Дві хвилини правди

Опис:

Можливо, ви їх зустрічали...Тих, хто за одну-дві хвилини здатен зробити чи виправити помилку.Тих, хто, ховаючи від "вогнів великого міста" справжні почуття під маскою іронії, здатен "їхати світ за очі" у пошуках пригод або слави, не розуміючи, що шукає себе.Тих, кого називають неприкаяними, адже вони живуть на межі добра і зла і кожної хвилини можуть зробити крок у будь-який бік.При оформленні обкладинки використано картину Ірини Заставної.

ЧАСТИНА ПЕРША

…Він стояв під гастрономом, де завжди пив каву, і спостерігав, як клаптик суші під ногами поволі зменшується. Над ним височів балкон другого поверху, але сьогодні він не міг сховати його від потоків води. Раптова серпнева злива перетворила ранок на ніч. Вулиця, щойно жива і рухома, ніби вимерла. Лише він, як завжди, вперто стояв під цим балконом, сьорбав каву з пластикової склянки і палив, хоча вологе повітря і краплі, що залітали сюди, намагалися згасити сигарету. Він любив дощ, любив відчуття самотності під дощем, коли стаєш не таким, як усі. Адже коли інші розбігаються, мов миші, прикриваються парасольками, поліетиленевими пакетами і з жахом поспішають під перше-ліпше прикриття, ти спокійно йдеш вулицею, мокрий і щасливий. І розмовляєш з водою. І кожна крапля розповідає свою власну історію, бо кожна крапля дійсно має свою історію і душу, котру отримала від того, чим або ким була раніше…

Кава від сьогодні подорожчала на тридцять копійок. В принципі, це — дрібниця, бо коштувала вона тут дешевше, ніж будь-де. До того ж, саме в цьому місці вона не гірша, ніж в першорозрядному ресторані. А можливо, вона була смачною тому, що вже багато років його знала продавець, тож і робила таку каву, «на совість», тільки для нього.

Переминаючись з ноги на ногу, він уявив, що стоїть на останньому клапті землі, а все навколо поглинуте водою. Все. Його будинок, робота, будинки друзів, самі друзі, залізниці, аеропорти, телевежі… Все. Все зникло. Він лишився сам один, цілком цим задоволений. Він давно вже хотів послати все до бісової мами, але якщо це зробить природа, — чого від нього вимагати? Чудово.

На нього з подивом поглядали пасажири маршруток, що проїжджали, а точніше — пропливали повз гастроном. Мабуть, жаліють мене, подумав. Хіба поясниш, що тобі добре саме тепер, коли вулиці порожні та майже темні від потоків зливи…

Вчора він відзначив свій день народження. Найогидніший день року.

Перед тим — тижня зо два — його вже традиційно ламало, як наркомана. В прямому сенсі викручувало суглоби, муляло, [нудило] водило. Клятий неприємний стан. І він, захищаючись, аби заглушити цю ломку, почав пити будь з ким ще на тому тижні. Вчора нарешті все відбулося, скінчилося. У роті сухо, руки тремтять. Ненависть до себе і всього зашкалює.

А ще вчора жінка, з якою він прокинувся, власне, з якою прокидався протягом останніх п’яти років, сказала, що більше його не хоче. У них одразу була така домовленість: говорити правду. Тепер він шкодував, що сам запропонував цю гру. Краще б вона збрехала. Сказала б, що просто втомилася, що має відпочити від нього, подумати, чи ще щось подібне. Хіба мало більш делікатних підстав для того, аби тихо розійтись? А ось так… Це було безжально. Можливо, він так само вже не хотів її чи просто втомився, — принаймні, за останні пару місяців. Але він ніколи б не наважився сказати про це вголос. А вона змогла.

Сьогоднішня злива була дуже доречною. Клаптик сухого асфальту під його ногами нестримно і символічно зменшувався.

В кишені заграв «Квін». Вологою рукою він витяг мобілку, дивуючись і дратуючись від того, що хтось таки вцілів, врятувався.

Це була Єва.

— Здається, ти догрався, — сказала вона (в цю мить у нього від нудьги звело щелепи). — Тебе звільняють. Ти чуєш мене?

Він чув і відсторонив слухавку від вуха. Уявив її червоні губи, котрі завжди залишають на склянці розмиті відбитки. Слухати будь-який жіночий голос було нестерпно.

— Ти — де? Чого мовчиш?

— А що ти хочеш почути?

— Вчора ти майже зірвав зйомку і тобі немає чого сказати?!

— «Майже» — не рахується. Незамінних людей нема.

На тому кінці зітхнули.

— Але я тебе відстояла. Принаймні, до кінця місяця маєш виправитись. Твій останній шанс.

— Слухай, на фіга тобі все це треба? — здивувався він.

— Ти був кращим серед нас, — сказала вона. — Ти гинеш, Дане.

— Ти в цьому переконана? — посміхнувся він.

— Поговоримо про це завтра.

— А що буде завтра?

— Я замовила тебе на своє відрядження. Мені сказали, що це — самогубство, але дозвіл дали. Поїдемо разом. Поговоримо дорогою. Щоб я не заснула за кермом. Завтра о восьмій я за тобою заїду. Готуйся.

«Готуйся» означало те, що треба поголитися, змінити одяг, купити кілька чистих носовичків та шкарпеток. Пару пляшок, каву. Ще чогось для Єви…

Раніше він любив їздити у відрядження, дивитися на дорогу, хапатися за камеру, побачивши коника на листку чи незвичайну квітку в полі.

Зараз він лише хотів аби трапилось щось таке — без його участі! — аби все згинуло, вкрилось мороком і ніколи не поверталося. Хіба у вигляді першої інфузорії в першому очереті, що утвориться в перших хащах після не-першого всесвітнього потопу.

— Добре, — сказав він. І подумавши, вирішив додати: — Я тобі вдячний.

…Вона натиснула на кнопку і сунула телефон в кишеню. Безнадійним поглядом зиркнула на папери, розкидані на столі, подивилась у вікно. За ним було темно, склом повзли довгі змії води. Вони спарювалися, утворювали суцільні потоки і знову розбивалися на сотні мілких струмків, сповзали на підвіконня, — це нагадувало кубло прозорих змій, що безсоромно спарювались на її очах…

На завтра дороги розмокнуть. Сільська місцевість взагалі стане непроїжджою. Але, подумала вона, чим гірше — тим краще. Аби тільки не сидіти тут, в цьому кабінеті.

Вона знову згадала про Богдана — нарешті додзвонилася! Вчора так і не змогла, хоча хотіла привітати з днем народження. Як завжди, він вимкнув телефон. А вона хвилювалася. Адже минулого року в цей день їй довелося їхати за ним до відділку міліції й трясти перед ментами своїм посвідченням, божитися, що нічний п’яниця-бешкетник — це найкращий оператор на відомому каналі, котрий у свій день народження, ось вже котрий рік поспіль, має дивну звичку потрапляти до відділку.

Таке нехлюйство викликало у неї водночас обурення і деяку заздрість, аде вона ніколи не могла почувати себе настільки вільною, не могла ось так плюнути на все і, скажімо, не піти на роботу. Хоча чудово розуміла, що це вона є «майже» незамінною. Принаймні, ніхто з колег не має стільки професійних відзнак, не отримує листи (по п’ять-сім величезних ящиків на день), не здатен без сторонньої допомоги писати нормальні тексти до своїх сюжетів та ще й бездоганно редагувати інших. Секрет її старанності полягав в тому, що Єва досі боялася втратити те, що вже давно і надійно мала. Йшлося не про посаду. Про гроші.

Єва нікому б не зізналася, що виросла в безпросвітній бідності. І коли вчилася в старших класах і їм вже офіційно дозволялося не носити шкільну форму, то навіть хотіла повіситись, адже одягати було нічого. Форма у неї була різнобарвна, зі світло-коричневою оборкою [торочкою] внизу і такими ж вставками на боках. Дівчата говорили, що це виглядає «стильно», але хитрість такої стильності була відома лише Єві: форма кілька разів перешивалася зі старої, ще дитячої.

Коли Єва отримала свою першу пачку грошей — а це справді була пачка! — банківська, заклеєна паперовою стрічкою, і втямила, що то її зарплата, та не вся, бо «вся» ще була в окремому конверті в доларовому еквіваленті, тоді вона вирішила, що буде «гризти землю» заради цієї пачки і цього конверту.

Дан був іншим. Таким, якою могла бути і якою вона була від народження: «відчайдушною дівчинкою», старанною на перший погляд і безладною всередині, зі своїми фантазіями, з безтурботно-легким ставленням до життя, з байдужою зверхністю до моди, почуттям гумору і схильністю до пригод. Але все те відійшло в минуле, в царину спогадів.

Тепер вона просто функціонувала з метою регулярно отримувати цю пачку і конверт. Щоб раз на два-три роки змінювати меблі в квартирі, утримувати авто, вдягатися… А відчайдушна дівчинка у строкатій шкільній формі, яка лишилася на картках старого фотоальбому, спостерігала за цим зі свого паперового небуття. Вона не мала з нинішньою Євою нічого спільного…

Хоча останнім часом усе частіше її охоплювало непродуктивне почуття жалю до себе — тої, якою вона була, і почуття заздрості — до тої, яка лишилась на фотографіях десяти— чи п’ятнадцятирічної давності.

Щось гірше за жалість до себе годі уявити! Єва намагалася придушити її в зародку, щойно починалися ностальгійні спогади про ту кляту форму… Умовляла себе, що вона — молода, красива, успішна, що все в неї є і все з нею у повному порядку. Не так як у Богдана, не так як у багатьох інших. Але вранці перший погляд в дзеркало був переповнений жалем, замішаним на дещиці ненависті.

…Будильник задзеленчав о шостій. Він вимкнув його і перевернувся на другий бік. Спав погано, бо не звик спати один. Часом йому здавалося, що немає значення, хто лежить поруч — аби не бути самому! Коли та, що пішла, сказала йому і цю правду, він мовчки погодився. Вона була права. І це теж було безжально, бо він ще ніколи не чув від неї брутальностей.

О сьомій треба було встати, поголитися, покидати в сумку якісь речі. Як правило, це робила вона. Все складала охайно. Він сердився і витрушував речі з целофанових пакетів — він ненавидів целофан, його огидний штучний шурхіт.

О восьмій під вікном пролунав короткий сигнал.

Коли вийшов, Єва стояла, притулившись боком до бездоганно-лискучої машини і палила. Побачивши його, відкинула цигарку, мовчки кивнула на дверцята заднього сидіння і влізла на переднє. Всі її жести були чоловічими. Богдан закинув кофр із камерою до багажника, сів.

Вони коротко буркнули одне одному сонне «Привіт!» — і Єва вирулила на дорогу.

— Відійшов? — запитала вона згодом.

— Трохи… — відповів він і примружив очі.

«Рено Кліо» їхало містом хвилин сорок. Потім місто закінчилось.

…Єву не звали Євою. В паспорті було записано інакше. Вона завжди соромилась свого імені, особливо в школі, де її люто дражнили. І вчителі, чудово знаючи про це, навмисно називали її на повне ім’я, з особливою інтонацією, просякнутою іронією. Найбільш дошкуляла вчителька трудового виховання — сіра миша, яку дратувало завжди розпущене волосся учениці, бо на її уроках воно мало бути під косинкою. Справжня ворожнеча розгорілась після того, як Єва, дізнавшись походження свого імені, при всьому класі пояснила «трудовичці», про кого йдеться. Вчителька цього не знала. Тоді дівчина добила її остаточно, діставши з портфеля книгу вітчизняного класика, на якій було витиснено це ім’я — «Євпраксія». За кілька днів, ретельно підготувавшись до теми, вчителька на уроці розповіла про походеньки розпусної київської князівни, учасницю чорних мес під час шлюбу з германським монстром-імператором Генріхом… І змусила принишклу ученицю пов’язати косинку.

Лише після закінчення школи вона змогла легко вийти з ситуації, назвавшись Євою. І навіть сама здивувалася, наскільки просто — назватися іншим, скороченим ім’ям, ніби вкоротити шлейф невдач, відрізати хвіст клятої бідності. Єва — перша і єдина жінка на Землі, чиста у своїй первозданноті. Євпраксія — ґвалтована й переґвалтована, без вини винувата грішниця…

…Богдана не звали Богданом. Хоча він сам і не думав змінювати своє ім’я, його змінили друзі. Дан — і все. Коротко. І, як вони запевняли, зручно і влучно. Дан — це «хук» лівою, коли у правій затиснуто кастет… Але він ніколи ним не користався. Хука лівою завжди було достатньо.

— Кого їдемо знімати? — запитав він. — Знову передвиборче гівно?

Єва криво посміхнулася:

— Онуку Тіни Модотті. Вона під Гуляй-Полем живе…

Він показав їй у люстерко зігнутий вказівний палець — брешеш? — і вони розреготалися.

— Звісно, гівно… — сказала вона. — Що зараз не гівно? А ти все мрієш зробити переворот у мистецтві? Нє получіцццца… Все не те… Хочеш кави?

— Тільки не з термосу, — сказав він. — Зупинимось.

— Нам ще їхати годин десять. Якщо я тебе слухатимусь, до ранку не доберемось. Тільки ж почали…

Але вона і сама хотіла зупинитись. Щойно великі літери із назвою лишились позаду, місто припинило душити її.

— Ну, давай виберемо якусь пристойну кав’ярню, — запропонував він. — Я сто років не був за містом.

— Почалося… — відповіла вона. — Дев’ята ранку…Треба думати про роботу. Особливо тобі. Ти ж на ниточці висиш.

— Не бреши. Ти сама хочеш зупинитися. Я тебе знаю. Тільки твоя ниточка — металева. Здолає її хіба що зварювальний апарат.

Вона розсміялась і поправила:

— Роз-варювальний. Але — не сподівайся!

Він зітхнув і втупився в дорогу. Вони наближалися до чергової синьої таблички, на якій білими літерами було виведено назву місцевості. Дан гмикнув.

— «Недогарки»! — Прочитав назву, а потім зареготав ще більше, адже трохи далі цієї таблички висів білий кособокий вказівник з вилинялим написом «Колгосп “Іскра”».

Вони зайшлися, немов божевільні.

— А далі будуть — «Недопалки», «Недоїдки», «Недопитки» і «Недобитки»! — сказала вона і посерйознішала: — Чому так? Чому завжди — «недоїдки»? Які люди там живуть?…

Метрів за п’ятсот на такому ж синьому вказівнику значилось «Москаленки», а ще за триста — «Проценки».

— Супер! — зрадів він. — Уявляєш, як тут весело жити! Спочатку москаленки духопелять проценків, а потім — навпаки. І так триває сторіччями. Доки загине останній, як у компьютерній грі…

— Здається, тут дійсно ніхто не живе, — сказала вона, розглядаючи порожню вулицю, засипану черешнями.

— Ага… А знаєш, чому?

— Чому?

— Дивись наступну!

Вони вже проїхали «проценок» і наближалися до довшої таблички: «Черовонопащенці».

Єва ледь не випустила кермо, сльози бризнули з нафарбованих очей.

— Все не так, — серйозно промовив він. — Москаленок і проценок з’їли ось ці червонопащенці. Уявляєш, який тріллер?!

— Ні, не так! — реготала [сміялася] вона, вказуючи на наступний напис. — Дивись, який супер — «Крива Руда»! Крива та ще й руда — це гірше ніж «пащі». А було ось що: котрийсь з проценок оженився на кривій та рудій. Від такого життя обоє стали червонопащенцями і зжерли всіх москаленок!

— Зупинимось. Відзнімемо таблички, — попросив він.

— Якого дідька?

— Так, по приколу.

— Ніяких приколів! — вона перестала сміятися. — Тобі їх бракує? Скільки тобі років, хлопчику? Скоро будемо купувати білі капці, а ти досі веселишся. Молодь землю риє. Скоро підриє і під нас.

— Боїшся? — єхидно запитав він.

Вона поглянула на нього в люстерко:

— А ти?

— Мені нема чого втрачати. Навпаки, я б хотів усе це пришвидшити. У середньовіччі люди помирали в тридцять п’ять. Але ж, як жили!

— Ну, тоді у нас ще є трохи часу.

— Для чого? — гмикнув він. — Все відбуло…

— Хороший хлопчик, завжди вмієш підбадьорити. На відміну від тебе я ще дечого хочу.

— Наприклад?…

Єва замислилась. Дорога з тугими, пониклими під важкістю насіння, соняшниками пролягала між ланів.

Чого їй хочеться насправді? Роботи, кар’єри, грошей, чоловіків? Треба було б зробити ремонт в стилі «хай-тек», записатись у басейн, з’їздити ще раз в улюблену Сербію…

Вона поглянула, як з-під коліс стрімко текла асфальтова ріка.

— Я хочу все кинути, — несподівано для себе бовкнула вона. — Купити трейлер і ось так їхати світ за очі…

— …а коли закінчаться гроші — пограбувати сільський клуб? — додав він.

— Не обов’язково. Можна красти картоплю. Полювати. Рибалити.

Ось і буде — середньовіччя…

— Поглянь, зайка, [зайчику] на свої нігті… — сказав він. — Де будуть підправляти твій манікюр? В Недогарках чи Козятині?

— Смієшся? А я, до речі, правду кажу…

— Я теж.

— Я можу обійтись без манікюру! — сердито випалила вона, а потім заговорила, дивлячись на дорогу застиглим поглядом, ніби говорила сама з собою, — Я потерпаю від недосканалості світу людей. Чим далі живу, тим більше потерпаю. Часом мені здається, що я ненавиджу людей. Я розглядаю їх, як у звіринці. Уяви: заходить в метро жінка — така, знаєш, як здобна булка, ніби надута повітрям, і весело нюхає себе під пахвами — механічний жест, який вона звикла робити… Всі чоловіки сидять із широко розставленими ногами… Перегодовані підлітки… Голосні розмови по мобільниках… Люди в навушниках, крізь які усе одно чутно їхню попсу… Я більше не можу в цьому жити!!

— Ти просто втомилася. Тобі треба у відпустку.

— Але я не можу жити і де-інде, — не слухаючи його, додала вона. — Якби змогла — звалила б звідси… Але — не можу…

Настала довга пауза. Вона замислилась над тим, наскільки правдиве те, що сказала. А він знову, до спазмів у щелепах, подумав про сьогоднішнє порожнє ліжко і свою образу.

Добре, що Єва взяла його в дорогу…

Соняшники закінчилися. Почалося село, але на назву вони вже не звернули увагу. Проте помітили на дорозі досить симпатичну придорожню забігайлівку. Єва загальмувала.

— «Чикаго», — прочитала вона. — Господи, це ж треба! І тут — Чикаго. Суцільний маразм. Пішли жерти! А то помреш. Доведеться тебе закопувати посеред кукурудзи.

Майданчик перед кав’ярнею було охайно викладено рожевою плиткою, навіть столики під смугастим навісом виглядали пристойно. За одним сиділа компанія чоловіків.

— Сядемо тут чи всередині? — запитав він.

— Тут. Подихаємо повітрям. Ти щось замов, а я піду до вбиральні. Сподіваюсь, вона тут є.

— Що тобі замовити?

— Спочатку каву, а там — побачимо.

Вона пішла до дверей, з яких якраз виходила офіціантка з двома теками червоного кольору, обгорнутими в целофан…

Дан чекав, думаючи про те, що не вірить у сказане Євою, — це на неї зовсім не схоже.

Він дістав сигарету, пошукав очима попільницю і наштовхнувся на теку з золотими літерами «Меню», котру підсовувала йому офіціантка. Він поглянув на неї і кивнув головою. Вона посміхнулася і теж кивнула. «Чому білі фартушки на жінках виглядають так сексуально?» — подумав він. Офіціантка покірно стояла біля столика з блокнотом в руках.

Він сказав: «Дві кави-еспресо» і зробив знак, що ще не визначився.

Офіціантка знову кивнула і пішла. Ден зауважив, що у неї інтелігентне обличчя і що вона чимось нагадує Марину Владі. Цікаво, що вона тут робить з таким обличчям, і як живе? Певно, жодного разу не була в театрі, хіба в дитинстві.

А ще подумав, що якби на неї одягнути хорошу сукню, зробити зачіску і підфарбувати, то вона нічим не відрізнялася б від тих дамочок, котрі тусуються по презентаціях та прем’єрах. А от, бач, доля накреслила їй іншу параболу — народитися в цьому селі.

Добре, що хоч не доярка чи трактористка.

А власне, перебив сам себе, цікаво, чому він вважає, що вони гірші за тих дамочок, і чому певен, що мріють змінити життя поруч із природою на міську метушню? Хоча… ні — таки мріють. Дивляться мексиканський серіал і мріють. І мліють. І обговорюють дона Педро поки власний дон-педро, не скинувши чобіт, хропе на ліжку.

Підійшла Єва.

— Помітив, яка тут гарненька офіціантка? — ніби вгадуючи його думки, запитала вона.

— Слово гарненька їй не підходить, — заперечив він. — Вона просто не впи-су-єть-ся.

— Що?

— Ну, не вписується у цей антураж. І обличчя у неї, радше, дивне, ніж гарненьке.

— «Давай її відзнімемо»? — засміялась вона.

— Уявляю, скільки б ґвалту піднялося, якби я дістав камеру! Приїхав би сам директор колгоспу!

— Ага. Поляну б накрив.

— До речі, це ідея!

— Я ж казала: можна вигадати тисячу засобів подорожувати і не мати клопотів.

Вони взялися за філіжанки.

— Я ще замовлю коньяк, — попередив він. — І ще щось. Я не на дієті.

— Ок.

Краєм ока він помітив, що офіціантка підійшла до сусіднього столу. Вона стояла до нього спиною. Чоловіки щось говорили до неї, а вона лише кивала. Пішла. Повернулась. Поглянула в їхній бік, чи не вибрали вони щось серйозніше за каву.

— Вона дійсно цікава, — сказала Єва. — Ти з неї очей не зводиш. Давай, поклич її. Замовимо щось. І роздивимось ближче. Червона спідниця з білим фартушком — сюррове поєднання. Я вже відвикла від такої прямолінійності.

Офіціантка підійшла сама, щойно вони відірвали очі від книжок. Мовчки стала біля столу. Посміхнулась. Витягла блокнот.

«Як же тобі тут нудно, подруго… — подумав Дан, в напіввуха слухаючи, що замовляє Єва. — Цікаво, з ким ти тут спиш — з такими от очима?… Прикро…»

— Ден, ти заснув? — почув голос Єви. — Кажи, що замовлятимеш? — і трошки тихіше вона додала: — Уяви, вона — глухоніма!

— Хто? — не зрозумів він.

Єва ледь помітно блимнула очима в бік офіціантки.

— Так що тобі замовляти?

— Коли ти встигла дізнатися?

— Поки ви, сер, ловили ґав! — відповіла Єва, повертаючись так, щоб офіціантка не бачила її обличчя й пояснюючи: — Вона сама показала. Але вона читає по губах. Тому у неї таке обличчя. У всіх глухонімих дивні обличчя…

Дан відчув, як у нього запекло трохи нижче шлунку. Так бувало завжди, коли він чув щось неприємне. Червона спідниця, білий фартушок, біла шифонова блузка з рукавом-ліхтариком — все тепер здавалося йому жалюгідним.

— Пауза затяглася… — прокоментувала Єва. — Ти жерти будеш?!

Несподівана печія знищила апетит.

— Коньяк, — сказав він, прискіпливо дивлячись на дівчину. — Який у вас є коньяк?

Вона охоче відкрила сторінку і показала пальцем на потрібні рядки в меню.

— Сто «Закарпатського», — сказав Дан і, змовницьки підморгуючи Єві, додав, нахабно дивлячись в очі глухонімій. — І твої апетитні сідниці на закуску!

— Ти що, ідіот? Навіщо ти її ображаєш? — обурилась Єва. — Я ж тобі кажу: вона читає по губах!

Офіціантка посміхнулась і зробила їй знак, що вона все зрозуміла, але навіть не думає ображатися. Пішла виконувати замовлення.

Він дивився їй вслід, печія внизу розрослася до грудей.

Чоловіки за сусіднім столиком так само дивились, як довкола її ніг витанцьовує широка червона спідниця.

— Мабуть, з неї вийде чудова дружина, — міруквав уголос Дан. — Мовчить і нічого не чує.

— Ти цинік, Даню, — відповіла Єва. — Не всі ж такі, як ти… Декому треба і поговорити…

Дан пересмикнув плечима. Напустив на себе байдужий вигляд. Але печія внизу шлунку не припинялася. Скоріше б вона принесла коньяк!

У Єви задзвонила мобілка. Власне, вона дзеленчала увесь час. І це страшенно дратувало. «Слухаю…» — сказала Єва і зробила «страшні очі», мовляв, дзвонить «генеральний».

— Так. Так. Так… — киваючи, повторювала вона.

Дан посміхнувся. Він знав, що після цих серйозних «так», Єва встане і відійде на безпечну відстань аби він не чув, як вона затуркотить в слухавку противним голосом вередливої дівчинки. Вона і справді відійшла. Навіть вийшла за межі кав’ярні на трасу.

Офіціантка принесла тацю з тарілкою салату для Єви і коньяк.

Виставила все на стіл. Зробила в повітрі жест: вказала на чарку і намалювала в повітрі коло: «Це — все?» Посміхнулася. Посмішка взагалі не сходила з її обличчя.

— Як тебе звати? — запитав він.

Її рука смикнулася за блокнотом і олівцем, котрі стирчали з кишеньки фартушка… але несподівано вона зробила інше.

Оглядаючись на двері, перевернула на темне відполіроване дерево столу сільницю і уважно подивилася на Дана. Він відвів погляд — її очі, як на просту сільську офіціантку, були занадто пронизливими.

Він уявив, що спілкується із собакою і одразу ж засоромився цього порівняння.

— То як?

Вона розрівняла висипану сіль, почала щось виводити на ній пальцем. Пальці у неї були тонкі, з короткими видовженими нігтями. Він стежив за рухом вказівного і прочитав: «С-о-л-я».

— «Соля» — це «Соломія»? — перепитав.

Вона закивала і змахнула сіль зі столу. Він подумав, що розсипана сіль — погана прикмета…

Повернулась Єва. Сіла, почала прискіпливо оглядати інгредієнти салату, розгорнула виделку і ніж, оглянула і їх. Протерла серветкою. Почала їсти.

Дан механічним рухом потер долонею місце, де залишилися білі крупинки.

- Її звати Соля, — сказав він.

Єва, жуючи, кивнула.

Офіціантка, виконавши свої обов’язки, не пішла, а сіла за найдальший столик, освітлений сонцем, підставляючи обличчя під промені. Очі її були заплющені.

— Як кицька… — сказав Дан.

— Що? — не зрозуміла Єва.

— Кицька… — повторив Дан, вказуючи очима на офіціантку якраз в ту мить, коли вона несподівано поглянула в його бік. Халепа!

Дівчина посміхнулася. Але так, що Дан здивовано зморгнув… Неприємне відчуття від її вбогості вмить розвіялося. Навпаки. Йому стало весело і цікаво від того, що зовсім не обов’язково щось говорити вголос, і зовсім не обов’язково, щоб це чула Єва чи хто-небудь інший. Від цієї думки він збадьорився. Такого в нього ще не було! Такої гри. Відпив з чарки і знову впіймав погляд дівчини. Це було не складно, адже вона час від часу насмішкувато поглядала в його бік. Дан замислився, що б таке придумати і безгучно ворухнув губами: «Розпусти коси!» Зрозуміє — не зрозуміє?

Вона простягнула руку до палички, що стирчала в жмутку волосся, витягла її. Змахнула головою. Світле волосся розсипалось по плечах…

Дану чомусь стало соромно. Дурний, хлоп’ячий вчинок! Але ж вона не відмовилась, не зробила вигляд, що не розуміє, не округлила в обуренні очі. Просто — підкорилася. І цього ніхто не помітив!

«Я диригент німої ляльки… — подумав Дан, — Треба продовжити. Цікаво, а якби попросити її… скажімо — ги-ги! — розсунути ноги…»

Єва сиділа поглинута споживанням салату. Порція досить велика. Час є.

Але він не наважився на більше, ніж просигналізувати: «Що ти тут робиш?» — і одразу замахав головою, мовляв, не цікаво. Та й вона не зможе відповісти! І послав навздогін інше, майже скоромовкою: «Якщо ти мене розумієш, розстібни ґудзик на блузці!» — і завмер в очікуванні.

Вона хитро поглянула в бік чоловічого столика — адже за ним сиділи й ті, що так само не зводили з неї вже хмільних очей — і невимушеним жестом розстібнула на блузці верхній ґудзик. Але яка при цьому була посмішка!

То ось які офіціантки водяться в придорожних забігайлівках!

Маленька хтива лялечка. Мабуть, найбільша курва в селі. Він сміливіше ворухнув губами: «Наступну!»

Вона опустила руку за край столу і звела всі пальці в кулак, відігнувши лише середній.

Дан засміявся. Єва здивовано зиркнула на нього.

— «Тихо сам із собою»?… — іронічно посміхнулась вона.

Дан стенув плечима і прикрив обличчя рукою. Він не хотів, аби Єва здогадалася про їхню гру.

— Як ти гадаєш, що тут може робити ця панянка? — байдуже запитав він.

— Офіціантка?

— Ага…

— А що вона може тут робити? Живе. Працює. А ще… Ймовірно, підробляє на… трасі, з далекобійниками. Бачив, яка в неї хтива посмішка. А, що? Хочеш спробувати?

— З мене досить, — сказав він. — Просто цікаво. Вона не схожа на місцеву.

— От як тебе, бідаку, зачепило. Добре. Сиди тут. Я ж твоя добра фея… — Єва підвелася.

— Ти куди? — знітився він.

Ще не вистачало, аби вона пішла з’ясовувати у дівчини подробиці біографії.

— Не переживай! Все буде «ок». Твоя німа красуня лишиться незайманою, принаймні, мною. Вважай, в мені прокинулась професійна цікавість.

Вона підвелася і рушила всередину кав’ярні.

Офіціантка з тривогою поглянула вбік клієнтки. Він заспокоїв її жестом: не переймайся, все було смачно. І додав: «Тобі тут добре?»

Дівчина відвела погляд.

Чомусь він згадав, як вчора стояв під дощем і мріяв про всесвітній потоп. Тоді б змило і цю кав’ярню… І цю нещасну в червоній спідниці. А навіщо їй жити? Заради чого? Нудно, нудно, [Нудьга, нудьга] панове…

Повернулась Єва. Очі її блищали. У неї завжди блищали очі, коли вона дізнавалася щось цікаве про те, що не стосувалося роботи і не вимагало особливих зусиль.

— Отже, слухай, горе-Казаново, [горе-Дон-Жуане] — весело почала вона. — Я поговорила з хазяйкою. Вона тут куховарить. Коротше. Ціпа прибилася до неї приблизно півроку тому. Просто йшла трасою і завернула сюди. Поїла і не змогла розрахуватися. Попросилася помити посуд. Спочатку працювала на кухні, а потім господиня перевела її до так званого «залу». Бо дівка красива і приваблює клієнтів. До того, ж чудово читає по губах. І… приносить непогані чайові. Звідки вона, господиня так і не зрозуміла. Каже, що десь з міста причалапала. Живе поруч, он в тій прибудові. Хазяйка нею вельми задоволена. Справила їй цю спідницю. От така історія.

Розповідаючи це, Єва сиділа до дівчини спиною. Але Дан помітив, що та напружилась і свердлить очима Євину потилицю. Справді — кицька з шаленою інтуїцією!

— Ага, — сказав він, тримаючи перед своїм ротом серветку. — Ось які історії трапляються… Цілий сюжет. А ми їдемо світ за очі знімати не відомо кого.

— Чому ж — не відомо? — образилась Єва. — Їдемо знімати фестиваль народного мистецтва.

— Знову одне й те саме…

— Як вертатимемося, — зло перебила Єва, — я тебе тут лишу, якщо захочеш. Будеш барменом. Вийде чудова парочка. А поки що ти мені потрібен. І не фантазуй. Знаю я тебе. Тільки спробуй викинути коники!

— Які коники… — спроквола сказав він. — Які можуть бути коники?! Життя — гівно. В ньому не лишилося місця для коників.

Він поглянув на дівчину. Вона вже знову стояла біля столика, де їли чоловіки. Один обійняв її за талію. Дан мимоволі напружився. Чому? Чому було неприємно бачити цю банальну сцену? Адже таке було і буде й після їхнього від’їзду. Дівчина не скинула руки, просто стояла і записувала щось у блокнот — як робот.

Дан вилаявся. Єва перевела погляд на сусідній столик.

— Чого ти переймаєшся?

— Не знаю! Не знаю! — сказав він. — Слухай, уяви такий сюжетець: двійко успішних телевізійників…

— Перепрошую, — посміхнулася Єва. — Поправочка: одна успішна телевізійниця і один бовдур із камерою…

— Ну, добре, добре, нехай буде по-твоєму, — відмахнувся він. — Отже одна супер-пупер-леді і один роз… прошу вибачення, приший-пристєбай [пофігіст] їдуть виконувати важливе державне замовлення. Вони цілком задоволені своїм нудним і правильним життям, вони чхають на все і вся, знущаються з кумедних назв селищ, порослих мохом та забуттям. Подумки кожен із них пише книгу під назвою: «Якого хріна я тут роблю?» У певному розумінні — «тут» — це на землі, серед людей, котрі щоденно здобувають свій хліб насущний працею, кориснішою ніж забивання мізків потоками непотрібної інформації. Отже. Вони їдуть, вони майже летять небом, тому що вважають себе небожителями. Вони з огидою заїжджають до забігайлівки — адже звикли до крутих ресторанів — і бачать звичайну жінку. Звичайну глухоніму жінку, схожу на Марину Владі. І не схожу на решту мешканців, бо вона — приблуда. Швидше за все, її обдурили з квартирою чи щось таке… Бо обдурити вбогого набагато простіше. І от вони…

— Ти часом книги не пишеш? — увірвала його Єва, примруживши очі.

— Не пишу, — не звернув він уваги на її іронію.

- І філію товариства матері Терези не очолюєш?

— Не очолюю.

— Тоді… — сказала вона, — задовольни своє милосердя он там, за сараєм, і дай їй сто гривень. Гадаю, вона буде задоволена. На жаль…

— А ти добряче змінилася, Євпраксіє… — замислено сказав він, підкурюючи цигарку і помічаючи, що дівчина знову дивиться в їхній бік.

— Не називай мене цим ім’ям!!! І не розчулюй, домовились? Я давно вже ні для кого не роблю чудес.

Він не помітив, що не прикриває рота ані рукою, ані серветкою.

— Власне, я також. Але раніше полюбляв це діло. Облишив тільки тоді, коли зрозумів, що роблю це для себе. Заради приколу.

— Тобто?

— Ну, наприклад, — це було півроку тому — побачив під деревом алконавта, а до того ж, було зрозуміло, що він — бомж. Трохи сивий, але ще не старий. Навіть симпатичний. Валяється під деревом, одна рука під головою, друга затиснута в кулак. Там де впав, там і заснув. Я проходив повз нього і раптом уявив, як він прокидається, а поруч з його мордякою п’яною стоїть… скажімо, ікона зі свічкою… І так ця думка мене потішила, що я дійсно купив в сусідньому кіоску листівку із зображенням Божої Матері, вкопав її в землю просто перед його носом. А потім ще дістав сотню і засунув її у стиснутий кулак. Прикро, що не міг дочекатися, коли він проспиться…

Єва дивилась на нього круглими очима.

- І часто ти так жартуєш?

— Раніше бувало частіше…

Вони замовкли.

— Зараз я попрошу рахунок, — рішуче сказала Єва, — і піду до машини. А ти можеш робити свої чудеса. Але затям, я знаю, чим все скінчиться: ти викинеш її на іншій дорозі. Причому, не я, а саме ти! І, до речі, той твій бомж, котрому ти з панського плеча скинув сотню, прокинувся і впився увсмерть. Бути добрим легко. Якщо не думати про наслідки.

— Ти жорстока.

— Я не жорстока. Я завжди твереза. Тому, хоч як би у мене боліло серце, ніколи не погодую на вулиці кішку чи собаку. Оскільки не зможу взяти їх додому! Навіщо ж приручати? Ненавиджу цю благодійницьку брехню!

Він ображено засопів. І Єва збавила тон:

— Добре. Не плач, хлопчику. Тобі сподобалась іграшка — це святе! Я почекаю в машині. Впевнена: ти повернешся сам! Вона глухоніма, але не дурепа. Навіть цікаво…

Єва махнула рукою, потерла у повітрі пальцями. Офіціантка кивнула, принесла паперове паспарту з рахунком. Єва поклала туди гроші, встала і швидко попрямувала до траси, де стояв рено. Дан залишився чекати на здачу, адже Єва поклала цілу сотню. А цього було забагато.

Коли вона принесла книжечку з рештою, він вже майже ненавидів її посмішку! Він почав відраховувати чайові, міркуючи, скільки лишити — п’ять чи три. Вона стояла над ним і він відчував, що ця хворобливо-виклична посмішка ллється на нього зверху, мов окріп. Звісно, подумав Дан, скоріше за все, це у нього самого хвороблива уява щодо людей із вадами. Вони — як звірі. Беззахисні і природні. Їх, якщо вони жіночої статі, можна безкарно ґвалтувати. І вони мовчатимуть.

Це був напад люті. Такі напади траплялися тепер досить часто. Йому несподівано закортіло вдарити її в обличчя. Бо він ще ніколи такого не робив — не бив жінку. Скоріше за все, таким чином він хотів помститися тій, іншій, котра так просто і жорстоко сказала, що більше його не хоче. А ще у нього майнула підступна думка, що ця — не заверещить…

Він підвів очі. Вона не посміхалась.

І це його так само роздратувало. Пригадалися Євині слова: про сарай і сто гривень.

Він залишив в книжечці розрахунків десятку. Якщо їй важливіша ця десятка, тоді питання відпадає. Нехай бере і йде якнайподалі у своїй червоній спідниці! У цій викличній, дурнуватій спідниці із претензійним білим фартушком…

— Тобі тут не місце, — сказав він. — Хочеш, поїдемо з нами?

Можливо, цього разу артикуляція була не чітка, бо вона залишалася незворушною. І гроші не взяла.

З траси почувся сигнал Рено Кліо. Йому здалося, що німа здригнулася. Вона виглядала схвильованою.

Дістала з кишені блокнот і олівець — то був інший блокнот, не той, в який вона записувала замовлення — і простягнула йому. Він був новий, чистий з першого аркуша.

«Поїдеш з нами?» — написав Дан, дивуючись, як швидко вона припинила розуміти ворушіння вуст.

Вона поглянула на напис. І почала розв’язувати стрічки фартушка. Дан посміхнувся. Він виграв. Шкода, що не заключив з Євою парі!

Вона кинула фартушок на бильце пластикового крісла.

Дан подумав, що їй, певно, треба зайти до прибудови і забрати звідти якісь необхідні речі. Він кивнув поглядом на її помешкання. Вона похитала головою. Він взяв її за зап’ястя і вони швидко пішли до машини. Ніхто не звернув на це уваги.

Дан відчинив задні двері, вона пірнула на сидіння.

Двері клацнули. Все сталося надто просто.

Дан сів вперед, поруч із Євою. Єва посміхнулась і повернула ключ.

Авто рушило з місця.

Дорога…

…Соля не була Солею. В дитинстві вона називала себе Мією — від «Соломії».

Але тепер їй просто подобалося розсипати сіль…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). МІЯ

…Коли тобі усе байдуже, ти сідаєш в авто чи потяг і їдеш світ за очі. Ти хочеш відшукати таке місце на землі, де барви будуть яскравими, а звуки нефальшивими. А слова зовсім зникнуть, розчиняться у барвах і звуках. Тому що істина полягає не в словах, навпаки: істина ховається за словами, зникає і тане в них.

Я ніколи не була в Албанії. Але мені здається, що я живу саме там. Чому там? Тому що я там ніколи не була. Тому що чула, що це маленька і бідна країна, якою мало хто цікавиться. А можливо, Албанія — це я? Я існую на мапі ні для кого не цікавою крапкою. Нікому не спаде на думку вчити мою мову — адже я не маю Нобелівських лауреатів, винахідників та більш-менш відомих акторів, що підкорили Голівуд (хоча, раптом — вони є? Треба при нагоді зазирнути до Інтернету)…

Отже, мене звуть Албанія. У світі гадають, що я страшенно переживаю через те, що мало хто згадує мене в телевізійних новинах, газетах та інших джерелах інформації. Хіба що коли на моїй території розгораються локальні війни і маленькі вперті албанці вбивають одне одного через розбіжності в питаннях віри. У світі гадають, що мені неодмінно потрібні світові шоу з зіткненнями літаків, руйнуванням хмарочосів, розлученнями Тома Круза та кольоровими революціями. Тоді про мене заговорять! Але я — хитра маленька Албанія (нагадую, це — моє ім’я!): сиджу собі тихо на мапі, посміююсь, бо мені на все це нас…ати. І я із задоволенням це роблю [зроблю] на свіжому повітрі — посеред мальовничих гірських краєвидів.

Я люблю їсти здорові харчі — часник та цибулю. З хлібом, котрий сама випікаю. Через цю корисну їжу я найчастіше мовчу. Адже як дмухнути [дихнути] на Тома Круза часником? Хоча, гадаю, він так само іноді їсть цей продукт. А коли має зйомки на природі, то якщо припече, може й свіжим зеленим листям підтертись.

Маленьку хитру Албанію теж можна любити. І теж — по різному. В авто чи за сараєм, бо вона — досить невибаглива. А коли іноді виходить на широкі міжнародні простори, до неї може залицятися і сам принц іншої держави. Тоді маленька хитра Албанія пару ночей проводить на шовкових простирадлах.

А потім повертається до своїх кіз, свого часнику, гірських краєвидів, котрі для неї — і батьківщина, і туалет водночас…

— Ти задоволений? — запитала Єва, не дивлячись у бік Дана.

— Цілком, — сказав він і поглянув у люстерко над Євиною головою.

— Що вона там робить?

— Сидить… Ми говоримо про неї, як про тварину, — сказав Дан, — Відверто кажучи, мені не зручно повертати голову.

— Ага… — єхидно почала Єва. — Гадаю, ти не будеш думати про зручність, коли ми зупинимось заночувати. Підібрали маркітантку…

— Я ж не винен, що вона згодилась, — знизав [здвинув] плечима. — Мабуть, їй було там нудно.

— Ага… — знову повторила вона. — Там нудно, а тут буде весело. Може, вона божевільна і зараз закине мені зашморг на шию…

— Не бійся, я його зніму! — засміявся він. — Нас — двоє.

— Троє… Твоєю милістю… — зітхнула вона.

— Ти сама мене спровокувала! — сказав Дан.

— Я просто давно і добре тебе знаю. Тобі все треба негайно, а якщо — ні, ти б мені вже всі печінки виїв. Добре, що я в тебе не закохалась тоді, в інституті.

— Шкода… — посміхнувся він.

— А мені — ні.

— Ти справжній друг, Євпраксіє. Знайдемо когось і для тебе!

Вона штовхнула його в плече. І додала:

— А загалом, мені ці жарти не подобаються. Ми дорослі люди. І їдемо працювати. І твоє благодійництво щодо знудженої на сільських просторах гарненької шльондри тхне звичайнісінькою… м-м-м… Коротше, тим, що вдарило тобі в голову.

Він подумав, що вона таки не права. Хоча, власне, відсотків на двадцять, це було приблизно так. Крадькома поглянув у люстерко. Офіціантка сиділа, трохи відкинувшись, і дивилася за вікно. Її обличчя виглядало втомленим. Мабуть, вона встає о п’ятій, подумав Дан, чи взагалі — працює цілодобово. Адже машини зупиняються біля дорожних забігайлівок будь-якого часу дня чи ночі.

— Ми просто зробили добру справу. Нехай перепочине… — сказав він. — Поглянь, яке втомлене в неї обличчя. Вона зараз засне…

Він знову відчув деяку незручність, ніби йшлося про тварину.

— Ми будемо оберігати її спокій, втрачаючи свій… — Єва знову перейшла на єхидний, іронічний тон, який він недолюблював. — Вона спатиме на підставленій тобою руці в той час, коли поруч хтось звалиться в прірву.

— Що за нісенітниця? — не зрозумів Дан.

Єва теж поглянула в люстерко над своєю головою.

— Вже задрімала… — задумливо повідомила вона і продовжила: — Це не нісенітниця. Колись давно я прочитала оповідання якогось француза. Прізвище, вбий, не пам’ятаю. Це була якась збірка. Тепер ніде не можу її знайти… Там двоє — чоловік із нареченою — пішли прогулятися на природу.

Він був успішним галантним паном, здається, адвокатом, вона — чудовою дівчиною з впливової заможної родини. Вони сіли поблизу водоспаду, над урвищем, поїли, випили вина і дівчина задрімала на його плечі. Він думав про те, що до весілля йому не варто її займати, що вона — чудова партія для нього, що він кохає і поважає її. Що вона буде доброю матір’ю його майбутніх дітей. Одне слово, ідилія. Через якийсь час помітив, що стежкою, яка в’ється понад урвищем, їде дівчина на велосипеді. Вона була не схожа на його аристократичну наречену — проста і природня, без зачіски і мережив, з рум’янцем і здоровим блиском в очах. Звісно, думки його пішли шкереберть, стали більш земними і чуттєвими. А його життя і плани на майбутнє видалися штучними, нудними, безпросвітними. Дівчина доїхала до вузького місця над урвищем, до самого краю водоспаду і раптом — безгучно і моторошно зіслизнула у воду… Це сталося миттєво.

Що зробив наш герой? Спершу відчув шок. І… залишився лежати, тримаючи на плечі голівку своєї нареченої. Далі були різні рефлексії. Він думав про те, що дівчині нічим вже не допомогти — її закрутило у вирі і знесло далеко від цього берега разом із велосипедом. Якщо він здійме галас, йому доведеться давати свідчення в поліції, виправдовуватись, чому не кинувся за нею у воду. Зрештою, це відкладе весілля. Зрештою, наречена подумає, що він — боягуз. Зрештою, вона… спить і свідків цієї події немає. Вони підіймуться і поїдуть в місто. Все забудеться. І він лишився лежати! Ніби нічого не сталося. Потім наречена прокинулась, він ніжно поцілував її і вони попрямували до станції. Цілком задоволені прогулянкою на свіжому повітрі. Потім, вже пізно ввечері, він подумав, що дівчину на велосипеді можна було б врятувати. Тим паче, що плаває він добре… А ще про те, що тепер із ЦИМ йому доведеться жити. До скону.

— Божевільна історія…

— Типова, в метафоричному сенсі… В ній не написано лише про те, що було б, якби він її врятував. Певно, його життя склалося б інакше… Часом одна мить вирішує все і перевертає життя з ніг на голову.

Або навпаки…

Єва замовкла.

Вони їхали повз лани з похилими, вигорілими голівками соняшників. Він подумав зупинитися і набити ними багажник — чи хтось би зупинив їх?

Дорога, рух дивним чином сколихували мозок. Минуло години зо три, як вони виїхали з міста. І зо дві, як на задньому сидінні опинилася офіціантка.

Дорога не була надто мальовничою, а траса — зручною і гладенькою, якими вони бувають за кордоном. Машина увесь час підстрибувала і Єва стиха лаялась. Дан думав про камеру в багажнику. І про те, хто і як живе в селах, що пропливають за вікном.

Можна було уявити, як, впоравшись із господарством, жінки сідають дивитися серіали, поглинають їх, мов наркотичне зілля і намагаються відтворити штучні монологи в умовах вже своєї місцевості, але — подумки, бо звертатися немає до кого. Дон Педро хропе, розповсюджуючи сморід перегару, Хуан Карлос із Мігелем Санчесом зачинилися в стайні, поцупивши слоїк самогону, Паскуалє ще малий і колупається в носі, а Анхель ніколи не ходить до лазні, хоч і вдає з себе «першого хлопця»…

Села були різні. Дан знову сміявся, вказуючи Єві на назви. Проте вона втомилася і вже не реагувала. Дівчина на задньому сидінні спала. Чи вдавала сплячу.

Єдине, що неповторно вражало — маленькі церкви. В бідніших селах це був просто побілений будинок із хрестом на даху. Але були й інші. З позолоченими або блакитними банями, з вітражними вікнами…

— Ти буваєш в церкві? — поцікавився Дан.

— Не часто. Не люблю столичних церков.

— Давай зупинимось біля котроїсь. Подивимось, що там всередині.

Власне, цього разу він вгадав її бажання. У неї самої була потреба зупинитися.

Їй давно, дуже давно — ще там в метушні її роботи — кортіло заїхати до якоїсь маленької церковці. Саме до маленької, сільської, де рушники вишиті місцевими бабусями, а ікони — зворушливо намальовані невідомими малярами.

Єва кивнула. І вони почали вдивлятися в дорогу, обираючи місце, яке б їм припало до душі.

…Мотор заглох. Єва мовчки сиділа за кермом, втомлено схрестивши руки.

Дивилася на церкву за білим парканом. Почався дрібний дощик.

Дівчина на задньому сидінні спала. Данові знову здалося, що вони — єдині у всьому світі. А цей монотонний стукіт крапель по капоту відраховує миті його життя.

— Я стала черствіти, Дане, — раптом сказала Єва. — Я черствію. Це триває давно. Власне, я знаю: відтоді, як триває ця загальна апатія. Хоча я, як інтроверт, ніколи не ототожнювала своє особисте життя із зовнішнім, суспільним… Зараз мені здається, що я — штучна паляниця за склом у музеї народних виробів. Зверху вона виглядає апетитно — слинка котиться… Але такою паляницею можна вбити, бо вона тверда, мов камінь. Але ось так… коли місто позаду, а ця маленька церква — попереду, мені страшно. Все розвалювається і гниє під залакованою поверхнею тієї паляниці, як у фільмі жахів. Здається, зайду досередини і почну качатися по підлозі, як юродива. Якось я таке бачила. І після того перестала ходити до таких закладів…

— Не знав, що ти така вразлива, — сказав Дан. — Давай не будемо заходити. Поїхали далі.

— Ні. Зайдемо. Тільки перечекаємо дощ. Дивись, стежка розмокла. А ми давно нормально не спілкувались. Щоб нормально спілкуватися, потрібен час. Ось такий, як тепер. Дощ, дорога і ця церква попереду. Я навмисне взяла відрядження, щоб виїхати з міста. Сама напросилась. Чому — не знаю, ніби щось вело. Хоча зараз, — вона поглянула на годинник, — так, саме тепер мала б тусуватися на відкритті діамантового бутика. Вітатися, посміхатися, бачити довкола себе тіні.

…Дощ скінчився так само раптово, як і почався. Ніби хтось нагорі перевернув вертикально лійку.

— Ти перепочила? Пішли? — сказав Дан.

Він озирнувся на дівчину — вона ще спала. Вуста її були зворушливо напіввідкриті, мов у дитини.

На церковне подвір’я невідомо звідки вийшов чоловік із банкою фарби. Вони помітили, що паркан було пофарбовано лише на половину. Чоловік поглянув на небо, дістав з банки пензель і почав дофарбовувати паркан.

Єва всміхнулася.

— Ось абсолютно щаслива людина, — сказала вона.

— Ти впевнена?

Єва глянула на нього своїм звичним поглядом — крізь трохи примружені повіки, хитро.

— А ти хочеш перевірити?

Дан знизав плечима. Відкрив дверцята авто:

— Пішли. Зайдемо — і поїдемо далі.

Чоловік, що фарбував паркан, був одягнений у доволі стару куртку-вітрівку і темно-сині потерті джинси.

Дан привітався із ним. Той відповів. Поглянув на його супутницю і одразу відвів погляд.

Єва швидко пройшлась подвір’ям і пірнула в церкву. Надто швидко, зауважив Дан. Він, як годиться (хоча це було для нього щось на кшталт непотрібного ритуалу), перехрестився на порозі і наздогнав Єву.

Вона стояла біля ікони.

— Щось не так? — запитав Дан. — Ти якась бліда…

— Все нормально, — стенула плечима Єва. — Просто цей тип дуже схожий на…

— Який? — не зрозумів він, поглянувши на ікону святого Петра.

— Ну той, на вулиці, із фарбою…

— На кого?

— На Вадима… Ти пам’ятаєш Вадима?

— Твого музиканта…

— Так, так, — швидко промовила вона, ніби не хотіла чути того, що він скаже далі.

— Я гадав, що його вже… немає, що він помер…

— Ні, — знову перебила Єва. — Ні. Це я так, щоб не питали.

Вони присіли на лаву.

Дан погано пам’ятав ту історію. Лишились якісь уривки: як вони всією групою відвідували Євпраксію в лікарні. Вона сиділа на краю ліжка — худа і коротко стрижена, мов після тифу. З непропорційно великими очима на пласкому обличчі…

— Це не він. Точно. Я його ніколи не сприймав. Дивувався, як ти могла в отаке от вляпатись.

Він поклав руку на її долоню. Але це було зовсім зайвим. Вона обпекла його несподівано веселим поглядом:

— Я знаю, що це не він. Але всі, хто хоч трохи схожі на нього, і досі викликають у мене жах.

Вона швидко перехрестилась.

— Жах виганяють жахом, — сказав Дан.

— Що ти маєш на увазі?

— Треба познайомитись. Тоді припиниш [перестанеш] смикатись, побачивши знайомі риси.

— Ще один прикол? — посміхнулась вона.

До церкви зайшла старенька в чорному, сіла за стійку, за якою продавалися свічки, і запитально поглянула на приїжджих: чи будуть купувати, чи вкинуть пожертву в металеву скриньку.

Дан підійшов і вкинув. Купив свічки. Старенька заспокоїлась.

— З міста? — запитала вона.

— Так.

— Як там нині? Тихо? — запитала старенька.

— По-різному, — невизначено відповів Дан. І вирішив запитати: — А хто це там у вас на дворі? Служка?

— Та де там, — радіючи з можливості потеревенити відповіла стара. — Цього панотець привіз звідкілясь минулого літа. Робітник наш. Хороша людина. У нього видіння було…

— Що за видіння? — поцікавився Дан.

— Панотець розповідав, що був цей чолов’яга зовсім пропащий. З тих, що валяються під парканами. Їх зараз повно скрізь… Жаліють їх всі. Так ото лежав він, як кавалок який-небудь, а продер очі і бачить — перед його носом стоїть ікона Святої Діви. Смикнувся, а в руці ще й великі гроші затиснуті. Пішов похмелятися. А тут йому якраз назустріч наш панотець (він тоді чомусь в місто поїхав, вже не пригадую, з якої причини). Побалакали. Опісля повіз його панотець сюди на своєму «Запорожці». То він тепер тут працює, коли чого треба. Сніг розчищає чи дерева обкопує. Різне… І не п’є.

— Зрозуміло, дякую, — сказав Дан. — Справді, видіння — велика річ…

Він повернувся до Єви з ідіотською посмішкою.

— Що тобі сказала стара? — запитала вона.

— Розповіла про те, як цікаво бути богом, — невизначено мугикнув він. — Ну, що — рушаймо далі?

— А той вже пішов?

Дан виглянув у двері:

— Ще ні. А що?

— Нічого, — посміхнулась вона. — Просто я його десь бачила… Не можу пригадати, де саме.

— А я так точно бачив… — промимрив Дан. — Це ж треба!

— Що саме?

— Нічого. Так…

— Пішли.

Вона рішуче підвелася. Він дивився, як вона йде темним коридором і її силует в отворі дверей окреслюється золотою ниткою світла…

Єва підійшла до паркану, зупинилась.

— Архітектоніка останнього мазка свідчить про недостатню імпресіоністичність образів! — несподівано вимовила вона, зупинившись біля маляра.

І Дан, котрий навмисно швидко пройшов вперед, обганяючи Єву, не впізнав її голосу. Дивний вплив минулого, зробив висновок Дан, робить з нас повних кретинів. Він зазирнув в авто — дівчина на задньому сидінні ще дрімала. Дан сперся на капот і закурив, очікуючи на Єву. Відчув всередині дивне тремтіння.

Той, до кого Єва звернулася, підвів голову.

— Я прихильник чистого кольору… — спроквола відказав він.

— Зараз не буває нічого чистого, — заперечила Єва.

— Це тому, що ви не жили на природі. Або не жили так, як хотіли.

— А ви вже досягли великої мудрості життя? — посміхнулась Єва.

— Не зовсім, — сказав він. — Але намагаюсь.

— Цікаво… Чого ж вам не вистачає?

— Того, чого і всім, — свободи.

Єва замислилась. Жах минав. Дан мав рацію. Як просто… Він міг би минути набагато раніше.

— Свободи?… — посміхнулась вона. — Красиве слово… Але без дії воно нічого не важить.

— Так, — погодився він, поставив пензель у слоїк і подивився на неї. — Ви не підкинете мене? Недалеко. Я бачу, ви на колесах.

— Недалеко — це куди? — розчаровано запитала Єва. — Я не таксист.

— Звісно, таксі тут не ходить… — погодився він. — А «не далеко» означає до тої зупинки, де сільський маляр та столична леді зрозуміють, що таке свобода.

Єва поморщилась:

— Які романтичні маляри мешкають в цьому глухому куті! Ви серйозно?

— Ви почали кокетувати. А це означає, що — серйозно.

— Кокетувати? З вами? Помиляєтесь. Ви що — психолог? — засміялась вона.

— Не без того! Природа спонукає…

Вона чомусь не могла відійти, перервати цю порожню балачку, сісти в авто, біля якого її чекав Дан.

— Місто вичавлює з людини всі соки, — вів далі він. — А природа — то зовсім інше. І дорога також. Зникають застійні явища в мозку. Я вам просто заздрю. Маю право?

— Авжеж.

Вона подумала про офіціантку на задньому сидінні свого авто і про те, що день та настрій стають дедалі божевільнішими. Певно, це так впливає присутність Дана, міркувала вона. Був би з нею Юрій Петрович чи Стас — усе було б інакше.

Вона хитнула головою:

— Заздрість — погане почуття. Я вас звільняю від неї. П’ять хвилин на збори вистачить?

Йому залишилось дофарбувати дві дощечки… Він зробив це швидко. І розпрямився. Поглянув на неї.

Вона зітхнула з полегшенням — він був ЗОВСІМ не схожий на перше видіння. Зовсім. Він кинув брудну вітрівку на слоїк з фарбою. Ретельно витер руки. І посміхнувся їй у відповідь. Адже Єва сама не помітила, як заусміхалася. Ні, навіть сміється! Ні, навіть — регоче, мов божевільна…

Біля авто так само корчився Дан.

Бабця виглянула з темного напівкруглого отвору церкви і собі не втрималась від посмішки. Беззубої, беззахисної, дитячої.

— Так не буває? — сказав він.

— Я про це щойно подумала, — відповіла Єва.

— Значить — буває! — кивнув він і простягнув їй руку, — Іван.

Все ще сміючись, вона назвала себе і додала:

— А там — Дан.

Вони пішли до авто.

— Підкинемо людину, — сказала Єва.

— Авжеж, — сказав Дан, простягаючи руку. — Сідайте тут.

Він відчинив перші дверцята.

Коли Дан влаштувався на задньому сидінні, офіціантка вже прокинулась і без найменшого подиву дивилась на четвертого супутника.

Єва натисла на газ. Авто повільно від’їхало від маленької церкви.

Дорога…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). ІВАН

…Часом здається, що живеш в майстерно зробленій залізобетонній кульці за непроникними стінами. Із вмонтованими в стелю камерами, котрі фіксують кожен твій порух. Добре, якщо ти цього не помічаєш. Добре, якщо ти ВДАЄШ, що не помічаєш, Добре, коли і справді — не помічаєш. Тоді життя здається прекрасним!

Але варто лише усвідомити залізобетонність, котра оточує тебе з усіх боків, як ти перетворюєшся на божевільного і починаєш шалено гамселити у стіни — «випустіть мене!». Навіть якщо на протилежному боці від тої стіни, в яку ти до першої крові б’єшся головою, — лежить розкішна коханка, очікуючи, поки ти переказишся. Стоїть стіл із екзотичними фруктами, вином, романтичними свічками. Грає твоя улюблена музика, а по відику крутиться твій улюблений фільм. І все це виразно промовляє: «Ляж і ніколи не вставай! Там, куди ти рвешся, — все те саме! Навіть гірше, — бо не буде стола, свічок, кіно та дивану! Там ти будеш беззахисним перед новизною. Ти здохнеш, не впораєшся. Ляж, доки ще є така можливість. Поглянь, як мирно палають романтичні свічки, як на тебе чекають у теплому ліжку, як музика умовляє зануритись у це все на… йєлав сабмарин… йєлав сабмарин… йєлав сабмарин…».

Чим довше мелодія грає — тим шаленіше ти б’єшся у стіну! Тобі потрібен лише один ковток повітря. Один ковток. Можливо, згубний…

Ти міцніше кусаєш губи. Ти вперто не хочеш оглядатися. Навіть не те, що не хочеш — твоє буття вже не підпадає під поняття бажань чи небажань. Ти вже одурів, думаючи лише про цей ковток. Тобі байдуже, що на столі стоїть їжа та питво.

Байдуже, що каже та, яка лежить на дивані у привабливій позі, сподіваючись, що ти — жартуєш. Тобі байдуже: нехай тебе винесуть звідси, мов Едмона Дантеса в мішку з небіжчиком. Нехай хоч так! Аби відчути, яка холодна вода, яке свіже повітря, який величезний, ні з чим не порівняний цей ковток.

А можна все життя простояти ось так — тихо колупаючи стіну…

…Було вже близько четвертої. По обох боках дороги все ще тягнулися соняшникові лани, обабіч стояли фури з кавунами, і де-ні-де — острівці стихійного продажу помідорів. Помідорами наповнювали відра на кульгавих табуретках. Біля них сиділи бабці, вигрівалися на сонечку в очікуванні на те, що хтось зупиниться. Часом біля такого відра взагалі ніхто не сидів. Тоді було зрозуміло, що торгує овочами дідок, котрий завіявся чи то «до вітру» в зарості, чи то в найближчий придорожній шинок.

— Хочете помідорів? — запитала Єва.

— Сто років не їв таких помідорів! Це ж — «бичаче серце»! — зрадів Дан.

Єва зупинилася біля табуретки з відром. Як на гріх, біля неї нікого не було.

Посигналила. Нікого.

Всі четверо повилазили з машини.

— Дівчатка — наліво, хлопчики — направо… — скомандувала Єва.

Мія випросталась, потягнулась; її червона спідниця коливалась довкола ніг, як прапор. Вона посміхнулась Дану і легкою ходою пішла через дорогу.

«Курва… шльондра…» — майнуло у нього в голові. Агресія виникла ще там, в авто, коли йому довелося сісти поруч із нею. Він відчув, як вона напружилась. Можливо, це було зовсім несвідомо. Точно — несвідомо. Але так було. І він відчув, що сидіти поруч із нею — однаково, що на петельні, яка поволі нагрівається.

Колись давно, у вікно його квартири, в котрій він ще жив з батьками, влетіла кулькова блискавка. Він завмер на ліжку і з жахом спостерігав, як вона обходить, мов обнюхує, стіни; він боявся поворухнутися, притягнути її до себе одним лише подихом, а тому — навіть припинив дихати. Боявся, що хтось відчинить двері і її занесе протягом далі. Кулька облетіла стіни, ледь тицьнулась в стелю і… так само вилетіла назад, до свого дощу. Тепер він пригадав свій страх. І своє бажання — затамувати подих і… ще одне — все ж таки схопити те світло, дізнатися, що в нього всередині і чим це все може скінчитися? Опіком чи смертельним вибухом?

На мить йому здалося, що офіціантка чекатиме на нього в тих придорожніх кущах. Інакше, що значила її посмішка? Дан струсонув головою, простягнув Іванові пачку цигарок. Вони закурили, чекаючи на своїх супутниць. Дан уважно подивився на маляра, намагаючись розпізнати обличчя бомжа, що лежав під парканом. Вирішив, що той був старший. Вони мовчки курили.

За кілька хвилин з протилежного боку дороги з’явилися дівчата. Єва щось говорила, офіціантка відповідала жестами.

— Ну що? — гукнула Єва. — Що будемо робити з цими помідорами?

— Мабуть, їх залишили спеціально для нас, — сказав Дан.

— Ти хочеш сказати, що ми повинні їх вкрасти? — посміхнулася Єва.

— А ти коли-небудь робила щось подібне? — запитав Дан.

— Ніколи, — серйозно відповіла вона.

— А ти? — Дан звернувся до Івана.

Той із цікавістю поглянув на столичних гостей і промовчав. Мію Дан не питав.

— Нас четверо, — сказав Дан, — ми мало знаємо одне одного, нас нічого не зв’язує поміж собою крім дороги і бажання покуштувати ці «бичачі серця». Але що робити, якщо всі ми чесні і порядні люди? — його голос був сповнений іронії. — Доведеться залишитися ні з чим… Або… або поєднатися через злочин!

— Господи, Дане… — зітхнула Єва. — Ти божевільний!

Вона відчинила дверцята авто, просунула руку до керма і відчайдушно засигналила. Всі четверо закрутили головами: чи не вигулькне із заростів господар відра? Ніхто не відгукнувся.

— Тепер зрозуміли? — не вгавав Дан. — Це не помідори — це знак долі!

— Знак — чого саме? — запитав Іван.

— Того, щоб зробити щось непритаманне.

Він рішуче взяв відро з табурета, відчинив багажник, обережно висипав з нього помідори, поставив відро на місце і скомандував:

— Сідаймо хутчіш!

Вони кинулись займати свої місця, немов у лихоманці. Єва натисла на газ. Авто зірвалося з місця. Дан помітив, що у Єви тремтять руки, і посміхнувся.

Якби тепер задзвонила її мобілка, вона, мабуть, не змогла б зронити і слова. Він хотів, щоб мобілка задзеленчала. І хотів послухати, яким голосом вона розмовлятиме… Але нічого не порушило напруженого мовчання.

Авто швидко проминуло чергове село, потім ще одне. Раптом Єва різко загальмувала. Так, що офіціантку знесло на Дана і він відчув, що її волосся запаморочливо пахне якоюсь травою. Він встиг подумати що це, мабуть, любисток…

А потім вони зареготали. Всі разом. І напруга спала.

Вони реготали, мов діти.

— Ну ви, рєб’ята, дайотє! — вигукував Іван.

Сміх і злочин — ось що миттєво здатне поєднати людей, подумав Дан. Сміх нівелює злочин, робить його несуттєвим. Але хіба то такий уже злочин?

Єва поглянула на нього в люстерко.

— Я відчула, що мені чотирнадцять! — сказала вона. — Який жах! Дане, я вже й забула, який ти навіжений! Навіщо я тебе взяла?!

— Щоб зробити те, чого тобі давно хотілось! — сказав він, втираючи сльози. — Пропоную вийти, сісти он там, на ту чудову копицю, і знищити сліди злочину шляхом негайного поїдання!

Вони так і зробили. Помідорів не так вже й багато, адже були вони розміром з кулак. Дан діставав їх з багажника і передавав Мії, котра складала їх у пелену своєї довгої червоної спідниці. Вийшло кожному по два. По два величезних «серця», ще гарячих від сонця, із шорсткою, пружною шкіркою, через яку вчувався справжній аромат, аромат, позбавлений магазинної штучності.

За невеличким рівчаком виднілася копиця скошеної трави. Дан подав Мії руку, допомагаючи перестрибнути рівчак. Однією рукою вона тримала поділ спідниці і це виглядало досить кумедно.

Вони сіли на траву. Мія виклала помідори. Вони схопили їх, немов чарки. Помідори і справді світилися на сонці червоним вином.

— За знайомство! — проголосив Дан. — За знайомство і за нашу дорогу, яка має коли-небудь скінчитися…

Ще ніколи вони не їли таких смачних помідорів!

А головне, помідори були хмільні. Першою це зауважила Єва, на котру накотилася хвиля веселощів.

— Це якісь… наколоті помідори! — зареготала вона.

Її сміх умить заразив інших. Дан звалився навзнак у копицю.

— Точно! — реготав він, — Наколоті! Недарма ж біля них ніхто не стояв!

— Вони чекали на нас! — додав Іван.

Мія крутила головою, дивлячись на кожного, і затуляла обличчя руками — з її очей текли сльози.

— І що далі? — сміялась Єва.

— А далі… — не вгавав Дан. — У нас виростуть роги, крила, хвости і пазурі…

— Або — відпадуть! — додав Іван.

— Або відпадуть… — луною відгукнувся Дан і припинив сміятися. — Якщо ми всі помремо — це я буду винен.

Єва теж перестала качатися по траві і стала серйозною. Вона поглянула на годинник.

— Треба вирушати, — сказала вона, — Інакше ми будемо їхати всю ніч! А я погано воджу вночі…

Це була нагода ще раз подати руку Мії. Дан так і зробив. Її долоня була прохолодною й сильною… Несподівано промайнула думка: якби відчути її на своїй спині — якою б вона стала? М’якою? Теплою? Невагомою? Чи залишила б подряпини? В шлунку щось запекло, спустилося нижче. Дан розлютився, ледь не плюнув собі під ноги. Клята офіціантка. Каліка!

Вони побрели до авто. В траві голосно дзюркотіли коники.

Дорога…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). ДАН

…Ось уже понад рік він майже не читав газет. Хіба що іноді отримував «лінки» від друзів з різноманітними новинами культури. Політика його більше не цікавила.

Ізолював себе від всього цього цілком свідомо і зовсім не шкодував, адже в голові значно посвітлішало.

Однак нещодавно, слухаючи по радіо виступ якогось чергового патріота, — з тих, хто, розбуджений посеред ночі ладен виголосити цілком пристойну промову, якою решту свідомих громадян аж до кісток пройме, — відчув, що в його просвітленій і вже майже аполітичній голові назріває певне почуття, котре можна було б охарактеризувати коротким словом: «досить».

Тобто, подумалось йому, башта зі слонової кістки (навіть якщо ця башта — в десятиповерховому вулику) — річ добра, але з неї колись треба вибиратися. Можливо, це «колись» настане не так скоро. Але неодмінно настане. Йому спало на думку, що інтелігенція, як і годиться будь-якій інтелігенції в будь-якому куточку світу, дуже довго відмивається від лайна.

Ще б пак! На те вона й інтелігенція. Вона ж не може просто так підібрати з землі окуляри, знайти свій капелюх і рушити далі в брудному одязі! Це їй не личить…

Кілька років тому він і подібні до нього надто голосно кричали і надто щиро вірили. Адже інтелігенція схильна до віри у порядність та справедливість (за те її у всі часи і лущать, мов горішки).

Наївна інтелігенція гадала, що скоро прийде хороший дядечко і одразу принесе щастя на лопаті. По три кілограми — кожному.

Лопата і справді з’явилася. І на кожного з неї таки висипалось три кілограми… відбірного лайна.

Що в такому випадку робити інтелігентові?

Він не кидається бити пику, не галасує, не викликає міліцію. Він розгублено заклякає — так, як і стояв. Із роззявленим ротом.

А потім понуро бреде додому. Може навіть поплакати дорогою…

Він повільно знімає забруднений одяг. І починає відмиватися.

Відмивається, варто зазначити, ретельно і довго. Адже лайно, в котре тебе вмочили, досить липке. До того ж треба оговтатися і від несподіваного розпачу. А цей процес — ще довший.

Спочатку вода буде текти по обличчі, змішуючись зі слізьми (інтелігенти часом бувають дуже вразливими). Але згодом він і сам не помітить, як почне щось тихо наспівувати (інтелігенти часом наспівують, приймаючи душ).

А потім брудні потоки зміняться на чисті. І він зрозуміє, що нарешті відмився.

І… почне приходити до тями. Цей процес також триватиме довго — рік, два, можливо, навіть три… Але минеться і він.

І тоді він почне одягатися. В чисте. І знову неквапливо. Але це «одягання» нагадуватиме кадри з фільму зі Сталлоне, де герой з приємною посмішкою підперезується двома патронташами, прилаштовує за плечима вогнемет і робить останній штрих: накладає на дві виголені щоки «бойову розмальовку» імені племені мумба-юмба.

«І ось тоді, — подумав Дан, — ми більше не кричатимемо на майдані.

Ми будемо просто йти.

Мовчки. І довго.

Так само довго, як і відмивались…»

Він не помітив, коли задрімав. Просто відключився, як йому здалося, хвилин на десять. А коли від голосу Івана розплющив очі, то злякався, що спав із відкритим ротом. Може, ще й хропів?

Він скоса поглянув на сусідку і заспокоївся думкою, що вона не могла чути його сопіння. А парочка попереду надто захопилась розмовою.

— Ми перебуваємо в стані очікування. Найнеприємнішому, до речі, з усіх людських станів, — говорив Іван. — Це ніби набирати в гумову кулю воду з-під крана. Стоїш, тримаєш її. Тупо чекаєш, поки вона наллється «під зав’язку». А гума лише розтягується й розтягується. Ось такий паршивий стан. До тієї миті, доки ця чортова гума лусне. Так от. Ми перебуваємо в стані очікування і спостереження.

— Не найкраща позиція. Інтелігентська… — промимрив зі свого сидіння Дан.

— А у нас немає вибору! — відказав Іван і додав: — І сенсу щось робити… Хіба що, ось так…

Він кивнув на дорогу, що стрімким потоком мерехтіла за вікном.

— … красти помідори? — саркастично кинув Дан.

Вони замовкли.

Дан згадав, як кілька років тому із почуттям радісного захвату стояв у мільйонному натовпі посеред центрального майдану. Він знав, що це лише перший етап, на якому базується будь яка революція, етап «підйому мас», на зміну якомумає прийти другий — коли «у верхах» почнеться перерозподіл влади. Але розмах другого етапу не мав ніяких меж і ніякого здорового глузду. І такі, як він, як Єва, як тисячі інших опинилися на дні величезного розпачу.

Не залишалося нічого іншого, як іронізувати над тим пафосним протистоянням посеред зими, і над самим собою. І в черговий раз упевнюватися, що нічого не може змінитися, доки влада, мов піч, наб’ється доверху вуглем і задихнеться від власного чаду. Сконає. Згасне сама собою. І прийде хтось інший. Зовсім інший.

«Хіба що — месія…» — посміхнувся Дан зі своїх думок і помітив, що офіціантка посміхнулась у відповідь.

«Ото дурепа…» — подумав Дан.

Знову почався дощ. Спочатку дрібний. А потім з неба посипались доволі крупні виноградини. Єва з’їхала на узбіччя і зупинилась.

— Все. Набридло! Перечекаємо…

Виноградини стукали по даху авта, розбивалися об скло та засліплювали дорогу.

Тиша, сповнена цим стукотом, здавалася ще тихішою, точніше — затишнішою. Ніби вони сиділи на дні глибокого урвища.

Дан відкинувся на сидіння і знову, як минулого ранку, уявив світ давно потонулим і зниклим у всесвітній повені. А вони — єдині, хто лишився. І зараз авто попливе, підхоплене течією, по утворених між горами річищах, випливе в море, потім — в океан, і їх винесе кудись до… Індонезії…

Він оглянув пасажирів. Всі сиділи мовчки і, здається, відчували те саме.

— Ніби кінець світу… — посміхнулася Єва. — Лишається хіба що сповідатися…

— Ага, — сказав Дан. — Помідори ми вже крали.

— До речі, не найтяжчий злочин.

— А хіба у вашому арсеналі є тяжчий? — спитав у Єви Іван.

Єва замислилась:

— М…м…м… А ви вже готові виконати місію сповідальника?

— Принаймні, я можу вислухати, — відповів Іван. — Мені доводилося це робити.

— Так, я ж забула… — сказала Єва. — Ми забрали вас зі святого місця…

— Немає над чим іронізувати. Майже всі люди є не-вис-лу-ха-ни-ми… — він сказав це чітко, розбиваючи слово на склади. — І в цьому їхня найбільша проблема.

— Я не бачу в цьому проблеми, — відказала Єва. — Я, наприклад, втомилася від розмов. І від того, що щоденно мушу когось вислуховувати, відповідати, а ще гірше — заспокоювати.

— Просто це не ті розмови… — продовжив Іван. — У кожного є що розповісти. Але не у кожного є — кому. Краще — незнайомим. Тому ми так радо балакаємо в потягах… Адже знаємо, що за кілька годин не побачимо одне одного…

— У мене немає таких [подібних] пересторог! — вперто промовила Єва. — Я завжди кажу те, що думаю!

— Навряд чи… — сказав Іван.

— А не пішов би ти… під дощ?

Це пролунало досить незлісно. Єва витягла з кишені пачку цигарок, відчинила віконце, в яке одразу влетіло вологе повітря, — ніби мокрою ганчіркою хльоснуло по щоках. Єва закрила віконце, сховала цигарки.

«Е-е, подруго…» — подумав Дан.

— Ви… ти… виженеш мене під цю зливу? — звернувся Іван до Єви.

Данові стало ніяково, ніби він підслуховував. У нього з’явилося чітке відчуття, що те, про що вони говорять, — лише збурювання повітря. А справжню розмову почути неможливо.

Він поглянув на свою сусідку. Та сиділа з замріяним обличчям, споглядаючи каламутне скло. І Дан із жалем подумав, що вона не чує дивовижного звуку падаючих виноградин і цієї всесвітньої тиші. Але й, слава Богу, не є свідком цього недоречно-ідіотського флірту.

Єва стенула плечима.

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). ЄВА

«Господь збереже [оберігатиме] мене. Адже він знає, що мою місію ще не закінчено…» — з посмішкою подумала Єва, їдучи в таксі принишклим післяноворічним містом.

— До якого вас терміналу? Далеко зібралися? — запитав, повертаючись до неї, водій.

Єва невизначено похитала головою. Не буде ж вона вдаватися до пояснень, що вирушає до Амстердама, звідти — через Сінгапур до Куала Лумпура, а вже потім — на Лангкаві!

Тобто, на інший край світу: де тепло, де світить сонце і, як повідомляли в програмі новин, — тридцятиградусна спека.

Так далеко вона ще не їздила ніколи. Так далеко і — сама…

Місто було сіре й порожнє, проте на аеровокзалі тривало бурхливе життя. І людей було багато, як ніколи. Попереду ще купа свят — Різдво, Старий Новий рік, Водохреще.

Щохвилини оголошували відліт літаків. До Рима, Риги, Відня, Парижа, Праги, Осло, Афін. Куди лише не виїжджали! Головним чином — «наші». Це легко було вирахувати за вбранням жінок.

Хутро, дублянки, чоботи на високих обцасах, золоті прикраси, яскравий макіяж. Єва посміхнулася: горе-мандрівниці! Мабуть, вирушають уперше. Ще не куштували пригод, коли на твою леопардову шубку десь на затишній закордонній вуличці летить пакетик з олійною фарбою. Іноземки в порівнянні з ними виглядають, як справжні бомжихи!

Єва теж нагадує сама собі опудало: потерта вельветова куртка, джинси та розтоптані (тому й зручні!) замшеві чобітки.

Все одно доведеться викинути…

Всю дорогу до Нідерландів вона проспала. Навіть очей не розплющила, коли стюардеса сама відкрила її столик і поставила на нього коробку зі шматком ще теплої піци та салатом. Їсти не хотілося. За три години перельоту до батьківщини «червоних ліхтарів» і тюльпанів вона зовсім не зголодніла.

Вийшла по довгій «кишці» в просторий зал аеропорту і досить вправно знайшла потрібний для пересадки «гейт», хоча довелося довго йти [рухатись] ескалаторною стрічкою повз принадні ятки з лахами. Але Єва навіть не зупинилася. Лахи більше не вабили її. Ганчір’я та парфумів вона набачилась досхочу. Часом їй навіть здавалося, що весь світ потонув у цих лахах. А ще — у виробах харчової промисловості, тобто — у безтямній обжирайлівці. Особливо гостро це відчувалося саме в такі святкові новорічні дні.

Пересівши на літак до Сінгапуру, Єва знову попросила Господа не вкорочувати її днів. «А чи він мене чує? — подумала вона. — Буде відомо лише за тринадцять із половиною годин! Який жах…»

Літак був велетенським, елегантного і трохи моторошного чорного кольору. Єва ще ніколи не бачила нічого подібного! Двоярусний «Титаник»!

Знайшовши свої місце, зняла і запакувала в пакет куртку, скинула вовняні шкарпетки. Переодягнутись у спідницю та дістати босоніжки вирішила перед самою посадкою. Думки були досить побутові.

Зручно всівшись у крісло і одягнувши навушники (Єва увімкнула 13-й канал із класичною музикою), почала виписувати в нотатник з «Путівника» те, що могло їй знадобитись:

Дякую — «терема косіх»

Доброго дня — «сламат тенгахарі»

Я хочу — «сайя мау»…

Пити — «мінум»

Туалет — «тандас»

Скільки коштує — «брапа харганья»

Так — «йя»

Ні — «тидак»…

Потім, слухаючи музику, відключилась.

Нічого дивнішого за сон, котрий огорнув її в небі на шляху до «Малесі», Єва ще не бачила. Вона сиділа із заплющеними очима і не відчувала, що насправді — спить. Думала віддразу на десяток різних тем, але це не було обтяжливо, як то трапляється через безсоння. Думки пливли крізь неї самі по собі, ніби Єва не мала до їхнього народження жодного стосунку. Це було подібне до демонстрації, коли ти стоїш на трибуні, а повз проходять різнобарвні колони.

…Колони суматрійських біженців, що прибули на цю землю в чотирнадцятому сторіччі, португальських хрестоносців із закривавленими невинною малайською кров’ю списами. Потім — голландці, британці. Британці вели за собою нескінченні вервиці індійських рабів. За ними дріботіли китайські родини, що тікали сюди від голоду, і японські воїни, що безжально катували китайців щотижня… Весь цей нереальний, різнобарвний тропічний потік називався Малейсія або Малейша — залежно від вимови кожної з трьох націй, що закріпилася на землі, котра зараз пропливала глибоко під нею. Скоро доведеться туди пірнути…

…Розбудив стюард. Він віз проходом візок із напоями. Єва взяла тонік і томатний сік. Стюард поклав на столик пакетик із фісташками.

Єва дістала з наплічника пластикову пляшку бурбона, купленого в «Дьюті фрі». Залпом випила зі склянки тонік і налила в неї грамів сімдесят бурбона. Стало тепло. За круглим віконцем мерехтіли червоні вогники на крилах. Вони мерехтітимуть так довго, подумала Єва, що зараз на них краще не дивитися. Набридне.

…Крім дивного імені, котре Єва не любила називати повністю, у неї були дивні очі — надзвичайно сині (немов вона була в лінзах). І коли один заможний пан, аташе чужої країни, поглянув у ці очі, він зрозумів, що перед ним жінка, в якій відчувається справжня порода. Як бувають породистими вузькі, мов папір, мисливські хорти. Особливо «породистими» здалися йому її очі. В них він одразу побачив відсутність будь-якої реальності. Ці очі втягнули його з такою потужністю, мов були двома гвинтами пароплава, а він — дрібною салакою, що не має сили на спротив.

…Єва летіла в двоярусному повітряному судні і час від часу попивала бурбон. В салоні пахло їжею: десь там, на початку крісел, стюарди вже роздавали великі пластикові коробки. Єва подумала, що нині в дорозі неможливо зголодніти. На ввічливе запитання англійською, чемно відповіла, що воліла б обрати «чікен».

Вона поглянула на монітор, що висів посеред салону і показував на карті шлях літака. Придивившись до карти, Єва зауважила, що «чікен» вона споживатиме, пролітаючи над Бангкоком. Потім вона загорнулася в ковдру. Той же монітор сповістив, що за бортом — мінус 57 градусів…

Вона знову заснула. І цього разу, хоч як це дивно, спала добре й міцно, аж поки почула голос з динаміка, котрий сповіщав про приліт до Сингапуру. Люди заметушились і вишикувались в чергу до туалетів — перевдягатися. Стюарди в черговий (і останній!) раз рознесли каву, йогурти, фрукти. Єва обрала каву. Літак м’яко приземлився.

В Сінгапурі йшов дощ і зовсім не було сонця, як і там, звідки вона прилетіла.

Цей аеропорт, один з найбільших у світі, світився новорічними вогнями та приваблював низкою бутиків. Довгим переходом Єва вийшла до внутрішнього потягу і доїхала до позначеного на квитку «гейта». Вона йшла такою упевненою ходою, що за нею ув’язалася родина росіян, прямуючих на Балі. Побачивши, що Єва зупинилася перед табло з написом «Куала Лумпур», огрядний батько сімейства, зодягнутий у квітчасті шорти, з ненавистю поглянув на неї і повів родину назад — блукати далі, відшукуючи інші шляхи до омріяного острова.

Єва пройшла паспортний контроль. Подорожувати лишалося ще години зо дві, а може, й менше: сорок хвилин до Куала Лумпуру і ще стільки ж до Лангкаві.

За круглим віконцем літака було волого й душно, мов у лазні. «Чому я всюди воджу за собою дощ?…» — подумала Єва.

…Останній літачок був маленький. Його хилитало в повітрі.

Єва не помилилася: хвилин за сорок його шасі вже торкнулося землі.

Ще в Сінгапурському літаку завчасно зняла зі своєї шиї низку чорних перлів. Поклала їх назад, у «футлярчик», тобто у цупкий конверт із вже написаною адресою.

В цьому аеропорту було тихо і порожньо, мов у фільмі за Стівеном Кінгом. Вона йшла поруч із жінками в чорних паранджах і думала, що це — красивий, а можливо, найкрасивіший одяг у світі!

Потім, спустившись ескалатором до нижнього залу, легко підхопила з транспортера свою невелику валізу і попрямувала до виходу. Але йшла якось боком, ховаючись за зграйкою жінок у чорному вбранні.

Їй пощастило непомітно прослизнути повз чорнявих малайців, що купчилися біля турнікету, здіймаючи догори таблички та щось вигукуючи туристам. Вони були малі, тендітні і смагляві; лише один із натовпу вирізнявся зростом та білизною шкіри.

Він напружено вдивлявся в усіх новоприбулих, але не помітив Єву, бо та ніби перетворилась на ящірку.

Єва, низько схиливши голову, обійшла натовп. І озирнулася на спину в білій сорочці, котра незворушно височіла серед метушливих малайців. Постояла, ховаючись в кіоску з китайськими прикрасами.

Спина була широка і надійна.

Вона могла б сховати за собою сто таких Єв!

Єва знала, що під лівою лопаткою є родимка…

Єва знала, що її життя дійсно може перетворитися на те, про яке вона мріяла з дитинства.

Єва глибше занурилася в прикраси, що звисали і коливались над її головою. А потім рішуче пішла до виходу.

Коли вона вже виходила на вологу і парку післядощову вулицю, маленький чорнявий служка в зеленій уніформі люб’язно притримав перед нею двері.

— Мерсі, — подякувала Єва.

І швидко вийшла з аеропорту…

— От бачиш, — сказав Іван у повній тиші, — Ти вже замислилась…

Єва тряхнула [труснула] головою і подивилася на нього.

— У кожного є те, про що він мовчить. І ніколи не скаже. Хіба що в потязі. Ти маєш рацію…

Їй більше не хотілося розмовляти. Краще слухати, як дощ барабанить по даху машини. Чудовий, заколисуючий звук. Підступна тиша. Підступне відрядження. Підступна дорога. Підступні спогади. Єва механічним рухом дістала цигарки, відкрила віконце. Зовсім недоречно в її голові постав розмитий образ маленького хлопчика — з темним волоссям і великими карими очима. Хоча іноді він з’являвся іншим — зі світлим волоссям і блакитними очима. А бувало — рудим, із веснянками на носі. Але завжди вона чула від нього одне й те саме слово: «А-блі-коси…».

«Морелі, — виправляла вона, — Це — морелі. Послухай-но, яке красиве слово!»

Але він завжди промовляв «аблікоси» і її серце стискалося від ніжності. Єва подумала, що якби першим словом її ненародженого сина було щось інше, вона б однаково навчила його вимовляти саме це.

Щоб відчути, як від цього солодко стискається серце…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі, продовження). ЄВА

…Будинок стояв на березі затоки і нічим не відрізнявся від інших — двоповерховий, обшитий чорним деревом. На подвір’ї, посеред охайно підстриженої галявини нереально синьо світився басейн.

Дон Санта сидів біля нього в білому шезлонзі, вкритому пухнастим махровим рушником.

Дон Санта думав про своє життя і дивився на воду.

Колись давно він і гадки не мав про Малакську затоку. Вірніше, не уявляв, що матиме тут прихисток у вигляді будинку з мансардою та басейном. А коли надійшов час щось вирішувати, просто тицьнув пальцем у карту. Із зухвалою думкою про те, що може собі це дозволити. В який куток потрапить палець, було байдуже — головне, це було можливо. Хоч і безглуздо, по-хлоп’ячому. Проте тепер він може двічі на рік тікати сюди від справ. І думати про своє життя. Так, як оце зараз.

Дон Санта відкрив бляшанку пива. Він не міг відучити себе від юнацької звички пити пиво лише з бляшанки.

Думав про те, що в нього вже все є. І багато чого було. І саме тому більше немає чого бажати і на що сподіватися.

Хоча він чудово розумів, що думати так — зарано. Але думав, бо відчував: це — правда.

Свята правда…

Він посміхнувся. Тому, що Санта — його ім’я! Адже все, до чого він ставився серйозно і відповідально, він називав «святим». Така звичка приклеїлась давно. І для багатьох стала його іменем…

Отже, гріючись на вологому, як і його рушник, сонечку, Дон Санта подумав про те, що… зараз з будинку вийде його дружина. І він скаже їй:

— Помасти мені плечі.

Або ні, не так. Вона вийде і скаже сама:

— Ти спечешся. Давай я помащу тобі плечі.

Візьме жовтий тюбик, вичавить з нього крем. А потім невагомими дотиками почне змащувати його тіло.

Він буде ловити її руки, а вона ніжно відбиватиметься, промовляючи:

— Не заважай, дурнику! Згориш. Що я тоді з тобою, таким недоторканим, робитиму?!

Потім вони захочуть їсти.

І поїдуть на набережну в рибний ресторанчик. Там, у холі, у великих акваріумах плавають різномасті риби, лангусти, горами лежать устриці. Але він знає, що вона ніколи не тицьне пальцем у живу рибину і не плескатиме в долоні, як це роблять інші, спостерігаючи за кухарями, що виловлюють нещасну срібну красуню з метою миттєво її обпатрати і засмажити.

Отже, він візьме їй тигрові креветки, щупальця кальмарів під солодким соусом. А собі — відбивну з філе червоної риби і, звісно, пиво. В бляшанці. І суворо накаже чорнявому офіціантові не подавати склянку.

За обідом вона мовчатиме, поглинута своїми креветками. А потім підніме очі, сьорбне з його бляшанки і скаже:

— Я вагітна.

І додасть, ледь стримуючи посмішку:

— Свята правда…

…Потім вона довго буде вагітною — безкінечних дев’ять місяців!

За ці місяці вони встигнуть поїхати туди, куди мріяли, щойно побачивши одне одного, — в Альпи. Вона буде в червоній куртці. З почуття солідарності він не спускатиметься на лижах з гір.

Одного вечора він поцілує її в живіт і прикладе до нього вухо, аби почути, що йому скаже син.

Потім настане період його найбільших хвилювань — сьомий місяць, коли вона втомлено скаже:

— Я надто стара для всього цього!

А він, переляканий, почне переконувати, що всі свідомі жінки усього цивілізованого світу народжують саме в її віці. І це — цілком природно.

А ще він скаже, що у неї — веснянки на носі. А веснянки бувають лише у таких от сопливих дівчаток.

Потім вони разом народжуватимуть сина. І йому знову доведеться добре посперечатися. Адже спочатку вона буде категорично проти. І матиме, на її погляд, вагомі аргументи. Такі, які можуть висловити лише жінки її дикої і прекрасної у своїй дикості країни. Але, зауважить він, ці аргументи — не для нього!

— Свята правда, — скаже він. — Ми зробили це разом. Чому ж ти маєш бути сама? Це не чесно! Я триматиму тебе за руку!

— А якщо я тебе вкушу за неї? — хитро примружиться вона.

Тоді він задере рукав своєї сорочки аж до плеча і скаже: «Кусай! Мені не шкода!»

І вони сміятимуться.

А потім від того шаленого сміху він помчить її в авто до найкращої лікарні. І вона зрозуміє, що він — не такий, як інші, котрих вона знала і котрих боялася. Що йому байдуже, чи п’є вона нектар з квітів, чи лежатиме ось так, у цьому жахливому кріслі. Байдуже тому, що він любить в ній і те, й інше…

…Це вона назвала його Доном. Бо в нього смаглява шкіра, чорне волосся і перстень на мізинці — як у сицилійського хрещеного батька.

Назвала — і більше ні про що не хотіла чути. Лише — Дон Санта. І йому це одразу сподобалось. Вона мала право називати його так, як заманеться.

Дон Санта ніколи не припускав, що так кохатиме.

І ось — на тобі!

Ніби бог-картяр дав по носі останнім козирем. Тепер він береже цей козир, як святиню.

«Треба підрівняти газони… — подумав Дон Санта. — Тут все має бути добре. Завжди. Щоб вона ні в чому ніколи не розчарувалась…»

Він обвів очима подвір’я. На чому він зупинився?

Альпійські гори… Червона куртка-аляска, під якою вже живе [дихає] його син… Дон Санта втягнув ніздрями повітря і цей вдих відгукнувся всередині непритаманним йому схлипом.

…До низького паркану під’їхав листоноша — знайомий хлопчик-школяр на велосипеді. Він тримав у руці цупкий конверт прямокутної форми.

Дон Санта взяв його до рук. Власне, міг би й не брати, бо одразу здогадався, що там…

— Мерсі… — сказав він услід хлопцеві. Зовсім недоречно, адже той вже завернув за ріг вулиці…

«Аб-лі-ко-си» — знову подумки повторила Єва, дивлячись у вікно, і їй здалося, що це залите водою скло — її обличчя, в той час, коли воно зберігало холодний сухий вираз.

— Годі. Рушаймо, — коротко сказала вона. — Дощ закінчується. До міста — година їзди. Знаю там один недорогий готельчик.

Доведеться переночувати.

Вона взяла мобілку, набрала номер і сказала в слухавку:

— Ми не встигаємо сьогодні. Дорога погана — дощ. Скільки триватиме фестиваль? Ага. Добре. Заночуємо в готелі. Не кричи! Ти ж знаєш, я не воджу в темряві! Коли я тебе підводила?

Дан зрозумів, що вона телефонує «начальству» і зауважив інтонацію, від якої навіть йому стало моторошно. Дан уїдливо посміхнувся.

— Богдан? Він у порядку. Припини… Це не смішно. Бувай, — Єва натисла на відбій і завела мотор.

До самого міста на дорозі не зустрілося жодного села, проте обабіч тяглися соняшникові лани. Дан вже відверто хотів їсти.

— Що за готель? — запитав він.

— Відомчий, — відповіла Єва, — На чотири номери. Але ресторану там нема. І взагалі місто таке… Ну, там ми, мабуть, не поїмо. Хіба що збігаємо в гастроном…

— У нас єдиний вихід — наламати соняхів, — сказав Дан. — Я вже зголоднів.

Супутники відмовчувалися. Офіціантка, звісно, не могла нічого сказати, а у маляра, подумав Дан, мабуть, в кишені вітер свище; він узагалі принишк. Дану стало нудно. Йому не хотілося в’їжджати в будь-яке місто. На будь який асфальт. З-за рогу знову випірнуло село.

Охайне, з білими хатами, схожими на котеджі.

— Тут має бути кав’ярня, ви ж бачите — село не з бідних! — пожвавився Дан.

— Я можу вийти тут… — тихо сказав маляр.

Дан зрозумів, що не помилився: свище таки вітер. А ще зрозумів, що цей випадковий супутник не дозволить себе пригощати. З дівчиною було простіше.

— Вже темніє і я не впевнена, що нас тут нормально нагодують, — відповіла Єва.

Навіщо вона це сказала?! Нудьга зійшла з Дана, немов тягуча хвиля олії. В нього заблищали очі.

— А хочете я зроблю так, що нас тут нагодують по-королівському? Таку «поляну» накриють!..

— Що за маячня? — процідила Єва.

— А ти забула? Еге ж, мадам, ви швидко забуваєте шалену журналістську юність! Хоча у вас на обличчі — жодної зморшки! Одне слово, так… Зупинишся, щойно помітиш сільраду! — весело наказав він.

— Навіщо? — спитав Іван.

— Побачите. Тільки не заважайте! Це не важче, ніж красти помідори! Але — набагато веселіше.

«Сільрада» було розкішна. Перед нею здіймався пофарбований срібною фарбою пам’ятник — бюст лисого ватажка пролетаріату, переробленого за допомогою приварених каски та окулярів на льотчика-винищувача.

На першому поверсі світилося заґратоване вікно. Єва зупинила авто і запитально глянула на Дана.

— Що ти надумав, чудовисько?

— Нічого особливого, — відповів Дан. — Я хочу нормальної вечері. М’яса, печені з кров’ю. Шашликів. Горілки. І — щоб пісні лунали на все поле!

— Здурів?

— Ага! Виходьте! І мовчіть. Дай-но один сигнал!

Він відкрив дверцята і свіжий дощовий вітер, мов наелектризований його енергійною впевненістю, увірвався до машини.

Єва покірно натисла на кермо.

Тієї ж миті до вікна припала огрядна жіночка з величезним кучерявим «гніздом» на голові. Вона щось гукнула вглиб кімнати і в другому вікні виник молодик у джинсовій куртці.

Дан швидким і впевненим рухом відкрив багажник, дістав кофр, розпакував камеру і професійним рухом здійняв її на плече, тицьнувши в Євині руки мікрофон із «лейблою» відомого телеканалу.

Обличчя спостерігачів у вікні витяглись і зникли в напівтемряві. За мить обоє стояли на порозі й із тривожною [настороженою] увагою дивилися на приїжджих.

— Доброго здоров’я! — весело привітався Дан. — Гостей приймаєте?

— Якщо гості добрі, то чому б не прийняти? — напружено відповіла жінка. — А хто ви такі, звідки?

Дан назвав програму і вказав на назву каналу, наліплену на мікрофон.

— Будемо знімати сюжет! — повідомив він. — Ми в кожному селі нині знімаємо. Не все ж столицю показувати! Де ваше начальство?

— Ой! — заклопоталася жінка, — а чи є дозвіл? Чому не попередили? Робочий день вже закінчено. А голова десь… у… у полі…

— Нічого страшного, — сказав Дан. — Сьогодні перепочинемо, дещо зафіксуємо, а завтра — продовжимо. А який дозвіл? Зараз — свобода слова. До того ж, наше завдання — робити гарні замальовки. Так що — фарбуйте губи, мадам!

Він підійшов до жінки, потис їй і хлопцеві руки, назвав себе та представив «команду».

Жінка зашарілася. Вона впізнала Єву.

— Біжи-но швидше до голови! — наказала вона хлопцеві. Той зірвався з місця. — Проходьте, будь ласка, — вона відсторонила бюст від дверей. — Я зараз з дороги вам хоч чаю зроблю, а вже прийде голова — розбереться. Відверто кажучи, у нас тут сьогодні весілля… Я от сама збиралася… Ще хвилина — і ви б тут нікого не зустріли.

— О! Весілля! — зрадів Дан. — Це чудово! Це колоритно. Те, що треба.

Він чемно притримав двері, пропустивши уперед пані з сільради та решту. Офіціантка здивовано дивилась на нього, обличчя Івана випромінювало цілком упевнений вираз. Єва нарешті посміхнулася. Вона згадала, як багато років тому їздила по селах збирати фольклор. Найкращі спогади!

Жінка завела їх до великої кімнати на стіні якої було старанно вимальовано зелений лан із комбайном на дальньому плані та висіли різноманітні вимпели, а також прапори — потертий оксамитовий червоний із бляклими золотавими написами та новенький, жовто-блакитний.

— Зара, зара… — приказувала вона, дістаючи з шафи великі чашки. — Такі гості… такі гості…

Єва із задоволенням відзначила, що чашки були такі самі, як колись у її бабусі — трохи пощерблені, із синім кобальтовим обідком. Офіціантка почала допомагати господині, як і годиться офіціантці. Іван оглядав картину на стіні, а Дан — увімкнув камеру.

— Як вас звуть? — запитала Єва, відчуваючи деяку ніяковість перед доброю жінкою.

— Марією називають, — відповіла та.

Вона вкинула в чашки по столовій ложці розчинної кави і до верху налила води. І це теж видалось Єві зворушливим.

— Такі чашки були в моєї бабусі, — чомусь сказала вона, — Такі самі. Їх вже, мабуть, не випускають…

— Ну ось… — сказала жінка і з надією поглянула через вікно на дорогу, очікуючи голову сільради. — Ну ось… Так ми тут живемо. План виконуємо. Навіть молодь у нас є, не тікає. Бо наш голова…

Якраз в цю мить під сільрадою зачувся шурхіт шин.

— А от і він! — радісно зітхнула Марія.

Єва гнівно поглянула в бік Дана: ну, давай, викручуйся!

До кімнати стрімко увійшов чоловік у сірому костюмі, із краваткою, зсунутою на бік. Було помітно, що гості відірвали його зовсім не від керівництва посівними роботами. Він був веселий, розпашілий і говіркий. Одразу кинувся до Мії, обійняв, потис руку, з напівоберта розцілував ошелешену Єву, поторсав за плечі Івана, ляснув Дана по плечі.

— Петро Петрович! Петро Петрович! — назвався, звертаючись до кожного. — Дуже, дуже приємно! Зараз негайно — за стіл! Негайно і без заперечень! У мене, тобто у моєї старшої — весілля! Досиділась, коза, до тридцяти! Отже, сьогодні — фух! — щасливий день! А тут ще й телебачення! Ото диво! Всі справи — завтра. І план, і лан! Поїдемо, обов’язково поїдемо, і передовиків всіх представлю!

— Ми не проти, — сказав Дан, — весілля нас теж цікавить!

— А як воно мене цікавить! — радо відгукнувся Петро Петрович. — А тут ще й такі гості! Я вас так і відрекомендую — скажу, що телебачення приїхало весілля знімати! Вам — дрібниця, а мені — приємно! Пішли, пішли! Ви якраз вчасно!

— Ну що я казав? — підморгнув Дан супутникам. — Все законно. Ми бажані гості!

— Маріє, зачиняй-но все тут! — звернувся голова до жінки. — Поїхали! Тут недалечко. Авто можете залишити тут. У нас охорона є!

Село справді було великим і заможним. Дан відзначив, що дороги, навіть на бічних вулицях рівні, заасфальтовані, а подекуди йде будівництво нових об’єктів.

«Газик» звернув ближче до лану, оточеного ліском, і за мальовничим пагорбом відкрилася панорама, схожа на кадри з телесеріалу про рабиню Ізауру: у вечірньому серпанку мерехтіли різнобарвні вогники на паркані, за яким постала досить велика садиба. Грала музика, били барабани.

Ворота оповиті гірляндами штучних квітів. По периметру всього подвір’я було натягнуто брезентове шатро — від дощу. Під ним — довгі столи, поставлені літерою «П».

Щойно гості увійшли у ворота, музики заграли нову, урочисту мелодію, а жінки заметушилися, ставлячи на вільний куток столу чисті прибори. Петро Петрович підійшов до мікрофона (це також передбачалося, причому в самому центрі «зали»!) і з гордістю представив знімальну групу.

Дану довелося підвестися, виголосити тост, завершивши його голосним «Гірко!»

Все було невимушено і легко. Молодята довго цілувалися, люди кричали, чаркувалися та їли.

— Ну от, контакт відбувся! — полегшено зітхнув Дан, сідаючи. — Тепер — навертайте виделками, панове!

А «навертати» було що! Крім традиційних пиріжків, холодцю та різних салатів, тут були дивовижні витвори сільських майстринь-куховарок. Фаршировані печінкою кури, запечені молочні поросятка, гуси з яблуками, смажені соми та коропи… Самогонку запивали узварами. Все це безкінечно поновлювалося, доставлялося моторними жіночками, котрі пурхали за спинами гостей, мов невидимі янголи.

За якісь півгодини Дан вже весело перегукувався з сусідами, називаючи їх по іменах. У сутінках саду засвітилися дерева, оповиті синіми ліхтариками. Все видавалося досить фантасмагоричним. Ще за годину за столом почалися співи. А молодь на чолі з нареченою повиходила на майданчик, де грала музика.

Електрогітари перекривали співи, та це аж ніяк не заважало співакам вправно вести свої багатоголосі партії.

— Прогуляємось? — запропонував Дан, кивнувши на темний луг, котрий від світла запалених на подвір’ї ліхтарів виглядав ще темнішим.

— Чи зручно ось так виходити з-за столу? — засумнівалась Єва.

— Звісно. Ми ж повернемось. Нам ще гуляти всю ніч, будьте певні.

— О, ні. Мені треба перепочити, інакше вранці я за кермо не сяду!

— Не хвилюйся. Переночуємо в людей, — сказав Дан, киваючи на присутніх. — Я вже домовився. Пішли подихаємо нічним лугом.

Він подав руку Мії. Іван допоміг підвестися Єві.

Вони вийшли за ворота і пішли нічним лугом. Єва — попереду. Її трохи похитувало, ніби вона щойно вийшла з човна. Спочатку вона рухалась досить повільно, але потім, помітивши копицю скошеної трави, побігла. Це здалося Дану трохи картинним, награним, але за мить він і сам вхопив за руку Мію та потягнув слідом за Євою. Іван теж пришвидшив крок. Зрештою, вони побігли — хто перший дістанеться копиці, що чорніла вдалині? Білий костюм Єви здавався люмінесцентно-блакитним…

Вона добігла першою і — пропадай костюм! — впала навзнак у копицю. Найдужче Дану закортіло зробити те ж саме. Не змовляючись, вони попадали на пружну вологу гору і завмерли, вдивляючись у небо. Всі звуки злилися в єдиний шурхіт, схожий на шурхіт моря. Трава дійсно пахла морем. Вона обплутала їх з усіх боків, проросла крізь пальці, лізла в очі та губи. Вогники і співи лишились десь далеко. І вже вкотре Дану здалося, що вони — останні, хто врятувався у всесвітній повені, а гамір та спалахи вогників — лише ще один ялик, що намагається прибитися до їхнього берега. Ялик-весілля… В яку пастку занесе його вир?

Дан згадав, як одного разу, дуже-дуже давно, в ті часи, коли він перебував у стані чергового розпачу, Єва казала йому: «Сучасні родини — маленькі локальні пекла. В дев’яти з десяти випадків подружнє життя — або лігво брехні, або — пастка [лігво] безкінечної самотності. Хоча, власне, ти, як чоловік, маєш на все це свою точку зору… Тобі ліпше відомо, що ти і твої брати за нижньою частиною тіла, яку ви так плекаєте, не здатні на вірність. Це називається — полігамія. Так от, я ніколи не погоджувалася з цим. Якщо полігамія існує, вона повинна поширюватись на всіх, незалежно від статі!»

А потім додала: «Якщо я могла б говорити про себе в третій особі, я б сказала: душа її стала тонкою, мов решето чи марля. В ній більше нічого не затримується, крім камінців…»

Він повернув голову в той бік, де, розкинувши руки, лежала і дивилась у небо Єва. У неї був розгублений і щасливий вираз обличчя. Такою він бачив її впереше і йому стало ніяково і неприємно від того, що сам не може вповні відчути спокій та красу серпневої ночі.

«Я, мабуть, тварюка…» — подумав Дан, відпливаючи в нічне небо. Він не помітив, що все ще тримає Мію за руку…

«Звичайно, тварюка, — відповіло небо, повільно спускаючись на його розпластане тіло, немов поршень шприца чи рухома стеля у фільмі жахів. — Ти міг би полювати на крокодилів в Африці. Продиратися крізь хащі, рубаючи ліани гострим мачете, розпалювати вогнище, варити на ньому юшку з яєць впольованого бізона. У тебе могло б бути обвітрене обличчя і купа благородних зморщок, обвіяних піщаним вітром. Поглянь на себе! Від тебе давно вже ніхто нічого не чекає… Кілька років тому у тебе був шанс загинути під кулями, як і належить справжньому чоловікові. Але… куль не було! Ти міг загинути у бійці від ножів чи кулаків бритоголових, котрі хмарою насувались на твоє місто. Але… Але й їх не було — тих ножів! І ти просто стояв у натовпі. Просто стояв, думаючи про непослідовність усіх дій, сподіваючись на міфічний «вищий розум», який все вирішить за тебе. Тепер ти — ніщо…»

Небо було жорстоким і Дан застогнав, заплямкав губами уві сні.

Іван та Єва розсміялися, а потім принишкли, притискаючи пальці до губів: мовляв, нехай спить. Іван подав Єві руку, вони підвелися. Єва запитально поглянула на Мію: долоня тої була затиснута в руці Дана. Нічого не поробиш, стенула плечима Єва, лишайся і пильнуй! Похитуючись, вони пішли на світло весільних вогнів; Іванові навіть довелося обхопити Єву за плечі…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). МІЯ

…Той резервуар, в якому нормальна людина зберігає сльози, вичерпався в неї того дня, коли помер той, для якого вона хотіла навчитися готувати… Раніше Мія плакала досить часто. І відчувала полегшення. Разом із тим давнім коханням, таким давнім, що годі було згадати, щезли і сльози. Якби вони були — зволожили б простір довкола Мії, як зволожували колись — і на цьому зволоженому просторі щороку виростала б нова трава. І тоді Мія ще б трималася. Але довкола Мії одна за одною, як під час великої посухи, почали розтріскуватись і розповзатися на різні боки глибокі ущелини. І Мія відчувала себе павуком, що висить посеред такої розтрісканої камінної сітки. Коли це відчуття дійшло до краю, вона розвернулася і пішла. Спершу цей рух відбувався всередині неї, потім — вона зробила крок за двері свого помешкання і вже не могла зупинитися. Адже понад усе цінувала послідовність.

Вона навіть вважала, що це відчуття послідовності, котре визначає людські вчинки і наслідки, — варто дописати в одинадцяту Божу заповідь. Гріх непослідовності здавався їй одним з найтяжчих. Тому, вирішивши йти, — вона пішла, полишаючи за спиною все, що більше не любила. Якби у неї була можливість розповісти про те, чому вчинила саме так, історія вийшла б досить банальною і вмістилася б у кілька простих речень. Адже не знайдеться в світі людини, злети і падіння якої не були б пов’язані з любов’ю. Навіть якщо вона, ця людина, заперечуватиме цю істину і присягатиметься, що не надає цьому почуттю жодного значення.

Погано лише тим, хто ігнорує цю рушійну і водночас руйнівну силу. І ніколи не відчув її руху чи руйнації. Мія пережила і те, і те. Їй більше не було чого робити в цій царині неспокою. Вона жила всередині кам’яного кола і ретельно, ніби воїн фортечні мури, укріплювала його своїм мовчанням. Від того простір її кам'яного простору звужувався. Спочатку це їй навіть подобалось. Потім вона почала задихатися, не відчуваючи геть нічого — ані руху, ані руйнації.

І коли до кав’ярні під’їхала машина, з якої вийшли елегантна жінка в білому костюмі та чоловік із хитрим виразом обличчя, вона несподівано відчула: вони приїхали саме по неї…

Мія тихо випростала пальці з міцно стиснутої руки Дана. Вона остерігалася доторків…

Від руху, який уві сні здався йому небезпечним і незрозумілим, Дан раптом розплющив очі — так легко, ніби й не спав. І знову побачив над собою невмолиме небо, що продовжувало опускатися. І зірки вже сліпили зіниці, ніби лампочки на допиті в кабінеті слідчого. Він не одразу усвідомив, де він і що саме вислизнуло з його руки… Механічним жестом поворушив долонею і наштовхнувся на шовк спідниці. Ага. Пригадав. Прокинувся. Офіціантка лежала навзнак, схрестивши руки на грудях, мов небіжчиця.

— Агов… Ти жива? — тихо погукав Дан і одразу згадав, що вона не може його чути. Він легенько поторсав дівчину за плече і Мія повернула до нього скуйовджену травою голову.

«Матір Божа, — подумав Дан, — які очі… Це ж треба!» Очі жінки, підсвічені бо-зна чим — зірками, що так низько висіли у темряві — волого світилися і видавалися великими рибинами, котрі надто близько підпливли до скла акваріуму.

Несподівано Дану здалося, що все вже колись було: ніч, поле, що пахне морем, жінка поруч… Кохана жінка після годин любові в копиці скошеної трави.

Небо вже не тисло на нього. Музика на подвір’ї стишилась, тепер чулося лише нерозбірливе гудіння голосів тих, хто засидівся за столами.

Дан відвів погляд. Соромно, але йому кортіло заплакати. Дивне відчуття. Дивне і зовсім йому непритаманне. Якби він міг собі це дозволити! Отак просто припасти щокою до плеча незнайомої жінки і — непомітно для неї! — пустити «довгу чоловічу сльозу». Бр-р-р…

Він ще ніколи настільки гостро не відчував самотності. Дивувало й те, що він не хотів «втопити» її у цих очах, що найімовірніше, зробив би раніше. Байдуже з ким. Йому не раз доводилося «бити на жалість». Це безпомилково діяло майже на всіх його тимчасових супутниць.

Подумавши про це, Дан відвернув голову від глухонімої і поглянув у нічне небо. На ньому знову висвітився [загорівся] напис: «Я — тварюка…»

— Ось що дійсно вічне… — пробурмотів він. — А решта — хєрня… І мені тут набридло. Якби ти була нормальною, я б запропонував дещо веселеньке, але як розмовляти з тваринами, я не знаю… Хочеш, дурепо, разом повиємо на місяць?

У темряві вона не бачила його вуст і тому нічого не зрозуміла.

Вона просто посміхнулась. Як завжди.

Дан підвівся і смикнув її за руку, не розуміючи, звідки у нього беруться слова, котрі не співпадають з думками.

— Все. Досить. Пішли шукати тих двох придурків і гайда звідси! Навіщо марнувати таку ніч? Перезаряджаємо плівку!!

* * *

- Їх — четверо! І це мені подобається. Це дасть змогу розширити простір.

— Не знаю… Мені взагалі від початку ваша ідея не подобалась. Є в ній щось таке… Протизаконне… Це стане дорогим задоволенням…

— Я так не вважаю. Принаймні, зараз то не великі витрати. Та й у випадку невдачі нам нічого не загрожує…

— А щось вже є?

— Ну… Дорога. Кав’ярня. Церква. Вони крадуть помідори…

— Перепрошую?! Я вас правильно зрозумів?

— Так.

— Ха-ха-ха! Дивно. Це на них не схоже.

— Ну! А я ж про що?! Це може бути цікаво. Непрогнозованість…

— Не впевнений. Не впевнений.

— Це нове слово у мистецтві!

— Від нього тхне.

— Слова — не пахнуть.

— Ха-ха-ха… Ви тримаєте якийсь зв’язок?

— В принципі, так. Але зараз він не дуже й потрібен. Усе вирішимо потім, залежно від майбутнього результату.

— У вас вже є певна концепція?

- Їх кілька. Якась і спрацює…

— Ну і?…

— Перша — найбанальніша: просто подорож, дорога, рух. Друга… М-м-м… здатність людини на нестандартні вчинки. Межа. Табу.

— Помідори — це подолання [порушення] табу?!! Ви жартівник. Ха-ха-ха… Це зовсім безглуздо. І… жалюгідно.

— Ну, знаєте… Для когось і це — неабиякий вчинок. Поки що нам потрібна реальність. Далі будемо доопрацьовувати.

— Поки що ви мене не переконали.

— Добре. Третє: втеча. От вам, наприклад, ніколи не хотілося покинути цей кабінет?

— Це вас не стосується. Як я можу покинути купу справ? Наприклад, хоча б цю розмову з вами?

— Ви розсердились, отже ви про це думали. Про це думає кожен. І я б хотів це довести.

— Не вдасться. Принаймні, вони мають таку ж купу справ і обов’язків, як і я. Що ще?

— Четверте… Тут складніше… Їх четверо — і це велика удача.

— Ви натякаєте на…

— Саме так. Випадкові різностатеві особи «в одному човні». Вам ніколи не кортіло потрапити в такий човен? Із незнайомкою? Гарненькою незнайомкою?

— Тільки обійдемося без порнографії, добре?

— А я нічого не можу спрогнозувати! У тому то й річ!

— Ох… Я вам вірю, хоча мене вам не переконати, що це настільки необхідно. А якщо й необхідно — наскільки я розумію, то кожне вкраплення реальності триватиме не більше двох хвилин… І — заради чого?

— Часом усе вирішує мить. Покажіть з екрану підморожену пляшку у спеку — всі кинуться купувати «пепсі-колу». Вам це відомо краще за мене.

— Та все ж…

— У вас мобілка дзеленчить…

— А, дякую. Перепрошую.

— Будь ласка…

— Алло. Так. Так. Ні…

…Він стояв під гастрономом, де завжди пив каву, і спостерігав, як клаптик суші під ногами поволі зменшується. Над ним височів балкон другого поверху, але сьогодні він не міг сховати його від потоків води. Раптова серпнева злива перетворила ранок на ніч. Вулиця, щойно жива і рухома, ніби вимерла. Лише він, як завжди, вперто стояв під цим балконом, сьорбав каву з пластикової склянки і палив, хоча вологе повітря і краплі, що залітали сюди, намагалися згасити сигарету. Він любив дощ, любив відчуття самотності під дощем, коли стаєш не таким, як усі. Адже коли інші розбігаються, мов миші, прикриваються парасольками, поліетиленевими пакетами і з жахом поспішають під перше-ліпше прикриття, ти спокійно йдеш вулицею, мокрий і щасливий. І розмовляєш з водою. І кожна крапля розповідає свою власну історію, бо кожна крапля дійсно має свою історію і душу, котру отримала від того, чим або ким була раніше…

Кава від сьогодні подорожчала на тридцять копійок. В принципі, це — дрібниця, бо коштувала вона тут дешевше, ніж будь-де. До того ж, саме в цьому місці вона не гірша, ніж в першорозрядному ресторані. А можливо, вона була смачною тому, що вже багато років його знала продавець, тож і робила таку каву, «на совість», тільки для нього.

Переминаючись з ноги на ногу, він уявив, що стоїть на останньому клапті землі, а все навколо поглинуте водою. Все. Його будинок, робота, будинки друзів, самі друзі, залізниці, аеропорти, телевежі… Все. Все зникло. Він лишився сам один, цілком цим задоволений. Він давно вже хотів послати все до бісової мами, але якщо це зробить природа, — чого від нього вимагати? Чудово.

На нього з подивом поглядали пасажири маршруток, що проїжджали, а точніше — пропливали повз гастроном. Мабуть, жаліють мене, подумав. Хіба поясниш, що тобі добре саме тепер, коли вулиці порожні та майже темні від потоків зливи…

Вчора він відзначив свій день народження. Найогидніший день року.

Перед тим — тижня зо два — його вже традиційно ламало, як наркомана. В прямому сенсі викручувало суглоби, муляло, [нудило] водило. Клятий неприємний стан. І він, захищаючись, аби заглушити цю ломку, почав пити будь з ким ще на тому тижні. Вчора нарешті все відбулося, скінчилося. У роті сухо, руки тремтять. Ненависть до себе і всього зашкалює.

А ще вчора жінка, з якою він прокинувся, власне, з якою прокидався протягом останніх п’яти років, сказала, що більше його не хоче. У них одразу була така домовленість: говорити правду. Тепер він шкодував, що сам запропонував цю гру. Краще б вона збрехала. Сказала б, що просто втомилася, що має відпочити від нього, подумати, чи ще щось подібне. Хіба мало більш делікатних підстав для того, аби тихо розійтись? А ось так… Це було безжально. Можливо, він так само вже не хотів її чи просто втомився, — принаймні, за останні пару місяців. Але він ніколи б не наважився сказати про це вголос. А вона змогла.

Сьогоднішня злива була дуже доречною. Клаптик сухого асфальту під його ногами нестримно і символічно зменшувався.

В кишені заграв «Квін». Вологою рукою він витяг мобілку, дивуючись і дратуючись від того, що хтось таки вцілів, врятувався.

Це була Єва.

— Здається, ти догрався, — сказала вона (в цю мить у нього від нудьги звело щелепи). — Тебе звільняють. Ти чуєш мене?

Він чув і відсторонив слухавку від вуха. Уявив її червоні губи, котрі завжди залишають на склянці розмиті відбитки. Слухати будь-який жіночий голос було нестерпно.

— Ти — де? Чого мовчиш?

— А що ти хочеш почути?

— Вчора ти майже зірвав зйомку і тобі немає чого сказати?!

— «Майже» — не рахується. Незамінних людей нема.

На тому кінці зітхнули.

— Але я тебе відстояла. Принаймні, до кінця місяця маєш виправитись. Твій останній шанс.

— Слухай, на фіга тобі все це треба? — здивувався він.

— Ти був кращим серед нас, — сказала вона. — Ти гинеш, Дане.

— Ти в цьому переконана? — посміхнувся він.

— Поговоримо про це завтра.

— А що буде завтра?

— Я замовила тебе на своє відрядження. Мені сказали, що це — самогубство, але дозвіл дали. Поїдемо разом. Поговоримо дорогою. Щоб я не заснула за кермом. Завтра о восьмій я за тобою заїду. Готуйся.

«Готуйся» означало те, що треба поголитися, змінити одяг, купити кілька чистих носовичків та шкарпеток. Пару пляшок, каву. Ще чогось для Єви…

Раніше він любив їздити у відрядження, дивитися на дорогу, хапатися за камеру, побачивши коника на листку чи незвичайну квітку в полі.

Зараз він лише хотів аби трапилось щось таке — без його участі! — аби все згинуло, вкрилось мороком і ніколи не поверталося. Хіба у вигляді першої інфузорії в першому очереті, що утвориться в перших хащах після не-першого всесвітнього потопу.

— Добре, — сказав він. І подумавши, вирішив додати: — Я тобі вдячний.

…Вона натиснула на кнопку і сунула телефон в кишеню. Безнадійним поглядом зиркнула на папери, розкидані на столі, подивилась у вікно. За ним було темно, склом повзли довгі змії води. Вони спарювалися, утворювали суцільні потоки і знову розбивалися на сотні мілких струмків, сповзали на підвіконня, — це нагадувало кубло прозорих змій, що безсоромно спарювались на її очах…

На завтра дороги розмокнуть. Сільська місцевість взагалі стане непроїжджою. Але, подумала вона, чим гірше — тим краще. Аби тільки не сидіти тут, в цьому кабінеті.

Вона знову згадала про Богдана — нарешті додзвонилася! Вчора так і не змогла, хоча хотіла привітати з днем народження. Як завжди, він вимкнув телефон. А вона хвилювалася. Адже минулого року в цей день їй довелося їхати за ним до відділку міліції й трясти перед ментами своїм посвідченням, божитися, що нічний п’яниця-бешкетник — це найкращий оператор на відомому каналі, котрий у свій день народження, ось вже котрий рік поспіль, має дивну звичку потрапляти до відділку.

Таке нехлюйство викликало у неї водночас обурення і деяку заздрість, аде вона ніколи не могла почувати себе настільки вільною, не могла ось так плюнути на все і, скажімо, не піти на роботу. Хоча чудово розуміла, що це вона є «майже» незамінною. Принаймні, ніхто з колег не має стільки професійних відзнак, не отримує листи (по п’ять-сім величезних ящиків на день), не здатен без сторонньої допомоги писати нормальні тексти до своїх сюжетів та ще й бездоганно редагувати інших. Секрет її старанності полягав в тому, що Єва досі боялася втратити те, що вже давно і надійно мала. Йшлося не про посаду. Про гроші.

Єва нікому б не зізналася, що виросла в безпросвітній бідності. І коли вчилася в старших класах і їм вже офіційно дозволялося не носити шкільну форму, то навіть хотіла повіситись, адже одягати було нічого. Форма у неї була різнобарвна, зі світло-коричневою оборкою [торочкою] внизу і такими ж вставками на боках. Дівчата говорили, що це виглядає «стильно», але хитрість такої стильності була відома лише Єві: форма кілька разів перешивалася зі старої, ще дитячої.

Коли Єва отримала свою першу пачку грошей — а це справді була пачка! — банківська, заклеєна паперовою стрічкою, і втямила, що то її зарплата, та не вся, бо «вся» ще була в окремому конверті в доларовому еквіваленті, тоді вона вирішила, що буде «гризти землю» заради цієї пачки і цього конверту.

Дан був іншим. Таким, якою могла бути і якою вона була від народження: «відчайдушною дівчинкою», старанною на перший погляд і безладною всередині, зі своїми фантазіями, з безтурботно-легким ставленням до життя, з байдужою зверхністю до моди, почуттям гумору і схильністю до пригод. Але все те відійшло в минуле, в царину спогадів.

Тепер вона просто функціонувала з метою регулярно отримувати цю пачку і конверт. Щоб раз на два-три роки змінювати меблі в квартирі, утримувати авто, вдягатися… А відчайдушна дівчинка у строкатій шкільній формі, яка лишилася на картках старого фотоальбому, спостерігала за цим зі свого паперового небуття. Вона не мала з нинішньою Євою нічого спільного…

Хоча останнім часом усе частіше її охоплювало непродуктивне почуття жалю до себе — тої, якою вона була, і почуття заздрості — до тої, яка лишилась на фотографіях десяти— чи п’ятнадцятирічної давності.

Щось гірше за жалість до себе годі уявити! Єва намагалася придушити її в зародку, щойно починалися ностальгійні спогади про ту кляту форму… Умовляла себе, що вона — молода, красива, успішна, що все в неї є і все з нею у повному порядку. Не так як у Богдана, не так як у багатьох інших. Але вранці перший погляд в дзеркало був переповнений жалем, замішаним на дещиці ненависті.

…Будильник задзеленчав о шостій. Він вимкнув його і перевернувся на другий бік. Спав погано, бо не звик спати один. Часом йому здавалося, що немає значення, хто лежить поруч — аби не бути самому! Коли та, що пішла, сказала йому і цю правду, він мовчки погодився. Вона була права. І це теж було безжально, бо він ще ніколи не чув від неї брутальностей.

О сьомій треба було встати, поголитися, покидати в сумку якісь речі. Як правило, це робила вона. Все складала охайно. Він сердився і витрушував речі з целофанових пакетів — він ненавидів целофан, його огидний штучний шурхіт.

О восьмій під вікном пролунав короткий сигнал.

Коли вийшов, Єва стояла, притулившись боком до бездоганно-лискучої машини і палила. Побачивши його, відкинула цигарку, мовчки кивнула на дверцята заднього сидіння і влізла на переднє. Всі її жести були чоловічими. Богдан закинув кофр із камерою до багажника, сів.

Вони коротко буркнули одне одному сонне «Привіт!» — і Єва вирулила на дорогу.

— Відійшов? — запитала вона згодом.

— Трохи… — відповів він і примружив очі.

«Рено Кліо» їхало містом хвилин сорок. Потім місто закінчилось.

…Єву не звали Євою. В паспорті було записано інакше. Вона завжди соромилась свого імені, особливо в школі, де її люто дражнили. І вчителі, чудово знаючи про це, навмисно називали її на повне ім’я, з особливою інтонацією, просякнутою іронією. Найбільш дошкуляла вчителька трудового виховання — сіра миша, яку дратувало завжди розпущене волосся учениці, бо на її уроках воно мало бути під косинкою. Справжня ворожнеча розгорілась після того, як Єва, дізнавшись походження свого імені, при всьому класі пояснила «трудовичці», про кого йдеться. Вчителька цього не знала. Тоді дівчина добила її остаточно, діставши з портфеля книгу вітчизняного класика, на якій було витиснено це ім’я — «Євпраксія». За кілька днів, ретельно підготувавшись до теми, вчителька на уроці розповіла про походеньки розпусної київської князівни, учасницю чорних мес під час шлюбу з германським монстром-імператором Генріхом… І змусила принишклу ученицю пов’язати косинку.

Лише після закінчення школи вона змогла легко вийти з ситуації, назвавшись Євою. І навіть сама здивувалася, наскільки просто — назватися іншим, скороченим ім’ям, ніби вкоротити шлейф невдач, відрізати хвіст клятої бідності. Єва — перша і єдина жінка на Землі, чиста у своїй первозданноті. Євпраксія — ґвалтована й переґвалтована, без вини винувата грішниця…

…Богдана не звали Богданом. Хоча він сам і не думав змінювати своє ім’я, його змінили друзі. Дан — і все. Коротко. І, як вони запевняли, зручно і влучно. Дан — це «хук» лівою, коли у правій затиснуто кастет… Але він ніколи ним не користався. Хука лівою завжди було достатньо.

— Кого їдемо знімати? — запитав він. — Знову передвиборче гівно?

Єва криво посміхнулася:

— Онуку Тіни Модотті. Вона під Гуляй-Полем живе…

Він показав їй у люстерко зігнутий вказівний палець — брешеш? — і вони розреготалися.

— Звісно, гівно… — сказала вона. — Що зараз не гівно? А ти все мрієш зробити переворот у мистецтві? Нє получіцццца… Все не те… Хочеш кави?

— Тільки не з термосу, — сказав він. — Зупинимось.

— Нам ще їхати годин десять. Якщо я тебе слухатимусь, до ранку не доберемось. Тільки ж почали…

Але вона і сама хотіла зупинитись. Щойно великі літери із назвою лишились позаду, місто припинило душити її.

— Ну, давай виберемо якусь пристойну кав’ярню, — запропонував він. — Я сто років не був за містом.

— Почалося… — відповіла вона. — Дев’ята ранку…Треба думати про роботу. Особливо тобі. Ти ж на ниточці висиш.

— Не бреши. Ти сама хочеш зупинитися. Я тебе знаю. Тільки твоя ниточка — металева. Здолає її хіба що зварювальний апарат.

Вона розсміялась і поправила:

— Роз-варювальний. Але — не сподівайся!

Він зітхнув і втупився в дорогу. Вони наближалися до чергової синьої таблички, на якій білими літерами було виведено назву місцевості. Дан гмикнув.

— «Недогарки»! — Прочитав назву, а потім зареготав ще більше, адже трохи далі цієї таблички висів білий кособокий вказівник з вилинялим написом «Колгосп “Іскра”».

Вони зайшлися, немов божевільні.

— А далі будуть — «Недопалки», «Недоїдки», «Недопитки» і «Недобитки»! — сказала вона і посерйознішала: — Чому так? Чому завжди — «недоїдки»? Які люди там живуть?…

Метрів за п’ятсот на такому ж синьому вказівнику значилось «Москаленки», а ще за триста — «Проценки».

— Супер! — зрадів він. — Уявляєш, як тут весело жити! Спочатку москаленки духопелять проценків, а потім — навпаки. І так триває сторіччями. Доки загине останній, як у компьютерній грі…

— Здається, тут дійсно ніхто не живе, — сказала вона, розглядаючи порожню вулицю, засипану черешнями.

— Ага… А знаєш, чому?

— Чому?

— Дивись наступну!

Вони вже проїхали «проценок» і наближалися до довшої таблички: «Черовонопащенці».

Єва ледь не випустила кермо, сльози бризнули з нафарбованих очей.

— Все не так, — серйозно промовив він. — Москаленок і проценок з’їли ось ці червонопащенці. Уявляєш, який тріллер?!

— Ні, не так! — реготала [сміялася] вона, вказуючи на наступний напис. — Дивись, який супер — «Крива Руда»! Крива та ще й руда — це гірше ніж «пащі». А було ось що: котрийсь з проценок оженився на кривій та рудій. Від такого життя обоє стали червонопащенцями і зжерли всіх москаленок!

— Зупинимось. Відзнімемо таблички, — попросив він.

— Якого дідька?

— Так, по приколу.

— Ніяких приколів! — вона перестала сміятися. — Тобі їх бракує? Скільки тобі років, хлопчику? Скоро будемо купувати білі капці, а ти досі веселишся. Молодь землю риє. Скоро підриє і під нас.

— Боїшся? — єхидно запитав він.

Вона поглянула на нього в люстерко:

— А ти?

— Мені нема чого втрачати. Навпаки, я б хотів усе це пришвидшити. У середньовіччі люди помирали в тридцять п’ять. Але ж, як жили!

— Ну, тоді у нас ще є трохи часу.

— Для чого? — гмикнув він. — Все відбуло…

— Хороший хлопчик, завжди вмієш підбадьорити. На відміну від тебе я ще дечого хочу.

— Наприклад?…

Єва замислилась. Дорога з тугими, пониклими під важкістю насіння, соняшниками пролягала між ланів.

Чого їй хочеться насправді? Роботи, кар’єри, грошей, чоловіків? Треба було б зробити ремонт в стилі «хай-тек», записатись у басейн, з’їздити ще раз в улюблену Сербію…

Вона поглянула, як з-під коліс стрімко текла асфальтова ріка.

— Я хочу все кинути, — несподівано для себе бовкнула вона. — Купити трейлер і ось так їхати світ за очі…

— …а коли закінчаться гроші — пограбувати сільський клуб? — додав він.

— Не обов’язково. Можна красти картоплю. Полювати. Рибалити.

Ось і буде — середньовіччя…

— Поглянь, зайка, [зайчику] на свої нігті… — сказав він. — Де будуть підправляти твій манікюр? В Недогарках чи Козятині?

— Смієшся? А я, до речі, правду кажу…

— Я теж.

— Я можу обійтись без манікюру! — сердито випалила вона, а потім заговорила, дивлячись на дорогу застиглим поглядом, ніби говорила сама з собою, — Я потерпаю від недосканалості світу людей. Чим далі живу, тим більше потерпаю. Часом мені здається, що я ненавиджу людей. Я розглядаю їх, як у звіринці. Уяви: заходить в метро жінка — така, знаєш, як здобна булка, ніби надута повітрям, і весело нюхає себе під пахвами — механічний жест, який вона звикла робити… Всі чоловіки сидять із широко розставленими ногами… Перегодовані підлітки… Голосні розмови по мобільниках… Люди в навушниках, крізь які усе одно чутно їхню попсу… Я більше не можу в цьому жити!!

— Ти просто втомилася. Тобі треба у відпустку.

— Але я не можу жити і де-інде, — не слухаючи його, додала вона. — Якби змогла — звалила б звідси… Але — не можу…

Настала довга пауза. Вона замислилась над тим, наскільки правдиве те, що сказала. А він знову, до спазмів у щелепах, подумав про сьогоднішнє порожнє ліжко і свою образу.

Добре, що Єва взяла його в дорогу…

Соняшники закінчилися. Почалося село, але на назву вони вже не звернули увагу. Проте помітили на дорозі досить симпатичну придорожню забігайлівку. Єва загальмувала.

— «Чикаго», — прочитала вона. — Господи, це ж треба! І тут — Чикаго. Суцільний маразм. Пішли жерти! А то помреш. Доведеться тебе закопувати посеред кукурудзи.

Майданчик перед кав’ярнею було охайно викладено рожевою плиткою, навіть столики під смугастим навісом виглядали пристойно. За одним сиділа компанія чоловіків.

— Сядемо тут чи всередині? — запитав він.

— Тут. Подихаємо повітрям. Ти щось замов, а я піду до вбиральні. Сподіваюсь, вона тут є.

— Що тобі замовити?

— Спочатку каву, а там — побачимо.

Вона пішла до дверей, з яких якраз виходила офіціантка з двома теками червоного кольору, обгорнутими в целофан…

Дан чекав, думаючи про те, що не вірить у сказане Євою, — це на неї зовсім не схоже.

Він дістав сигарету, пошукав очима попільницю і наштовхнувся на теку з золотими літерами «Меню», котру підсовувала йому офіціантка. Він поглянув на неї і кивнув головою. Вона посміхнулася і теж кивнула. «Чому білі фартушки на жінках виглядають так сексуально?» — подумав він. Офіціантка покірно стояла біля столика з блокнотом в руках.

Він сказав: «Дві кави-еспресо» і зробив знак, що ще не визначився.

Офіціантка знову кивнула і пішла. Ден зауважив, що у неї інтелігентне обличчя і що вона чимось нагадує Марину Владі. Цікаво, що вона тут робить з таким обличчям, і як живе? Певно, жодного разу не була в театрі, хіба в дитинстві.

А ще подумав, що якби на неї одягнути хорошу сукню, зробити зачіску і підфарбувати, то вона нічим не відрізнялася б від тих дамочок, котрі тусуються по презентаціях та прем’єрах. А от, бач, доля накреслила їй іншу параболу — народитися в цьому селі.

Добре, що хоч не доярка чи трактористка.

А власне, перебив сам себе, цікаво, чому він вважає, що вони гірші за тих дамочок, і чому певен, що мріють змінити життя поруч із природою на міську метушню? Хоча… ні — таки мріють. Дивляться мексиканський серіал і мріють. І мліють. І обговорюють дона Педро поки власний дон-педро, не скинувши чобіт, хропе на ліжку.

Підійшла Єва.

— Помітив, яка тут гарненька офіціантка? — ніби вгадуючи його думки, запитала вона.

— Слово гарненька їй не підходить, — заперечив він. — Вона просто не впи-су-єть-ся.

— Що?

— Ну, не вписується у цей антураж. І обличчя у неї, радше, дивне, ніж гарненьке.

— «Давай її відзнімемо»? — засміялась вона.

— Уявляю, скільки б ґвалту піднялося, якби я дістав камеру! Приїхав би сам директор колгоспу!

— Ага. Поляну б накрив.

— До речі, це ідея!

— Я ж казала: можна вигадати тисячу засобів подорожувати і не мати клопотів.

Вони взялися за філіжанки.

— Я ще замовлю коньяк, — попередив він. — І ще щось. Я не на дієті.

— Ок.

Краєм ока він помітив, що офіціантка підійшла до сусіднього столу. Вона стояла до нього спиною. Чоловіки щось говорили до неї, а вона лише кивала. Пішла. Повернулась. Поглянула в їхній бік, чи не вибрали вони щось серйозніше за каву.

— Вона дійсно цікава, — сказала Єва. — Ти з неї очей не зводиш. Давай, поклич її. Замовимо щось. І роздивимось ближче. Червона спідниця з білим фартушком — сюррове поєднання. Я вже відвикла від такої прямолінійності.

Офіціантка підійшла сама, щойно вони відірвали очі від книжок. Мовчки стала біля столу. Посміхнулась. Витягла блокнот.

«Як же тобі тут нудно, подруго… — подумав Дан, в напіввуха слухаючи, що замовляє Єва. — Цікаво, з ким ти тут спиш — з такими от очима?… Прикро…»

— Ден, ти заснув? — почув голос Єви. — Кажи, що замовлятимеш? — і трошки тихіше вона додала: — Уяви, вона — глухоніма!

— Хто? — не зрозумів він.

Єва ледь помітно блимнула очима в бік офіціантки.

— Так що тобі замовляти?

— Коли ти встигла дізнатися?

— Поки ви, сер, ловили ґав! — відповіла Єва, повертаючись так, щоб офіціантка не бачила її обличчя й пояснюючи: — Вона сама показала. Але вона читає по губах. Тому у неї таке обличчя. У всіх глухонімих дивні обличчя…

Дан відчув, як у нього запекло трохи нижче шлунку. Так бувало завжди, коли він чув щось неприємне. Червона спідниця, білий фартушок, біла шифонова блузка з рукавом-ліхтариком — все тепер здавалося йому жалюгідним.

— Пауза затяглася… — прокоментувала Єва. — Ти жерти будеш?!

Несподівана печія знищила апетит.

— Коньяк, — сказав він, прискіпливо дивлячись на дівчину. — Який у вас є коньяк?

Вона охоче відкрила сторінку і показала пальцем на потрібні рядки в меню.

— Сто «Закарпатського», — сказав Дан і, змовницьки підморгуючи Єві, додав, нахабно дивлячись в очі глухонімій. — І твої апетитні сідниці на закуску!

— Ти що, ідіот? Навіщо ти її ображаєш? — обурилась Єва. — Я ж тобі кажу: вона читає по губах!

Офіціантка посміхнулась і зробила їй знак, що вона все зрозуміла, але навіть не думає ображатися. Пішла виконувати замовлення.

Він дивився їй вслід, печія внизу розрослася до грудей.

Чоловіки за сусіднім столиком так само дивились, як довкола її ніг витанцьовує широка червона спідниця.

— Мабуть, з неї вийде чудова дружина, — міруквав уголос Дан. — Мовчить і нічого не чує.

— Ти цинік, Даню, — відповіла Єва. — Не всі ж такі, як ти… Декому треба і поговорити…

Дан пересмикнув плечима. Напустив на себе байдужий вигляд. Але печія внизу шлунку не припинялася. Скоріше б вона принесла коньяк!

У Єви задзвонила мобілка. Власне, вона дзеленчала увесь час. І це страшенно дратувало. «Слухаю…» — сказала Єва і зробила «страшні очі», мовляв, дзвонить «генеральний».

— Так. Так. Так… — киваючи, повторювала вона.

Дан посміхнувся. Він знав, що після цих серйозних «так», Єва встане і відійде на безпечну відстань аби він не чув, як вона затуркотить в слухавку противним голосом вередливої дівчинки. Вона і справді відійшла. Навіть вийшла за межі кав’ярні на трасу.

Офіціантка принесла тацю з тарілкою салату для Єви і коньяк.

Виставила все на стіл. Зробила в повітрі жест: вказала на чарку і намалювала в повітрі коло: «Це — все?» Посміхнулася. Посмішка взагалі не сходила з її обличчя.

— Як тебе звати? — запитав він.

Її рука смикнулася за блокнотом і олівцем, котрі стирчали з кишеньки фартушка… але несподівано вона зробила інше.

Оглядаючись на двері, перевернула на темне відполіроване дерево столу сільницю і уважно подивилася на Дана. Він відвів погляд — її очі, як на просту сільську офіціантку, були занадто пронизливими.

Він уявив, що спілкується із собакою і одразу ж засоромився цього порівняння.

— То як?

Вона розрівняла висипану сіль, почала щось виводити на ній пальцем. Пальці у неї були тонкі, з короткими видовженими нігтями. Він стежив за рухом вказівного і прочитав: «С-о-л-я».

— «Соля» — це «Соломія»? — перепитав.

Вона закивала і змахнула сіль зі столу. Він подумав, що розсипана сіль — погана прикмета…

Повернулась Єва. Сіла, почала прискіпливо оглядати інгредієнти салату, розгорнула виделку і ніж, оглянула і їх. Протерла серветкою. Почала їсти.

Дан механічним рухом потер долонею місце, де залишилися білі крупинки.

- Її звати Соля, — сказав він.

Єва, жуючи, кивнула.

Офіціантка, виконавши свої обов’язки, не пішла, а сіла за найдальший столик, освітлений сонцем, підставляючи обличчя під промені. Очі її були заплющені.

— Як кицька… — сказав Дан.

— Що? — не зрозуміла Єва.

— Кицька… — повторив Дан, вказуючи очима на офіціантку якраз в ту мить, коли вона несподівано поглянула в його бік. Халепа!

Дівчина посміхнулася. Але так, що Дан здивовано зморгнув… Неприємне відчуття від її вбогості вмить розвіялося. Навпаки. Йому стало весело і цікаво від того, що зовсім не обов’язково щось говорити вголос, і зовсім не обов’язково, щоб це чула Єва чи хто-небудь інший. Від цієї думки він збадьорився. Такого в нього ще не було! Такої гри. Відпив з чарки і знову впіймав погляд дівчини. Це було не складно, адже вона час від часу насмішкувато поглядала в його бік. Дан замислився, що б таке придумати і безгучно ворухнув губами: «Розпусти коси!» Зрозуміє — не зрозуміє?

Вона простягнула руку до палички, що стирчала в жмутку волосся, витягла її. Змахнула головою. Світле волосся розсипалось по плечах…

Дану чомусь стало соромно. Дурний, хлоп’ячий вчинок! Але ж вона не відмовилась, не зробила вигляд, що не розуміє, не округлила в обуренні очі. Просто — підкорилася. І цього ніхто не помітив!

«Я диригент німої ляльки… — подумав Дан, — Треба продовжити. Цікаво, а якби попросити її… скажімо — ги-ги! — розсунути ноги…»

Єва сиділа поглинута споживанням салату. Порція досить велика. Час є.

Але він не наважився на більше, ніж просигналізувати: «Що ти тут робиш?» — і одразу замахав головою, мовляв, не цікаво. Та й вона не зможе відповісти! І послав навздогін інше, майже скоромовкою: «Якщо ти мене розумієш, розстібни ґудзик на блузці!» — і завмер в очікуванні.

Вона хитро поглянула в бік чоловічого столика — адже за ним сиділи й ті, що так само не зводили з неї вже хмільних очей — і невимушеним жестом розстібнула на блузці верхній ґудзик. Але яка при цьому була посмішка!

То ось які офіціантки водяться в придорожних забігайлівках!

Маленька хтива лялечка. Мабуть, найбільша курва в селі. Він сміливіше ворухнув губами: «Наступну!»

Вона опустила руку за край столу і звела всі пальці в кулак, відігнувши лише середній.

Дан засміявся. Єва здивовано зиркнула на нього.

— «Тихо сам із собою»?… — іронічно посміхнулась вона.

Дан стенув плечима і прикрив обличчя рукою. Він не хотів, аби Єва здогадалася про їхню гру.

— Як ти гадаєш, що тут може робити ця панянка? — байдуже запитав він.

— Офіціантка?

— Ага…

— А що вона може тут робити? Живе. Працює. А ще… Ймовірно, підробляє на… трасі, з далекобійниками. Бачив, яка в неї хтива посмішка. А, що? Хочеш спробувати?

— З мене досить, — сказав він. — Просто цікаво. Вона не схожа на місцеву.

— От як тебе, бідаку, зачепило. Добре. Сиди тут. Я ж твоя добра фея… — Єва підвелася.

— Ти куди? — знітився він.

Ще не вистачало, аби вона пішла з’ясовувати у дівчини подробиці біографії.

— Не переживай! Все буде «ок». Твоя німа красуня лишиться незайманою, принаймні, мною. Вважай, в мені прокинулась професійна цікавість.

Вона підвелася і рушила всередину кав’ярні.

Офіціантка з тривогою поглянула вбік клієнтки. Він заспокоїв її жестом: не переймайся, все було смачно. І додав: «Тобі тут добре?»

Дівчина відвела погляд.

Чомусь він згадав, як вчора стояв під дощем і мріяв про всесвітній потоп. Тоді б змило і цю кав’ярню… І цю нещасну в червоній спідниці. А навіщо їй жити? Заради чого? Нудно, нудно, [Нудьга, нудьга] панове…

Повернулась Єва. Очі її блищали. У неї завжди блищали очі, коли вона дізнавалася щось цікаве про те, що не стосувалося роботи і не вимагало особливих зусиль.

— Отже, слухай, горе-Казаново, [горе-Дон-Жуане] — весело почала вона. — Я поговорила з хазяйкою. Вона тут куховарить. Коротше. Ціпа прибилася до неї приблизно півроку тому. Просто йшла трасою і завернула сюди. Поїла і не змогла розрахуватися. Попросилася помити посуд. Спочатку працювала на кухні, а потім господиня перевела її до так званого «залу». Бо дівка красива і приваблює клієнтів. До того, ж чудово читає по губах. І… приносить непогані чайові. Звідки вона, господиня так і не зрозуміла. Каже, що десь з міста причалапала. Живе поруч, он в тій прибудові. Хазяйка нею вельми задоволена. Справила їй цю спідницю. От така історія.

Розповідаючи це, Єва сиділа до дівчини спиною. Але Дан помітив, що та напружилась і свердлить очима Євину потилицю. Справді — кицька з шаленою інтуїцією!

— Ага, — сказав він, тримаючи перед своїм ротом серветку. — Ось які історії трапляються… Цілий сюжет. А ми їдемо світ за очі знімати не відомо кого.

— Чому ж — не відомо? — образилась Єва. — Їдемо знімати фестиваль народного мистецтва.

— Знову одне й те саме…

— Як вертатимемося, — зло перебила Єва, — я тебе тут лишу, якщо захочеш. Будеш барменом. Вийде чудова парочка. А поки що ти мені потрібен. І не фантазуй. Знаю я тебе. Тільки спробуй викинути коники!

— Які коники… — спроквола сказав він. — Які можуть бути коники?! Життя — гівно. В ньому не лишилося місця для коників.

Він поглянув на дівчину. Вона вже знову стояла біля столика, де їли чоловіки. Один обійняв її за талію. Дан мимоволі напружився. Чому? Чому було неприємно бачити цю банальну сцену? Адже таке було і буде й після їхнього від’їзду. Дівчина не скинула руки, просто стояла і записувала щось у блокнот — як робот.

Дан вилаявся. Єва перевела погляд на сусідній столик.

— Чого ти переймаєшся?

— Не знаю! Не знаю! — сказав він. — Слухай, уяви такий сюжетець: двійко успішних телевізійників…

— Перепрошую, — посміхнулася Єва. — Поправочка: одна успішна телевізійниця і один бовдур із камерою…

— Ну, добре, добре, нехай буде по-твоєму, — відмахнувся він. — Отже одна супер-пупер-леді і один роз… прошу вибачення, приший-пристєбай [пофігіст] їдуть виконувати важливе державне замовлення. Вони цілком задоволені своїм нудним і правильним життям, вони чхають на все і вся, знущаються з кумедних назв селищ, порослих мохом та забуттям. Подумки кожен із них пише книгу під назвою: «Якого хріна я тут роблю?» У певному розумінні — «тут» — це на землі, серед людей, котрі щоденно здобувають свій хліб насущний працею, кориснішою ніж забивання мізків потоками непотрібної інформації. Отже. Вони їдуть, вони майже летять небом, тому що вважають себе небожителями. Вони з огидою заїжджають до забігайлівки — адже звикли до крутих ресторанів — і бачать звичайну жінку. Звичайну глухоніму жінку, схожу на Марину Владі. І не схожу на решту мешканців, бо вона — приблуда. Швидше за все, її обдурили з квартирою чи щось таке… Бо обдурити вбогого набагато простіше. І от вони…

— Ти часом книги не пишеш? — увірвала його Єва, примруживши очі.

— Не пишу, — не звернув він уваги на її іронію.

- І філію товариства матері Терези не очолюєш?

— Не очолюю.

— Тоді… — сказала вона, — задовольни своє милосердя он там, за сараєм, і дай їй сто гривень. Гадаю, вона буде задоволена. На жаль…

— А ти добряче змінилася, Євпраксіє… — замислено сказав він, підкурюючи цигарку і помічаючи, що дівчина знову дивиться в їхній бік.

— Не називай мене цим ім’ям!!! І не розчулюй, домовились? Я давно вже ні для кого не роблю чудес.

Він не помітив, що не прикриває рота ані рукою, ані серветкою.

— Власне, я також. Але раніше полюбляв це діло. Облишив тільки тоді, коли зрозумів, що роблю це для себе. Заради приколу.

— Тобто?

— Ну, наприклад, — це було півроку тому — побачив під деревом алконавта, а до того ж, було зрозуміло, що він — бомж. Трохи сивий, але ще не старий. Навіть симпатичний. Валяється під деревом, одна рука під головою, друга затиснута в кулак. Там де впав, там і заснув. Я проходив повз нього і раптом уявив, як він прокидається, а поруч з його мордякою п’яною стоїть… скажімо, ікона зі свічкою… І так ця думка мене потішила, що я дійсно купив в сусідньому кіоску листівку із зображенням Божої Матері, вкопав її в землю просто перед його носом. А потім ще дістав сотню і засунув її у стиснутий кулак. Прикро, що не міг дочекатися, коли він проспиться…

Єва дивилась на нього круглими очима.

- І часто ти так жартуєш?

— Раніше бувало частіше…

Вони замовкли.

— Зараз я попрошу рахунок, — рішуче сказала Єва, — і піду до машини. А ти можеш робити свої чудеса. Але затям, я знаю, чим все скінчиться: ти викинеш її на іншій дорозі. Причому, не я, а саме ти! І, до речі, той твій бомж, котрому ти з панського плеча скинув сотню, прокинувся і впився увсмерть. Бути добрим легко. Якщо не думати про наслідки.

— Ти жорстока.

— Я не жорстока. Я завжди твереза. Тому, хоч як би у мене боліло серце, ніколи не погодую на вулиці кішку чи собаку. Оскільки не зможу взяти їх додому! Навіщо ж приручати? Ненавиджу цю благодійницьку брехню!

Він ображено засопів. І Єва збавила тон:

— Добре. Не плач, хлопчику. Тобі сподобалась іграшка — це святе! Я почекаю в машині. Впевнена: ти повернешся сам! Вона глухоніма, але не дурепа. Навіть цікаво…

Єва махнула рукою, потерла у повітрі пальцями. Офіціантка кивнула, принесла паперове паспарту з рахунком. Єва поклала туди гроші, встала і швидко попрямувала до траси, де стояв рено. Дан залишився чекати на здачу, адже Єва поклала цілу сотню. А цього було забагато.

Коли вона принесла книжечку з рештою, він вже майже ненавидів її посмішку! Він почав відраховувати чайові, міркуючи, скільки лишити — п’ять чи три. Вона стояла над ним і він відчував, що ця хворобливо-виклична посмішка ллється на нього зверху, мов окріп. Звісно, подумав Дан, скоріше за все, це у нього самого хвороблива уява щодо людей із вадами. Вони — як звірі. Беззахисні і природні. Їх, якщо вони жіночої статі, можна безкарно ґвалтувати. І вони мовчатимуть.

Це був напад люті. Такі напади траплялися тепер досить часто. Йому несподівано закортіло вдарити її в обличчя. Бо він ще ніколи такого не робив — не бив жінку. Скоріше за все, таким чином він хотів помститися тій, іншій, котра так просто і жорстоко сказала, що більше його не хоче. А ще у нього майнула підступна думка, що ця — не заверещить…

Він підвів очі. Вона не посміхалась.

І це його так само роздратувало. Пригадалися Євині слова: про сарай і сто гривень.

Він залишив в книжечці розрахунків десятку. Якщо їй важливіша ця десятка, тоді питання відпадає. Нехай бере і йде якнайподалі у своїй червоній спідниці! У цій викличній, дурнуватій спідниці із претензійним білим фартушком…

— Тобі тут не місце, — сказав він. — Хочеш, поїдемо з нами?

Можливо, цього разу артикуляція була не чітка, бо вона залишалася незворушною. І гроші не взяла.

З траси почувся сигнал Рено Кліо. Йому здалося, що німа здригнулася. Вона виглядала схвильованою.

Дістала з кишені блокнот і олівець — то був інший блокнот, не той, в який вона записувала замовлення — і простягнула йому. Він був новий, чистий з першого аркуша.

«Поїдеш з нами?» — написав Дан, дивуючись, як швидко вона припинила розуміти ворушіння вуст.

Вона поглянула на напис. І почала розв’язувати стрічки фартушка. Дан посміхнувся. Він виграв. Шкода, що не заключив з Євою парі!

Вона кинула фартушок на бильце пластикового крісла.

Дан подумав, що їй, певно, треба зайти до прибудови і забрати звідти якісь необхідні речі. Він кивнув поглядом на її помешкання. Вона похитала головою. Він взяв її за зап’ястя і вони швидко пішли до машини. Ніхто не звернув на це уваги.

Дан відчинив задні двері, вона пірнула на сидіння.

Двері клацнули. Все сталося надто просто.

Дан сів вперед, поруч із Євою. Єва посміхнулась і повернула ключ.

Авто рушило з місця.

Дорога…

…Соля не була Солею. В дитинстві вона називала себе Мією — від «Соломії».

Але тепер їй просто подобалося розсипати сіль…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). МІЯ

…Коли тобі усе байдуже, ти сідаєш в авто чи потяг і їдеш світ за очі. Ти хочеш відшукати таке місце на землі, де барви будуть яскравими, а звуки нефальшивими. А слова зовсім зникнуть, розчиняться у барвах і звуках. Тому що істина полягає не в словах, навпаки: істина ховається за словами, зникає і тане в них.

Я ніколи не була в Албанії. Але мені здається, що я живу саме там. Чому там? Тому що я там ніколи не була. Тому що чула, що це маленька і бідна країна, якою мало хто цікавиться. А можливо, Албанія — це я? Я існую на мапі ні для кого не цікавою крапкою. Нікому не спаде на думку вчити мою мову — адже я не маю Нобелівських лауреатів, винахідників та більш-менш відомих акторів, що підкорили Голівуд (хоча, раптом — вони є? Треба при нагоді зазирнути до Інтернету)…

Отже, мене звуть Албанія. У світі гадають, що я страшенно переживаю через те, що мало хто згадує мене в телевізійних новинах, газетах та інших джерелах інформації. Хіба що коли на моїй території розгораються локальні війни і маленькі вперті албанці вбивають одне одного через розбіжності в питаннях віри. У світі гадають, що мені неодмінно потрібні світові шоу з зіткненнями літаків, руйнуванням хмарочосів, розлученнями Тома Круза та кольоровими революціями. Тоді про мене заговорять! Але я — хитра маленька Албанія (нагадую, це — моє ім’я!): сиджу собі тихо на мапі, посміююсь, бо мені на все це нас…ати. І я із задоволенням це роблю [зроблю] на свіжому повітрі — посеред мальовничих гірських краєвидів.

Я люблю їсти здорові харчі — часник та цибулю. З хлібом, котрий сама випікаю. Через цю корисну їжу я найчастіше мовчу. Адже як дмухнути [дихнути] на Тома Круза часником? Хоча, гадаю, він так само іноді їсть цей продукт. А коли має зйомки на природі, то якщо припече, може й свіжим зеленим листям підтертись.

Маленьку хитру Албанію теж можна любити. І теж — по різному. В авто чи за сараєм, бо вона — досить невибаглива. А коли іноді виходить на широкі міжнародні простори, до неї може залицятися і сам принц іншої держави. Тоді маленька хитра Албанія пару ночей проводить на шовкових простирадлах.

А потім повертається до своїх кіз, свого часнику, гірських краєвидів, котрі для неї — і батьківщина, і туалет водночас…

— Ти задоволений? — запитала Єва, не дивлячись у бік Дана.

— Цілком, — сказав він і поглянув у люстерко над Євиною головою.

— Що вона там робить?

— Сидить… Ми говоримо про неї, як про тварину, — сказав Дан, — Відверто кажучи, мені не зручно повертати голову.

— Ага… — єхидно почала Єва. — Гадаю, ти не будеш думати про зручність, коли ми зупинимось заночувати. Підібрали маркітантку…

— Я ж не винен, що вона згодилась, — знизав [здвинув] плечима. — Мабуть, їй було там нудно.

— Ага… — знову повторила вона. — Там нудно, а тут буде весело. Може, вона божевільна і зараз закине мені зашморг на шию…

— Не бійся, я його зніму! — засміявся він. — Нас — двоє.

— Троє… Твоєю милістю… — зітхнула вона.

— Ти сама мене спровокувала! — сказав Дан.

— Я просто давно і добре тебе знаю. Тобі все треба негайно, а якщо — ні, ти б мені вже всі печінки виїв. Добре, що я в тебе не закохалась тоді, в інституті.

— Шкода… — посміхнувся він.

— А мені — ні.

— Ти справжній друг, Євпраксіє. Знайдемо когось і для тебе!

Вона штовхнула його в плече. І додала:

— А загалом, мені ці жарти не подобаються. Ми дорослі люди. І їдемо працювати. І твоє благодійництво щодо знудженої на сільських просторах гарненької шльондри тхне звичайнісінькою… м-м-м… Коротше, тим, що вдарило тобі в голову.

Він подумав, що вона таки не права. Хоча, власне, відсотків на двадцять, це було приблизно так. Крадькома поглянув у люстерко. Офіціантка сиділа, трохи відкинувшись, і дивилася за вікно. Її обличчя виглядало втомленим. Мабуть, вона встає о п’ятій, подумав Дан, чи взагалі — працює цілодобово. Адже машини зупиняються біля дорожних забігайлівок будь-якого часу дня чи ночі.

— Ми просто зробили добру справу. Нехай перепочине… — сказав він. — Поглянь, яке втомлене в неї обличчя. Вона зараз засне…

Він знову відчув деяку незручність, ніби йшлося про тварину.

— Ми будемо оберігати її спокій, втрачаючи свій… — Єва знову перейшла на єхидний, іронічний тон, який він недолюблював. — Вона спатиме на підставленій тобою руці в той час, коли поруч хтось звалиться в прірву.

— Що за нісенітниця? — не зрозумів Дан.

Єва теж поглянула в люстерко над своєю головою.

— Вже задрімала… — задумливо повідомила вона і продовжила: — Це не нісенітниця. Колись давно я прочитала оповідання якогось француза. Прізвище, вбий, не пам’ятаю. Це була якась збірка. Тепер ніде не можу її знайти… Там двоє — чоловік із нареченою — пішли прогулятися на природу.

Він був успішним галантним паном, здається, адвокатом, вона — чудовою дівчиною з впливової заможної родини. Вони сіли поблизу водоспаду, над урвищем, поїли, випили вина і дівчина задрімала на його плечі. Він думав про те, що до весілля йому не варто її займати, що вона — чудова партія для нього, що він кохає і поважає її. Що вона буде доброю матір’ю його майбутніх дітей. Одне слово, ідилія. Через якийсь час помітив, що стежкою, яка в’ється понад урвищем, їде дівчина на велосипеді. Вона була не схожа на його аристократичну наречену — проста і природня, без зачіски і мережив, з рум’янцем і здоровим блиском в очах. Звісно, думки його пішли шкереберть, стали більш земними і чуттєвими. А його життя і плани на майбутнє видалися штучними, нудними, безпросвітними. Дівчина доїхала до вузького місця над урвищем, до самого краю водоспаду і раптом — безгучно і моторошно зіслизнула у воду… Це сталося миттєво.

Що зробив наш герой? Спершу відчув шок. І… залишився лежати, тримаючи на плечі голівку своєї нареченої. Далі були різні рефлексії. Він думав про те, що дівчині нічим вже не допомогти — її закрутило у вирі і знесло далеко від цього берега разом із велосипедом. Якщо він здійме галас, йому доведеться давати свідчення в поліції, виправдовуватись, чому не кинувся за нею у воду. Зрештою, це відкладе весілля. Зрештою, наречена подумає, що він — боягуз. Зрештою, вона… спить і свідків цієї події немає. Вони підіймуться і поїдуть в місто. Все забудеться. І він лишився лежати! Ніби нічого не сталося. Потім наречена прокинулась, він ніжно поцілував її і вони попрямували до станції. Цілком задоволені прогулянкою на свіжому повітрі. Потім, вже пізно ввечері, він подумав, що дівчину на велосипеді можна було б врятувати. Тим паче, що плаває він добре… А ще про те, що тепер із ЦИМ йому доведеться жити. До скону.

— Божевільна історія…

— Типова, в метафоричному сенсі… В ній не написано лише про те, що було б, якби він її врятував. Певно, його життя склалося б інакше… Часом одна мить вирішує все і перевертає життя з ніг на голову.

Або навпаки…

Єва замовкла.

Вони їхали повз лани з похилими, вигорілими голівками соняшників. Він подумав зупинитися і набити ними багажник — чи хтось би зупинив їх?

Дорога, рух дивним чином сколихували мозок. Минуло години зо три, як вони виїхали з міста. І зо дві, як на задньому сидінні опинилася офіціантка.

Дорога не була надто мальовничою, а траса — зручною і гладенькою, якими вони бувають за кордоном. Машина увесь час підстрибувала і Єва стиха лаялась. Дан думав про камеру в багажнику. І про те, хто і як живе в селах, що пропливають за вікном.

Можна було уявити, як, впоравшись із господарством, жінки сідають дивитися серіали, поглинають їх, мов наркотичне зілля і намагаються відтворити штучні монологи в умовах вже своєї місцевості, але — подумки, бо звертатися немає до кого. Дон Педро хропе, розповсюджуючи сморід перегару, Хуан Карлос із Мігелем Санчесом зачинилися в стайні, поцупивши слоїк самогону, Паскуалє ще малий і колупається в носі, а Анхель ніколи не ходить до лазні, хоч і вдає з себе «першого хлопця»…

Села були різні. Дан знову сміявся, вказуючи Єві на назви. Проте вона втомилася і вже не реагувала. Дівчина на задньому сидінні спала. Чи вдавала сплячу.

Єдине, що неповторно вражало — маленькі церкви. В бідніших селах це був просто побілений будинок із хрестом на даху. Але були й інші. З позолоченими або блакитними банями, з вітражними вікнами…

— Ти буваєш в церкві? — поцікавився Дан.

— Не часто. Не люблю столичних церков.

— Давай зупинимось біля котроїсь. Подивимось, що там всередині.

Власне, цього разу він вгадав її бажання. У неї самої була потреба зупинитися.

Їй давно, дуже давно — ще там в метушні її роботи — кортіло заїхати до якоїсь маленької церковці. Саме до маленької, сільської, де рушники вишиті місцевими бабусями, а ікони — зворушливо намальовані невідомими малярами.

Єва кивнула. І вони почали вдивлятися в дорогу, обираючи місце, яке б їм припало до душі.

…Мотор заглох. Єва мовчки сиділа за кермом, втомлено схрестивши руки.

Дивилася на церкву за білим парканом. Почався дрібний дощик.

Дівчина на задньому сидінні спала. Данові знову здалося, що вони — єдині у всьому світі. А цей монотонний стукіт крапель по капоту відраховує миті його життя.

— Я стала черствіти, Дане, — раптом сказала Єва. — Я черствію. Це триває давно. Власне, я знаю: відтоді, як триває ця загальна апатія. Хоча я, як інтроверт, ніколи не ототожнювала своє особисте життя із зовнішнім, суспільним… Зараз мені здається, що я — штучна паляниця за склом у музеї народних виробів. Зверху вона виглядає апетитно — слинка котиться… Але такою паляницею можна вбити, бо вона тверда, мов камінь. Але ось так… коли місто позаду, а ця маленька церква — попереду, мені страшно. Все розвалювається і гниє під залакованою поверхнею тієї паляниці, як у фільмі жахів. Здається, зайду досередини і почну качатися по підлозі, як юродива. Якось я таке бачила. І після того перестала ходити до таких закладів…

— Не знав, що ти така вразлива, — сказав Дан. — Давай не будемо заходити. Поїхали далі.

— Ні. Зайдемо. Тільки перечекаємо дощ. Дивись, стежка розмокла. А ми давно нормально не спілкувались. Щоб нормально спілкуватися, потрібен час. Ось такий, як тепер. Дощ, дорога і ця церква попереду. Я навмисне взяла відрядження, щоб виїхати з міста. Сама напросилась. Чому — не знаю, ніби щось вело. Хоча зараз, — вона поглянула на годинник, — так, саме тепер мала б тусуватися на відкритті діамантового бутика. Вітатися, посміхатися, бачити довкола себе тіні.

…Дощ скінчився так само раптово, як і почався. Ніби хтось нагорі перевернув вертикально лійку.

— Ти перепочила? Пішли? — сказав Дан.

Він озирнувся на дівчину — вона ще спала. Вуста її були зворушливо напіввідкриті, мов у дитини.

На церковне подвір’я невідомо звідки вийшов чоловік із банкою фарби. Вони помітили, що паркан було пофарбовано лише на половину. Чоловік поглянув на небо, дістав з банки пензель і почав дофарбовувати паркан.

Єва всміхнулася.

— Ось абсолютно щаслива людина, — сказала вона.

— Ти впевнена?

Єва глянула на нього своїм звичним поглядом — крізь трохи примружені повіки, хитро.

— А ти хочеш перевірити?

Дан знизав плечима. Відкрив дверцята авто:

— Пішли. Зайдемо — і поїдемо далі.

Чоловік, що фарбував паркан, був одягнений у доволі стару куртку-вітрівку і темно-сині потерті джинси.

Дан привітався із ним. Той відповів. Поглянув на його супутницю і одразу відвів погляд.

Єва швидко пройшлась подвір’ям і пірнула в церкву. Надто швидко, зауважив Дан. Він, як годиться (хоча це було для нього щось на кшталт непотрібного ритуалу), перехрестився на порозі і наздогнав Єву.

Вона стояла біля ікони.

— Щось не так? — запитав Дан. — Ти якась бліда…

— Все нормально, — стенула плечима Єва. — Просто цей тип дуже схожий на…

— Який? — не зрозумів він, поглянувши на ікону святого Петра.

— Ну той, на вулиці, із фарбою…

— На кого?

— На Вадима… Ти пам’ятаєш Вадима?

— Твого музиканта…

— Так, так, — швидко промовила вона, ніби не хотіла чути того, що він скаже далі.

— Я гадав, що його вже… немає, що він помер…

— Ні, — знову перебила Єва. — Ні. Це я так, щоб не питали.

Вони присіли на лаву.

Дан погано пам’ятав ту історію. Лишились якісь уривки: як вони всією групою відвідували Євпраксію в лікарні. Вона сиділа на краю ліжка — худа і коротко стрижена, мов після тифу. З непропорційно великими очима на пласкому обличчі…

— Це не він. Точно. Я його ніколи не сприймав. Дивувався, як ти могла в отаке от вляпатись.

Він поклав руку на її долоню. Але це було зовсім зайвим. Вона обпекла його несподівано веселим поглядом:

— Я знаю, що це не він. Але всі, хто хоч трохи схожі на нього, і досі викликають у мене жах.

Вона швидко перехрестилась.

— Жах виганяють жахом, — сказав Дан.

— Що ти маєш на увазі?

— Треба познайомитись. Тоді припиниш [перестанеш] смикатись, побачивши знайомі риси.

— Ще один прикол? — посміхнулась вона.

До церкви зайшла старенька в чорному, сіла за стійку, за якою продавалися свічки, і запитально поглянула на приїжджих: чи будуть купувати, чи вкинуть пожертву в металеву скриньку.

Дан підійшов і вкинув. Купив свічки. Старенька заспокоїлась.

— З міста? — запитала вона.

— Так.

— Як там нині? Тихо? — запитала старенька.

— По-різному, — невизначено відповів Дан. І вирішив запитати: — А хто це там у вас на дворі? Служка?

— Та де там, — радіючи з можливості потеревенити відповіла стара. — Цього панотець привіз звідкілясь минулого літа. Робітник наш. Хороша людина. У нього видіння було…

— Що за видіння? — поцікавився Дан.

— Панотець розповідав, що був цей чолов’яга зовсім пропащий. З тих, що валяються під парканами. Їх зараз повно скрізь… Жаліють їх всі. Так ото лежав він, як кавалок який-небудь, а продер очі і бачить — перед його носом стоїть ікона Святої Діви. Смикнувся, а в руці ще й великі гроші затиснуті. Пішов похмелятися. А тут йому якраз назустріч наш панотець (він тоді чомусь в місто поїхав, вже не пригадую, з якої причини). Побалакали. Опісля повіз його панотець сюди на своєму «Запорожці». То він тепер тут працює, коли чого треба. Сніг розчищає чи дерева обкопує. Різне… І не п’є.

— Зрозуміло, дякую, — сказав Дан. — Справді, видіння — велика річ…

Він повернувся до Єви з ідіотською посмішкою.

— Що тобі сказала стара? — запитала вона.

— Розповіла про те, як цікаво бути богом, — невизначено мугикнув він. — Ну, що — рушаймо далі?

— А той вже пішов?

Дан виглянув у двері:

— Ще ні. А що?

— Нічого, — посміхнулась вона. — Просто я його десь бачила… Не можу пригадати, де саме.

— А я так точно бачив… — промимрив Дан. — Це ж треба!

— Що саме?

— Нічого. Так…

— Пішли.

Вона рішуче підвелася. Він дивився, як вона йде темним коридором і її силует в отворі дверей окреслюється золотою ниткою світла…

Єва підійшла до паркану, зупинилась.

— Архітектоніка останнього мазка свідчить про недостатню імпресіоністичність образів! — несподівано вимовила вона, зупинившись біля маляра.

І Дан, котрий навмисно швидко пройшов вперед, обганяючи Єву, не впізнав її голосу. Дивний вплив минулого, зробив висновок Дан, робить з нас повних кретинів. Він зазирнув в авто — дівчина на задньому сидінні ще дрімала. Дан сперся на капот і закурив, очікуючи на Єву. Відчув всередині дивне тремтіння.

Той, до кого Єва звернулася, підвів голову.

— Я прихильник чистого кольору… — спроквола відказав він.

— Зараз не буває нічого чистого, — заперечила Єва.

— Це тому, що ви не жили на природі. Або не жили так, як хотіли.

— А ви вже досягли великої мудрості життя? — посміхнулась Єва.

— Не зовсім, — сказав він. — Але намагаюсь.

— Цікаво… Чого ж вам не вистачає?

— Того, чого і всім, — свободи.

Єва замислилась. Жах минав. Дан мав рацію. Як просто… Він міг би минути набагато раніше.

— Свободи?… — посміхнулась вона. — Красиве слово… Але без дії воно нічого не важить.

— Так, — погодився він, поставив пензель у слоїк і подивився на неї. — Ви не підкинете мене? Недалеко. Я бачу, ви на колесах.

— Недалеко — це куди? — розчаровано запитала Єва. — Я не таксист.

— Звісно, таксі тут не ходить… — погодився він. — А «не далеко» означає до тої зупинки, де сільський маляр та столична леді зрозуміють, що таке свобода.

Єва поморщилась:

— Які романтичні маляри мешкають в цьому глухому куті! Ви серйозно?

— Ви почали кокетувати. А це означає, що — серйозно.

— Кокетувати? З вами? Помиляєтесь. Ви що — психолог? — засміялась вона.

— Не без того! Природа спонукає…

Вона чомусь не могла відійти, перервати цю порожню балачку, сісти в авто, біля якого її чекав Дан.

— Місто вичавлює з людини всі соки, — вів далі він. — А природа — то зовсім інше. І дорога також. Зникають застійні явища в мозку. Я вам просто заздрю. Маю право?

— Авжеж.

Вона подумала про офіціантку на задньому сидінні свого авто і про те, що день та настрій стають дедалі божевільнішими. Певно, це так впливає присутність Дана, міркувала вона. Був би з нею Юрій Петрович чи Стас — усе було б інакше.

Вона хитнула головою:

— Заздрість — погане почуття. Я вас звільняю від неї. П’ять хвилин на збори вистачить?

Йому залишилось дофарбувати дві дощечки… Він зробив це швидко. І розпрямився. Поглянув на неї.

Вона зітхнула з полегшенням — він був ЗОВСІМ не схожий на перше видіння. Зовсім. Він кинув брудну вітрівку на слоїк з фарбою. Ретельно витер руки. І посміхнувся їй у відповідь. Адже Єва сама не помітила, як заусміхалася. Ні, навіть сміється! Ні, навіть — регоче, мов божевільна…

Біля авто так само корчився Дан.

Бабця виглянула з темного напівкруглого отвору церкви і собі не втрималась від посмішки. Беззубої, беззахисної, дитячої.

— Так не буває? — сказав він.

— Я про це щойно подумала, — відповіла Єва.

— Значить — буває! — кивнув він і простягнув їй руку, — Іван.

Все ще сміючись, вона назвала себе і додала:

— А там — Дан.

Вони пішли до авто.

— Підкинемо людину, — сказала Єва.

— Авжеж, — сказав Дан, простягаючи руку. — Сідайте тут.

Він відчинив перші дверцята.

Коли Дан влаштувався на задньому сидінні, офіціантка вже прокинулась і без найменшого подиву дивилась на четвертого супутника.

Єва натисла на газ. Авто повільно від’їхало від маленької церкви.

Дорога…

Читати далі
Додати відгук