах вигукнув О’Хара, палко потискуючи руку Кітові. — Ти мій рятівник, Кіте. Тільки завдяки тобі я не прогорів. Ще трохи, любий друже, і все залагодиться!

— Не вірю, — похмуро мовив Кіт. — Мабуть, така моя доля — стирчати тут вічно.

Деякий час по тому Кіт придумав одну штуку. Вибравши слушний момент, він у присутності О’Хара знепритомнів і повалився в перше крісло, що трапилося. Трохи згодом важко впав усім тілом на письмовий стіл і судомним порухом руки перекинув горнятко з клейстером.

— Пізно ліг учора? — поцікавився О’Хара.

Кіт старанно протер очі і довго, аж наче безтямно оглядався навсібіч.

— Та ні, не в тім річ. Очі! Вони просто вилазять із орбіт.

Відтоді Кіт уперто натикався на стіни та перекидав редакційні меблі. Але серце О’Хара не пом’якшилося.

— Ось що, Кіте, — порадив він якось. — Тобі необхідно звернутися до окуліста. Піди до Хасдепла. Чудовий лікар. Платити тобі не доведеться: ми надрукуємо його оголошення. Я з ним сам поговорю.

О’Хара стримав слово, і Кітові хоч-не-хоч довелося плентати до лікаря.

Після тривалого огляду лікар виснував:

— Абсолютно здорові очі! Винятковий зір, просто чудовий. Таких очей одна пара на мільйон людей.

— Бога ради, не кажіть цього О’Хара! — заблагав Кіт. — І пропишіть мені, будь ласка, темні окуляри.

Єдиним наслідком цієї витівки було те, що О’Хара увесь час висловлював Кітові своє співчуття й одразу ж захоплено змальовував прекрасне майбутнє, що чекає на них, коли «Хвиля» міцно стане на ноги.

На щастя, у Кіта були деякі кошти. Порівняно скромні, вони все-таки давали йому можливість бути членом кількох клубів і наймати майстерню в Латинському кварталі.

Щоправда, відтоді, як він зробився помічником редактора «Хвилі», його особисті витрати значно скоротилися. Та й коли йому було тринькати гроші? Майстерню він занедбав і більше не пригощав місцеву богему своїми знаменитими вечерями, приготовленими на жаровні. І все-таки в нього ніколи не було готівки. Горопашна «Хвиля» дочиста спустошувала не тільки його мозок, але й кишені. Ілюстратори час від часу відмовлялися ілюструвати, набірники набирати, хлопчисько-розсильний вимагав розрахунку. В таких випадках О’Хара красномовно поглядав на Кіта — і Кіт платив за все.

Коли пароплав «Ексцельсіор», що прибув з Аляски, збурив усю країну звісткою про клондайкську золоту лихоманку, Кіт досить легковажно насмілився зробити О’Хара пропозицію.

— Послухай, О’Хара, — сказав він. — Золота лихоманка зростатиме. Повторяться дні сорок дев’ятого року. Чом би тобі не відпустити мене до Клондайку — кореспондентом від «Хвилі»? Я поїду за свій кошт.

О’Хара похитав головою.

— А як же без тебе редакція, Кіте? Та й серія оповідань ще не закінчена. Окрім того, я щойно розмовляв із Джексоном. Завтра він їде до Клондайку і погодився щотижня надсилати нам листи та знімки. Інакше я не відпустив би його. Бач, як вдало, що ми все одержимо безкоштовно.

Увечері Кітові вдалося вирватися до клубу. Зустрівши в клубній читальні свого дядька, він знову почув про Клондайк.

— Добридень, дядьку! — вигукнув Кіт, занурюючись у шкіряне крісло і випростовуючи ноги. — Сідай!

Кіт замовив коктейль, а дядечко задовольнився слабеньким місцевим червоним вином, яке зазвичай пив. Він несхвально зиркнув на келих із коктейлем, потім перевів погляд на племінника. Кіт відчув, що йому не минути прочуханки.

— Я кваплюся, — поспішив він пояснити. — Мені треба ще встигнути в галерею Еллері, на виставку Кейта, і написати щонайменше півколонки.

— Що з тобою? — запитав дядько. — Ти блідий, аж із лиця спав.

Читати далі
Додати відгук