Людина-амфібія

Опис:

Цікаві і захоплюючі пригоди героїв, людські стосунки, щира любов і… підступність, жадібність, моральна спустошеність — усе органічно переплетено в романах О. Бєляєва, популярних уже понад вісімдесят років. Переклад І. Л. Базилянської.

Анотація

Цікаві і захоплюючі пригоди героїв, людські стосунки, щира любов і… підступність, жадібність, моральна спустошеність — усе органічно переплетено в романах О. Бєляєва, популярних уже понад вісімдесят років.

Олександр Бєляєв

Людина-амфібія

ЧАСТИНА ПЕРША

МОРСЬКИЙ ДИЯВОЛ

НАСТАЛА ЗАДУШЛИВА СІЧНЕВА ніч аргентинського літа. Чорне небо вкрилося зорями. «Медуза» спокійно стояла на якорі. Нічної тиші не порушували ні плескіт хвиль, ані скрип снастей. Здавалося, океан спав глибоким сном.

...

На палубі шхуни лежали напівголі ловці перлів. Зморені роботою і гарячим сонцем, вони поверталися з боку на бік, зітхали, скрикували у важкій дрімоті. Їхні руки і ноги нервово сіпалися. Можливо, уві сні вони бачили своїх ворогів — акул. У ці спекотні, безвітряні дні люди так втомлювалися, що, закінчивши лов, не могли навіть підняти на палубу човна. А втім, у цьому не було необхідності: ніщо не провіщало зміни погоди. І човни вночі гойдалися на воді, прив’язані до якірного ланцюга. Реї залишалися не вирівняні, такелаж — погано підтягнутий, незгорнутий клівер[1] ледь тріпотів від легкого подуву вітерця. Вся палуба між баком[2] і ютом[3] була захаращена купами перлоносних черепашок, уламками коралового вапняку, мотузками, на яких ловці спускаються на дно, полотняними мішками для здобичі, порожніми барилами.

Біля бізань-щогли[4] стояла велика бочка з прісною водою і залізним ковшем на ланцюжку. Навколо бочки на палубі розповзлася темна пляма від розлитої води.

Час від часу хтось із ловців підводився і, заточуючись у напівсні, наступаючи на ноги і руки сплячих, плентався до бочки з водою. Не розплющуючи очей, він випивав ківш води і падав абикуди, немов випив не воду, а чистий спирт. Ловців діймала спрага: вранці перед роботою їсти небезпечно — надто великого тиску зазнає людина у морській глибині, — тому працювали цілий день голодні, аж доки у воді не ставало темно, і лише перед сном вони могли поїсти, а годували їх солониною.

Уночі на вахті стояв індіанець Бальтазар. Він був найближчим помічником капітана Педро Зурити, власника шхуни «Медуза».

За молодих літ Бальтазар був відомий ловець перлів: він міг пробути під водою дев’яносто і навіть сто секунд — удвічі більше за будь-кого.

«Чому? Тому що у наш час уміли вчити і починали навчати нас з дитинства, — розповідав Бальтазар молодим ловцям перлів. — Я був ще хлопчиськом років десяти, коли батько віддав мене в навчання на тендер до Хозе, у якого було дванадцять хлопчаків-учнів. Навчав він нас таким чином. Кине у воду білий камінь або черепашку і накаже: «Пірнай, діставай!» І щоразу кидає глибше. Не дістанеш — відшмагає лінем[5] або батогом і кине у воду, мов цуценя. «Пірнай знову!» Так і навчив нас пірнати. Потім почав привчати до того, щоб ми звикали якомога довше перебувати під водою. Старий досвідчений ловець спуститься на дно і прив’яже до якоря кошик або сіть. А ми потім пірнаємо і під водою відв’язуємо. І поки не відв’яжеш, не висовуй носа з води. А висунеш — оперіщать батогом або лінем.

Били нас немилосердно.

Мало хто витримав. Але я став найкращим ловцем на цілу округу. Добре заробляв».

Постарівши, Бальтазар покинув небезпечний промисел шукача перлів. Ліва нога його була знівечена зубами акули, бік його пошматував якірний ланцюг. У нього була в Буенос-Айресі невеличка крамниця, у якій він торгував перлами, коралами, черепашками і різною морською дрібнотою. Але на березі він нудьгував і тому часто вирушав на лови перлів. Промисловці цінували його. Ніхто краще за Бальтазара не знав Ла-Платської затоки, її берегів і тих місць, де водяться перлові черепашки. Ловці поважали його. Він умів догодити всім — і ловцям, і господарям.

Молодих ловців він навчав усіх таємниць промислу: як затримувати дихання, як оборонятися від акул, а під добрий настрій — і як приховати від хазяїна рідкісну перлину.

Промисловці ж, власники шхун, знали і цінували його за те, що він умів з одного погляду безпомилково оцінювати перлини і швидко добирати на користь хазяїна найкоштовніші.

Тому промисловці охоче брали його з собою як помічника й порадника.

Бальтазар сидів на барильці й поволі палив товсту сигару. Світло від ліхтаря, прикріпленого до щогли, падало йому на обличчя. Воно було довгасте, невилицювате, з рівним носом і великими гарними очима — обличчя арауканця[6]. Бальтазарові повіки важко опускалися і поволі підводилися. Він дрімав. Очі його спали, та вуха були насторожі. Вони пильнували і попереджали про небезпеку навіть під час глибокого сну. Але тепер Бальтазар чув лише зітхання і бурмотіння сплячих. З берега тхнуло гнилими молюсками перлоносних черепашок — їх залишали гнити, щоб легше було виймати перлини: черепашки живого молюска нелегко відкрити. Людині, яка не звикла до цього запаху, він здався б гидким, а Бальтазар вдихав його майже із задоволенням. Йому, бурлаці, шукачеві перлів, цей запах нагадував про втіхи привільного життя і бентежні небезпеки моря.

Після вибирання перлів найбільші черепашки переносили на «Медузу». Зурита був ощадливий: мушлі він продавав на фабрику, де з них робили ґудзики і запонки.

Бальтазар спав. Невдовзі з ослаблих пальців випала сигара. Голова схилилася на груди.

Та ось до його свідомості дійшов якийсь звук, що долинав здалеку, з океану. Звук повторився ближче. Бальтазар розплющив очі. Здавалося, хтось сурмив у ріг, а потім мовби бадьорий молодий людський голос гукнув: «А!», потім октавою вище: «А-а!»

Музичний звук сурми не був схожий на різке звучання пароплавної сирени, а веселий вигук аж ніяк не нагадував крик людини, яка потопала, волаючи про допомогу. Це було щось нове, невідоме. Бальтазар підвівся, йому здалося, ніби одразу посвіжішало. Він підійшов до борту і пильно оглянув гладінь океану. Безлюддя. Тиша. Бальтазар штовхнув ногою індіанця, який лежав на палубі, і, коли той підвівся, тихо сказав:

— Кричить. Це, напевне, він.

— Я не чую, — так само тихо відповів індіанець-гурон[7], стоячи навколішках і прислухаючись.

І раптом тишу знову розірвав звук сурми і крик:

— А-а!…

Гурон, почувши це, зігнувся, мов під ударом батога.

— Так, це, напевне, він, — сказав гурон, з переляку цокотячи зубами.

Прокинулися й інші ловці. Вони підповзли до освітленого ліхтарем місця, ніби шукали захисту від темряви у слабких променях жовтуватого світла. Всі сиділи, притулившись один до одного і напружено прислухаючись. Звук сурми і голос почулися ще раз вдалині, і потім усе змовкло.

— Це він.

— «Морський диявол», — шепотіли рибалки.

— Ми не можемо далі залишатися тут.

— Це страшніше за акулу!

— Покличте сюди хазяїна!

Читати далі
Додати відгук