Сьомга

Жанр: Сучасна українська література, Стиль життя, Художня література

Правовласник: Нора-Друк

Дата першої публікації: 2007

Опис:

"Сьомга" - це не просто назва риби сімейства лососевих. На відміну від однойменної риби, "Сьомга"-роман не уникає забруднених вод життєвого досвіду. Це вишукана і складна літературна страва, в якій у різних пропорціях змішано психологічний роман, роман-виховання, трилер і детектив. "Сьомга" - уважна та витончена історія, вузлуватий і болісний згусток життєвого досвіду, де порція іронії так само зважена й виважена, як і порція болю. Цей роман могли б написати Джейн Остен, Генрі Міллер і Айрис Мердок, якби жили в наш час. Поправжньому відверта проза нарешті можлива в українській літературі.

ВОЛОДАР СВІТЛА, ПОВЕЛИТЕЛЬ ВОДИ

І навіть тут, у цій двометровій туалетованній зі стоячим душем та пліснявою на стінах, я не можу почуватись безпечно. Так — тут немає вікон і він не може бачити мене, а це, вочевидь, трохи заважає йому дрочити, хоча я не знаю, може, звуки збуджують його навіть більше.

Я сиджу на прикритому блакитною пластмасовою накривкою унітазі, чую, як на кухні з незакрученого крану сичить вода, батареї в лептопі залишилось всього лише 68 %, двері до туалету не мають замка, і якщо він вирішить увірватися до нашої квартири, щоб нарешті мене зґвалтувати, я не матиму де сховатись, я просто сидітиму на унітазі з лептопом на колінах (добре хоч, не на яйцях!) і мовчки на нього дивитимусь. Я чітко уявляю собі, як це відбуватиметься: мене паралізує, я не зможу ні видихнути повітря, ні сковтнути слину, серце гупатиме у мене в мозку, а очі стануть ідеально-круглими. Він, думаю, буде не менш переляканим. Він взагалі такий боязкий, сором’язливий, мовчазний і відлюдькуватий. Він боїться мене, йому стільки разів доводилось чути, як я вживаю незрозумілі для нього довгі слова, бачив, як я читаю книжки, як пишу щось у лептопі — все це непотрібне й неосягненне для нього, він прочитав лише кілька пригодницьких книжок у дитинстві, а потім стільки ж брошур про труби, каналізації і крани. Теоретично я могла би запросити його полагодити кран на кухні. Практично я вже від самої думки про нього холону і боюсь повернутися до кімнати. Накликала чорні кошлаті вуса на свою голову.

Наша кімната, десять квадратних метрів — це його телевізор. Чи акваріум. Чи клітка з хом’яками. Міша пішов курити траву зі своїм пушером та його дівчиною Анною-Марією. Добре хоч, не Марією-Антуанеттою. Хоча це майже те саме. Раніше я думала, такі імена в кращому випадку трапляються в історії, а в гіршому — в літературі. З недавнього часу навколо мене почало з’являтися все більше Фрід Штерн, Емануїлів, Авґустинів, Францисків та Симеонів.

Продавця трави звати якось дуже просто, я навіть не пам’ятаю, як. Торгівля драпом — це його хобі, заняття для душі. Гроші він заробляє тим, що керує розбиванням англійських парків для багатіїв. Він уміє робити грамотні альпійські гірки, цей Рома, чи як його там. І тому їздить на червоному шевролє і носить костюми від Міхаїла Вороніна, а ще він вразливий і ніжний — зрештою, як більшість людей, пов’язаних з драпом. Він боїться дивитись горрори, бо від видовища крові та пошматованих нутрощів його починає млоїти і він не може заснути. У всьому іншому Рома не надто цікавий, альпійські гірки він варганить за накатаною схемою, вони ніколи особливо його не причаровували, причаровує натомість Анна-Марія, хоча я не знаю, що такого чарівного є в ній, окрім імені.

Міша пішов до них, сказавши, що цього вимагає етика — треба бути в хороших стосунках зі своїм постачальником. Постачальником кораблів. Цього вимагають неписані правила мореплавання та садівництва.

Я залишилась, щоб займатись корисними для себе справами. Спочатку постелила на підлозі кольорову ковдру, тоді чимширше розчахнула кватирку, за якою день почав уже закисати та блякнути, і, всівшись на ковдру та розчахнувши, наче кватирку, ноги, почала старанно розтягуватись. Мої розтяжки були плавними та м’якими, я намагалась уникати болю, а присмак легкого дискомфорту лише посилював приємне тепло у м’язах і раптові скорочення матки. Так, стікаючи потом, стогнучи від зусиль, я подумки малювала собі кожен свій м’яз, тугий і сильний, майже ґумовий, напнутий, слухняний, живий. Скрип підвіконня та глухі удари по наших віконних ґратах задавали мені ритм, чим прискоренішим ставало моє дихання, чим дужче мокрішала майка, тим нижче і далі ковзала я головою і грудьми вздовж ніг, тим вище задирала ноги, тим краще напружувала прес. Скрипіння за вікном ставало все пронизливішим та швидшим, якимось конвульсійним, екзальтовано-істеричним, аж раптом я усвідомила, що це не просто випадкові звуки знадвору, що це не пташечка сіла перепочити на гостинному краєчку нашого вікна, що це не бездомний плямистий пес гризе під берізкою червиву свинячу кістку, що це не сусідка справа шурує “Газетою по-українськи” вікна перед Великодніми святами, і навіть не сусід зліва гострить кухонні ножі, слинячи фільтр своєї вічної напівскуреної сигарети. Я рівно лягла на кольоровій ковдрі, витягнувши ноги і доторкаючись долонями до зовнішнього боку стегон. Заплющила очі і глибоко дихала. Я мусила перечекати, коли кров у моїх жилах заспокоїться і перестане так нестримно шугати туди-сюди, непокоячи води Світового Океану, коли тиск знову знизиться до норми, коли серце припинить роздувати свої міхи, легені перестануть тріпотіти, а жовті і чорні кола в очах знову сховаються у моїх зіницях. За вікном ще кілька разів різко скрипнуло, засмикалось і затихло, зачаїлось, хоча я й відчувала на собі погляд, яким із моєї шкіри збивали краплини поту, і вони розліталися бризками навсібіч, падаючи на ніс невдоволеному котові.

І тоді мене охопила паніка. Він там, за вікном, він знову прийшов, він знову на мене дивиться. Він мене бачить, він чує моє дихання, він розглядає рум’янець на моїх щоках і пасма мокрого скуйовдженого волосся. Його зір настільки гострий та чутливий, що він чітко, наче крізь збільшувальне скло, бачить найдрібніші волосинки на моєму тілі і може наосліп намалювати на запітнілій від хухання шибі обриси блідої родимки у вигляді метелика з внутрішнього боку мого правого стегна.

Він відчуває мій запах, він може уявити собі відтінок рогівки моїх очей, він навіть знає, що стається зі мною, коли моя матка починає скорочуватись.

Я повільно звелася на ноги і відвернулася від вікна: найстрашніше для мене — це побачити його. Побачити його вуса, його неголене підборіддя, напіввідкритий рот з пересохлими блідими губами, кошлаті брови і застиглий погляд круглих очей. Я здатна уявити його собі, здатна намалювати кожну найдрібнішу рису на його обличчі, засмальцьовану кепку на сплутаному густому волоссі, великі порепані руки, заляпані болотом і стоптані коричневі мешти з безліччю ромбоподібних дірочок для вентиляції. Але далі плівка обривається — моя уява застигає, як краплина соснової смоли, і там, всередині, у бурштині, залишаємось ми з ним: його сіре обличчя за кватиркою, цівка смердючої слини у кутику губ, погляд тварини, поглинутої інстинктами, закам’яніла рука в обм’яклій ширінці штанів — і я, зі зведеним догори обличчям, з похололими кінцівками, паралізована, нажахана, благальна, ідеальна жертва. І спосіб вивільнення з цього бурштину мені невідомий, здається, з нього ніяк не можна вирватись, це таке пекло, така пастка, безвихідь, смерть, вічне життя — ось чому я уникаю дивитися в бік вікна, ось чому я пересуваюсь кімнатою боком або задом. Труси, як на зло, сповзають з лівої сідниці і кокетливо зморщуються. Це зараз так недоречно, я механічно поправляю м’яку тканину і відразу ж розумію, наскільки помилковим був цей відрух. Повільне і ледь чутне скрипіння за вікном відновлюється, мої грайливі труси збурили життя у його великих і брудних, загиджених спермою майтках.

У мене свистить у вухах і темніє в очах, чим нестерпніше накочує страх, від якого панцирем сковує груди, тим більш неповороткою та повільною я стаю. Надовго заплутуюсь у зміїному клубку дротів від кількох комп’ютерів, телевізора, дівіді, плеєрів, зовнішніх сідіромів, ламп і торшерів — забагато техніки, як на таку малу площу. Мимохіть вимикаю Мішин комп’ютер, висмикую дріт зі свого лептопа, але мені більше не вистачає сили і витримки, щоб виправити ситуацію, я хапаю лептоп просто так, без дроту, смикаю за один зі штепселів і всі світла у кімнаті гаснуть. Він подумки просить мене не йти. Цікаво, він називає мене по імені? Якими ласкавими іменами він до мене звертається?

Але я залишаю його ні з чим. До побачення, на сьогодні всі програми на нашому телеканалі вичерпано, перед вами — чорний екран, не забудьте вимкнути телевізор.

Він розчаровано чекає, сподіваючись на моє повернення і прислухається до приглушеного стукотіння клавіш лептопа.

Я сиджу на блакитній пластмасовій покришці унітаза і намагаюсь переконати себе, що тут безпечно. Його погляд не може сюди проникнути, у цей замкнений безвіконний простір. Там, де немає вікон, немає і його.

А з іншого боку — звідки я знаю, на що здатні його любов і його засмальцьована спермою пристрасть?

Вперше він дав про себе знати більше року тому, взимку.

Була третя ночі, ми з Мішею працювали, напівлежачи під прямим кутом одне до одного на нашому матраці в ніші. На цьому матраці ми спали, трахались, їли, приймали гостей, працювали, дивились телевізор, проводили час і проживали життя. Матрац і вікно відділяли три кроки. Оце і вся наша кімната.

Вже кілька годин тому полягали спати всі найближчі сусіди. Ми слухали, як довго милася самотня жіночка за стіною. Вона багато разів намилювалась, а тоді з глухим стуком кидала мило в мильницю. Кілька разів душ випадав з її рук і голосно гепався на дно ванної. Сусідка явно була роззосередженою. Можливо, вона приймала якесь заспокійливе або снодійне — не так вже й легко засинати самій. Ми чули, як згодом до туалету ввійшов її кіт: він довго та старанно імітував, ніби запорпує продукти життєдіяльності в землю, огидно шкребучи кігтями по туалетних кахлях.

Милий, золотий наш двірник Коля (тоді ще ми називали його Вітьком і Міша не був знайомий із ним особисто; Коля не звертався до Міші “пан Міхал”, а просто щоранку харчав щось під вікнами своїм пропитим викуреним голосом, своїм неіснуючим запалим, пропаленим голосом, він матюкав усіх і все, і підбирав під вікнами розбиті пляшки, клапті квашеної капусти, праві кросівки, ліві шльопанці, тенісні кульки, буханки запліснявілого хліба, засохлі гівенця, загорнуті в списані школярським почерком аркуші в косу лінійку — наші сусіди полюбляли цілодобово кидати з вікон різноманітні складові свого невибагливого побуту), так от, милий, золотий наш двірник Коля тієї ночі чомусь не хропів — а я так звикла вже до його розкішних, непокірних переливів, до цих жахливих утробних звуків, які долинали з Коліної квартири, якраз над нами. Я призвичаїлась солодко засинати під них, вони заспокоювали мене й втихомирювали, дарували солодку надію на те, що завтрашній ранок неодмінно буде, і все в нашому житті складеться якнайкраще, робота даруватиме нам насолоду і відчуття власної значущості, діти закінчуватимуть школу з золотою медаллю, вищі навчальні заклади — з червоними дипломами, а ми купуватимемо собі нові квартири, і діти купуватимуть собі нові квартири, великі, двокімнатні, з загальною площею сорок метрів, і більше ніколи нікому не доведеться тіснитися в цих клятих готельках.

Авжеж, Колине хропіння налаштовувало мене на частоту нашого будинку. У всіх тут були такі мрії, а те, що у нас з Мішею вони були іншими, нічого не змінювало: ми мусили підтримувати найвищі поривання наших сусідів, поки жили тут. Нас не притісняли бабушки зі своїми розкладними кріслами, ми досить непогано давали собі раду вдвох (плюс вісім кілограмів чорного кота) на двадцяти двох квадратних метрах площі. Ми не здогадувалися, як це — впродовж кількох десятків років жити отак, з бабушками, дєдушками-інвалідами, ветеранами війни, з мамкіним братом-алкоголіком, з папкіним плємянніком — наркоманом, як тут у цих двадцяти двох квадратних метрах комусь вдається хворіти, комусь — бухати, комусь — трахатись і вагітніти, а потім цілих дев’ять місяців бути вагітними, а потім народжувати дитину, і о яке щастя! — рєбьоночка ми положим мєжду папочкой і мамочкой, но ти, Ігорьок, нє прідаві єво, а то ти так ноччю копаєшся, даже дєдушку задєваєш, а дєдушка в цей самий час помирає, і лежить добу, чи скільки там належиться лежати покійним на табуретках посеред двадцяти двох метрів, а вони годують собі рєбьоночка, варять ширку, виганяють кота, квасять капусту, викидають квашену капусту через вікно, а наш милий, золотий двірник Коля замітає її і матюкається — от як це, як їм усе це вдається? Це ж просто ілюзіоністи якісь, невиправні романтики, як їх можна не любити, цих терплячих, покірних людей з критичним нахилом у бік мазохізму, вони ще про якісь червоні дипломи мріють, та навіщо їм ці червоні дипломи — під дєдушку класти, на табуретки, щоб прорєх нє било? Дипломи — вони ж взагалі непотрібні, вже не кажучи про…

А ще цікавою особливістю нашого дому була його унікальна адреса. Трудова, 7а. Особливість її полягала в тому, що вулиці такої не існувало. Навколо пролягали тільки Глибочицька, Лук’янівська і Олегівська, і жодної вам Трудової, любі мої трударі.

Не було такої вулиці ні на мапі, ні в пам’яті комп’ютерів служб таксі, ні насправді. Її не існувало в природі. Так само, як не існувало інших будинків з адресою Трудова. Не було будинків номер 1 і номер 2, не було будинку номер 5 і 5а, навіть будинку номер 7 не було.

Був тільки будинок з адресою Трудова, 7а. І ми в ньому жили.

До корабля-привида, до desert rose, до будинку з адресою Трудова, 7а треба підійматись височенними дерев’яними сходами, скрипучими, роздовбаними і звивистими. Саме такими я завжди уявляла собі Stairways to Heaven. Будинок стоїть на горі, як орлине гніздо, як неприступний замок феодала, по вінця набитий самими лише слугами й робітниками. Він стоїть над самісіньким урвищем, височенним, стрімким, порослим кривими деревцями, загидженим, засраним настільки, що його ніколи, ніколи вже не можна буде привести до пуття. Якийсь місяць тому край цього урвища — від деревця до деревця — хтось охопив жовтою целофановою стрічкою, схожою на ту, якою в американських трилерах поліція позначає місця злочинів, а на деревах розвісив аркуші з комп’ютерним написом: СМІТТЯ В ЯР НЕ КИДАТИ.

Між будинком і сходами — синій цілодобовий кіоск, в якому продається все, чого тільки запрагне душа. Пиво, сигарети, мінеральна вода, солодощі, чипси, напівфабрикати, консервована кукурудза, майонез, солодкі вершки в пляшечці з дозатором, колготки, прокладки, шампуні, піна для гоління, парфуми, корм для котів і сірники. Все продумано для того, щоб не злазити сходами додолу і не підніматися ними ж угору. Однак люди спускаються і піднімаються, вони не можуть просто сидіти на місці, у своєму тихому раю. Сходами вгору-вниз ходять лисяві чоловіки у сірих штанах від костюму, випрасуваних на кант, і джинсових куртках. І жінки з охайними зачісками, однак стоптаним взуттям. Кілька десятків пенсіонерів щодня мало не гине від задишки, аритмії, підвищеного тиску чи просто від розпачу перед цими нескінченними сходинками, які, здається, на очах розростаються вгору. Пенсіонери часто зупиняються, хапаються за поруччя і тяжко дихають. Вони дихають так, щоб це чули всі, хто проходитиме повз них, аби спровокувати кожного зустрічного на муки сумління, щоб, наче докір, видихнути на нього всеохопний запах старості. Особливо дратують старих студенти Театрального і Академії Мистецтв, котрі мусять користуватися сходами, бо трохи вище Трудової, 7а — їхні гуртожитки. Дівчата з міліруванням і філіруванням, дівчата в мілітарі та хакі, дівчата в пишних спідницях до середини литки і мереживних майках; хлопці в мереживних майках і плямистих штанах кольору хакі, хлопці з сумками через плече, взуті в смішні черевики, хлопці з філіруванням і міліруванням. А ще сходами плигають китайці, маленькі і дуже зґрабні, от у них із зачісками вже точно все гаразд, у них не буває поганих зачісок, вони гарні, як маленькі гладенькі рибки, і вбрані завжди в хороший одяг хороших молодіжних марок: манґо, нафнаф, промод, бенеттон, хаундем, пінкі, дуже рідко — терранова, якщо пощастить наткнутися там на щось симпатичне. Вони люблять і вміють ходити магазинами, вони роблять це весело, їхні групки завжди складаються з трьох дівчат і двох хлопців, усміхнені, дзвінкі, радісні, вони, не змовкаючи, дзвенять щось своєю гарною китайською мовою і звучать при цьому, ніби японські мультики манґа.

І всі ці натовпи обов’язково минають кіоск, який стояв тут, напевно, вічно, і дві лавки поруч із ним — улюблене місце пенсіонерів, котрим вдалося-таки живцем доповзти нагору, і неприкаяних тінейджерів, котрі виростають тут, біля Трудової, 7а, як на дріжджах, запиваючи їх пивом із синього кіоску.

Неприкаяні тінейджери — це моя сердечна рана, моя слабкість, моя божевільна любов. Ні — вони не приваблюють мене сексуально, принаймні поки що ні. Вони просто нагадують молодших братів. Їхні рухи, жести, голоси і слова, їхні бажання і дії мені знайомі. В їхній несподіваній жорстокості я впізнаю вразливість та незахищеність. Їхня відлюдькуватість і насупленість — лише панцир, який ховає під собою цілий стос зіжмаканих, залитих хлоп’ячим сіменем та чоловічими сльозами, порнокартинок. Вони живуть з цими добрими усміхненими блондинками з фотографій, з цими японками, з цими розгубленими товстулями, у яких чомусь завжди прищі на задницях. Вони розмовляють з ними, дають їм імена; Еліс, Бритні, Мішель, Ніколь та Одрі гостинно розкидають ноги назустріч, вони ніколи не насміхаються, вони ніколи не заважають, вони ніколи не намагаються робити зауважень. Вірні глянцеві подруги потаємних хлоп’ячих розваг. У перерві між переписуванням конспекту і заковтуванням обіду, зготованого мамою. Ось чому я не можу, просто не можу злитись на них, коли вони, — п’яні, голодні і смердючі — своїм пронизливим потом і несвіжими шкарпетками щось монотонно й нечітко, проте голосно, бубнять в коридорі за стіною. Їхні ще так недавно зламані голоси незґрабно наштовхуються на інтонації та емоції, від чого постійно зриваються на високі тони.

Моя подушка доторкається до стіни, яку вони з протилежного боку підпирають спинами. Я намагаюсь заснути і навіть час від часу провалююсь-таки в сон, але вони провалюються в мій сон разом зі мною, і я не можу позбутися їхнього гугнявого бубніння, дзенькоту порожніх пивних пляшок, які вони так люблять катати бетонною підлогою під’їзду — діти, діти, маленькі діти, їм би конструктор “лєґо”, їм би дитячі пластмасові кеглі. Через кожних пів години вони йдуть геть, і я сподіваюсь на краще. Однак через кілька хвилин дзенькіт і гепання повертаються — це був всього лише похід за пивом і чипсами (якщо ще залишились гроші) до синього кіоску. Вони відригують і дебільно регочуть, вони курять сигарети і траву і туберкульозно кашляють, голосно харкаються, лагідно матюкають одне одного і пестливо пиздяться між собою. Чую глухі удари чимось важким об протилежну стіну і тихо радію про себе, що, може, вони уб’ють когось зі своїх друзів, і тоді сусіди викличуть міліцію, і більшість із них потрапить у виправну колонію для неповнолітніх, і вони більше не приходитимуть сюди щоночі, щоб довгими годинами слухати нові поліфонічні мелодії зі своїх телефонів, скачані напередодні в комп’ютерному клубі, і не будуть ліниво грати у футбол порожньою сигаретною пачкою, сидячи один навпроти іншого на газетах, спершись спинами об стіни вузького і довжелезного коридору. І я більше не чутиму цих недороблених наївних розповідей, цих щирих розмов, від яких просто серце кров’ю обливається, а ефект підсилюється неоковирністю підібраних слів та пошматованістю речень, про чиюсь дев’яносторічну бабусю в селі, до якої їм усім разом неодмінно слід поїхати, ана до сіх пор как хуйньот сто ґрам вінчіка і начінаєт пєсні пєть, еті, народниє тіпа, так ахуєнно, я атвічяю, да ана у міня єщьо прі етіх, прі царях жила, ана во врємя войни сама зємлянку вирила сваїмі рукамі — два мєтра вніз, чєтирє мєтра в дліну і мєтр в ширіну, нє, бля, полтора мєтра в ширіну на хуй.

І як після цього я можу бажати їм смерті чи виправних колоній, я ж не залізна, моє сестринське серце не камінь, я готова винести їм у коридор теплих ковдр і подушок, і кілька десятків великих канапок з ковбасою і сиром, і пластир, і йод, і бинт, щоб полікувати того, кого били головою об стіну, і кожному по парі чистих шкарпеток, і все це ненав’язливо і не улесливо, якомога непомітніше, щоб не нарватись на регіт чи агресію. Я ж розумію — де їм ще бути, надворі мороз, сніг і вітер, вдома — дєдушка-інвалід і мамка-алкоголічка з коханцем і його двоюрідною сестрою, і навіть немає місця, де можна спокійно поспілкуватися з глянцевими Еліс, Бритні, Мішель, Ніколь та Одрі, а хлопчики такі самотні та вразливі, і їм, маленьким осиротілим вовченятам, так хочеться ніжності, тепла, ласки і турботи.

А я, сувора і справедлива сестра, намагаюсь заснути на першому поверсі будинку за адресою Трудова, 7а, запорпавши голову під подушку, задихаючись і перекочуючи в роті камінчик чи кісточку: вправо — виправна колонія, вліво — канапки й чисті шкарпетки.

А якось пізно ввечері, вже майже вночі, до нас постукав міліціонер. Він був низький, круглий і кумедний. Окинув поглядом нашу захаращену і відверто неприбрану квартирку, критично оглянув мене і Мішу, зазирнув у туалет, погладив кота, відчинив холодильник, пробурмотівши, що, мовляв, давно уже пора розморожувати.

Тоді втупившись одночасно в нас обох поглядом (такий погляд зазвичай називають пронизливим) він, з усіх сил намагаючись натякнути, що бачить нас наскрізь, запитав, чи не помічали ми нічого дивного вчора вдень, уночі або ввечері, і хто ми такі, і де ми були у вищеназваний час.

Ми сказали, що ні, не бачили, що були вдома, що ми журналісти (бо це звучить і скромно, і правдоподібно), і тоді Міша не стримався і запитав, що трапилось, бо він любить вступати в контакт зі сторонніми.

Міліціонер, наче тільки цього запитання й чекав, радісно почав розповідати. У вас тут, почав він, на третьому етажі человєка зарізали. Пісят первого года рождєнія. Його сосєд, із которим він жив, вернувся утром сьодні з діжурства, і застав картіну: лежить голий, в чьом мать роділа, на дивані, горлянка отак-о — і міліціонер незабобонно показав на собі широким жестом, де і як саме була перерізана горлянка, — нож кухонний опять же валяється рядом, крові по колєно, а собака йогу — у йуго такий великий собака був, коллі, кажеться, порода називається, так от цей собака на коврє лежить, морду на діван положив і скулить. І сльози такі по морді течуть, величиной з горох. Представляєте, а кажуть, шо тварь душі не імєє! Та воно ж лучше любого чоловіка понімає, шо і как!

Міліціонер голосно зітхнув на повні груди, намагаючись продемонструвати нам свою людяність та втому від усіх цих жахливих історій. У мене по спині поповзли мурашки і я схопила на руки кота, важкого і невдоволеного моїм поривом, але він мовчки терпів, відчуваючи, що мені зараз дуже потрібна його допомога, що мені моторошно і недобре, і тому я мушу притулити собі до обличчя його чорний пухнастий загривок і вдихнути його аромат. Тварь, вона ж лучше любого чоловіка понімає, шо і как, подумала я.

Тим часом міліціонер, задоволений моїм переляком, знову почав з підозрою розглядати павутину під стелею і нечищені Мішині черевики на порозі під дверима.

Міша, завжди радий допомогти і морально підтримати кожного — міліціонер це чи простий громадянин, двірник чи високопосадовець — відкашлявся і сказав своїм ніжним турботливим голосом: Ну й роботка у вас… — тут він додав до інтонації ще трохи здивування, захоплення та поваги. А далі так зацікавлено-печально: Ну і що, є уже якісь версії?

Міліціонер крекнув, багатозначно зблиснув очима і хитро посміхнувся. Міша йому явно подобався. В сенсі, подобався як співрозмовник, бо реагував правильно, чітко і логічно. Я, зрештою, теж не пасла задніх, притискаючи затерплими руками вісім кілограмів роздратованого кота до грудей і налякано кліпаючи.

Ну я шо скажу, почав міліціонер, начебто неохоче, начебто через силу, у нас версії єсть, ми тут уже з самого утра работаєм на повну катушку, всі уже там пальчики познімали, вєщдоки уже собрали, допрашуєм сосєдєй, хто шо бачив, хто шо чув, показанія записуєм… Ми работаєм, будь здоров. Версій у нас нєсколько, но я больше чєм увєрєн в одній. Тут навіть розсуждать не приходиться. — І, сказавши це, маленький круглий міліціонер почав яскраво світитися, світитися просто у нас в тісному коридорчику половина квадратного метра. Світилося його кругле обличчя, на якому виступив раптом піт самоповаги та гордості, з вух, ніздрів та очей стриміли вузькі і довгі промені світла, світилась коротка міцна шия, світились чорні пори на шкірі і лопатоподібні нігті на короткопалих широких долонях, і жорсткі чорні волосинки на фалангах цих коротких пальців, сяйво пробивалося крізь пилюку на його старих розбитих мештах, а вже як світилася його форма, як виблискували ґудзики, як мерехтіли погони і різні нашивки! Ми з Мішею милувались ним, наче люди, які, прокинувшись одного весняного ранку, побачили раптом за вікном яблуню, що зацвіла за ніч. Цим незайманим щастям, яким переливалося його обличчя, міліціонер нагадав мені наречену, яка думає, що стоїть на порозі усіх таємниць світу.

Да, кивнув міліціонер, милостиво обдаровуючи нас своєю благодаттю, розвелося їх, канєшно, останнім часом…

Ми не розуміли, про що він говорить. Але запитувати якось не випадало. Навіть Міша відчув, що втручатися зараз не слід, що сказане нами слово може зруйнувати чари, що міліціонер може вислизнути з наших рук, ніби рибка-сралька (колись, вбрана у маленькі синьо-червоно-зелені плавки, я ловила цих майже невидимих рибок, годинами сидячи по щиколотки у річці Бистриці Солотвинській, склавши долоні “човником”, камінчики впивалися мені в підошви ніг, руки затерпали так, як от зараз від кота, але сральки таки припливали, і часом мені навіть вдавалося вихопити їх на повітря, і вкинути до трилітрової банки з водою, і віднести додому, де вони гинули — наступного дня я знаходила в банці лише смердючу кашу з хліба і гарні білі скелетики, такі зворушливі — здається, самі сральки були більш невидимими, ніж їхні скелетики).

Да, продовжив міліціонер, показуючи, що ми витримали випробування, всюди їх полно: по тєлєвізору, на вулицях, в рестаранах (я уявила собі міліціонера в ресторані і мені стало сумно). Я от когда зайшов туда, в цю комнату, побачив цього Мицика О. С., пісят первого года рождєнія, на дівані, в крові, з перерізаною горлянкою, в чом мать роділа, я зразу поняв, шо он гомік. Єщьо собака цей, породи коллі… - додав він таким тоном, ніби це був беззаперечний доказ гомосексуалізму.

Тім болє, шо жив він із дружком. Афанасьєв М. Д., сємдісят чєтвьортий год рождєнія, він как раз на діжурстві той ночю був, він у больниці работає, такоє — медбратом, шо лі, чи лаборантом там какім-то… — міліціонер замислився, опустивши очі. Тоді стріпнув головою і швидко закінчив (його голос став раптом холодним і чужим): — Етот Мицик, віроятно, воспользовався случаєм, шо його парень на діжурстві, і собі мальчика улочного приволок, а потом отказався йому платить, а воно ж — наркамани, уроди — нє долга думая, ножа кухонного схватив і по горлянці, раз-два, а потом іспугався і убіжав, даже не украв нічьо… Да, а Афанасьєв утром приходе з діжурства, а там така картіна. І собака етот скулить, і морду отак положив рядом… Гомікі долбаниє…

Міліціонер якось рвучко махнув рукою, обличчя його перекосила болісна гримаса, сяяння не залишилося вже навіть на погонах. Він мовчки натиснув на клямку, відчинив двері і вийшов геть, бурмочучи собі під ноги: Єслі шото узнаєтє ілі замєтітє ілі вспомнітє, обратітєсь к учястковому.

І зник. А нам залишив велику-велику ніч, переляканих сусідів, які сиділи у своїх коробках поряд і над нашою, в одній із цих коробок, третій знизу, але не над нами, зараз, напевно, свистів протяг, бо Афанасьєв М. Д., звісно ж, не зміг залишитись там ночувати і попросився до своїх знайомих, але забув зачинити кватирку і тепер самотня біла тюль тріпотіла там, ніби якийсь рідкісний метелик чи неприкаяна душа, впіймана в пастку. І ясно, що все було перемащено кров’ю, диван і стіни, і підлога, бо хто б устиг поприбирати там сьогодні. І ще там був великий самотній пес, пес із вологими очима, з великими печальними очима, який не міг зрозуміти, ніяк не міг зрозуміти, і йому було так тривожно, і погано, і тоскно. Він чалапав з кімнати в коридор, з коридору в туалет, звідти — на кухню, голосно клацаючи по холодній лункій підлозі своїми великими лапами з круглими, м’якими, шершавими подушечками і чорними, міцними кігтями, він був невигуляний, він хотів на двір, хотів їсти і пити, але найгіршим був цей протяг, який свистів і завивав у кімнаті, і ця тиша навколо, і ця темрява, і замкнені двері, і нікого не було поруч, і його переслідував солодкий, нестерпний запах крові, він підходив до дивана, і довго принюхувався, там пахло господарем — господарем, але якимось іншим… Пес кілька разів лизнув темну пляму кінчиком язика, широко роздуваючи ніздрі, принюхуючись, тоді різко повернув голову до вікна і нашорошив вуха. У його вологих сумних очах двічі відбилася біла тріпотлива фіранка. І пес почав вити, вити голосно, протяжно і хрипко, вити так, щоб заглушити цей протяг, цю темінь і тишу, неспокій і запах темної плями на дивані.

Ще кілька тижнів після цього я заходила у ванну і слухала його виття. У ванній чутно було чомусь найкраще. Напевно, завдяки (чи то пак, із вини) вентиляції. І я все дедалі більше відкручувала кран із гарячою водою, дедалі сильніше, аж до кінця, але вода все одно була занадто холодною, мене теліпало від холоду, я не могла зігрітись — у старих, ніколи не ремонтованих квартирах з пліснявою між кахлями, гірляндами облущеної штукатурки і жовтими плямами потопів на стелях зігрітися майже неможливо.

Міша пса не чув. Він насміхався з мене, намагаючись цим мене заспокоїти. А я тим часом спостерігала щодня за тим, як Афанасьєв М. Д. вигулював пса у дворі. Не знаю, що трапилося з ними потім — залишились вони там, чи Афанасьєв продав квартиру, і куди він подів пса. Я більше не бачу їх.

І ніякий то був не коллі. Це був кавказець. Міліціонери анітрохи не розуміються на породах собак.

Час від часу я прокидаюсь уночі й чую, як у коридорі відбуваються якісь розборки, до когось вривається п’яний колишній зять, і погрожує, і благає, і плаче, і сонна колишня теща обіцяє йому викликати міліцію, і каже, що Лєночка більше тут не живе, а він каже, що Лєночка йому і не нужна, що йому нужна ви, Свєтлана Павловна, ви ж мєня всєгда панімалі, ви ж са мной так нє паступітє, ета ж і мой дом тоже, ви ж для мєня как мать, самий бліскій чєлавєк, я вас умаляю, я вас абажаю. А ще через кілька ночей парочка алкоголіків з протилежного кінця коридору сидить під своїми дверима, бо хтось із них загубив ключі. Він уже її побив, а вона в цей час реготала хрипким воронячим сміхом. А тепер вони сидять так сумирненько на бетоні під дверима, обійнявшись, вона поклала голову йому на коліна, а він однією рукою гладить її по масному сірому волоссі, на якому рівними борознами видніються сліди від гребеня, а другою рукою пестить її під одягом, під спідницею, десь там, в трусах, якщо вона в трусах, чи в рейтузах, чи в колготах. І вони пересміюються собі, і бурмочуть якісь солодкі любовні слова, і жартують, і уявляють, як житимуть тут, в коридорі, спатимуть собі на килимку під дверима, запрошуватимуть сюди гостей, і трахатись будуть теж тут. Ну зовсім як ми з Мішею на нашому матраці.

Зліва миється самотня тьотка, випускаючи з рук різні важкі предмети. І кіт її щовечора о тій самій годині ходить у пісок. Справа вмикають музику, три пісні, одна за одною, кілька годин поспіль: ні обіцянок ні пробачень, все сталосяааа само собоуоуою, слова набули нових значень, ми ж не змінилися з тобою… залатіцца роза чайная трататата мєжду намі двєрь хрустальная, мєжду намі тішина а-а… золотиє купала душу маю радуют, а то нє дождь, а то не дождь, сльози с нєба капают, золотиє купала на груді наколоти, толька сініє ані, і ні крапа золота, і ні крапа золота…

У спокійні ночі над нами мирно хропе Коля. У неспокійні Коля кричить, кидається меблями, ригає в туалеті, падає на неприбраний посуд і реве. Іноді Коля свариться з дружиною. Він її ненавидить. Тоді, коли тьотка з третього затопила Колю і нас, і Коля зрадів, що зможе збити з неї двісті гривень на водку, він приходив підмовляти Мішу, і казав йому: Пан Міхал, пан Міхал, вона у мене думає, що вона така умна, у неї, бачите, вище образованіє, вона, бачите, інтєлігєнтка. А я їй: ти, інтєлігєнтка, не забувай, шо ти в дворніцькій квартірі живеш! Ти в чьїй квартірі живеш? В дворніцькій! От і помалківай! А то вона, пан Міхал, така язиката, одно слово — сука.

У Колиної дружини є син, Міші він дуже подобається, Міша називає його ангелом. Ангелу дев’ять років і я його ненавиджу. Одного разу, якраз коли Міша кудись поїхав, цей ангел два дні підряд кидав мені під вікна петарди, вони вибухали одна за одною, з інтервалом у дві секунди — я рахувала. Мільйони, мільйони петард — це було якесь петардове пекло, вся квартира просмерділась сіркою, весь мій одяг і волосся просмерділось сіркою, я понюхала кота — він теж смердів сіркою. Та це ісчадіє ада, сказав потім Коля.

Збити з тьотки, яка нас затопила, по двісті гривень не вийшло. Міша сам збив цю тему. Тьотка, строга і зверхня, втислася в нашу квартирку, окинула її презирливим поглядом, подивилась на мокрі плями від потопу і сказала: Ну і шо ви прєдлагаєтє? Міша явно перелякався, вже не кажучи про мене — я взагалі забилася в найдальший кут шафи, запорпалася в купу лахів, і тремтіла, як осиковий листок, мріючи стати осиковим кілком і вбитися тьотці в груди. Це ви що пропонуєте? — Міша принаймні намагався вдавати сміливого і відстоював наші права, молодець. Ахаха, засміялася чогось тьотка. Ну шо я прєдлагаю. Значіт, так. Пріходіт мой чєлавєк і дєлаєт вам пабєлку. А я єму плачу. Тут у вас пабєлка уже міліон лєт нє дєлалась. Вам етат патоп толька на пользу. Ну да ладна. І вона пішла.

Коля через кілька хвилин постукав, уже без ентузіазму, не те що годину тому, коли він аж підстрибував від радості. А тут такий блідий заходить, аж сірий. Уже не називає Мішу паном Міхалом, уже образився на нього — ну ясно, я б теж образилась, отак двісті гривень ні за що ні про що втратити — і каже: Да вона така сука, її весь ЖЕК знає, вона ходить, скандалить з поводом і бєз, відьма натуральна, сволоч, інтєлігєнтка нєдадєлана, одно слово — сука, сука, ну шо тут скажеш.

І справді, сука. Через день, без попередження, о сьомій ранку з’являється цей її “чєлавєк” і каже: Я вам білить буду, мене Тамара Васільєвна прислала. Ми з Мішею зазвичай починаємо прокидатись щойно пополудні. Сьома година ранку для нас — це як рана, глупа ніч. “Чєлавєк” заходить у ванну, проводить у ній рівно п’ятнадцять хвилин, розвертається, ні слова не каже і валить геть. Я заходжу до ванної — а там усе вкрите клаптями відчухраної ним штукатурки. Абсолютно все. Ванна, унітаз, підлога, крани, полиці, все, що на полицях, вся моя чистота, вся моя гігієна, шампуні, гель для душу, зубна паста, зубні щітки. А я ж паралізована — це ж двадцять по сьомій ранку, і хочу пісяти, а як ти тут попісяєш, тут навіть ступити на підлогу неможливо, а до унітаза взагалі не дістанешся. Одним словом — сука. Інтєлігєнтка нєдадєлана. Я потім цілий день після цього “чєлавєка” не розгинала спини, прибирала і плакала, плакала, гірко плакала від усієї цієї несправедливості, і мої сльози падали на клапті білої штукатурки.

Через тиждень п’яні бомжі залізли в підвал, вмостилися там серед якогось лахміття, на старому матраці, і розкошували — поговорили собі, задоволено покректали, потерли руками, порозтирали замерзлі кінцівки, закурили сигарети і заснули. Серед ночі наша квартира на першому поверсі наповнилась густим чорним димом. Міша одягнувся і вийшов у коридор. Там уже були підлітки, жінка з котом з квартири ліворуч, люди з квартири праворуч, парочка алкоголіків, які все-таки знайшли ключі, Свєтлана Павловна з колишнім зятем, кілька пенсіонерів. Всі вони вийшли надвір і чекали пожежників. Там же стояли двоє сонних обгорілих бомжів, яких розбурхав один із наших сусідів, сантехнік. У нього був ключ від підвалу, він пішов туди, а там на палаючому матраці мирно сплять двоє бомжів, і посміхаються уві сні, і плямкають губами. Міша теж із ним спускався в підвал, а ми з котом залишились вдома, в диму. Я кашляла, а кіт пчихав. На легені і гортань осідала кіптява. Кіт напружено сидів посеред кімнати, максимально округливши очі і поглядав то на двері, то на вікно, з якого валив дим. Найкраще дим було видно під маленькою лампочкою, причепленою до стелажа з книжками. В освітленому повітрі дим гарно кружляв, закручувався у химерні вузли й візерунки, вертівся і плавно гойдався. Я напівлежала на матраці, накрита ковдрою, спершись спиною на подушку і намагалась читати. Мої очі теж були, мабуть, максимально округленими. Але ми з котом намагались вдавати, що нічого особливого не відбувається. Добре хоч, бомжі не згоріли. Мені б не хотілося уявляти тепер собі їхні скорчені обвуглені тіла на спопелілому матраці в підвалі, відразу ж під нашою підлогою.

А почалося все от як (тепер уже справді)

Однієї глупої зимової ночі, коли у нас ще світилося, в коридорі за стіною почулися скрадливі кроки. Ми, звісно, не звернули на них увагу — мало хто повертається додому о третій годині ночі, в будинок за адресою Трудова, 7а.

Кроки стихли, тоді десь за стіною почулося шкрябання, клац — і у нас вимкнулося світло. Ми опинилися в темряві, тільки блідо-блакитно світився Мішин лептоп.

Хвилину ми сиділи нерухомо і думали.

А це що таке, нарешті сказав Міша.

Хтось вимкнув світло на нашому щитку, здогадалась я.

Міша підвівся і зиркнув у вічко. В під’їзді горіла лампа. Крізь вічко Міша побачив, як попри наші двері обережно прослизає чоловік. Він був одягнений у чорну дуту куртку і чорну шапку, насунуту на кошлаті брови. На секунду затримавшись навпроти вічка, чоловік насторожено дивився Міші в око, навіть про це не здогадуючись. У нього великі чорні вуса, прошепотів Міша. Я почула, як кроки тихо віддаляються від нашої квартири у напрямку виходу. Скрипнули двері під’їзду. Запала тиша, яку ми з Мішею порушували прискореним серцебиттям і голосним диханням.

От чорт, сказав Міша, одягнувся і пішов на кухню за ножем. Він вибрав великий ніж для м’яса з широким лезом і запхав його за пасок джинсів, згори прикривши футболкою. Так, ніби ціле життя тільки тим і займався, що на всякий випадок носив із собою за паском штанів кухонного ножа. От блядь, сказав Міша і повернув ключ у замку.

Та ну, не йди, повисла я на Мішиному плечі. Чомусь мені не хотілося чути тупотіння ніг, криків, ударів, чомусь не хотілося бачити, як Міша вовтузиться у під’їзді з невідомим (або й невідомими — ми не могли бути певними, що вусань сам), не хотілося, щоб хтось вривався до нас у квартиру, щоб Міша вихоплював ніж і когось ним штрикав — цим ножем ми різали м’ясо для себе і для кота, він не був призначений для того, щоб краяти м’ясо якогось вусаня з незрозумілими мотивами. Крім того, вони теж (вони — бо який злочинець сам-один наважиться пуститись на таку сумнівну авантюру, буде вступати у боротьбу з невивченими жертвами, наражатись на безглузду небезпеку, якщо у нього за спиною немає двох-трьох сильних, досвідчених та кровожерливих соратників, які підстрахують і не допустять провалу операції), безсумнівно, володіли цілим арсеналом зброї — ножами, кинджалами, бумерангами, нунчаками, луками з отруєними стрілами і маленькими стрілами для плювання, змащеними соком кураре, арбалетами, револьверами, рушницями і шприцами, наповненими наркотичними речовинами.

Тому я продовжувала висіти на Мішиному плечі, заважаючи йому відчинити двері. Міша пручався, однак через намагання не порушувати тишу, аби не відлякати зловмисників, він не міг почати діяти різко й рішуче. Я користалась цим і вправно не давала йому торкнутись дверної клямки.

Раптом двері під’їзду знову скрипнули. Кроки протюпали повз нас. Це він, повідомив Міша, припавши до вічка. І додав: Здоровий такий! — судячи з його голосу, він більше не прагнув схрестити мечі з цим типом.

Знову шкрябання, клац — і світло ввімкнулося. Чоловік навшпиньки попрямував до виходу.

Ну і що це означає, сказала я. Ми з Мішею стояли перед дверима нашої освітленої квартири і дивились одне на одного. Хвилина, дві, три. Ми просто стояли і дивились одне на одного. Жодної правдоподібної версії, яка хоча б трохи пояснила все це, жодної логічної відповіді.

І тут мене наче струмом вдарило.

Послухай, вигукнула я, він дивиться до нас у вікна! Він стоїть зараз навпроти наших вікон — і зазирає всередину!

Повимикай світло, сказав Міша, підходячи до кухонного вікна. Ми знову запали в темряву, я навіть лептоп зачинила.

Ступивши на невелику кухонну лавку, з неї — на батарею, а звідти — на підвіконня, Міша видряпався до рівня кватирки. З кватирки він побачив ось що.

Глупа зимова ніч була ясною від снігів. Без особливих зусиль можна було розгледіти геть усе, найменші подробиці: найдрібніші гілки дерев, замки-колодки на залізних воротах гаражів, недопалки навколо стовбурів. Під березою, якраз навпроти вікна нашої кімнати, на невеликому, але такому зручному для цієї справи пагорбі, стояв кремезний чолов’яга у дутій чорній куртці та в чорній шапці, насунутій на кошлаті брови. Пів його обличчя ховалося в густих темних вусах. На вигляд це був типовий пролетар — незґрабний, вайлуватий, з тупим і розгубленим поглядом.

Він підвів обличчя трохи догори і, не кліпаючи, втупився очима в невеликий проміжок між фіранками на нашому вікні. Проте його тупість і розгубленість перекривалися зараз емоціями, настільки неприродними й незвичними для м’язів його обличчя, які ще від народження були навченими вправлятися із зовсім іншими завданнями, і тепер просто казилися, дуріли і божеволіли від такої напруги, не розуміючи, що діється з їхнім господарем і що це за неосягненні нечитабельні імпульси надсилає їм озвірілий гіпоталамус.

Він стояв під березою серед білих снігів, поринувши поглядом у проміжок між фіранками — і в цьому погляді віддзеркалювалось щось на кшталт фанатичної релігійної пристрасті. Так, ніби йому щойно явилась Діва Марія з маленьким Ісусиком на руках, який посміхався, щось по-дитячому булькаючи, і простягав до нього свої пухкі рученята з ямочками на божествених ліктях. Так, ніби він несподівано і випадково знайшов вікно в рай.

На обвітрених, покраяних зморшками щоках Міша помітив вологі сліди від сліз. Сліди губились у вусах. Авжеж, то була ніч — але я ж кажу вам: сніги прояснювали все краще, ніж удень.

Міша різко вистромив голову у кватирку і заволав:

ТИ СУКАБЛЯДЬНАХУЙ ТИ ЗВІДСИ САМ ПІДЕШ ЧИ ТОБІ БЛЯДЬНАХУЙСУКА ДОПОМОГТИ?

Чоловік від переляку підскочив на місці, послизнувся на вкатаному ним же самим снігу, мало не впав, але зберіг рівновагу, поглянув виряченими нажаханими очима в кватирку, звідки лунав Мішин голос, і здавлено запитав:

Шо?

Шо-шо! — перекривив Міша, палаючи праведним гнівом. — Я тебе сука запам’ятав! Я тебе можу описати! Я вже міліцію викликаю! Ходиш тут, у вікна людям вночі блядь заглядаєш! Квартиру пасеш?

Я не заглядаю… — проквилив тремтячим голосом чоловік. На нього накотила слабкість, підгинались коліна і щось кололо у грудях.

Я не заглядаю у вікна… — майже пошепки повторив він, жалібно і безсило гойднувши великими спрацьованими долонями. Долоні його були щедро прикрашені твердими порепаними мозолями.

Він поводився, як учень молодших класів, у котрого вчителька на першій у житті контрольній відібрала шпаргалку. Я не списував, лепече школяр, хоча всі докази проти нього, і всі навколо бачили, як він списував, і вчителька бачила це, і в зошиті у нього все слово в слово, як на клаптику паперу, конфіскованого вчителькою. Але основне — він сам знає, що він списував, і знає, що це очевидно всім іншим. І не вірить, що ця марна брехня врятує його чи якось полегшить його долю. Та все ж продовжує повторювати, наче несповна розуму: Я не списував, я не списував, я не списував, від чого стає ще жалюгіднішим, чим ще дужче відкриває свої вразливі місця.

Я не заглядаю у вікна, майже пошепки повторив чоловік, запхав руки в кишені куртки, розвернувся і побіг геть. Його спина була безпомічно згорблена, голова схилена до грудей, а очі заплющені.

Складно йому, мабуть, біглося: з руками в кишенях і заплющеними очима. Міша придумав називати його Електриком Едуардом.

Міша придумав називати його Електриком Едуардом. Але це сталося вже наступного дня, коли надворі було світло і спокійно, за стінами нашої квартири ворушилися мирні сусіди, а ми нарешті знову почували себе в безпеці. Хоча й ненадовго.

Тоді ж, уночі, коли нічний чоловік розчинився за рогом будинку, ми просто не знали, що й думати.

Все гаразд, казав мені Міша, всоте нервово перевіряючи замки на дверях. Все гаразд, я його відлякав.

Звісно, все гаразд, погоджувалась я, прислухаючись, чи не рипить часом сніг за вікном. Він тепер знає, що ми знаємо — він більше не поткнеться.

Тим більше, я сказав, що можу його описати, Міша знову вистромив голову в кватирку.

І сказав, що викликаєш міліцію, підтримала його я, притиснувшись вухом до вхідних дверей.

Незабаром ми остаточно повимикали світла і повлягалися в постіль. Спати, однак, не могли. Мені ніяк не вдавалось приборкати дурнуватого дрижання. Постійно хотілось пісяти. Тільки я поверталася з туалету, як знову починала туди хотіти.

Це все нерви, сказав Міша. Я йду курити.

Ми курили в темряві і знову повертались до кімнати.

Може, якби ти все-таки тоді вийшов, ми були б зараз мертвими, сказала я.

Може, сказав Міша. Але ж у мене був ніж. Хоча навряд чи він хотів нас убити.

Міша більше схилявся до думки, що це мало бути пограбування. Ми напружено обмірковували план нічного чоловіка. Кінці вперто не сходилися з кінцями. Ми явно чогось не знали.

Та ми взагалі нічого не знали, якщо вже казати по справедливості.

Чому він вимкнув нам світло? Щоб налякати? Збити з пантелику? Викликати з квартири? Так, швидше за все. Можливо, він міркував так: людина, сонна і втомлена, готується до сну. Раптом у неї вирубується світло. Щоб перевірити, що трапилось, сонна і втомлена людина, ні про що не підозрюючи, відчиняє вхідні двері, виходить в коридор, підходить до щитка — і тут…

І що тут? Наскільки ми знали, нічний чоловік, клацнувши вимикачем на щитку, вийшов з під’їзду. Між цими дверима і нашою квартирою — довжелезний коридор. Навряд чи це було схоже на блискучий план: хоч людина, яка виходить зі свого помешкання — сонна і втомлена, вона все ж сто разів встигне сховатися вдома, перш, ніж зловмисник, який збирається на неї напасти, перетне відстань, яка їх розділяє.

І навіть якщо людина настільки сонна і втомлена, що не встигне цього зробити, навіть якщо вона просто стоятиме перед щитком і сонним та втомленим поглядом, не спромігшись нічого збагнути, дивитиметься, як, спершу скрипнувши, відчиняються двері під’їзду, і звідти до неї мчить чолов’яга у дутій куртці і насунутій на брови шапці (з ножем в руках? з пістолетом? просто з великими смертоносними кулаками? з помічником? з кількома помічниками?) — що тоді?

А, може, спільники ховалися з іншого боку коридору — там, за щитком, десь під пожежною драбиною? Але чому тоді ми чули кроки лише однієї людини? Невже вони розробили якусь спеціальну одночасну ходу? Чи спільники вміють ступати зовсім безгучно? І чому ми не бачили навіть тіні когось іншого? Чи той інший не відкидає тіні? Ми не могли відповісти на всі ці запитання. І, попри це, продовжували розмірковувати.

Окей, ось він (або вони) нападають на жертву. Навіщо? Щоб просто убити? Побити? В під’їзді? Але це надто ризиковано — навколо стільки сусідів. Звісно, навряд чи хтось сам прийшов би на допомогу, проте міліцію викликати могли б.

Значить, оглушивши жертву, її слід було затягнути до її ж квартири і замкнути двері. Там уже спокійно добити її (чи зв’язати, що малоймовірно — бо вимагає забагато зусиль і часу, до того ж, цей варіант передбачає живого свідка) — і що? Пограбувати?

З одного боку, такий метод пограбування, хоч і радикальний та ризикований, мав свої переваги. Якщо зловмисники були натренованими та досвідченими, якщо їм вдалося б здійснити цю операцію якомога тихше, швидше та оперативніше, знешкодивши жертву і не привернувши увагу сусідів — вони мали за собою неабиякий запас часу. Якщо ніхто нічого не чув, то знайти вбитого (або зв’язаного) могли не відразу — зовні нічого не видно, двері до квартири зачинені, поки хтось із друзів або родичів спохопиться, кілька днів може минути.

І все одно непереконливо. Занадто багато ризику і непевності, як на досвідчених рецидивістів — і надто невелика винагорода за такі зусилля. Навряд чи таку акцію можна виконувати багаторазово — рано чи пізно, і то швидше рано, ніж пізно, таки привернеш до себе увагу. А якщо хтось вирішує здійснити пограбування один-єдиний раз, то він не вибирає для цього маленьку готельку в будинку, де живуть переважно алкоголіки, наркомани та інші неблагополучні сім’ї. Так, це могли бути якраз місцеві алкоголіки-наркомани, загнані у безвихідь, а нашого майна, яке вони, можливо, розглядали крізь отвір у шторах вже протягом тривалого часу, вистачило б на багато днів існування без ломок і з бодунами.

Однак у цьому випадку, якщо вони так добре були обізнані з нашою ситуацією, то мали б знати, що жертва не одна — їх цілих дві! І тоді впевненими не можна бути абсолютно ні в чому. Так, приємним бонусом тут виявлялося зґвалтування другої жертви (на яке у такій екстремальній ситуації, та ще й алкоголікам-наркоманам навряд чи вистачило б заряду). Майже нереально, щоб усе пішло аж настільки гладко: перша жертва не встигла отямитись і отримала по голові, друга жертва теж ловила ґав і не зачинила дверей, обоє навіть не намагались пручатись, спочатку мовчки витримали наругу, а тоді тихо і швидко померли, навіть не помастивши вбивць кров’ю і не привернувши уваги сусідів.

Одне слово, ми нічого не розуміли. І через це нервувались все дужче і дужче, наплітаючи щораз неймовірніші, абсурдніші, фантастичніші кримінальні історії.

У мене тріщала голова, від логіки навіть наймізернішого сліду не залишилось, слова висолоплювались на язик і відпадали звідти, ніби якісь змутовані овочі. На дворі починало сіріти.

Уяви — якби ти відчинив двері, ми обоє могли б уже бути мертвими, а я ще й зґвалтована, знову, наче заведена, повторила я.

Мгм, сказав Міша. Я теж міг би бути зґвалтованим, ревниво додав він, трохи подумавши.

Він приніс дві таблетки снодійного. Інакше ми б не заснули ніколи.

Уже провалюючись в болючий мученицький сон, я пробурмотіла:

А взагалі-то це міг бути божевільний.

Мгм, мугикнув Міша.

І якщо він божевільний, то логіки його зрозуміти ми не можемо.

Мгм.

І міліція йому не страшна. І те, що ти його бачив.

Мгм.

І він ще більше захоче повернутися знову і вбити нас.

Мгм, мугикнув Міша.

Він точно божевільний, заспокоєно сказала я і заснула.

Наступного дня, коли все виглядало вже не настільки страшно, Міша придумав називати його Електриком Едуардом. Просто так, задля сміху.

Минуло кілька тижнів. Ми з Мішею, годині о другій ночі, курили на кухні. Навколо було так тихо — здавалося, можна почути шурхотіння лапатих сніжинок.

Сигаретний дим, погойдуючись, повільно піднімався вгору і з присвистом всмоктувався прочиненою кватиркою.

Ми мовчали і дивились одне на одного. Мішині очі за скельцями окулярів виглядали втомленими. Він гойдався на табуретці і випускав дим кільцями, смішно складаючи губи літерою “о”.

Ми сиділи одне навпроти одного за крихітним кухонним столиком, і наші ноги доторкалися, бо на тій тісній кухні неможливо було сидіти інакше. Однак у той момент ми не доторкались думками.

Не знаю, про що думав Міша — я думала про сьомгу. Про непристойну рожеву рибу, жирну і соковиту, м’яку і пахучу. Вона танула в роті, а присмак її залишався надовго. Ми почали їсти її недавно — раніше я терпіти не могла рибу, ще з дитячого садка, де рибні дні я називала днями брудного заліза.

Спробувавши сьомгу, я здивувалась. У ній мало було рибного. Вона мала в собі більше людського.

Ніби їси людське серце. Або, швидше, вагіну — присипану сухим базиліком і збризнуту лимонним соком.

Серед цієї тиші раптом почулось обережне рипіння снігу. Обережне — проте лунке, пронизливе, наче пінопластом по склу. Мої думки миттю схрестились з Мішиними — з дзвінким брязкотом, як мечі. Ми підскочили і завмерли, намагаючись прочитати в очах одне одного відповідь. І прочитали.

Міша вимкнув світло і підійшов до вікна. Обережно, двома пальцями, розсунув жалюзі. Електрик стояв не на пагорбі, а трохи збоку, навіть не потрапляючи, очевидно, ув освітлений кухнею, квадрат на снігу.

Чорна шапка напружено нависла над обличчям. Він трохи повернув голову, наставивши вухо вгору, до кватирки. Руки в кишенях. Підборіддя вистромлене з коміра куртки. З дерев на нього тихо облітали клапті снігу.

У мене затремтіли ноги і я кинулася до туалету — до своєї останньої фортеці. Прилаштувала трон, опустивши накривку, і сіла на неї, обійнявши себе за плечі.

Міша тим часом тихим голосом викликав міліцію.

Ви розумієте, шепотів він у слухавку, у нас біля будинку ходить мужик і заглядає у вікна. Вже не перший раз. Так, я з ним говорив. Минулого разу. Він продовжує ходити. Погрожував. Поговорити по-чоловічому? Ви відмовляєтесь приїжджати? Чекаємо.

Ми чекали на темній кухні. Навпроти мене жеврів помаранчевий вогник Мішиної сигарети. Час від часу він шкварчав і спалахував яскравіше, коли Міша робив короткі нервові затяжки.

За вікном теж то затихало, то знову починало рипіти. Обережно, крадучись, приблуда походжав взад-вперед, поглядаючи то на вікно кухні, то на вікно кімнати. Всюди було темно. Але він не втрачав надії. Він чекав. Щоб зігрітись і розважитись, вирішив намотувати кола. Поки обходив будинок, відчував, що надія розгорається в ньому і стає майже реальною: зараз заверне за ріг, і побачить, що в нас знову світиться. Уявляючи це, він відчував, що втрачає вміння дихати: від захвату його ніби наскрізь пробивало струмом.

Але час минав, кола ставали все ширшими й блискавичнішими, а вікна наші продовжували зяяти темрявою.

Ми сиділи нерухомо. Рипіння його ніг у снігу викликало у моїй уяві думку про глистів. Подовгасті білі гострики, що копошаться в нутрощах, нахабно в’їдаючись у беззахисний організм, не запитавши дозволу, скориставшись із його невідання.

Він робив щось із нами, думаючи, що ми про це не підозрюємо. Тим часом ми знали, що він без нашого дозволу з нами щось робить, впевнений у тому, що ми про це не здогадуємось.

Нас усіх врятувала міліція. Чорнота двору освітилася раптом рятівним сяйвом — так мусять освітлювати землю, рятуючи її, космічні прибульці зі своїх плескатих, ідеально-обтічних тарілок. Міша, як дика рись, за якусь чверть секунди вистрибнув на вікно, вихилився з кватирки і закричав:

Оце він оце він ловіть його ловіть він туди побіг так! так! так! це він, він! Молодці!

Ми увімкнули світло — і не впізнали одне одного. Розпалені, червоні, задихані. Шкіра світилася збудженням. Руки тремтіли, серце гупало.

Ми виглядали, як мисливці-невдахи, яким чисто випадково, несподівано навіть для себе самих, вдалося загнати ведмедя або кабана. Навколо нас заливались гавкотом розбурхані гонитвою і свіжою кров’ю собаки, схарапуджені коні ставали дибки, перелякано верещали лісові птахи — а ми стояли на потовченій траві, між дерев з поламаними гілками, і ошелешено віддихувались, не знаючи, що робити тепер зі своєю нежданою здобиччю.

У двері постукали. На порозі з’явилося двоє міліціонерів.

Ну шо, запитав перший, Шева забив?

Забив, ледве переводячи дух, відповів Міша. Третій.

На якій?

На 71.

Маладєц. Це ж уже його дівятий, да? А перші два?

Джилардіно.

Дак шо, всуху?

Всуху.

Маладци. А у вас шо стряслось?

Міша, уже повністю почуваючись у своїй тарілці, мало не потираючи руки, почав розповідь. Вона була у нього відшліфована й бездоганна, він говорив так, ніби бачив перед очима написаний текст. Міліціонери уважно слухали і занотовували щось своїми старанними школярськими почерками у маленькі кольорові блокнотики, закуплені для відділку, вочевидь, на якесь свято.

Як ви кажете? Виключів свєт на щитку? Ага.

А сосєді не жалувались на нього? Ага.

Дак он угрожав? А чим мішав вопше? Мгм.

Скажіть, а ви б желали його зжечь чи кастріровать? Ви думаєте, він хотів повидовбувать вам очі і налить молока в глазниці? Ми знайшли у нього в кармані пустий спічєчний коробок, вафельну конфету і малєнькую викрутку. Це самая малінькая викрутка в мірі, яку я бачив.

Міліціонери сказали, що заберуть Едуарда у відділок, перевірять його і протримають до ранку.

Якшо він не стоїть на учьоті, і якшо він не больний, то прийдеться відпустити, но ми його припугнем.

Ми дякували і відпроваджували їх, немов рідних. Я навіть подумала, чи не дати їм на дорогу чогось смачного.

Вже у дверях один із них знову розвернувся.

А знаєте, тихо сказав він. Ми коли його задєржували, він перепугався до смерті. А потом, уже в бобіку, такий грусний сидів. І вздихав.

Міліціонер посміхнувся, знизав плечима і повільно пішов довгим вузьким коридором під’їзду до виходу.

За вікнами розвалила обважнілі кінцівки німа глупа ніч. Тепер ніхто не заважав їй. Навіть віддалений гавкіт собак замовк, розчинившись десь у глибині засніженої темряви.

Я тісно притислась до Міші — він давно вже сопів, заспокоєний щасливим закінченням історії. Міша пашів сонним теплом і мені, аж до болю між ребрами, захотілося ввібрати його в себе, вдихнути і застигнути так.

Мені було так гірко (гіркоту я відчувала язиком і піднебінням) усвідомити нашу вразливість, нашу повну беззахисність. Я тулилась до нього, втискалась обличчям у велику ніжну спину, пробувала її на смак, лизала, як собака в пориві нестримної відданості — і від цього почуття розлуки ставало лише очевиднішим, проявлялось, як старі фотонегативи: руді, жовто-коричневі, розмиті.

Сльози, що потоками полилися з моїх очей, були не просто гарячими — вони здавались окропом. Я лила їх, не відриваючи щоки від Мішиної спини. Я хотіла, щоб він прокинувся. Намагалася збудити його своїми слізьми.

Тихо схлипувала і тремтіла, впиваючись розпачем. Як жорстоко, як нескінченно жорстоко кидати нас сюди. А ми тваринки, сліпі щойнонароджені тваринки, пискляві, довірливі і крихкі, як пісочне печиво.

Мішина спина гріла мене, але я дрижала від холоду, яким пронизувало зсередини. Великий самотній корабель Трудова, 7а нерухомо височів над байдужими крижинами. Свистів вітер і не рипів більше сніг.

Не маю уявлення, як він знайшов нас і як обрав. Може, спостерігав за людьми, які жили в цій квартирі до нас, може, випадково зауважив, коли приходив у наш під’їзд за викликом. А може, блукав вулицями і дворами, зазираючи у всі вікна перших поверхів, аж поки не наткнувся на наше вікно, таке зручне для того, щоб у нього дивитись. Тоді у нас були ще старі сірувато-жовті штори від попередніх власників, розцяцьковані якимись негарними кволими квіточками. Я часто підходила до них і нюхала. Старі штори мають особливий однаковий запах. Я пам’ятаю його ще з дитинства — такі штори були у квартирі, де ми жили всі разом з дідом і бабцею; такі штори були у нас пізніше на восьмому поверсі дев’ятиповерхового будинку, такі штори ховали дурнуватого кота Мурчика у квартирі Іри Буряк, і у Христини Щубри, і в Олі Шовчик — ці штори закривали усі вікна мого дитинства, вони висіли там десятиліттями, всмоктуючи в себе всю можливу пилюку, слова і кроки. Старі штори пахнуть пилюкою. Так пахли і ці, крізь які він почав спостерігати за нами.

Якраз навпроти вікна починається пагорб, на який можна встати, сховавшись за однією з берізок і, вибравши зручний кут, розчинившись у темряві, досхочу милуватися тим, що відбувається в освітленому яскравим електричним світлом акваріумі. Це було ідеальне місце для любителя сцен із реального життя. Можливо, він вибрав нас якраз через зручність спостережного пункту.

Думаю, він вже якийсь час вивчав нашу життєдіяльність, аж поки не видав себе. Ми ні про що не здогадувались — я спокійно ходила гола перед вікном, спокійно дивилась на себе в дзеркало, спокійно мастилася кремами. Ми спокійно і голосно розмовляли собі, курячи біля відчиненої кватирки на кухні, навіть не підозрюючи, що хтось міг причаїтись там, назовні, і жадібно ловити кожне наше слово. Ми говорили різні речі, більшість із них я ніколи не наважилася б сказати будь-кому іншому, ми говорили дурниці, про які навіть згадувати соромно, і тому тепер для власного добра і спокою ми їх не згадуємо, ми говорили з котом і говорили котячим голосом, ми співали котові пісні, бо тільки так його можна було вблагати трохи поїсти, ми сварились і кричали одне на одного, я ревіла, а ще я стогнала і зойкала, коли ми трахались, скрикувала і зітхала, і все це добро вивітрювалося з нашої кімнати і вилітало просто крізь щілини у віконній рамі, і осідало на голову і на плечі, на вуса і на брови самотньому нічному чоловікові, який притискався спиною до стіни будинку і слухав або ховався за стовбуром берізки, стоячи по коліна в снігу, з промоклими ногами, які він уже не відчував від морозу, хоча, зрештою, він узагалі нічого не відчував, цілковито перетворившись на зір і дивлячись, як я, пританцьовуючи під невідому і не надто зрозумілу йому музику, повільно або швидко роздягаюсь.

Я, звісно, роздягалася не весь час. Йому доводилось вистоювати довгими годинами заради цих кількох щасливих хвилин, коли нарешті вдавалось побачити крізь шпарину між шторами частину моєї спини або лікоть Міші. Його серце починало голосно і могутньо лупасити об грудну клітину, коли хтось із нас раптом з’являвся у вузенькому полі зору, доступному йому, коли ми, наприклад, шукали якусь книжку, або йшли в туалет чи в душ, коли поверталися з душу, загорнуті у рушник і коли знімали цей рушник, розвішуючи його на батареї сушитись, коли ні сіло ні впало починали цілуватися стоячи посеред кімнати, а потім, напевно, йшли кохатись, так він думав, намагаючись зробити неможливе і проникнути поглядом далі, ніж це було дозволено природою. Часом йому це вдавалось, однак, швидше за все, то була всього лише уява, і він уявляв собі, як ми трахаємось на підлозі, на ліжку, на кухонному столі, як спираємось на стілець, на стіну, на двері, як я закидаю голову, як підстрибують мої груди, як мої сідниці труться об килим, як виступає піт на Мішиному чолі — насправді це в нього на чолі виступав піт і починали тремтіти руки, а штани бубнявіли і доводилось себе заспокоювати єдиним доступним способом. І що він тоді уявляв — ніби долучається до нас третім? Чи уявляв себе на Мішиному місці? Чи на моєму? І яким він був? Ніжним? Жорстоким? І якими він уявляв собі нас?

Він пам’ятав про нас постійно — вдома, на роботі, його живіт корчився від приємних спазмів, збудження практично не минало, йому доводилось постійно усамітнюватись, щоб заспокоїти себе, добре хоч, то була зима, і завдяки кільком шарам одягу його розтривожений орган не впадав в очі співробітникам і знайомим, які й без того, він добре це знав і навіть майже повністю з ними погоджувався, вважали його проблемним, відлюдькуватим, дивним і нездоровим. Раніше думки про власну непристосованість і невміння контактувати з людьми засмучували його і отруювали кожну хвилину життя. Відколи у нього з’явилися ми, все стало інакше. Тепер усі ці співробітники і знайомі були йому по цимбалах. Його не тривожили їхні погляди, посмішки і слова, він перестав думати над тим, що відповідати на їхні кепкування, та й узагалі — про що говорити з ними, щоб уникнути цих неприємних здивованих і співчутливих очей. В роті у нього постійно було солодко, такий ніжний присмак забороненої таємниці, якої не було більше ні в кого. Він єдиний мав нас, і все це стало для нього справді важливим. Відповідаючи на запитання, він став раптом дотепним, часом у нього траплялися приступи дивної балакучості, він починав розповідати про своє дитинство у селі під Києвом, про корів і бабу, про колодязь, ліс, болото і ґумаки, і люди раптом почали дивитись на нього трохи інакше, і хтось із хлопців покликав залишитись на день народження і випити сто грамів разом з усіма. Але він не міг залишитись — він поспішав до нас. Це стало його обов’язком. Йому здавалося навіть, що, якщо його не буде поряд, за берізкою, навпроти помаранчевого прямокутника нашого заґратованого вікна, ми не зможемо жити, не зможемо сміятись і говорити, слухати свою музику і читати свої, такі непотрібні йому, такі непотрібні взагалі, книжки. Він знав, що книжки і музика, повітря і їжа, трахання і сварки потрібні нам — і тому приходив. Може, він думав, що нас взагалі не існує, коли він не стоїть під нашим вікном. Або що ми лежимо бездиханні аж до моменту, коли приходить він і своїм надчутливим, болючим, уважним поглядом вдихає життя в наші тіла. Хоча, звісно, нічого такого навіть близько не було в його голові. Він не мав потреби пояснювати собі цей солодкий присмак у роті, так, як тварина не пояснює собі бажання попити води чи здійснити коїтус. Він просто звик до солодощів, він потребував їх і не міг більше без них обходитись. Він став схожим на коня, звиклого до смаку цукру, яким його підгодовують. Різниця в тому, що ми не підгодовували його — цукор він брав собі сам. Злизував з нас своїм великим м’ясистим язиком, тугим і теплим, а ми дивувались, чому так часто прокидаємося вночі, з ніг до голови липкі та вологі.

Настав такий час, коли мені смертельно набридло розповідати історію про Електрика Едуарда. Тисячі разів переказана, бездоганно струнка, з чіткими акцентами, драматичними паузами й інтригуючими підводками, розповідь набила мені стійку неприємну оскомину. Я знала, в який момент слухачі будуть округлювати очі, коли нервово посміюватимуться, коли почнуть докидати свої п’ять копійок.

Вона стрімко трансформувалася з трилера на комедію, а з комедії — на прісну бувальщину.

Яке життя ми живемо: трагедії ніколи не залишаться тобі просто трагедіями. Згодом ти з них реготатимеш або знуджено позіхатимеш, навіть не прикриваючи рота. Ніколи більше не зможеш зануритися у рятівний біль, яким сходив раніше.

Навесні (все ж таки замінивши запилюжені штори на сині жалюзі, що не залишали ймовірному спостерігачеві ані найменшого шансу) ми вже навіть не пам’ятали про нього. Ми не боялися більше і нам знову давали спати думки про те, як його звати, де він працює, як минало його дитинство, чи є у нього родина, навіщо ми йому здались, чи хотів він заподіяти нам зло і чи тоді, в міліції, його просто покалічили, чи, може, вбили повністю. І де лежить тепер його тіло. І чи винні ми в його смерті.

Він більше не снився мені.

Тієї ночі, після довгих блукань Подолом, де всі місця у ресторанах і кафе були зайняті заздалегідь з приводу жіночого свята, і де дівчата з високими гладкими зачісками, з кучерями і свіжим міліруванням урочисто несли в руках свої оберемки квітів, тулячи їх до шубок і дутих курток з капюшонами зі штучним хутром (було ще по-зимовому холодно), після сидіння в чиїйсь тісній задимленій кухні, де нічого, абсолютно нічого не було видно, після поїздок у таксі з одного берега на інший, до якихось темних гуртожитків, що височіли посеред скованих тонкою сіруватою льодовою кіркою пустирів (треба було визволити звідти чиїсь валізи), після тривалого гепання в зачинені двері, гепання без жодної відповіді, після сварки з глухою вахтеркою — глухою, але якою ж крикливою! — яка врешті-решт вилізла на грюкіт, після повернення в таксі додому і досиджування там, у нашій норі, мало не до світанку, тієї ночі ми спали на нашому матраці вчотирьох.

Я прокинулася від того, що мені тісно й душно. Настільки тісно, душно і незручно, що зі мною, коли не вилізу звідси, зараз же і негайно скоїться щось жахливе.

Виповзати з-під сонних обважнілих тіл було нелегко. Натомість відчуття полегкості, котре настало по тому, і потік свіжого повітря з відчиненої кватирки повернув мене до життя. Я відчула, як знову провалююсь у сон.

Простягнула руку і витягла з шафи ще одну ковдру. Згорнулась калачиком просто на килимі. Накрилася з головою. Тоді знову розкрилася — повітря все-таки бракувало. Світло, яке лилося крізь прочинену кватирку, не заважало мені — в такі моменти світло дня навпаки затишно заколисує. Відганяє страхи, заспокоює, промиває мозок.

Я западала в дрімання, і бачила, ніби хтось тримає мене в долонях, перекладає з правої на ліву, і знову назад, розминає загрубілими пальцями, розхиляє мене, стискає і погладжує, а з мене в цей час тече щось густе і прохолодне, якийсь прозорий жир з гострим запахом, якась океанічна волога.

Увечері до нас у двері постукав двірник Коля.

Пан Міхал, пан Міхал, прокаркав він стурбовано. Я вас хочу предупредити.

Я якраз складала ковдру, під якою досипала останні години сьогодні. Скрутила її і збиралась запхати до шафи.

Сосєд з четвертого етажа ішов утром до своєї машини і побачив, що біля вашого вікна мужик стоїть на лєсниці — дивиться в форточку.

Я, обіймаючи скручену ковдру, звела голову і подивилася у відчинену кватирку. Вона зяяла чорнотою. Ця чорнота — я знала точно — не була порожньою. Але я не могла розгледіти того, що вона ховала в собі. Вона робила мене сліпою і безпорадною.

Сосєд закричав: Ти шо тут дєлаєш, і побіг до нього, продовжував Коля. Но той спригнув, схватив лєсніцу і убіжав.

Коля помовчав, дивлячись на Мішу багатозначним поглядом, і прохрипів:

Будь осторожний, пан Міхал, будь осторожний.

Тієї миті я побачила внутрішнім зором себе. Це скидалось на спогад — так часто згадуєш інших людей, прокручуючи в голові послідовність їхніх рухів, вчинків, вимовлених слів. Спогад був свіжим, вранішнім.

Я побачила чотири сплячих тіла, накритих ковдрами, чотири голови рядочком під стіною. Облич не було видно — лише волосся.

Побачила великого чорного кота, який сидів, обвивши себе хвостом і, не кліпаючи, дивився на мене великими круглими очима. Дивився, ніби на когось чужого. В його погляді мені привиділося презирство — але він був спокійний.

Побачила, як одне тіло починає неспокійно ворушитися, вовтузиться, перевертається з боку на бік, а тоді виповзає з постелі і робить кілька кроків вперед, до мене.

Це була я. Бліда, сонна, зі скуйовдженим волоссям. Мені явно було погано. Я широко відкрила рот і кілька разів жадібно заковтнула повітря. Тоді лягла на килим під вікном, просто під моїм поглядом.

Не зводячи голови, витягнула вперед руку і дістала з шафи ковдру. Накрилася нею і скрутилась калачиком. Ковдра напівкругло напнулася над моїм тілом.

Спочатку заховала голову всередину. Потім різко вистромила її і знову голосно втягнула повітря. Кілька хвилин дивилася поперед себе втомленим невидющим поглядом. Потім заплющила очі.

А потім спала годину чи дві, не ворушачись, не змінюючи пози, навіть майже не дихаючи. Бліде обличчя, розслаблене і пом’якшене сном — повністю відкрите, прочинене, як вікно. Невисокий пагорб тіла, виступи і западини, складки ковдри.

Я спала, доступна і безборонна, нічим не захищена, з вистромленим назовні коліном, з рухливими білками очей під повіками (видно, мені щось снилося). А я в цей час безсоромно і зацікавлено роздивлялась себе, знаючи, що мені за це нічого не буде. Я була так близько — лише простягнути руку. Хоча навіщо руку.

Все, що можна було простягнути, було простягнуте. Все, чим можна було доторкнутись, доторкалося.

Я спала — листок в гербарії, розіпнута для лабораторної роботи жабка, істота під дією наркозу, віддана на поталу хірургам.

А хтось в цей час вивчав мене, обмацував зсередини, вивертав назовні. Хтось виламав замок, вибив двері і прокрався туди, куди входити було заборонено. Туди, звідки не повертаються.

Озираючись на все, що тоді трапилось, я розумію, що не лише він вплинув на нас. Ми також змінили його життя.

Неотесаний чолов’яга без жодних життєвих інтересів, без смаків та вподобань (думаю, він ніколи не знав, наприклад, яку музику любить, оскільки доти не любив музику взагалі — і так з усім, геть з усім), без особливих мрій та ілюзій — ну про що він міг мріяти: про новий телевізор, про молоду коханку-блондинку, про мільйон доларів, про смерть дружини, про подорож до Америки? — раніше він був розгубленим і неокресленим, майже невидимим. Він не знав — справді не знав — значення слова “цікаво”.

Цікаво, що привело його до підглядання. Випадковість? Дитячий спогад? Хтивість? Злі наміри? Цікаво, як це трапилось вперше. І що він почував при цьому, чи картав себе, чи обіцяв припинити.

А потім, коли він знайшов нас, якими дивними істотами ми йому здавались. Іншими, недосяжними — як коханка-блондинка, як мільйон доларів, як подорож до Америки.

З часом незрозуміла музика стала для нього рідною. “This is what we have,” — співав він, той, хто не знав жодної іноземної мови — як і рідної, зрештою (оскільки не знав, яка мова є йому рідною). “Please, tell me the lies”, - мугикав собі під ніс.

Коли хтось із нас починав наспівувати пісеньку (наприклад: „Szalenie delikatny jestem na kacu. To taki stan, kiedy byle reklama zmusza do paczu. W pocieli siedz i patrze jak dnieje. W pocieli siedz i patrze: ju wieczуr.”*), йому вона застрягала на цілий день. Вертілася в голові і він ніяк, ніяк не міг її позбутись. “Шаленє делікатни єстем… Шаленє делікатни єстем…”, - тихенько виводив він, і відчував, як раптом на нього накочує нездоланна хвиля печалі. “То такі стан: кєди, рекляма. В посьцєлі сєдзе і плаче.”

Він став раптом наповнений, набитий інформацією, як жорсткий диск комп’ютера, ніби клунки бомжа. Цілодобово його мозок маніпулював десятками імен, уривками речень, словосполученнями, виловлюючи почергово те або інше. Біґ Сур, бурмотів він. Біґ Сур. Жан Жене. Красиві, двадцятилітні. Sophisticated. Sophisticated. (Це слово подобалось йому, бо нагадувало моє ім’я). Макі суші. Ніґірі. (Він навчився їсти паличками). Божолє. Френсіс Форд. Це як точно перекладається: “твердий асфальт” чи “невблаганний асфальт”? Клаус Манн покінчив життя самогубством. Це як точно перекладається: “риба-пила” чи “риба-пизда”? Як правильно: “дика рись” чи “дикий рис”? Кожен мусить прочитати книгу Едвіна ван дер Сара. Він найкращий письменник у світі. Єдиний і неперевершений.

Страшно подумати, наскільки може змінитись зрілий чоловік за такий короткий проміжок часу. Як раптом він відкриває свої шлюзи і починає з ревінням всмоктувати все, до чого здатен дотягнутись. Як із байдужої істоти, лінивої, інертної, вибляклої, він перетворюється на поглинача слів, на ковтача палаючих шпаг.

Це ми, навіть не підозрюючи, зробили його таким. Це ми його виховали.

Цілий день я провела сама. Мені хотілось розмовляти — і я розмовляла. Ввечері, коли вже стемніло, я ходила гола. Наближалось літо. Надворі вже шаруділо молоде листя.

І тільки кіт лякав мене. Він напружено прислухався до чогось, вивертав голову, нашорошував вуха і завмирав. Його великі круглі очі ставали ще більшими і ще круглішими. Він ніби намагався вичавити їх із черепа.

На жодні мої слова він не реагував, напружено вдивляючись у відчинену кватирку. Коли я поглянула туди, мене пробрало холодом. Чорний прямокутник зловісно дихав, пульсував, явно зосередивши на мені свою увагу. Я нічого не могла там розгледіти, але мене ніби облили крижаною водою — просто звідтіля, знадвору. Різким рухом я затраснула кватирку. Тоді одягнулася і про всяк випадок пішла на кухню.

Навіщо ти зачинила кватирку? — запитав Міша, повернувшись. Я не маю чим дихати.

Стоячи перед книжковими полицями, впівоберта до нього, я відчула, як Міша напружився. Однією рукою все ще продовжуючи триматися за кватирку, він вдивлявся в темний прямокутник. Вираз його обличчя чимось нагадував кота Фауста.

Що там? — запитала я, але замість власного голосу почула сміхотворне крякання.

Та нічого. Глюки якісь. — Міша рішуче зачинив кватирку, відступив крок від вікна і зупинився, замислений.

За мить він викликав мене в кухню і пошепки повідомив:

До вікна кімнати приставлена драбина. Його на ній зараз немає.

Тепер стало зрозуміло, якого духа бачив у темряві прямокутника Фауст, і чиє пульсування відчувала я. Міші вдалося помітити бліду пляму обличчя, але він не повірив своєму зорові, сприйнявши це за витвір уяви або бруд на скельцях окулярів. Якусь мить вони дивились одне на одного: Міша точно не знав, чи бачить те, що бачить, а той, хто був за вікном, не був певен, чи помічає його Міша.

Мені залишалося тільки забитися в туалет. Я чула, як Міша вкотре викликає міліцію.

Так, уже траплялося. Взимку. Цього разу він приставив драбину до нашого вікна. Ні, я не пробував з ним говорити. Не думаю, що це дасть якийсь результат. Чекаємо. Так, ми вас чекаємо.

Залишалося чекати. Міша всюди повимикав світла, а сам навшпиньки переходив від одного вікна до другого (добре, що в нашій квартирі лише два вікна). Знову вилазить, сука, повідомляв мені Міша, на мить просунувши голову у двері туалету. Бля, казала я. Знову зліз і пішов кудись за будинок, хвилин за п’ятнадцять рапортував Міша. Бля, а якщо втече? — запитувала я. Не втече, він драбину залишив, заспокоював Міша.

Цього разу чекання тривало так довго, що почало здаватися, ніби стіни нашої крихітної темної квартирки почали ворушитися і з’їжджатись докупи, стискаючись, залишаючи нам усе менше і менше місця. Я, як завжди, сиділа на прикритому накривкою унітазі і відчувала, як боляче впивається в коліна холодний край сидячої ванної. Мені навіть почувся уже хрускіт кісток. Стеля здулася пухирем і почала пульсувати, то дотикаючись до моєї маківки, то підіймаючись на кілька сантиметрів угору.

Міша, не здатний більше терпіти, почав одягатися. Я почекаю їх надворі, сказав він. А цей сидить? — поцікавилась я. Вже хвилин двадцять немає. А драбина стоїть. Може, він щось запідозрив. Ну я піду, подивлюсь.

Щойно він вийшов, як срібляста іномарка Державної Служби Охорони освітила фарами наші вікна і, проїхавши повз драбину, покотилася далі. Виїхавши з протилежного боку двору, машина навіщось звернула на Лук’янівську, де зупинилась. Сонний водій відчинив вікно і закурив. Міліціонер, котрий сидів поруч із ним, закашлявся. Дев’ять років тому він кинув курити.

У цей момент попри машину неспішно пройшов високий здоровань. Міліціонер-некурець меланхолійно поглянув на його розкішні вуса. Тоді повернувся назад, де сидів ще один чоловік, наймолодший за віком, однак не по літах серйозний, і сказав йому:

Руслан, ти де стрижешся?

В парикмахерській, — буркнув Руслан.

Міша, помітивши на пагорбі машину, рушив до неї. Підійшов і привітався. Зізнався, що це він їх викликав. Коротко розповів історію хвороби. Міліціонери мовчки кивали. Тоді запропонували йому сісти з ними і зробити коло районом.

На Глибочицькій Руслан, щось пригадавши, запитав:

А он как виглядіт вопщє?

Вислухавши Мішину відповідь, іномарка різко загальмувала, розкраявши ніч розпачливим вереском. Водій з блискавичною швидкістю перебирав руками кермо, розвертаючи машину. Після куріння у нього пересохло в роті, а залишки солодкої води “Бон Буассон” він допив ще перед тим, як закурити останню сигарету. Тепер порожня пластикова пляшка каталася під ногами у міліціонера, який не курив.

А я, заспокоєна миготінням фар міліцейської машини, відчула себе в небувалій безпеці. На мене найшла навіть особлива хвацька байдужість і демонстративний спокій. Ну все, тепер він догрався, подумала я собі, заповзаючи під ковдру. Сперла подушку до стіни, вмостилася і розгорнула книжку. Так, ніби там, назовні, не відбувалося переслідування лихого зловмисника. Так, ніби це звичайнісінька ніч, і я роблю те, що роблю постійно, у ті ночі, коли ми не викликаємо міліцію і не займаємось виловлюванням диких звірів.

Однак варто було мені повністю розслабитись, як за вікном щось тихенько запищало. В грудях у мене тенькнуло, і я різко підняла голову. Фауст зробив те саме і тепер дивився на мене, витягнувши шию і картонними трикутниками виставивши вуха.

То був не писк — звук, котрий долинав знадвору, тільки скидався на скрики якоїсь малої птахи. Насправді те, що я чула, було скрадливим й затамованим скрипінням драбини. По якій хтось видряпувався нагору. Обережно, затримавши подих. Повільно перебираючи руками. Зціпивши зуби. Напружившись. Пильно вдивляючись під ноги, щоб не оступитись і не наробити зайвого галасу. Намагаючись приборкати адреналін, який закипав всередині, від якого туманилося в очах і стукало у вухах.

Я боялася відвести очі від кота. Він знав набагато більше, ніж я. Він був посередником між мною і людиною за вікном. Ми нерухомо дивилися одне на одного. В його погляді я чітко бачила, скільки всього йому відомо. Однак подробиць відчитати уже не могла.

Основним моїм завданням було не підняти погляд вище від кота. Не подивитись туди, вгору, у бік кватирки. Не видати себе. Не віддати себе йому. Не вступити з ним у стосунки.

Поки я не бачила його, поки мої зіниці не натикалися на матеріальні свідчення його існування, поки я не дізналася достеменно, що в нього саме такі глибокі, ніби вишкрябані чиїмись пазурами, зморшки на чолі, саме така жовтава шкіра, саме такий ніс із широкими кінськими ніздрями, я залишалась у безпеці. Була невидимою, як стають невидимими діти, які заплющують очі перед небезпекою.

Упродовж всього цього часу ніхто з нас не ворушився. Чоловік на драбині, вибравши зручну позицію, настільки принишк, що, здавалося, хтось повністю вимкнув звук у телевізорі: нічого не чути, але повітря насичене густими вібраціями.

Однак ця тиша далеко не означала, ніби в кімнаті та поза нею нічого не відбувалося. Самі лише вібрації чого були варті. А поза тим, кожного з фігурантів розривали тисячі протилежних поривань.

Я, наприклад, почувала дикий страх і злилась за це на себе, і злилась на кота, що він настільки спокійний і нічого не робить, щоб мене врятувати, і злилась на одоробло за вікном, яке заслуговувало на винятково жорстокі тортури і повільну мученицьку смерть, на щонайгірші, щонайлютіші страждання. І ще я думала, що треба вилізти з-під ковдри і піти на кухню чи — що набагато безпечніше — в туалет, щоб втекти з його поля зору, а отже, залишити його ні з чим і виграти. Хоча втеча, думала я — це боягузливо. А з іншого боку, хіба мені не все одно, коли я ледве стримуюсь, щоб не почати цокотіти зубами (цього робити не можна, бо він все зрозуміє). А якби я була сміливою, то мені слід було б підійти до вікна, підняти голову вгору і подивитися йому в очі. І сказати: чого вилупився? Або: добрий вечір. Або піти на кухню, швидко загріти води в електрочайнику і вихлюпнути йому в обличчя окріп. Він не встиг би втекти, бо у нього заповільнена реакція, в цьому я чомусь не сумнівалася. Всі ці думки товклися в моїй голові, поки, зовні незворушна, я не зводила очей з Фауста.

Що діялося в цей час в голові у Фауста, я можу лише припустити.

І ось у момент найбільшої дезорієнтованості, розгубленості та жаху (його мокрий і жадібний погляд, абсолютно вільний, розпущений, як віяло, погляд, який він не мусив ховати або камуфлювати, оскільки був певен, що про нього ніхто не здогадується — від цього погляду моя шкіра нестерпно свербіла і пекла вогнем), я почула — і відбулося це за чверть секунди, одним суцільним шматком, який я вже потім розділила на складові — як десь зовсім близько загальмувала машина, як у ній різко хруснуло, відчиняючись, відразу кілька дверцят — і аж тоді загорілись фари, як зазвучали голоси і затупотіли кроки, і як Міша закричав: ОТ ВІН СУКА СТІЙ БЛЯДЬ КОМУ КАЖУ СТІЙ! — а тоді щось глухо завовтузилося під самим вікном, і Міша продовжував ревіти розлюченим голосом (коли так реве звір, сумнівів не залишається — зараз він когось порве на шматки), і хтось плутався в цьому його голосі, бився, ніби рибина, і скавулів безпомічно, жалюгідно і тихо, і повискував: Не бийте, не бийте, хлопці, не бийте, а потім, захлинаючись і хлипаючи, ридма заридав, хоча й приглушено — так, наче він закрив обличчя руками і зігнувся в попереку, доторкаючись чолом до колін.

Мені навіть не треба було визирати у вікно. Я достеменно знала, що саме там коїться. Він плакав, плакав гірко і щедро, ніби вперше або востаннє в житті, плакав, як плачуть люди, коли з ними стається щось найгірше або найкраще, коли у них відбирають найцінніше, коли виносять їм вирок, який неможливо оскаржити, коли їм оголошують, що існування їхнє підійшло до завершення, або коли нарешті трапляється те, чого вони чекали впродовж усього життя.

Він з’їхав по стіні вниз і присів, сховавши обличчя між колінами, прикривши голову долонями, ніби боявся, що його зараз почнуть копати черевиками в тім’я. Не бийте, хлопці, не бийте, я не хотів, не хотів, я більше не буду, хлопчики, я більше ніколи не буду. Міша вже кілька секунд тому розтиснув руки, відпустивши його і тепер стояв, спантеличений, розглядаючи великі вузлуваті пальці з мозолями і великими кривавими подряпинами. Міліціонери, не менш здивовані, стояли поруч. І невідомо було, як тепер повестися. Цей бездонний болючий розпач, цей страх і принижені конвульсії здоровенного дорослого чоловіка з сивиною на кучерявих скронях, заторкнув раптом у їхніх душах якесь незахищене ніжне місце, яке занило так тонко і нестерпно — вічна виразка, котра ніколи до кінця не затягувалась і починала кривавити якраз тоді, коли про неї забували.

Вони стояли над ним, ошелешені й присоромлені. Як діти, котрі несподівано усвідомлюють, наскільки незахищеним, покірним і слабким є цуценя, над яким вони знущались. І наскільки потворними, лихими і страшними є вони самі у своїй жорстокості, зі своїм невгамовним і неконтрольованим потягом до насильства.

Раптом все це відкривається у погляді і скавулінні.

Він затих, тремтячи усім тілом. Один із міліціонерів — Руслан — нахилився і обережно, майже лагідно взяв його за зап’ястя. Ну пашлі, пашлі, сказав Руслан. Пєрєстань уже. Чєво ти.

Він підкорився і поплентався за ними.

Біля машини йому дозволили закурити. Руки його не слухались, рот постійно скошувався убік в плаксивій гримасі, щоку шарпав нервовий тік.

Леонід Кухарук, назвав він себе. 1962 року народження. Одружений, двоє дітей. Вул. Татарська, будинок 3, квартира 9. Телефон: 4172209. Працює сантехніком у ЖЕКу. У нашому ЖЕКу.

Успокойся, та успокойся ти вже. Скажи ліпше, навіщо ти це робив.

Шо робив?

Навіщо ти дивився людям у вікна?

Я не дивився. Я перший раз. Я більше не буду. Я більше ніколи не буду. Я клянусь, я божусь! Клянусь серцем матері, я не буду більше!

Він упав на землю біля Мішиних ніг і обійняв його за черевики.

Встань, та встань ти!

Він підвівся на коліна і звів на Мішу заплакані червоні очі. Очі побитого звіра. Вуса його були зовсім мокрі, жорсткі волосинки позлипались малими пучечками.

Слухай, ну послухай, заговорив він, швидко, ніби боявся, що йому заборонять говорити. Ти мені повір, я ніколи, ніколи більш сюда не підійду! Я умру, но більш сюда не підійду! Ви тільки не забирайте мене! На роботі не кажіть! Мене жінка вб’є! Мене жінка вб’є!

Навіщо ти це робив?

У мене проблеми в сім’ї.

(У нього проблеми в сім’ї).

Він не підводився з колін і швидко хрестився, віддано зазираючи Міші в обличчя.

Слухай, послухай же мене, Ммм… — (він замнувся, ніби хотів звернутись до Міші по імені, а потім передумав). — Я сантехнік. Може, у тебе труби протікають, може помінять шо треба — так ти скажи, я всьо зроблю, я всьо починю, я дуже хароший сантехнік, мене всі хвалять, я тобі всьо починю, я тобі всьо, шо схочеш! Но не нада нікому казать! Я тебе молю!..

(Він полагодить нам труби і замінить сантехніку. Ми запросимо його додому. Він стане другом сім’ї).

Я тебе прошу, Ммм…! Ну будь ласков! — він побачив уже жалість і сумнів на Мішиному обличчі і його голос став трохи твердішим. — Ти ж хороший чоловік. Ти ж хороший, добрий чоловік! Ти ж не будеш наді мною знущатись! Я знаю — не будеш, Ммм…! Я ж знаю!

(Звичайно, він знав, що Міша — хороший і добрий чоловік. Йому б цього не знати. Він знав про Мішу більше, ніж будь хто. Він знав про Мішу більше, ніж сам Міша).

От побачиш, побачиш — я тебе не підведу! Нева еґейн! Відсьогодні це більше жодного разу не повториться, — заговорив він раптом іноземними мовами. Потім, ніби це був такий жарт, навіть спробував посміхнутись. Від цієї убогої посмішечки на Мішу накотила драглиста нудота. Він махнув рукою.

Міліціонери з зацікавленням спостерігали. Хоч якась розвага — не вбивство, не зґвалтування, але все ж. Тим більше, такий гепі енд.

Напиши розписку, сказав той міліціонер, який кинув курити.

Сантехнікові дали аркуш і ручку.

“Я, Кухарук Леонід Геннадійович, 1962 р.н., обіцяю впредь такого не робити. Не заглядать людям у вікна. Підпис. Дата.”

І що, хочете, щоб ми його у відділок везли? — зневажливо поглянувши на скуленого зловмисника, запитав у Міші водій.

Та не треба вже, — знову махнув рукою Міша. — Хай забирається.

Ми його додому одвезем. Якщо він одкриє двері своїм ключем, значить — все правда, і у нас тоді будуть всі його дані, і він у нас, як кажуть, буде на гачку. І нікуди не дінеться. Бо жінці розкажем, — пожартував той, який не курив.

Руслан допоміг Сантехнікові сісти в машину.

Дякую! — високим, надривним голосом, сповненим плачу та улесливості, верескнув Кухарук. Руслан намагався заткнути його і заштовхати в машину глибше, але той пручався і, вистромлюючи назовні голову, продовжував кричати: Дякую тобі, дякую, спасіба! Ти добрий, ти хороший, я знав, шо ти не підведеш! Я так вдячний, я не забуду цього до самої смерті! У мене життя таке — ти б знав! У мене жінка! Я за вас молиться буду! Я вас не забуду ніколи, ніколи! Я буду про вас думати! Но більше цього не повториться — от побачиш, я дав слово тобі. Чесне слово. Май плеже. Плеже-е-е! — він стукав кулаками в заднє скло машини, коли іномарка ДСО від’їжджала з двору.

А потім він відвернув голову у вікно, наче засоромився раптом своїх великих, нескромних сліз, які скочувались вниз одна за одною, у суворій послідовності, і почав наспівувати пошепки: “Шаленє делікатни єстем… Шаленє делікатни єстем…” — від його теплого подиху на склі утворилося акуратне запітніле коло. — “То такі стан: кєди, рекляма. В посьцєлі сєдзе і плаче.”

Тепер я пригадую усі ті рази (і тривало це добрячих півроку, якщо не більше), коли за вікном чувся скрип чи щось, що нагадувало мені покашлювання (це він скрипів на своїй драбині, це він покашлював), коли лунали глухі удари по підвіконню (це він, сповзаючи з драбини, ненароком бився об нього коліном), коли Фауст прокидався і витріщався просто у кватирку — так, ніби бачив там когось, кого навіть міг описати. Але я думала, що то він бачить духа — коти ж уміють бачити духів.

Гостріше задоволення він отримував навіть не від самого процесу підглядання, а від упевненості: ми не підозрюємо того, що він за нами підглядає. Від безборонного втручання в людське життя. Від влади, отриманої завдяки своїй анонімності.

Він відчував себе всемогутнім богом — бо тільки Бог може залишатись невидимим, знаючи все. А він все знав і не мусив за це відповідати. Бачив те, чого ніхто не мав права бачити: припадки саморуйнівної слабкості (коли я запорпувалася в постіль і дивилася в стелю з відсутнім поглядом, вирішуючи відмовитись від будь-яких зусиль, прагнучи випаруватись, струхлявіти, зачахнути), напади божевільної, вбивчої злості (коли я ревіла і кидалась комп’ютерами і посудом, коли шматувала подушку, коли гарчала і випускала пазурі), найлютіші істерики (коли я заходилась плачем, дрижала, хапала ротом повітря, заламувала руки, конвульсивно розчепірювала пальці, коли забивалась в куток і дивилася звідти виряченими, чиїмись чужими очима, схлипуючи і розриваючи на мільйони клаптиків власну сорочку), слухав мої самотні монологи (які сама я аж ніяк не хотіла б почути), наші з Мішею розмови, призначені тільки для нас двох, настільки особисті, що ми розмовляли пошепки, крадькома від нас самих, наші пісні, наші безглуздості, від яких, навіть знаючи, що цього ніхто, крім нас, не чує, ми червоніли з ніг до голови. Він чув про наші страхи і ревнощі, про любов і бажання, знав найпотаємніші таємниці, володів найсокровеннішими нашими секретами. Міг би розповісти у деталях про мою косметику, про те, як я роблю макіяж. Або як одягаюся. Він знав, як я дивлюсь у дзеркало. Як я читаю книжку. Як сумую. Нудьгую. Як цілую кота. Як розмовляю з котом. Знав, які місця на моєму тілі мені подобаються, а які — ні. Чув і беріг такі наші звіряння, від яких кров холоне в жилах. Міг би переповісти у найменших подробицях наші сни, почуті від нас же, спогади з дитинства, історії ран, травм і просто різні історії. Я вже мовчу про секс — він знав наші тіла, як родинний анатом. Наскільки знайомими і рідними стали йому наші обриси. Він сумував за Мішиною спиною і за моїми сідницями (за Мішиними сідницями і за моєю спиною). Йому подобалось, коли я одягала зелену сукню і не подобалось, коли я ходила в широких Мішиних штанах.

Вже не кажучи про мастурбацію, акт, коли людина втрачає себе, коли дозволяє собі самовтратитись. Він бачив те, чого я сама ніколи не бачила: як рухи стають все швидшими і жадібнішими, як тіло розкривається, мало не вивертаючись назовні, як очі застилає пелена, як відкривається рот, як тіло здригається в конвульсіях, чув стогін, не тамований нічим.

Вже не згадуючи про підслухані ним наші лунатичні розмови. Міша міг говорити крізь сон годинами, розповідати щось, розмірковувати, розмовляти віршами. Я часто прокидалась від того, що відповідаю йому. Прокидалась від власного голосу. І жалкувала, що наші діалоги пропадають марно, не підозрюючи присутності чоловіка, який все запам’ятовував, всотував, жадібно ковтав.

Він крав. Брав те, що йому не належить. Крав найцінніше і недоторканне: інтимність, справжність, оголеність.

Робити це було легко. Так само, як вбивати безборонне немовля. І не менш жахливо.

Бо ніколи не залишатись самому, вічно перебуваючи у чиємусь полі зору — все одно що не бути.

Бути позбавленим інтимності — опинитися раптом без нічого.

Усіма цими слабкостями, страхами, істериками, плачами й дурницями, снами та спогадами — ось чим напакована людина. Це її хребет, це її нервові закінчення, це відбитки, за якими вона може себе впізнати.

Мені розповідали історію. Одним людям неабияк пощастило: за порівняно невелику суму вони купили прекрасний двоповерховий будинок у мальовничому місці. Будинок з просторими і світлими кімнатами, з усіма вигодами, з гаражем, сауною і джакуззі.

Вони довго тішилися, розповідали всім, мріяли, як незабаром переїдуть туди, як прийматимуть там гостей, як питимуть каву у дворику в тіні дерев, як вранці ступатимуть босими ногами по траві.

І раптом виявилося, що будинок не має власної каналізаційної системи. Ніщо нікуди не виводиться. Машина асенізаторів не має звідки висмоктувати продукти людської життєдіяльності.

Спеціаліст, якого викликали дослідити цю проблему, оглянувши будинок, пояснив, що фекалії змиваються просто в підвал. І, між іншим, підвал цей уже заповнений по вінця. Так що будинок, який вони купили, стоїть на гівні — і з цим уже нічого неможливо зробити, інакше дім завалиться. І що тепер за радість купатися в цьому джакузі, постійно пам’ятаючи, що саме хлюпається там унизу — якихось кільканадцять метрів додолу.

Так от, людина — це будинок, який стоїть на гівні. І без цього гівна вона завалиться.

Ми з Мішею дедалі частіше обговорювали можливість переїзду. Можливість втечі. Можливість захисту.

Пізніше, наприкінці весни, у дворі біля кіоску я зауважила, як діти, виколупавши з мушлі тілесного заслиненого слимака, хлюпнули ним об асфальт і, навкарачки згуртувавшись навколо (слимак пускав бульбашки — ніби закипав на сонці), тицяли патичками в шматок млявого м’яса.

Негайно, подумала я. Будинок за містом, подумала я. Краще серед лісу. Або в гірській ущелині. Можливо, на дні каньйону. На острові, серед ріки. Добре, якби на дні каньйону було море — бажано холодне, крижане, північне, з айсбергами, вітрами і гострими скелями навколо завішеного мжичкою і туманами острова. Будинок видовбати у камені. До помешкання мусять вести довгі заплутані тунелі, тісні й задушливі, з кажанами і павуками, зі сталактитами і монотонним лунким скрапуванням темної води, зі скам’янілими рештками доісторичних чудовиськ. Навколо заселити все левами, гієнами і комодськими драконами. Скорпіонами, гримучими зміями і акулами. Необхідно поблизу мати: трясовину, сипучі піски, діючий вулкан, радіоактивне родовище. Кілька вдосконалень — і можна жити, і можна буде якось жити, подумала я.

Незабаром ми з Мішею виставили квартиру на продаж.

Характерною рисою нашого спостерігача була безвідповідальність. Відсутність відповідальності, малодушність, боягузливість. Він прагнув брати від життя ласі шматки, отримувати вже пережовану їжу — і не платити за це. Жодних наслідків. Одержувати те, чого ніколи не досягнув би в житті. Ставати кимось іншим. Проживати чужі життя. Міряти на себе чужі насолоди, уникаючи покарання.

Чи жила б я інакше, знаючи, що за мною спостерігають?

Чи подобались ми йому? Я відчуваю, що він нас любив. Але як — так, як люблять родичів? Як Бог любить свої творіння? Як домашня тварина любить своїх господарів?

Співчував? Відчував ніжність? Що йому в нас не подобалось і що захоплювало? Що він хотів би змінити в нас?

Він багато думав про нас — майже постійно. Переживав за нас. Турбувався. Тримав кулаки. Якщо нам треба було, наприклад, отримати візи, він цілий день ходив сам не свій, і молився, щоб у нас все склалося (або навпаки — щоб не склалося, адже візи означали нашу відсутність, а він не мав би бути в ній зацікавлений).

І як він про це думав: “Цікаво, як там мої”? Чи подумки він називав нас за іменами, і якщо так, то у який спосіб: строго, офіційно — Софія і Михайло, чи по-родинному — Софійка і Мишко, а, може, взагалі якось солодкаво-нестерпно: Софієчка і Мішенька. “Цікаво, як там мої малесенькі Софієчка і Мішенька, отримали вже візи?” А якщо вигадував нам імена, то які: Киця і Котик, Сука і Кобель?

Він, напевно, розмірковував над нашими життями, аналізував наші плани, робив якісь висновки. Оце вже повний ідіотизм, обурювався, наприклад, він. Які ж йолопи, які дураки! — роздратовано хитав головою. А з цим у них взагалі нічого не вийде, життя вони не знають, ну нічого, поживуть стільки, як я — зрозуміють, що я був правий.

Може, йому марилось, що він повноцінно живе з нами. Дає поради, розмовляє, жартує, вечеряє. Сидить між нами, коли ми дивимось фільм. Тримає за руки. Спить з нами.

Він, безперечно, постійно вів з нами уявні бесіди. “Ой, Софієчко, мене сьогодні на роботі так дістали! Я вже просто не можу, скоро переріжу усіх. Ти б бачила їхні дурні морди — п’яні виродки. Але краще тобі не бачити, знову потім заснути не зможеш.”

Уявляю собі, як у нього стискалося серце від розчулення, коли проявлялися різні мої слабкі або зворушливі сторони. Вона вночі боїться. Вона плаче від фільму. Вона їсть банан (хоча ні: їсти банан — це з іншої опери, це не про розчулення).

Він знав наших друзів: тих, які приходили до нас в гості, знав краще, тих, про яких тільки чув — набагато гірше. Знав чимало їхніх життєвих історій. Дехто йому подобався (як, наприклад, Стефа: її теплий тембр із хриплинкою, її різьблений профіль, її дивна властивість абсолютно змінюватись, сп’янівши, її чоловічий тип сп’яніння), дехто страшенно дратував (скажімо, Степан, з його вузькими джинсами і видатним носом, Степан, який любив усе пояснювати і розповідати, ніби він наймудріший у світі. “Думає тут, що він наймудріший у світі,” — бурчав собі під ніс Електрик Едуард, а насправді — Сантехнік Леонід, роздратовано суплячись).

Назагал же він нас до всіх ревнував — адже був нашим власником, ми належали йому, він мав на нас усі права, і ніхто інший не повинен був отримувати від нас задоволення, проводити з нами час. Окрім того, наші друзі могли доторкатись до нас і розмовляти з нами наяву. Він же міг робити це тільки в уяві. Хоча, з іншого боку, заспокоював він себе, всі ці друзі не знають про нас стільки, скільки знає він. Вони навіть не здогадуються, якими ми є насправді. Натомість він знає нас краще, ніж ми самі.

Чи знав він нас краще, ніж ми самі? Чи зрозумів він про нас щось важливе, щось таке, чого ми не можемо побачити з надто близької відстані, зсередини? Щось таке, до чого ми дійдемо хіба що під кінець життя.

Чи стало йому зрозуміло, як ми живемо? І яким — щасливим чи нещасливим виглядало йому наше життя? Він нам заздрив чи співчував? Розумів нас чи спостерігав за нами, як за божевільними? Хотів бути такими, як ми, чи навпаки — радів, що він саме той, ким є?

Цікаво, що він відчув, коли живий Міша з плоті і крові виріс поряд із ним і схопив його за барки. Міша, який встиг стати сенсом його життя. Міша, про якого він стільки думав і за яким стільки спостерігав, але який був недосяжним, як протилежний край неба.

Що відчуває людина, коли її починає гамселити її власна матеріалізована мрія?

Людина — вуайєр. З дитинства вона насолоджується спостереженнями: за мурахами в мурашнику, за жабами, котами. Потім за іншими людьми.

Згодом настає момент, коли зацікавлення переростає у щось більше. В усвідомлення власної сили, у відчуття, що ти можеш вплинути, можеш створити певні умови, змінити чиєсь існування. І тоді в мурашниках трапляються повені, пуголовки гинуть в трилітровій банці з водопровідною водою, жирні тільця обезкрилених мух дезорієнтовано посмикуються на столі.

Людина — недороблений бог. Вона любить розбирати й розкручувати, розкладати на детальки, її цікавить принцип дії, те, з чого там все складається і як працює. Тільки от — зібрати назад, щоб знову все працювало і жило, вона не вміє.

Так маленькі хлопчики розбирають годинники і магнітофони. А потім розгублено плачуть над мільйоном детальок, над мільйоном дрібненьких, бездушних, безглуздих часточок, які ніяк не хочуть складатись докупи.

Загублені серед цих детальок, вони знову різко відчувають самотність і безсилля. Бо втеча в чуже життя тільки посилює, тільки робить нестерпнішими, болючішими і страшнішими ці відчуття. Ще на крок наближає до маленької темряви власної спальні.

Адже що ти можеш вдіяти з цим мільйоном дрібненьких простих детальок, розкиданих перед тобою на столі?

Хіба що загубитись між них. Заблукати у силі-силенній обставин, котрі здавались простішими за виїдене яйце, у причинах і наслідках, у жестах, міміці, в ході, у манері подавати руку, у звичках, в пристрастях, забобонах. Застрягнути десь між котримись із коліщаток (і від того, що ти застрягнеш у четвертому, щось дзенькне у дві тисячі сорок восьмому), і завити, наскільки дозволить стиснута грудна клітка — бо всюди, куди не кинеш поглядом, нескінченні лабіринти, а вихід із них — у виїденому яйці.

І що тепер, Едуарде-Електрику, повелителю світла? Що тепер, Леоніде-Сантехніку, володарю води і всього, звідки вона ллється і куди витікає? Ти так хотів підглядати? Так хотів доторкнутись до мене зсередини?

Ти не мусив мерзнути на своїй драбині, обморожувати руки, обвітрювати обличчя.

Хіба ти не знаєш: на кожного, хто хоче дивитися, знайдеться хтось, хто захоче показувати.

Дивись.

КРОВ

А я завжди уявляла її чомусь за кермом кабріолету — такий солодкий кічевий образ, — з легкою хустинкою на голові, зав’язаною навколо шиї, у черепашиних великих окулярах a la Брижит Бардо. Вона взагалі була для мене жінкою у стилі Брижит Бардо, ну, може, ще Софі Лорен, хоча в цієї трохи зарізкі риси; однак аж ніяк не Мерилін Монро. Одним словом, вона була вродженим секс-символом. Заплющивши очі, я бачу її на велетенських білбордах над техаськими автострадами, намисто з перлів на шиї, білі зубки, теж наче намисто; бачу її на чорно-білих екранах маленьких кінотеатрів, де в залі сидять недолугі миршаві жіночки, всі як одна спраглі бути на неї схожими; бачу її на календариках, де вона підморгує одним оком, на обкладинках журналів, у відкритих яскравих сукнях, під руку з незґрабними чоловіками сумнівної привабливості, вбраних, попри це, у дорогі елегантні костюми, що надає їхній неоковирності особливого шарму (жінок її типу завжди тягне до негарних чоловіків, хоча Роже Вадим навіть не те, що негарний — в його зовнішності просто було якесь непорозуміння). Я дивуюсь, яким чином її життю вдалося скластись так, що вона не стала акторкою, не знялась у жодному фільмі, її не помітив жоден Роже Вадим, вона не потрапила ні до Франції, ні до Італії, ні до Америки. Зрештою, кузина її батька, його напарниця в іграх, яку, незважаючи на це, він ненавидів з дитячою затятістю, разом із сім’єю перебралась на той край світу десь у проміжку між двома війнами. Згодом кузина (холерична, нервова й уїдлива особа) стала оперною солісткою, вийшла заміж за скнару й зануду українського походження і навіть вдома завжди ходила в перуці, з накладними віями та нігтями, і на високих каблуках. Чому ж і з нею не трапилося чогось подібного? Не накладні вії, звісно, і не чоловік-зануда, але Америка, Голівуд і білборди з її білосніжною посмішкою у кожному штаті, гастролі в Європі, розповіді про українське походження, кілька простих речень ламаною українською мовою, гроші для українських дітей-сиріт, фонд захисту тварин — зовсім як у Брижит, том спогадів про раннє дитинство, про батьків, про батькову кузину — відому оперну солістку, кілька шлюбів, кілька розлучень, алкоголізм, кілька нещасних дітей, обділених материнською увагою, діаманти, коханці, мішки з листами від шанувальників, ток-шоу, благодійні акції, покази мод, кілька депресивних маніяків, які телефонують до неї на ранчо, пишуть листи кров’ю і вкорочують собі життя заради неї, перед цим перерізавши вихованців одного з дитячих садків, папарацці, яхти, клуби, депресії, зморшки, пластичні операції, аукціони, і старість в багатому маєтку зі слугами, в дорогих хутрах, з перстенями на жовтих пальцях, жодних дзеркал на стінах, косметологи, масажисти і лікарі (чоловіки або потворні немолоді жінки), мазохістські перегляди альбомів тридцятирічної давності, самотність і параноя, але часом її запрошують на вручення кінопремій, іноді заїжджають журналісти, дехто пише листи, а один із маніяків, теж уже старий і немічний, досі надсилає листівки на українське Різдво.

Яким же дивом сталося так, що її оминуло все це? Звідки ця дика, зла нелогічність? І навіщо вона народилася такою, навіщо хтось нагородив її цим непотрібним для її життя тілом, цим запахом і сяйвом шкіри, і блиском очей, і маленькими жестами, і мінами, на які постійно хочеться дивитись, і від яких так болюче-солодко стискає діафрагму, всім тим, призначення чого вона просто не знала, і носила на собі, ніби якусь безглузду норкову шубу в розпал літа. Ось у кого було непорозуміння із зовнішністю.

Усім у її родині пощастило набагато більше, у них було все гаразд, повна гармонія. Батько — великий, незґрабний і недолугий, завжди насуплений і малоговіркий, з круглим черевом і тонкими ногами; мама — цілковито обвисла після трьох пологів, з м’якесенькою розтягнутою шкірою, тонким волоссям, випуклими очима і чолом, тонкими губами і круглим смішним носом. З обома молодшими сестрами теж усе було зрозуміло. Ніби скроєні за якимось божественним трафаретом, вони успадкували батькову статуру, материну випуклість обличчя, сіро-блакитну шкіру, сині жили на ногах, тільки от у молодшої до блідості домішувалось ще волосся, наче білий пташиний пух, а середня невідомо звідкіля відхопила довгого тонкого носа, схожого на який не мав ніхто із усіх відомих родичів. На щастя, залишалися ще невідомі.

Відколи народилась середня сестра — і до самої батькової смерті — їхня мама любила розповідати історію, яка нібито сталася з однією із її шкільних подруг: вийшовши заміж, ця подруга народила муринчика, побачивши якого, чоловік побив увесь посуд в домі, покалічив нещасну, ледве стримався, щоб не придушити байстрюка, а тоді, склавши речі, забрався геть. Бабка нещасної породіллі, вичекавши якийсь час і зрозумівши, що шлюб онуки таки руйнується, зібрала в кулак усю свою мужність і, навідавшись до зятя, відкрила йому найбільшу таємницю свого життя — одноразовий акт із помічником дипломата з Намібії, від якого вона завагітніла, перебуваючи у шлюбі з дідом породіллі, і від страху мало не позбавила життя себе і ненароджену дитину, однак щось цьому завадило, а тоді трапилось диво — народжена дитина виявилась білошкірою і світловолосою, і все начебто владналось, бабка зітхнула з полегшенням, стала раптом пристрасною католичкою, а ночами, обливаючись потом, занурювалась у палючі й задушливі сни, в яких продовжував фігурувати помічник дипломата з Намібії.

Захоплено переповідаючи історію шкільної подруги, мама з особливою пристрастю віддавалась переказуванню цих снів: якимось приглушеним, здавленим голосом, раз по раз відкашлюючись і масуючи шию правою долонею, вона описувала непроглядну темряву теплиць та оранжерей, де повітря аж сочилося масною вологою, а м’ясисте листя витких, подібних до плазунів, рослин торкалось своєю слизькою прохолодною поверхнею гарячих розпашілих щік і плечей, роблячи сріблясті мазки — схожі на шмарклі, що залишають по собі равлики; повітря там було зовсім мало, а рослини, замість того, щоб виробляти кисень, поглинали його з карколомною швидкістю, виділяючи блакитний вуглекислий газ і вологу, яка виступала краплинами на стеблах і листі, на маточках і тичинках, на суцвіттях, пуп’янках, пагонах та оцвітинах; і рухи були скуті задухою, а темрява тиснула на очні яблука, а ступні місили якусь теплу густу кашу — болото чи глину, і бризки від неї летіли на литки і на стегна, і навіть долітали до грудей, нічна сорочка просякла вологою, липла до шкіри і теж заважала пересуватись, ця біла нічна сорочка світилась у чорноті теплиці, зраджуючи присутність героїні сну — її можна було побачити, тоді як сама вона не бачила нічогісінько, і навіть не здогадувалась, з якого боку за нею спостерігають — бо те, що за нею спостерігають, вона знала напевно, і ні на мить не сумнівалась у цьому, її охоплювала паніка, вона намагалась знайти вихід з теплиці, таляпаючи ногами по теплій глині, послизаючись на ній, хапаючись руками за слизькі, ніби зігнилі, стебла рослин, вона чула, як ці рослини хрустять і шарудять десь неподалік, до неї хтось наближався, але звідки, визначити було неможливо, таке враження, що звідусюди одразу, і вона таки знайшла вихід — з розмаху впала просто в болото, відчула, як густа лінива каша обтікає частини її тіла, наповнює виїмки, лиже шкіру у всіх місцях, і навіть нічна сорочка не допомагає; але було вже запізно, маскування не допомогло, її давно вже помітили і от-от мало схопити, вона заплющила очі й шубовснула обличчям у глину, тепер темрява заповнила її навіть зсередини, вона не чула більше звуків, не відчувала запахів і не могла дихати, легені вже повинні були розірватись, і від жаху все тіло похололо, незважаючи на навколишній жар, а ззаду, до її мокрої, облиплої болотом спини хтось доторкався, всюди й багато, і вона сама почувала себе зігнилим стеблом рослини, такими слизькими і мокрими були ці доторки, вона втискалась обличчям у ґрунт, все глибше і глибше, аж поки не опинилась закопаною головою в землю, а тіло стирчало назовні, з розчепіреними ногами, що зависли в повітрі, ніби гілки; її голова більше нічого не хотіла знати, а тепле болото хлюпалось об неї і лоскотало — особливо, коли потрапляло на босі ступні.

Те, що виділяло й віддаляло мою, схожу на Брижит, родичку від решти сім’ї — поки інші слухали історію про чорношкіре немовля, вона слухала сон. Цей сон просякав у її кров. Тепер він сниться мені.

Я можу вигадувати все, що завгодно, можу дотримуватись документальної точності, переповідаючи те, що мені відомо, описувати, що сама бачила — і завжди говоритиму лише про себе. Описуючи інших людей, їхню зовнішність і слова — я описуватиму тільки себе саму. В інших я не можу побачити нічого, крім свого відображення.

Розповідаючи про родичку, яка передала мені разом із кров’ю свої сни, я насправді не можу нічого розповісти про неї. Не могла б навіть тоді, якби проживала поруч із нею кожну хвилину її життя, спала з нею на одній подушці і їла з однієї тарілки, не дозволяла жодної миті побути без себе. Навіть спостерігаючи за нею в такий суворий і нав’язливий спосіб (хоча це неможливо вже принаймні тому, що між нами надто велика вікова різниця), я залишалась би сама по собі, так само, як і вона. Ми замкнуті у своїх тісних черепах, як у маленьких білих кімнатах — кожному по одній, і навіть якби хотіли, не могли б показати іншому своїх плутаних і вертлявих думок. Ми навіть не здогадуємось, що там діється, в інших кімнатах. Ніхто не здогадується, що коїться в наших. Вдаючи близькість з кимось іншим, ми спокійні, бо знаємо, що цей інший ніколи не побачить товстих шарів пилюки по кутках, в яких гойдаються скорчені трупики тарганів, жирних плям на килимі і стінах, вивернутої просто на підлогу брудної білизни, вкритої жовто-брунатними плямами, від якої в цьому тісному, ніколи не провітрюваному приміщенні стоїть затхлий солодкавий запах.

Сортуючи власну брудну білизну (з жовтими плямами — в одну купу, з брунатними — в іншу), ми можемо лише уявити чужі життя. Уявляючи їх, ми всього лише бачимо відображення своєї білої кімнати.

Тільки от я досі не можу усвідомити того, що в моїй голові, яку я щодня розглядаю в дзеркалі, є череп. Намацую пальцями контури очниць, кістки вилиць, бічні впадини між верхньою і нижньою щелепою — і мені лише стає смішно: невже там, усередині, справді є справжній людський череп. Не може бути.

Отож я розповідаю про те, що бачила на власні очі. Розповідаю про неї чи про своє відображення, а може й навпаки — про її відображення в мені, неважливо.

Важливо те, якою вона завжди була. Важлива ця невідповідність її тіла і невідповідність сексу, який вона в собі носила, до життя, в якому жила. І ніхто в цьому не винен — навіть Ти, Боже, навіть Тебе я в цьому не звинувачую.

Це одна з найбільших загадок мого життя — навіщо в ній було стільки сексу? Вона сама не знала, що з ним робити, вона ніяк його не використовувала, вони заважали одне одному навзаєм, не вміли давати одне з одним раду, копали одне одному ями — так ціле життя в них і просиділи.

Жодного разу в житті вона не відчула спокою і радості від того, що вийшла заміж, народила дитину, готувала їсти, зашивала чоловікові штани, ходила в магазин, на роботу, заповнювала якісь бланки, пила каву зі співробітницями, слухала їхні звіряння, відзначала свята в родинному колі, у вихідні вставала пізніше, як у будні, а перед тим, як піти на роботу, слухала радіо. Спокій і радість вона відчувала часом, виконуючи подружній обов’язок — але це майже не було пов’язане із сексом всередині неї, вона відчувала, наскільки далеко те, що вона має, від того, що повинно бути.

Її тіло жило саме по собі, не питаючи в неї дозволу. Вона завжди мацала себе — не пам’ятаю моменту, щоб її руки не погладжували шию, плечі, щоб складені човниками долоні не підважували важкі повні груди, білі, гарячі, з напруженими зморщеними пиптиками, з відвертим запахом розпашілої шкіри. Зі своїм чоловіком вона завжди спала окремо — єдине, що вона зробила правильно у своєму житті, це домоглася власної просторої спальні, у якій гуляли вітри і завжди панував незатишний холод — саме така спальня якнайкраще пасувала їй, у такій спальні, суворій і світлій, жила, напевно, Снігова Королева — вітри й холод мали відволікати її від постійного бджолиного дзижчання бажань, хоча й не відволікали, а тільки роздражнювали. Вона встановила там безліч дзеркал — кілька тристулкових трюмо, розташованих так, щоб вона з будь-якої точки кімнати могла бачити себе одночасно з усіх боків. Перед цими дзеркалами вона мастила себе кремами. В неї була ціла батарея кремів — крем для стіп, крем для тіла, крем для грудей, крем для обличчя і шиї, крем для очей, крем для рук. Їй подобались їхні м’які молочні запахи, подобалось вичавлювати з пляшечок і тюбиків білу жирну речовину і розмащувати її по шкірі, подобалась прохолода кремів і їхній блиск на шкірі, подобалось бачити себе в різних позах відразу з усіх ракурсів, бачити свої руки, що доторкались то до стегон, то до грудей, то до литок чи стіп, подобався безпорадний вид ззаду, подобався королівський вид збоку, вона сідала на низький табурет посеред кімнати, сідниці і ляжки розплюскувались і тонули в шершавій бордовій подушці, вона рвучко втирала пахучу вологу у свою шкіру, закидала голову, піднімала руки догори і кілька хвилин вдивлялась у темні закамарки під пахвами. У неї було багато гребінців і щіток для волосся, дерев’яних, металевих і пластикових, вона довго розчісувалась і тріпала головою, і її густе волосся неслухняно підстрибувало й опадало на чоло й щоки хвилястими короткими пасмами. У неї було багато гарних кольорових суконь, квітчастих, однотонних, в горошок і з різними візерунками, ці сукні облягали її круглі стегна і круглі груди, і тканина приємно лоскотала шкіру, лагідно доторкаючись до неї. Вона любила одягати кульчики й намисто, любила, щоб ті за кожним кроком постукували її по шиї і по щоках. Любила нічні сорочки — чисті, з запахом прального порошку, від яких перші дві ночі пахло свіжістю, а потім вони просякали запахом поту під важкими перинами і набирали її ароматів, закочувались аж до живота від її неспокійних снів, застрягали між ногами, відкривали груди і сковували її рухи.

Вона часто співала дзвінким голосом на родинних святкуваннях чи застіллях зі співробітниками — але зовсім не так, як співала, сидячи на табуретці і втираючи крем у шкіру. І все ж, навіть тоді, коли співала скупо і обережно, вона відкривала себе і починала розповсюджувати свій мускусний аромат — а потім, спохопившись, насуплювала брови і похмурніла, бо навколо починали ласо блимати потемнілі зіниці, і нервові захриплі подихи зливалися в хор, відчувши заклик самки.

Так само було й зі сміхом. Вона сміялась відкрито і дзвінко — і, коли необережно починала заливатися, почувши сказаний кимось жарт чи просто так, від доброго настрою (хоча всі знали, що у цієї жінки рідко коли буває добрий настрій), ніби гладила тварин проти шерсті, гладила в дуже чутливих місцях, які відразу прагнули чимось відповісти на ці дотики.

Ще більше, як спів, вона навчилася контролювати свій небезпечний сміх.

Далі я могла б розповідати про неї нескінченно. Мені є що сказати — однак зараз йдеться не про це. Не хочу описувати її маленькі вуха, її точений ідеальний ніс з ніздрями, за кожну з яких не шкода було б вирізати кілька невеликих народів, не хочу розповідати про її сніданки за накритим клейонкою кухонним столом — як вона відрізала товсті шматки білого хліба, злизувала просто з ножа великі замерзлі кавалки жовтого селянського масла, брала пальцями плястерки сиру й ковбаси, запиваючи все це цукрованим чорним чаєм або кавою з молоком; не казатиму жодного слова про її постійне незадоволення та про насолоду від пророкування негараздів і невдач, про прицмокування язиком (не від задоволення, не в передчутті чогось приємного, а від роздратування), зітхання і в’їдливість. Я не переповідатиму всіх тих історій, як вона перепливала вздовж і впоперек міське озеро, коли там ще можна було плавати; скільки фальшивого золота вона купувала у фальшивих циганів і як вона любила золото і прикраси, і різні коштовності, як розкладала ввечері перед собою свої коралі, перстені, кульчики, як приміряла їх перед дзеркалами, як побивалась, коли губила щось зі своїх скарбів; як вона їздила на ровері на базар — вбиралася у свою улюблену сукню до середини литки, яка піднімалась аж до стегон, варто було їй почати крутити педалі, і м’язи напиналися, виступали з-під оливкової шкіри, ніби цупкі канатики, вона собі їхала, знаючи, що зараз її талія у порівнянні з задом виглядає особливо вигідно, а коли ходила між рядами на базарі, скуповуючи порей, білу й зелену цибулю, цвітну капусту, моркву, картоплю, шпараґову фасолю, то ступала так, як цариця, різко повертаючи голову, щоб кульчики гойдалися, били її по щоках і додавали величі, а ровер вона котила поруч із собою, ніби вела коня. Вона так любила повторювати, що в неї смаглява шкіра, каштанове волосся і карі очі — це була її гордість; вона ніколи не згорала на сонці, ніколи не червоніла, відразу темніла, відразу починала виблискувати, ніби бронза.

Я навіть не згадаю про те, що за всіма ознаками вона належала до жінок, що всюди й завжди приковують до себе увагу, задають тональність, розпочинають теми, кажуть, коли співати, сміються і радіють геть усьому, життєрадісні та прекрасні, сповнені волі до життя і впевненості в тому, що попереду багато приємних несподіванок. Знаючи про цю свою оманливу властивість, вона з особливою жорстокою насолодою любила пригнічувати людей і псувати їм настрій. І ніхто не міг врятуватись від її їдких зауважень, скептичних висловлювань, від її злих жартів, похмурих історій, невеселого сміху та зловісних пророцтв. Ех, як гарно, тонко й підступно вона кількома реченнями чи навіть одним-двома багатозначними зітханнями перетворювала радісну галасливу компанію на понурий гурток самогубців — і жодного разу ніхто не зміг завадити їй і ніхто ніколи не встояв, жодна, навіть крихітна, радість не мала ані найменшого шансу залишитись живою під її невблаганним поглядом. Їй подобалось псувати й нищити — настрій, любов, стосунки, життя, себе. Різні абстрактні поняття, в які вона начебто не вірила (бо вірити в них було небезпечно) і які зневажала (бо це попереджало чимало небезпек), крім матеріальних речей. Нищити речі було просто і непотрібно. Нищити життя було непотрібно, складно, солодко і боляче.

Любов інших до неї та її до інших ніколи не завдавала їй навіть натяку на радість. Вона постійно пам’ятала, що кінець неодмінно буде, тому безглуздими їй видавались усі зусилля, дурнуваті надії, навіть кілька хвилин приємно проведеного часу дратували її тому, що вона ні на мить не забувала про головне. Відмовою від приємностей і безтурботності маленьких насолод вона захищала себе: ніщо не могло застати її зненацька. Коли ти даєш собі волю, розслабляєшся і починаєш вірити, що все не так вже й погано і сенс таки є, ти слабкий, смішний, відкритий і жалюгідний. Вона подбала, щоб ніколи не бути слабкою і жалюгідною.

Останньою слабинкою були дзеркала у спальні. Однак навіть найкрасномовніше, що в неї було, вона максимально і туго обмежила. Керувати власним тембром голосу, запахом та внутрішнім блиском шкіри вона не могла; не могла уникнути жадібних поглядів, чоловічого тертя об свої боки, голодних лап, що ковзали, щипали, гладили, плескали і хапали її за боки, литки, плечі, живіт. Вона обпікала їх поглядом і виціджувала крізь зуби кілька принизливих слів — але попередити ці обійми і бажання ніяк не могла. Проте могла заборонити собі все інше. Вона закрила ворота і відкрила стулки трюмо у своїй спальні. Там вона була не сама. Там її було багато.

Не підпускати до себе чоловіків було складно. Часом все тіло її затерпало, руки і ноги наливались тяжким розплавленим металом, стискалося горло, а кров, ніби скажена, роздувала судини, від чого у стегнах все дрижало, ніби під час землетрусу. Вона ледве стримувалась, щоб не побити дзеркала, не потрощити все в кімнаті, не завити щодуху, клацаючи іклами і розриваючи шкіру кігтями. Крему доводилось використовувати все більше і більше. Вона не знала іншого виходу — крем допомагав трохи охолодити розжарені місця і розігріти холодні. Вона почувала себе восьминогом з обрубаними щупальцями. Обрубки треба було заліковувати. Вони ніколи не загоювалось, а неіснуючі кінцівки боліли, як у ветеранів війни.

Часом вона здавалась. Як от тоді. Про це я нарешті розповім. Я вже більше не можу отак сидіти мовчки.

Все, що я можу зішкребти з пам’яті про те літо — це вузенькі та тонкі смужки, схожі на деревну тирсу. Такої тирси, жовтої і пахучої, було повно в нашому дворі — там, де розпилювали й обробляли дошки. Тирсою можна було напихати собі повні кишені, пакети і сумки, за неї не платилося. Найтонші, майже прозорі, сухі та теплі шматочки приємно було гладити кінчиками пальців, пучки пахнули потім свіжою деревиною.

Отож я не можу нічого пам’ятати, зображення проступають надто блідо й нечітко, я ніби дивлюся з протилежного боку бінокля — того, що віддаляє і робить предмети та людей мікроскопічними. Я не обіцяю і не стверджую. Не впевнена, що насправді вода в морі була тоді такою теплою, як молоко, і що я справді її не боялась, і по-собачому, розхлюпуючи у всі боки цілі фонтани води, плавала попри берег, поміж людськими тілами, і коли я заплющувала очі, лежачи на піску, а сонце злизувало з моєї маленької шкіри солоні краплі, викрадені з моря, то чула рівномірне дзижчання, заспокійливе сонне дзижчання багатьох десятків голосів, уривки розмов, яких я не розуміла, запахи динь і кукурудзи, а в долоні перебирала пісок. У піску траплялись гострі уламки мушель, гладенькі й затуплені шматочки зеленого скла від пивних пляшок, абрикосові кісточки — мені здається, сухі абрикосові кісточки обмацувати отак, із вплюснутим у пісок лицем, було найприємніше.

Я мала три роки і кілька місяців, була худюща, з випнутими ребрами, якими можна було користуватись, як бухгалтерською рахівницею, а ноги скидалися на тоненькі жаб’ячі лапи. Я ходила ще, зводячи докупи пальці і розставляючи в протилежні боки п’яти, але мої ноги вже були рівними. Рівними, ніби під лінійку. Я вже давно не була закованою в шкіряні стремена, які не дозволялося знімати ні вдень, ні вночі, ні в спеку, ні в холод — хіба під час купання. Мене увіпхали в них навесні, я тоді мала кілька місяців без трьох років і мої ноги зображали колесо. Весна з літом того року видалися спекотними. Моє тільце червоніло, обливалось дрібними, як макове зерня, краплинами дитячого поту, і я постійно верещала, верещала деренчливим і гострим голосом немовляти, зривала цей голос, і просто хрипіла, а сонце того особливо спекотного сезону злизувало з моєї маленької шкіри солоні краплі, тож сліз дуже швидко не стало і я плакала вже без сліз, і корчилась би всім тілом, якби шкіряні обладунки не сковували рухів, натомість моє обличчя постійно було зморщеним від вереску, і в мене вже тоді викарбувалися зморшки біля очей, на чолі і в кутиках губ. Ця страшна спека і ця маленька червона вересклива дитина у шкіряних штанах — витримувати таке було складно. Я викликала конфлікти, скандали, істерики, бійки, спалахи некерованої агресії. Вони засинали під ранок, коли я просто вимикалася від знесилення, а прокидалися вже у розпал спеки і мого вереску, мокрі від дорослого поту, смердючі, роздратовані, пригнічені, злі, зневірені у тому, що коли-небудь дощ може випасти, а ця дитина заткнутися. Якби вони тоді не витримали і зняли з мене штани, я спала б мовчки і з посмішкою на обличчі, і надійшов би якийсь прохолодний циклон. А зараз я була б прекрасною калікою, чудесним покручем з краб’ячою ходою, напомпована нездійсненними бажаннями, гнійними, солодкими і болючими, ніжна кривенька потвора — мене можна було б показувати людям за гроші і тримати в клітці між бородатою жінкою та чоловіком, у якого з живота виріс брат.

Мені було три роки і кілька місяців, і ми з нею нескінченно довго їхали поїздом, а потім довго-довго тролейбусом, а ще, здається, автобусом і рано-вранці — повітря було таке голубеньке, мокре і свіже, але вже пахло сонячними променями, хвоєю та інжиром — прибули до населеного пункту, який міг називатися Солнєчногорскоє, а міг і якось інакше. Галя тягнула мене за руку і віддавала короткі різкі накази роздратованим голосом, які я не чула, бо, йдучи попри фруктові сади, пельменні, жовті облізлі пальми і канави обабіч кожної нисхідної вулиці, зроблені спеціально для стоку води, я насправді ще спала і бачила все це увісні. Це був один із тих рідкісних випадків, коли сон і дійсність повністю збіглися.

Нас поселили в одній із дерев’яних хатинок майже на самому пляжі. Всередині було два ліжка з прогнутими каркасами, стіл, три кривих табуретки й одна тумбочка, вкрита коричневим лаком. Дошки підлоги встеляв пісок і стеблинки сухої трави.

Що найбільше вразило мене у цьому однокімнатному будиночку і просто-таки загнало в глухий кут — це непотрібна висота. Зовні будинок виглядав двоповерховим. Всередині він мав одну невелику, але високу кімнату — п’ять метрів безглуздих дошок, які впиралися у гостроверхий дах.

Були ще розетка і радіо. Радіо постійно грало. Галя любила слухати радіо.

Крізь проміжки у дошках стіни було видно такі ж будинки, пляж, заржавілі сміттєві баки і море. Крізь щілини в підлозі виднівся пісок, закиданий папірцями, обгортками, недопалками, кісточками, почорнілими й висохлими качанами кукурудзи і яблук, пляшками, кришечками від пива.

Я сиділа на ліжку, накритому синім з двома білими смугами бридким коцом, і дивилась, як Галя розпаковує речі, дістає з валізи свій купальник, свою ґумову шапочку для плавання, мої плавки, надувну качку, мій пластмасовий нічний горщик. Сонце вже заливало кімнату, в смугах світла танцювали порошинки. Вона наказала мені попісяти і переодягатися в плавки. Тоді попісяла сама, наповнивши горщик по вінця густою жовто-помаранчевою ранковою сечею з міцним запахом.

Я пам’ятаю цю сумку, її улюблену пляжну сумку з неприємної на дотик шершавої тканини, розцяцькованої гарними квітами. Сумка видавалася мені справжнім дивом. Вона мала липучки і перетворювалася на пляжну підстилку.

Туди клався рушник і суха білизна, яку обов’язково треба було переодягнути після купання. Вона обмотувала мене рушником і вимагала переодягатись. Потім обмотувала рушником себе і переодягалась сама.

Дно було піщаним і пісок приємно пестив підошви. Маленькі рибки лоскотали ноги, клюючись своїми дзьобами. Я вже шість годин сиділа у воді, вода безперервно, наче з відкручених кранів, текла з мого рота, носа, з вух, сочилася з усіх пор, і час від часу крізь істеричний галас пляжників я чула Галин суворий голос: “У тебе фіолетові губи!”

Іноді, коли мені набридало плюскатись, я підводилась і завмирала, незважаючи на істеричні голі тіла дітей і дорослих навколо, які штовхались і щосили намагались розважатися, я стояла по пояс у воді і знаходила її поглядом. Вона сиділа на своїй барвистій підстилці, вже майже бронзова від засмаги, шкіра блищала, ніби намащена олією. Солом’яний дурацький капелюшок з широкими крисами і бридкою рожевою стрічкою, яка звисала під підборіддям, затіняв її обличчя і ховав від мого погляду її настрій. Вона пила пиво з пляшки і заїдала його сушеною рибою, купленою тут же. Навколишні жіночки осудливо поглядали на неї, скошуючи очі так, що я дивувалася: чому ж їхні очі не закочуються всередину черепа від такої напруги. Про такий випадок мені розповідала Свєта Єнісєєва, старша від мене на кілька років.

Одна товста кучерява тітка, на яку я любила дивитись, бо з її купальника вилазило сто білих блискучих складок сала, які весело пружинили і підстрибували, кожна у свій бік, здригалися від кожного руху, творячи таку динамічну картину, що від неї можна було навіть відвалитися у напівгіпнотичний сон і почати розповідати найпотаємніші секрети — так от, ця товста кучерява тітка, котра сиділа зліва і трохи вгору від неї, і безперервно роздавала своїм чотирьом малолітнім синам і чоловікові рясні запотиличники, аж запарувала від люті. Я добре це бачила, коли стояла, запорпавшись ногами в пісок, по пояс у морі серед маленьких хвильок, рибок, людей у плавках — усі її складки раптом стали бурякового кольору, і повітря навколо них почало вигинатися і дрижати, стало видимим і хвилястим — таким воно буває, у відчиненій кватирці, коли надворі мороз, а в кухні спека, або над синім вогником запаленої кухонної плити.

А Галя, знову гукнувши своє: “Губи фіолетові!”, відкинулась назад і сперлась на лікті. Капелюх впав на пісок, рожева стрічка перекреслила її горло посередині. Бретельки купальника з’їхали на плечі, майже відкривши груди. Вона опустила голову, від чого нижня губа випнулася трохи вперед, і подивилась на них. Тоді пойорзала плечима, спускаючи бретельки ще нижче. Заспокоїлась лише тоді, коли побачила окрайчики своїх сосків. Тоді вона, заплющивши очі і посміхнувшись, підставила обличчя до сонця. Так, її очі були заплющені, але вона знала, скільки незаплющених пар очей прилипло тепер до неї поглядами, приклеїлось до блискучої, ніби намащеної олією, шкіри. В її великому круглому череві під сонцем нагрівалось пиво, губи пекли від соленої риби і вже починало хотітися пісяти. Але спати теж починало хотітися.

Валентин Геннадієвич, тільки-но приїхав, тут же почав намотувати навколо Галі мертві петлі. Я помітила його відразу — виснажену високу постать, кістки, обтягнуті тонкою біло-блакитною, вологою та прохолодною жаб’ячою шкірою, сині вени, що проступали з-під неї, ямку в грудній клітці, ребра, худі плечі, стегна, завтовшки такі ж, як і зап’ястя, безбарвне густе тонке волосся на ногах, особливо на внутрішньому боці стегон, трохи волосся між синюватими сосками, бородавки під пахвами і на шиї, велике адамове яблуко. У нього були дуже великі ступні і дуже вузенькі стегна, при цьому він мав бридкий круглий животик з випуклим назовні вузлом пупка. Я дивилась, як пильно він спостерігає за водними процедурами Галі. Вона заходила у воду по пояс або по груди, трохи згинала ноги в колінах, і починала присідати, раз-два, раз-два, при цьому розгрібаючи воду руками навколо себе, ніби пливе брасом, раз-два, раз-два, енергійно, зосереджено, повністю поглинута цим процесом, Галя, здавалося, займалась найприємнішою справою у світі.

Раз-два, раз-два — виринала над водою її мокра шия, її плечі, міцні засмаглі руки, і груди вистрибували, щільно обтягнуті купальником, а з нього пролуплювалося два напружених соски. Часом купальник сповзав, і вона хвилину-другу не помічала цього, груди звільнювалися не повністю, стиснуті купальником, одна була трохи вище від другої, сосок другої було видно лише до половини, вода обліплювала їх щільною прозорою плівкою. Нарешті Галя звичним рухом, обома розчепіреними долонями бралась за них, і, анітрохи не дивуючись, не припиняючи присідань, натягувала купальник.

Валентин Геннадієвич, першого ж дня вийшов на пляж, але боявся ще заходити у воду. Йому треба було спершу призвичаїтись до ситуації. Він ходив берегом взад-вперед, нахилявся за якимись камінцями і мушлями, вдаючи, ніби вони цікавлять і зворушують його, доторкався пальцями ніг до води і налякано відскакував назад. Але його погляд незмінно шукав у воді Галині голову й плечі. Валентин Геннадієвич явно думав про щось, тихенько похмикував щось собі під ніс, скрипів золотими зубами, неприємно хрустів пальцями. Теплий солоний вітер поставив сторч його благеньке сиве волосся, яке відкривало незахищену і бліду шкіру черепа (у цій блідості вже було щось від смерті; я не чула тоді нічого про трупні плями, але тепер розумію — у Валентина Геннадієвича вже тоді була трупна пляма на черепі).

Кістлявий зад і недоладний горб під животом були обтягнуті маленькими білими плавками. Пізніше, після того, як він усе ж таки наважився скупатись, ці плавки стали прозорими і провисли. Він вийшов на пісок, широко розкарячивши ноги, плавки тягнулися вниз, наповнені водою, з великої бульбашки рясно стікали краплини і навіть звисала стрічка морської капусти. Я бачила лінію, яка розділяла мізерні половинки його задниці. Галя помітила мій погляд, прослідкувала за ним, гидливо скривилась і повернулась до моря. По її шкірі стікали великі краплини води. Вона взялась руками в боки, широко розставила свої могутні ноги і високо задерла голову.

Пізніше ми вечеряли в їдальні і Валентин Геннадієвич підсів за наш столик. Столик був липкий, хтось розлив на ньому м’ясну підливу, прийшла кульгава жінка і повитирала стіл напівзігнилою шматою. Мене почало нудити від смороду, я не могла навіть поглянути на цей стіл, вже не кажучи про м’ясну підливу і холодні злиплі макарони. Вона кричала на мене, доїдаючи другу — мою — порцію. Я забилась у куток і тихенько лизала тягучий компот.

Ви не возражаєте, сказав Валентин Геннадієвич, ставлячи на стіл свою тацю і кланяючись. Ще він вдавав, ніби піднімає над головою якийсь капелюх. Капелюха у нього не було.

Галя просто мовчки зиркнула на нього. На її обличчі була намальована відраза, роздратування і зверхність. Валентин Геннадієвич дивним чином цього всього не бачив. Я здивовано поглянула на нього, відкривши рот — і компот негайно вилився звідти на спідницю. Галя тільки й чекала цього. Зірвалася з місця, схопила мене за руку і потягла надвір.

Коли ми прийшли на сніданок, Валентин Геннадієвич вже сидів за нашим столом. Галя миттю оцінила ситуацію і, не змигнувши оком, повела мене на вільні місця з протилежного боку їдальні. Холодна і тверда манна каша з салатовим шматочком напіврозтопленого масла нагадала мені мою недавню блювоту. Я отруїлась тоді огірком і виригала всю вівсянку.

Галя мовчки з’їла обидві порції і повела мене до морозивної ятки. Це була моя їдальня, я не хотіла їсти нічого іншого, крім морозива, Галя не наполягала, з’їдала вдвічі більше і купувала мені пломбір. Вона вирішила, що я можу робити все, що хочу сама, якщо вже мені так заманулося псувати собі життя і здоров’я, то вона не збирається мені заважати, просити мене та молити, ставати на коліна, і взагалі вона не нищитиме собі нервів, бо приїхала сюди на відпочинок, а не для того, щоб переконувати когось нормально харчуватися, кожен має власну голову на плечах, і це не її проблема. Щоразу, купуючи мені морозиво, Галя промовляла цей монолог різким сталевим голосом, не зважаючи на усміхнену продавщицю і на інших людей навколо. Я нічого не розуміла в її словах, але чомусь морозиво, хоч як би я його не хотіла, переставало лізти мені до рота з тієї миті, коли вона починала говорити. Я з’їдала його неохоче, без задоволення, я могла вже спокійно не їсти його, а просто викинути в чорно-білу урну, але мусила запхати в себе, щоб вона нарешті забула про це і почала говорити про щось інше або просто замовкла, думаючи про щось своє. Галя дуже швидко забувала про свою злість. Як тільки я з’їдала морозиво, вона знову ставала доброю.

На синюватому і дуже тонкому безіменному пальці правої руки Валентина Геннадієвича я зауважила товсту і масну золоту обручку. Вона так безглуздо виблискувала на його кволій кисті, її просто неможливо було не помітити.

Валентин Геннадієвич наздогнав нас на вузькій вуличці, яка звивисто стікала додолу. Обабіч з дерев звисав недостиглий інжир. Галя зривала його для мене і годувала з пучок пальців.

Сьогодні на Валентинові Геннадієвичу були світлі штани і жовтувата сорочка з коротким рукавом і з пласкими кишеньками на грудях. Я пам’ятаю майже невидимі жовті смуги — здавалось, вони зараз вивітряться з сорочки, розвіються, як тютюновий дим. З коміра виростала драглиста біла шийка, шкіри на ній було занадто багато, шкіра теліпалася, сумно звисала. Я завжди любила їсти курячу шкірку з холодцю, спеціально для мене на краєчку столу завжди залишали купку жовтої курячої шкірки. Але такої бридкої навіть я не їла б. Навіть пси не їли б.

Доброго утрєчка, сказав він, посміхаючись боязко, але з усіх сил вдаючи хвацькість. Оп’ять ваша дочечка не хотіла кушати? Така хароша дєвочка! — сказав він, невміло гладячи мене по голові і боляче стукаючи обручкою, до якої відразу ж прикипіли її очі. Галя завжди називала мене сорокою або циганкою і коли мені щось дарували, питала, що я вже “виманила”; насправді це вона любила золото і прикраси, і готова була на все заради нових кульчиків або ланцюжка.

Галя на нього навіть не поглянула, хоча в нерухомому погляді — спрямованому кудись понад ялівцевими насадженнями, просто в море, що виднілося там, далеко, під небом, п’ятнадцять хвилин ходи — відразу ж замерзло презирство і зверхність.

Це не донька, процідила вона крізь зуби, тягнучи мене за руку вниз по вулиці, все набираючи швидкість, і майже волочачи по землі.

Валентин Геннадієвич теж не встигав за нами. Крім того, він постійно вклонявся і через це відставав.

Та ви шо! Та ви шо! — лопотів він, весь заслинений. Тоді запитав: А як же — родствіниця? — Галя кивнула. — Ну все одно, така хароша дєвочка. Одне удовольствіє!

Галя трохи уповільнила ходу й голосно, на межі з криком, але ще досить пристойно, чітко артикулючи кожне слово, проказала:

Мені це задоволення потрібне, як корові сідло. Я про нього не просила, я виконую свій обов’язок, хоча обов’язків у мене і немає, і взагалі я вже не в тому віці. А от через таких, як ви, я не можу спокійно відпочити, бо ви наплодите дітей, а потім і не позасмагаєш, і морозивом їх годуй, а потім ще звинувачувати будуть. Мені це все непотрібно! Не життя — а суцільне пожирання нервів!..

Вона форкнула, як кінь (у неї це дуже добре виходило), взяла мене на руки (дуже лагідно, руки були теплими і м’якими і я притулилася до її грудей) і понесла мене далі, знову продовжуючи набирати швидкість.

Валентин Геннадієвич ошелешено зупинився, а потім помалу пошкутильгав слідом, як побитий пес. Я бачила його мізерну постать через її ліве плече.

Я шукала абрикосові кісточки в піску і догреблася вже до води. Галя стояла в черзі за лежаками. Валентин Геннадієвич боязко підійшов і кивнув їй. Він був у нових синіх плавках, таких же маленьких та жалюгідних, як попередні.

Вона раптом уважно та пильно поглянула на нього і щиро посміхнулась.

Ну як вам тут, подобається? — запитала дружнім тоном.

Валентин Геннадієвич стрепенувся і випростався. Правий кутик його тонких губ смикнувся і розтягнувся в жалісній недовірливій посмішці. Лівий навпаки вигнувся вниз і скривився ще непривабливіше.

Подобаєцца, тихенько сказав Валентин Геннадієвич.

І нам теж подобається, продовжуючи посміхатись, вона звабно примружила очі. Її оксамитовий голос пестив слух, я кинула свої кісточки і підійшла до неї. Правда? — запитала вона мене і дзвінко засміялася.

Ви знаєте, ми тут лише кілька днів, а я вже відчуваю, як оздоровлююсь, і дитині теж стає краще. Вона, щоправда, погано їсть, нічого, крім морозива і газованої води, ну деколи трохи винограду, фруктів там різних, але в їдальні їсти не хоче, а талони шкода, щоб пропадали, доводиться доїдати за нею, але нічого — я от вже поправилась, я дуже відчуваю, коли набираю вагу, це навіть часто непомітно іншим, але я відчуваю…

Валентин Геннадієвич під зливою її слів випрямлявся і прояснювався, відживав, ніби зів’яла рослина від теплого дощу.

Це ж харашо, це ж харашо, кивав він головою. У нього був надто низький для такого кволого тіла голос — здавалося, хтось вийняв цей голос із кремезного красеня і помилково вставив у миршавого Валентина Геннадієвича. Сумно подумати, але в той самий час десь на світі цей запаморочливий красень грав трикутничками на животі і примушував непритомніти десятки жінок одним лише своїм поглядом, при цьому страждаючи від принизливого фальцету, який випорскував з його міцної горлянки, наче раптовий непередбачений пронос.

Отак, щебечучи повним меду голосом усілякі відвертості, вона непомітно накинула йому на шию рожеву стрічку від свого дурацького солом’яного капелюшка — у переносному, звісно, значенні. Він пішов за нею, несучи лежаки для нас і для себе, вгрузаючи по коліна в пісок, який миттю зробив сірими його білосніжні шкарпетки. Він взував сандалі на шкарпетки. Валентин Геннадієвич навіть мало не зайшов слідом за нами до роздягалки — Галя вчасно зупинила його і розреготалася просто в обличчя, грайливо штовхнувши долонею в груди. Він сперся правим ліктем на поставлені сторч лежаки і витер хустинкою піт із чола. Хустинка лежала в пласкій нагрудній кишені. Вона була чистенька і білосніжно-цупка.

Галя знала вже, що Валентин Геннадієвич має дружину і не має дітей, ніколи не мав їх і ніколи не матиме, що в нього майже всі зуби золоті, що він пов’язаний з ювелірними виробами, що він часто подорожує, його дружина любить жити на дачі і цінує діаманти не замалі, але й не завеликі, бо завеликі діаманти вона вважає поганим смаком та провінційністю.

Галочка, сказав він, знову акуратно згинаючи хустинку і ховаючи її до нагрудної кишені з майже невидимими жовтими смужками, Галочка, якби ви знали, рибочка, ви от говорите про нєрвішкі, то в мене вони розшатані, ой, які вони в мене розшатані… І проблеми з серцем, рибочка…

Галя тільки лукаво посміхнулася. Його дружину вона вже зневажала і не могла тепер зважати на неї, почувши цю маячню щодо розміру діамантів. Вона любила все велике і блискуче, чим більше і блискучіше, тим краще. Яка дурепа, подумала Галя про дружину Валентина Геннадієвича, діаманти не бувають завеликими.

В неї самої ніколи не було ніяких діамантів.

У вас добротна обручка, схвально сказала вона Валентинові Геннадієвичу.

Да, Галочка, хароша, серйозно кивнув той. (Коли я тепер думаю про нього, у мене від смутку щемить серце). А Людміла з мене до сіх пор іздіваєцця із-за єйо. У неї обручалка тонєнька, гравірована, растітєльний мотів, трицять камушков, пять каратов. Вроді как ізискана, пожартував Валентин Геннадієвич, стелячись поряд із нами.

Мені це було неприємно. Неприємним був цей кістлявий дід у синіх плавках, які спадали з нього, зі своїм старечим сирним запахом, замаскованим якимось стійким одеколоном. Пам’ятаю, я відразу ж наблизилась до води.

Галя дивилась на його вмощування, як господар дивиться на свого старого облізлого пса, який крутиться навколо власної осі і ніяк не може наважитись на випорожнення.

Знаєте, Валентине Геннадієвичу, сказала Галя, коли він нарешті розлігся і вдоволено зітхнув на повні груди. Вам краще перелягти на інше місце. Земля кругла, а світ тісний. Ви одружений чоловік, я одружена жінка, навколо нас сотні очей, мало там що хто може подумати і потім невідомо яким боком все це може нам вилізти. Ще й на рівному місці. У вас нерви, серце, та й мені все це непотрібно. Я сюди приїхала відпочивати. Мені за дитиною дивитись треба. А то втопиться…

І вона ще раз холодно зиркнула на нього, а тоді розвернулась і пішла до моря, а він побачив по її великій бронзовій спині, по зав’язках купальника і трусах, які трохи залізли в попу, що вона вже про нього забула і зайнята тепер чимось зовсім іншим, цією дитиною, розмовою з невдоволеною товстухою, будь-чим, тільки не ним, не Валентином Геннадієвичем.

І Валентин Геннадієвич ще раз глибоко зітхнув, але цього разу скрушно, а не весело, зібрав свої манатки і, тримаючи їх під лівою пахвою, пошкандибав кудись пляжем, вгрузаючи в пісок.

Я радісно запищала і вбігла в море, здійнявши навколо себе грандіозний фонтан і оббризкавши Галю. Але вона мене за це не сварила.

Він прийшов ввечері до нашої хатки, коли Галя мила мене водою з заржавілої труби, що стирчала просто з землі. Вода в цій трубі мала бути прісною, але я все одно відчувала, що вона трохи солона на смак.

Здраствуйтє, Галочка, ще здалеку закричав він, напевно для того, щоб мати час утекти.

Але вона повернула голову і, не припиняючи жваво мене намилювати, посміхнулась. Ай, вигукнула я, бо вона терла занадто сильно, до того ж я трохи згоріла на сонці.

Терпи, сказала вона. Ти брудна, як циганка.

А я до вас в гості, повідомив він, низько кланяючись. То оце тут ви живете?

А ви де живете? — поцікавилась Галя, розглядаючи два повних пакети, які він притарабанив.

А я в готелі остановився, там у мене знакомий в регестратурі. Нічого так, терпіть можна, душ в комнаті, дві кроваті, убирають почті кожен день, сказав він, все ще насторожено.

Вона дала мені дзвінкого ляпаса по голій мокрій задниці і я нарешті перестала вириватись і спокійно стояла, не припиняючи при цьому лити сльози.

А я вам тут гостінцов пріньос, дєточка, несміливо сказав він і показав на сумки. Пєрсікі, виноград, інжир, арбуз, кукуруза, сир хароший, голандскій, колбаса, хлєбушек свєжий, сладкая вода… шампанскоє, опять же…

Галя мовчки розтирала мене рушником і ніяк не реагувала. Я перестала плакати, бо від сліз в очах все ставало нечітким. Тепер я бачила, як він боїться, що вона знову його прожене, як переминається з ноги на ногу, подивляючись на свої подарунки, які мали бути царськими, але тепер це він почувався безіменним слугою, який чекав вироку цариці: захоче цариця прийняти ковбасу чи не захоче, ось від чого залежало його життя.

Нарешті Галя одягла мене і випросталась.

Ну, і чого ж це ви стоїте тут, як вкопаний, Валентине Геннадієвичу? — весело запитала вона, знову взявшись руками в боки. — Давайте, заходьте до нашої халабудки. Зараз будемо вечеряти.

Я ніколи не довіряла таким її надміру життєрадісним закликам, вона любила кривлятися, особливо тоді, коли знала, що інші сприйматимуть її фальш за чисту монету. Однак Валентин Геннадієвич цього не знав. Він аж підскочив на місці і якось жалюгідно завертів своїм сухим задом.

Я лежала в темряві курортного будиночка, притиснувшись до шершавої дощаної стіни і помираючи від страху перед щілиною між стіною та ліжком, яка пролягала якраз піді мною. Але не могла ворухнутись. Мені здавалося, варто лише посунути руку чи ногу, повернути голову або зітхнути трохи голосніше, як щілина викине якийсь моторошний фокус, плюне в мене, злиже язиком, засмокче або схопить пазуристими лапами.

Знадвору я чула, як Галя заливалася сміхом. Чувся дзенькіт склянок, а потім вона щось торохтіла ротом, повним хліба. Я знала цю її манеру — говорити з набитим їжею ротом, я могла відрізнити лише на звук, жує вона горох чи фасолю.

Ви странна жинка, чужим красивим голосом повторював Валентин Геннадієвич. Потім Галя почала співати. “Ой, Марічко, чечері”, тоді “Кедь ми прийшла карта” і нарешті “Чорнобривці”. Її голос переливався і дзюрчав дуже близько від мене, за стіною будиночка, я могла злізти з ліжка, прочалапати по підлозі, штовхнути фанерні двері і вийти до неї. Я набрала в груди повітря і відірвалася від стіни. Щілина нічого не зробила. Я полегшено зітхнула і побігла. Босі п’яти лунко відстукували тук-тук-тук. Ану спати, суворо сказала вона. Ніби і не співала про “розчеши ми кучері”. Ніби ми ніколи разом із нею не співали цього перед сном.

Я знову лягла на місце, але цього разу втиснулась в щілину. Я вже її не боялась. Я хотіла, щоб вона мене з’їла.

Яка ж ви чудна жинка, Галочка! — сказав Валентин Геннадієвич.

А вона сміялася і сміялася, сміялася і сміялася, і знову запаковувала рот хлібом.

Проте на сніданку наступного дня ми знову не сіли з Валентином Геннадієвичем за один столик. Він наздогнав нас у маленькому скверику, посеред якого височіло сіре погруддя. На клумбах цвіла нудна червона герань.

Я вмирала від голоду, мій шлунок засох і просив морозива для зволоження. Морозива і газованої води з автомату.

На, сказала Галя, простягаючи мені монети. Йди і купуй собі морозиво сама. Роби, що хочеш.

І відвернулася.

Я побігла вниз стежиною, перестрибуючи з однієї плитки на іншу. Мені було радісно, монетки в руці нагрілися, повітря пахло милом і морем, сонце недавно встало, ще не було спеки і навіть дув прохолодний вітер. Я перебігла дорогу між двома машинами, завернула за кут і побачила продавщицю морозива.

Тим часом Галя сказала Валентинові Геннадієвичу: Я вас прошу, дайте мені спокій. Не ходіть за мною всюди, не треба брати для нас їжу на тацях, не треба махати до нас руками через цілу їдальню. І не смійте лягати поряд із нами на пляжі, не стійте з нами в черзі за лежаками, не купуйте нам кукурудзу і не дивіться на нас. Мені цього не треба. Тільки цього мені не вистачало.

Коли я простягала жінці з морозивом гарячі монетки, Валентин Геннадієвич шморгав носом і шаркав сандалями. Його шкарпетки знову були білосніжними. Він вмів сам прати собі труси і шкарпетки, він був хорошим чоловіком, терплячим і уважним, його дружині таки пощастило. Шкода, що він не міг мати дітей.

Тепер морозиво холодило ту долоню, яка хвилину тому зігріла монетки. Мені ставало все радісніше, я дуже хотіла зняти обгортку і вперше лизнути білий пляцочок, який стирчав з вафлі. Вафлю я не їла. Вафлю з’їдала Галя.

Руку приємно і нестерпно кололи маленькі голочки холоду. Я вже майже не могла тримати морозиво в долоні і тому стискала його все сильніше.

Коли заверещали гальма, Валентин Геннадієвич сказав:

Яка ж ви чудна жинка, Галочка!

Вона спокійно дивилася, як віддаляється його сутула постать. Їй було трохи смішно. Сонце підіймалось все вище і вона відчула перший сьогоднішній піт на спині.

Я тихо підійшла і встала поруч із нею, розпаковуючи морозиво. Вона опустила голову, зиркнула на мене і знову подивилась вдалину.

Ззаду почулося тупотіння і задихана жінка з виряченими очима схопила її за руку.

Ваша девочка? — запитала жінка. Галя кивнула. — Ваша девочка только что была под машиной.

А він виявився не таким уже й слабаком. Валентин Геннадієвич плавав аж за буйки, повільно і обережно, постійно контролюючи дихання та напруження, але ж плавав. Вона теж — швидко і рвучко, задихаючись, хапаючи ротом повітря і воду, але ноги, руки і спина у неї були дуже міцними, тому вона швидко долала відстань до буйка, хапалась за обліплений водоростями слизький канат і, погойдуючись на хвилях, відпочивала. Там вони і зустрічались. За буйки, щоб ніхто нічого не подумав, Галя брала з собою мене, пливла позаду і підштовхувала руками жовте надувне коло-качку. Це було не так вже й приємно — різкі удари, я розпорювала воду надувним качиним дзьобом, а вода чинила мені опір.

Біля буйків вони зависали одне навпроти одного, тримаючись руками за салатовий від шмарклів морської капусти канат, і розмовляли. Вона намагалась якомога вище виступати з води, начебто її так виштовхували хвилі. Він дивився на її груди і рука плавно йорзала туди-сюди по слизькому мокрому канату, як по маслу.

Яка ж ви странна жинка, казав він. Приходіть у гості, в готель, будемо пить коньяк. Ікру їсти. Приходіть, Галочка.

Ви, Валентине Геннадієвичу, не забувайтесь, у вас жінка, у мене чоловік, ми жонаті люди, реготала вона, закидаючи голову назад. Фарбовані руді кучері торкалися води і звивались ще більше. Від морської води вона стала зовсім кучерявою. А маленький точений носик з круглими ніздрями, за кожну з яких не шкода було б вирізати кілька невеликих народів, ледь облупився і світився новою ніжно-рожевою шкіркою.

На катері повз нас промчав рятувальник. Різко завернув, повернувся і зупинився навпроти. Від катера пішли могутні хвилі, мені стало страшно і я вхопилася в неї, аж побіліло її плече і мої пальці.

Женщина, это ваш ребенок? — суворо запитав рятувальник. — Женщина, уйдет под воду, как миленькая — потом волосы будете на себе рвать.

Він завів катер і знову розгойдав нас страшними хвилями. Я заплакала. А Галя розгублено подивилась, наскільки вужчою я була за надувну качку, як легко могла зняти руки з її мокрої і непевної поверхні, прослизнути тонкою сардинкою всередину, навіть не доторкнувшись ні правим ні лівим боком до жовтої ґуми і піти на дно, “каменем піти на дно”, як потім вона казала. І вона не впіймала б мене — точно не впіймала б.

Знаєте, крижаним голосом сказала Галя Валентинові Геннадієвичу. Мені це набридло! Дайте мені всі спокій, це не відпочинок, а чортзна-що. Припиніть усі щось від мене хотіти, відчепіться від мене, дайте мені спокій, врешті-решт!

І вона підштовхнула мене вперед і ми швидко попливли до берега, залишивши позаду Валентина Геннадієвича, який так широко відкрив рот, що його обличчя вже не можна було розгледіти за сліпучим сяйвом золотих зубів.

Я жодного разу так і не вислизнула зі своєї надувної качки.

Потім Галя почала щовечора ходити до нього в готель. Я втискалась в щілину, не рухалась і не дихала впродовж кількох годин. Коли вона поверталась, намугикуючи собі “Ой, Марічко, чечері”, роздратована, з персиками і ковбасою в сумці, я вдавала, ніби міцно сплю. Я думала: чекай-чекай, ця щілина проковтне мене, ти прийдеш одного разу, і не знайдеш мене тут, отоді знатимеш, отоді ти заплачеш, отоді ти все зрозумієш. Але щілина не хотіла мене їсти, а я продовжувала її боятися.

Вранці ми сиділи в протилежному від столу Валентина Геннадієвича кінці їдальні. Галя навіть не дивилася в його бік, хоча він намагався підморгувати їй, посміхатися, махати руками на власний страх і ризик, одним словом, щоразу наривався на побиття. На пляжі він лягав далеко від нас, але так, щоб мати змогу спостерігати за нею. Та, зрештою, лежати він теж не міг — нервово ходив берегом, не відриваючи від неї погляду. Вона купувала чебуреки у засмаглих хлопчиків, купувала пиво і сушену рибу, розмовляла з сусідками, розмовляла з сусідами, пригощала їх сушеною рибою, плювалася в море лускою.

Галіна, казав Валентин Геннадієвич, навіщо ж ви єдітє сольону тарань? А пиво п’єте, як мужик, їй-богу! Дивиться протівно!

А Галя презирливо кривилась, фоскала і з підкреслено байдужим виглядом відверталася в інший бік.

Мені смакує, а вам яка різниця, неохоче цідила вона. Ви мені хто, щоб вказувати? Я нікому нічого не винна. Захочу — буду купатися голою і пити горілку з пляшки!

Не треба купаться голою! — просив Валентин Геннадієвич своїм густим краденим голосом. — Приходіть краще, я купив хароше молдавське вино. Полусладке. А знаєте, його заказує к обєдєнному столу сама королева Англії!

Що мені до королеви Англії! — казала вона і йшла в душ.

Яка чудна жинка, зітхав Валентин Геннадієвич.

Якось, уже під самий кінець моря, Валентин Геннадієвич приніс шампанського й урочисто відкоркував його під нашою хаткою. Мені він дав цілу плитку казінаків, але в мене ще не було всіх зубів — я могла її тільки смоктати. Поруч проходила сусідська свиноматка зі своїм виводком і чоловіком. Розтираючи спечені складки, товстуха подивилася на наше свято красномовним поглядом і закотила очі.

Ну от, це ж Еля Григорівна, з довідкового бюро, знайома Жанни Борисівни, зітхнула Галя.

Ну й шо, махнув рукою Валентин Геннадієвич. А я вам подарок приніс.

І він виставив перед нею на долоні невелику червону оксамитову коробочку. Вона широко усміхнулась і взяла коробочку.

Не треба було, Валентине Геннадієвичу, що це ви…

У коробочці лежала пара золотих кульчиків з двома камінчиками по пів карата.

Хароші камні, гравіровка іскуснєйша, прицмокнув Валентин Геннадієвич. Целий каратнік в сумє!

Галя миттю одягла кульчики і задоволено підставила склянку під шампанське.

Ну, за нас, видихнула повітря, ніби після напруженого робочого дня.

Галочка, рибочка, заскімлив Валентин Геннадієвич, заспівайте про кудрявую Марічьку!

Галя дозволила йому покласти свій лежак поряд із нашим, але рибу все одно жувала. Повертаючись після занурення в море, вона бризкала водою на його розпечену червону шкіру. Він так і не потемнів — на відміну від Галі, яка бронзовіла відразу ж, він завжди залишався червоним, аж поки засмага не облазила.

Еля Григорівна не віталася з нею і не говорила. Але їй було байдуже — вона простягала Валентинові Геннадієвичу наш рушник і допомагала йому витиратись.

Валентин Геннадієвич спочатку дуже радів, а потім про щось тривожно замислився і на його чоло наповзла темінь.

Галя, ти хароша жинка, сказав він їй увечері, коли вони сиділи біля дверей нашого будиночка. Ти дуже хароша жинка, я таких ще не стрічав. Мені понравилось з тобою общатись, ти інтєрєсна і нєпрєдсказуєма, загадочна і женствєнна.

Вона вже зрозуміла, до чого він хилить, і насупилась. Голос Валентина Геннадієвича здригнувся і нарешті зірвався на невпевнене квилення, яке пасувало якнайкраще до його зовнішності.

Галя, нам було харашо вмєсті і приятно, продовжував він уже не так впевнено. Але ми сімейні люди, і надо возвращатись на круги своя. Я казав тобі — Людміла добра жинка, і я не можу просто так її оставить, без средств существованія. Вона привикла до мене і до обєспєченної жизні, вона до мене дуже прив’язана, я не хочу її травмирувать. Ти мудра, ти поймеш, я знаю. Ми немолоді вже люди і отак от, ні к сілу, ні к городу, мінять устоявшийся образ жизні ніхто не буде. Це ні к чому доброму не приведе. А на чужому горі не построїш свого щастя. Но ти знай, Галя, що ти найкраща жинка моєї жизні, і я жалію об одном: що не встрітив тебе раньше. Я не хочу тебе тіряти. Так що ето самоє… Давай останемся друзями і зустрінемось у цьому ж місці ровно через год, що скажеш?

Галя мовчки зняла з вух кульчики, кинула їх у пісок, розвернулася і зайшла до хатки.

Валентин Геннадієвич довго стукав і повискував: “Галочка, рибочка, открой!”, але вона лежала поряд зі мною і дивилася в стелю. Вона не плакала. Вона була дуже і дуже зла.

Серед ночі я прокинулась від крику. Надворі свистів вітер і ревіло море, мав початися шторм, світ розколювало громом, а благенькі штори час від часу освітлювались блискавкою.

Валентин Геннадієвич напився напівсолодкого молдавського вина, коньяку і шампанського, яке закупив оптом у місцевих вірмен, і тепер стояв на колінах, впершись чолом у двері нашого будиночка. Коли блискавка освітлювала ніч, його постать темніла на тлі дверей, схожа на тіло великого пораненого коника-стрибунця з недопитою пляшкою шампанського в задній лапці.

Галінка! — горлав він, намагаючись перекричати вітер. — Галінка, я все продумав! Я без тебе жить не зможу! Не бросай в пісок серце старого чєловєка! Цілий каратнік, Галочка, сто каратніків, сто тисяч каратніків! Галя, спой мені про кудряву Марічьку! Умоляю тебе! А Людка пускай остається на дачі, а ми з тобою сов’єм гніздо і дєвочку оцю малєньку заберем, твою Марічьку! Пусти мене! Не їж тарань! Перестань, Галя, я тебе прошу! Не надо голою! Тільки не голою! — і він почав так страшно плакати і вити, що я сама полізла в щілину, більше ні про що не думаючи.

Наступного дня ми від’їжджали. Моросив ріденький дощик, було сіро і холодно. Ми втрьох, разом із Валентином Геннадієвичем, прощалися з морем. У Валентина Геннадієвича розколювалась голова, гуділо у вухах, переривалось дихання і поколювало серце.

Галя надряпала йому свою адресу на клаптику паперу і сказала, що листи писати не треба, це нікому не потрібно. Може, в гості заєду как-нібудь? — посміхнувся синіми губами Валентин Геннадієвич. І в гості не треба заїжджати, сказала вона. У нас не буде де вас покласти.

Галя роздяглася і зайшла в воду. Я сіла на кольорову сумку — вона не захотіла розкладати з неї підстилку.

Спочатку вона зробила кільканадцять ритуальних присідань, тоді вигнулась назад і повністю намочила волосся. Від холодної води у неї з’явилася гусяча шкіра, верхня частина купальника злізла і Галя не поправила його, загрібаючи обома долонями волосся назад, на потилицю. Соски плавно рухались вгору-вниз, гостренькі, наче ґумові, вони майже рипіли. Рожеві на тлі темно-коричневої засмаги.

Валентине Геннадієвичу, попливли востаннє до буйка! — гукнула вона з води.

Валентин Геннадієвич, вирячивши очі і спостерігаючи за нею, тримався за лівий бік. Ой, Галочка, ой, Галочка, шепотів він, роздягаючись. Кістляві худі ноги, сухий зад, на якому некрасиво і смішно обвисли білі труси. Він знову був у білих трусах. Я уявила собі, як це виглядатиме, коли Валентин Геннадієвич вийде з води.

Вони попливли поряд, синхронно розгрібаючи воду. Навколо них краплини дощу вдарялись об хвилі і малювали на них гарні кружечки. Його сиве благеньке волоссячко намокло і прилипло до черепа. Здавалося, він зовсім лисий. Він плив і світив просто в дощове небо своєю трупною плямою. У неї на голові підстрибували мокрі руді спіральки.

Потім він почав відставати. Вона пливла все швидше і швидше. Він щось кричав, але шум моря глушив його голос — високий, слабкий, тремтливий.

Вона не озиралась. Нарешті схопилась долонями за слизький від шмарклів морської капусти канат і плавно пойорзала туди-сюди, туди-сюди. Дощ ставав все сильнішим, заливав їй очі, хвилі росли, треба було повертатися.

Валентине Геннадієвичу, покликала вона, розвернувшись спиною до буйків, але ніде його не побачила. Пливти ставало все важче, її дихалка зовсім збилась, час від часу вона переверталась на спину, але так її охоплювала паніка: здавалося, що хвилі відносять від берега. Нарешті вона відчула, як стопи торкаються дна — з моря нанесло гострих мушель, камінчиків і густих водоростей, в яких легко можна було заплутатись. Валентина Геннадієвича ніде не було. Вона вийшла на берег, встала поряд зі мною, взялась руками в боки і пильно поглянула в море.

Валентине Геннадієвичу! — покликала вона вже трохи істерично. Озирнулася і побачила, що до нас наближається товста Еля Григорівна з родиною. Вона кинулась до них і почала кричати, махати руками, затуляти обличчя долонями, плакати і показувати на море.

Я не чула її слів — море ревіло надто голосно. До того ж, падав дощ.

Читати далі
Додати відгук