Острів Скарбів

Жанр: Підліткова література, Художня література, Пригоди

Правовласник: «Видавничий дім «Школа»

Дата першої публікації: 2010

Опис:

Долі героїв, про яких ідеться у цій книзі, — підлітка Джима і моряка Робінзона Крузо — дуже схожі. Серед дикої природи, у протистоянні злу й жорстокості, завдяки працелюбству та вірі у власні сили вони не тільки виживають, а й гартуються, мужніють, стверджуючи незламність людського духу. Переклад І. Л. Базилянської.   Бажаєте отримати збірку класики лише в пару кліків? Для цього потрібно виконати 3 простих кроки: Придбати цю книжку; Перейти на сторінку акційної збірки; Безкоштовно завантажити збірку книжок.

Анотація

Долі героїв, про яких ідеться у цій книзі, — підлітка Джима і моряка Робінзона Крузо — дуже схожі. Серед дикої природи, у протистоянні злу й жорстокості, завдяки працелюбству та вірі у власні сили вони не тільки виживають, а й гартуються, мужніють, стверджуючи незламність людського духу.

Роберт Луїс Стівенсон

Острів Скарбів

ЧАСТИНА ПЕРША
СТАРИЙ ПІРАТ

Розділ I
СТАРИЙ МОРСЬКИЙ ВОВК У ТРАКТИРІ «АДМІРАЛ БЕНБОУ»

...

СКВАЙР[1], ТРЕЛОНІ, ЛІКАР ЛІВСІ та інші джентльмени попросили мене написати все, що я знаю про Острів Скарбів. Їм хочеться, щоб я розповів усю історію, від початку до кінця, не приховуючи жодних подробиць, крім географічного положення острова. Вказувати, де лежить цей острів, зараз ще неможливо, тому що і тепер там зберігаються скарби, яких ми не вивезли. І ось нинішнього, 17… року я беруся за перо і подумки повертаюся в той час, коли мій батько мав трактир «Адмірал Бенбоу»[2] і в цьому трактирі оселився старий засмаглий моряк із шабельним шрамом на щоці.

...

Я пам’ятаю, неначе це відбувалося вчора, як, важко ступаючи, він дістався до наших дверей, а його морську скриню везли за ним на тачці. Це був високий, сильний, важкий чолов’яга з тем ним обличчям. Просмолена кіска стирчала над коміром його засмальцьованого синього камзола[3]. Руки в нього були шкарубкі, у якихось рубцях, нігті чорні, поламані, а шабельний шрам на щоці — бруднувато-білого кольору, зі свинцевим відтінком. Пам’ятаю, як незнайомець, насвистуючи, оглянув нашу бухту і раптом загорлав стару матроську пісню, яку потім співав так часто:

П’ятнадцятеро аж на скриню мерця.

Йо-хо-хо, і пляшка рому!

Голос у нього був старечий, деренчливий, верескливий, як скрипуча вимбівка[4].

І ціпок у нього нагадував ганшпуг[5]. Він грюкнув цим ціпком у наші двері і, коли мій батько вийшов на поріг, грубо зажадав склянку рому.

Ром йому подали, і він з виглядом знавця взявся неквапом смакувати кожен ковток. Пив і поглядав то на скелі, то на трактирну вивіску.

— Бухта зручна, — сказав він нарешті. — Непогане місце для таверни. Багато народу, приятелю?

Батько відповів, що ні, на жаль, дуже мало.

— Ну що ж! — сказав моряк. — Цей… саме для мене… Гей, приятелю! — гукнув він чоловікові, що котив за ним тачку. — Під’їжджай-но сюди і допоможи мені витягти скриню… Я поживу тут недовго, — продовжував він. — Чоловік я простий. Ром, свиняча грудинка і яєшня — ось і все, що мені потрібно. Та отой мис, з якого видно кораблі, що проходять морем… Як мене називати? Ну що ж, кличте мене капітаном… Еге, я бачу, чого ви хочете! Ось!

І він жбурнув на поріг три чи чотири золоті монети.

— Коли ці скінчаться, можете прийти і сказати, — про мовив він суворо і зиркнув на батька, як начальник.

І справді, хоча одяг у нього був поганенький, а мова брутальна, він не скидався на простого матроса. Його радше можна було прийняти за штурмана або шкіпера[6], що звик, аби йому підкорялися. Відчувалося, що він любить розпускати руки. Чоловік з тачкою розповів нам, що незнайомець прибув учора ранком на поштових до «Готелю короля Георга» і розпитував там про всі постоялі двори, розташовані поблизу моря. Почувши про наш трактир, мабуть, гарні відгуки і довідавшись, що він стоїть осторонь, капітан вирішив оселитися в нас. От і все, що вдалося нам довідатися про свого постояльця.

Людиною він виявився мовчазною. Цілісінькі дні блукав берегом бухти або піднімався на скелі з мідною підзорною трубою. Вечорами сидів у спільній кімнаті в самому кутку, біля вогню, і пив ром, злегка розбавляючи його водою. Він не відповідав, якщо до нього зверталися. Тільки подивиться люто і засвистить носом, як корабельна сирена в тумані. Незабаром ми й наші відвідувачі навчили ся обминати його. Щодня після прогулянки він цікавився, чи не проходили нашою дорогою якісь моряки. Спочатку ми думали, що йому бракує компанії таких самих гульвіс, як він сам. Але зрештою зрозуміли, що він бажає бути подалі від них. Коли якийсь моряк, долаючи прибережну дорогу до Бристоля[7], зупинявся в «Адміралі Бенбоу», капітан спочатку розглядав його через завісу у дверях і тільки після цього виходив до вітальні. У присутності подібних людей він завжди сидів тихо, як миша.

7
Цілісінькі дні блукав берегом бухти або піднімався на скелі з мідною підзорною трубою.

Я ж бо знав, у чому тут справа, тому що капітан по ділився зі мною своєю тривогою. Одного разу він відвів мене вбік і пообіцяв платити мені першого числа щомісяця по чотири пенси сріблом, якщо я «пильнуватиму, чи не з’явиться одноногий моряк» і повідомлю йому відразу ж, як тільки побачу такого. Коли наставало перше число і я звертався до нього по обіцяну платню, він тільки сопів носом і люто дивився на мене. Але не минало й тижня, як, подумавши, він приносив мені монетку і повторював наказ не пропустити «одноногого моряка».

Цей одноногий моряк переслідував мене навіть уві сні.

Бурхливими ночами, коли вітер тряс усі чотири стіни нашого будинку, а прибій ревів у бухті й у стрімчаках, він снився мені на тисячу ладів, у вигляді тисячі різних дияволів. Нога була відрізана в нього чи по коліно, чи по самісіньке стегно. Часом він здавався мені якимось страшним чудовиськом, у якого одна-єдина нога росте із самої середини тулуба. Він ганявся за мною на цій одній нозі, перестрибуючи через тини й канави. Недешево діставалися мені мої чотири пенси щомісяця: я розплачувався за них цими огидними снами.

Але який не страшний був для мене одноногий моряк, самого капітана я боявся набагато менше, ніж усі інші. Траплялися вечори, коли він випивав стільки рому з водою, що голова в нього йшла обертом, і тоді він довго залишався в трактирі та горлав свої старовинні, дикі, жорстокі морські пісні, не звертаючи уваги ні на кого з присутніх. А часом запрошував усіх до свого столу і вимагав склянки. Запрошені тремтіли з переляку, а він змушував їх або слухати його розповіді про морські пригоди, або підспівувати йому хором. Стіни нашого будинку двигтіли тоді від «йо-хо-хо, і пляшка рому», тому що всі відвідувачі, боячись його шаленого гніву, намагалися перекричати один одного і співати якнайгучніше, аби капітан залишився ними задоволений, тому що в такі години він був нестримно грізний. Він то грюкав кулаком по столу, вимагаючи, щоб усі замовкли; то лютував, якщо хтось перебивав його будь-яким запитанням; то, навпаки, дратувався, коли до нього не зверталися із запитаннями, тому що, на його думку, це доводило, що слухають його неуважно. Він нікого не випускав із трак тиру — компанія могла розійтися лише тоді, коли його долала дрімота від випитого вина. Тоді він, похитуючись, шкутильгав до своєї постелі.

Але найстрашнішими були його розповіді. Жахливі оповідки про шибениці, про ходіння по дошці[8], про шторми і про Драй Тортугас[9], про розбійницькі кубла й піратські подвиги в Іспанському морі[10]. Судячи з його розповідей, він провів усе своє життя серед зірвиголів, які тільки бували на морі. А лайка, що вилітала з його рота після кожного слова, лякала наших простодушних сільських людей не менше, ніж описані ним злочини.

Батько постійно повторював, що нам доведеться закрити наш трактир: капітан віднадить усіх відвідувачів. Кому хочеться витримувати такі знущання і тремтіти від жаху дорогою додому! Проте я думаю, що капітан, навпаки, давав нам скоріше прибуток. Щоправда, відвідувачі боялися його, але через день їх знову тягло до нього. До тихого, закуткового життя він додав якусь приємну тривогу. Серед молоді знайшлися навіть шанувальники капітана, які заявляли, що вони захоплюються ним. «Справжній морський вовк, наскрізь просолений морем!» — вигукували вони.

На їхню думку, саме такі люди, як наш капітан, зробили Англію грозою морів.

Але, з іншого боку, ця людина справді завдавала нам збитків. Тиждень минав за тижнем, місяць за місяцем; гроші, що він дав нам після своєї появи, давно вже витратили, а нових грошей він не платив, і батько не наважувався вимагати їх. Варто було батькові заїкнутися про плату, як капітан з люттю починав сопіти. Це було навіть не сопіння, а гарчання; він так дивився на батька, що той нажахано вилітав із кімнати. Я бачив, як після подібних спроб він у розпачі заламував руки. У мене немає сумніву, що ці страхи значно прискорили сумну й передчасну батькову смерть.

За весь час свого перебування в нас капітан ходив в одному й тому самому одязі, тільки придбав у торговця кілька пар панчіх. Один край його капелюха обвис; капітан так і залишив його, хоча у сильний вітер це завдавало клопотів. Я добре пам’ятаю, який у нього був дірявий камзол; скільки він не лагодив його нагорі, у своїй кімнаті, зрештою камзол перетворився на лахміття.

Жодних листів він ніколи не писав і не одержував ні звідки. І ніколи ні з ким не розмовляв, хіба тільки якщо був дуже п’яний. І ніхто з нас ніколи не бачив, щоб він відмикав свою скриню.

Тільки один-єдиний раз капітанові зважилися заперечити, і відбулося це в останні дні життя мого нещасного батька.

Якось увечері до хворого прийшов лікар Лівсі. Він оглянув пацієнта, нашвидку з’їв обід, яким почастувала його моя мати, і спустився до загальної кімнати викурити люльку, чекаючи, коли приведуть йому коня. Кінь залишився в селі, тому що в старому «Бенбоу» не було стайні.

До спільної кімнати завів його я і пам’ятаю, як цей витончений, ошатно одягнений лікар у білосніжній перуці, чорноокий, прекрасно вихований, вразив мене своєю несхожістю із сільськими телепнями, що відвідували наш трактир. Особливо різко відрізнявся він від нашого вороня чого пугала, брудного, похмурого, огрядного пірата, який нализькався рому і сидів, навалившись ліктями на стіл.

Раптом капітан заревів свою вічну пісню:

П’ятнадцятеро аж на скриню мерця.

Читати далі
Додати відгук