Острів Загиблих Кораблів

Жанр: Підліткова література, Художня література, Пригоди

Правовласник: «Видавничий дім «Школа»

Дата першої публікації: 2010

Опис:

Цікаві і захоплюючі пригоди героїв, людські стосунки, щира любов і… підступність, жадібність, моральна спустошеність — усе органічно переплетено в романах О. Бєляєва, популярних уже понад вісімдесят років. Переклад І. Л. Базилянської.

Анотація

Цікаві і захоплюючі пригоди героїв, людські стосунки, щира любов і… підступність, жадібність, моральна спустошеність — усе органічно переплетено в романах О. Бєляєва, популярних уже понад вісімдесят років.

Олександр Бєляєв

Острів Загиблих Кораблів

ЧАСТИНА ПЕРША

I. НА ПАЛУБІ

ВЕЛИКИЙ ТРАНСАТЛАНТИЧНИЙ пароплав «Бенджамін Франклін» стояв у генуезькій гавані, готовий до відплиття. На березі панувала звична метушня, чулося різномовне ґелґотіння натовпу, а на пароплаві вже настав момент тієї напруженої, нервової тиші, котра мимохіть охоплює людей перед далекими мандрами. Лише на палубі третього класу пасажири заклопотано «ділили тісноту», розміщуючись і укладаючи майно. Публіка першого класу з висоти своєї палуби мовчки спостерігала цей людський мурашник.

...

Порушуючи тишу, пароплав проревів востаннє. Матроси спішно почали піднімати трап.

Цієї миті на трап швидко зійшли двоє чоловіків. Той, що йшов позаду, подав матросам якийсь знак рукою, і вони опустили трап.

Запізнілі пасажири зійшли на палубу. Добре вдягнений, стрункий і широкоплечий молодик, заклавши руки в кишені просторого пальта, швидко попрямував до кают. Його чисто поголене обличчя виражало спокій. Проте спостережлива людина за зведеними бровами незнайомця та легкою іронічною усмішкою могла б помітити, що це спокій удаваний. Вслід за ним, не відстаючи ні на крок, йшов товстенький чоловік середніх років. Капелюх його був зсунутий на потилицю. Спітніле обличчя його виражало водночас втому, задоволення і напружену увагу, як у кішки, яка тягне в зубах мишу. Він ні на секунду не зводив очей зі свого супутника.

На палубі пароплава, недалеко від трапа, стояла молода дівчина в білій сукні. На мить її очі зустрілися з очима пасажира, що спізнився та зараз ішов попереду.

Коли пройшла ця дивна пара, дівчина в білій сукні, міс Кінгман, почула, як матрос, що прибирав трап, сказав своєму товаришу, кивнувши у бік пасажирів, що віддалилися:

— Бачив? Давній знайомий Джим Симпкінс, нью-йоркський сищик, зловив якогось молодчика.

— Симпкінс? — запитав другий матрос. — Цей на дрібну дичину не полює.

— Так, бач, як одягнений. Щонайменше фахівець з пограбування банківських сейфів.

Міс Кінгман стало страшно. Весь час до Нью-Йорка на одному пароплаві з нею їхатиме злочинець, мабуть, убивця. Досі вона лише в газетах бачила портрети цих таємних і жахливих людей.

Міс Кінгман сквапно зійшла на верхню палубу. Тут, серед людей свого кола, в цьому місці, недоступному звичайним смертним, вона відчувала себе у відносній безпеці. Відкинувшись у зручному плетеному кріслі, міс Кінгман занурилася в бездіяльне споглядання — найкращий подарунок морських подорожей для нервів, стомлених міською метушнею. Тент прикривав її голову від палючого проміння сонця. Над нею тихо погойдувалося листя пальм, що стояли в широких кадовбах між кріслами. Звідкись збоку доносився ароматичний запах дорогого тютюну.

— Злочинець. Хто б міг подумати? — прошепотіла міс Кінгман, все ще згадуючи про зустріч біля трапа. І щоб остаточно звільнитися від неприємного враження, вона вийняла маленький витончений портсигар зі слонової кістки, японської роботи, з вирізьбленими на кришці квітами, і запалила єгипетську сигаретку. Синя цівка диму потягнулася вгору до пальмового листя.

Пароплав відходив, обережно вибираючись із гавані. Здавалося, ніби він стоїть на місці, а пересуваються навколишні декорації за допомогою сцени, що обертається. Ось уся Генуя обернулася до борту пароплава, ніби бажаючи показатися від’їжджаючим востаннє. Білі будинки збігали з гір і тіснилися біля прибережної смуги, як отара овець біля водопою. А над ними височіли жовто-коричневі вершини із зеленими плямами садів і піній[1]. Але хтось повернув декорацію. Відкрився ріг затоки — блакитна дзеркальна поверхня кришталево прозорої води. Білі яхти були начебто занурені в шматок блакитного неба, що впав на землю, — так ясно було видно всі лінії судна крізь прозору воду. Нескінченні зграї риб снували між жовтуватим камінням і короткими водоростями на білому піщаному дні. Поступово вода ставала дедалі синішою, поки не приховала дна…

— Як вам сподобалася, міс, ваша каюта?

Міс Кінгман озирнулася. Перед нею стояв капітан, який включив у перелік своїх обов’язків люб’язну увагу «найдорожчим» пасажирам.

— Дякую вам, містере…

— Браун.

— Містере Браун, чудово. Ми зайдемо до Марселя?

— Нью-Йорк — перша зупинка. Втім, можливо, ми затримаємося на кілька годин в Гібралтарі. Вам хотілося побувати в Марселі?

— О ні, — поспішно і навіть з переляком промовила міс Кінгман. — Мені смертельно набридла Європа. — І, помовчавши, запитала: — Скажіть, капітане, у нас на пароплаві… є злочинець?

— Який злочинець?

— Якийсь арештант…

— Можливо, що їх навіть кілька. Звичайна річ. Адже ця публіка має звичай утікати від європейського правосуддя до Америки, а від американського — до Європи. Але сищики вистежують їх і повертають на батьківщину цих заблудлих овець. У їхній присутності на пароплаві немає нічого небезпечного, — ви можете бути цілком спокійні. Їх приводять без кайданів тільки для того, щоб не звертати уваги публіки. Але в каюті їм негайно надягають ручні кайдани і приковують до ліжок.

— Але ж це жахливо! — промовила міс Кінгман.

Капітан знизав плечима.

Ні капітан, ні навіть сама міс Кінгман не зрозуміли того невиразного відчуття, яке викликав цей вигук. Жахливо, що людей, як диких тварин, приковують на ланцюг. Так думав капітан, хоча і вважав це розумним запобіжним заходом.

Жахливо, що цей молодик, так мало схожий на злочинця і нічим не відмінний від людей її кола, весь час подорожі сидітиме скутим у задушливій каюті. Ось та невиразна підсвідома думка, яка схвилювала міс Кінгман.

І, глибоко затягнувшись сигаретою, вона поринула в мовчання.

Капітан непомітно відійшов від міс Кінгман. Свіжий морський вітер грав кінцем білого шовкового шарфа та її каштановими кучерями.

Навіть сюди, за кілька миль від гавані, долинав аромат квітучих магнолій, як останній привіт генуезького берега. Гігантський пароплав невтомно борознив блакитну поверхню, залишаючи за собою довгий хвилястий слід. А хвилі-нитки поспішали заштопати рубець, що утворився на шовковій морській гладіні.

Читати далі
Додати відгук