Сьомга

Жанр: Сучасна українська література, Стиль життя, Художня література

Правовласник: Нора-Друк

Дата першої публікації: 2007

Опис:

"Сьомга" - це не просто назва риби сімейства лососевих. На відміну від однойменної риби, "Сьомга"-роман не уникає забруднених вод життєвого досвіду. Це вишукана і складна літературна страва, в якій у різних пропорціях змішано психологічний роман, роман-виховання, трилер і детектив. "Сьомга" - уважна та витончена історія, вузлуватий і болісний згусток життєвого досвіду, де порція іронії так само зважена й виважена, як і порція болю. Цей роман могли б написати Джейн Остен, Генрі Міллер і Айрис Мердок, якби жили в наш час. Поправжньому відверта проза нарешті можлива в українській літературі.

ВОЛОДАР СВІТЛА, ПОВЕЛИТЕЛЬ ВОДИ

І навіть тут, у цій двометровій туалетованній зі стоячим душем та пліснявою на стінах, я не можу почуватись безпечно. Так — тут немає вікон і він не може бачити мене, а це, вочевидь, трохи заважає йому дрочити, хоча я не знаю, може, звуки збуджують його навіть більше.

Я сиджу на прикритому блакитною пластмасовою накривкою унітазі, чую, як на кухні з незакрученого крану сичить вода, батареї в лептопі залишилось всього лише 68 %, двері до туалету не мають замка, і якщо він вирішить увірватися до нашої квартири, щоб нарешті мене зґвалтувати, я не матиму де сховатись, я просто сидітиму на унітазі з лептопом на колінах (добре хоч, не на яйцях!) і мовчки на нього дивитимусь. Я чітко уявляю собі, як це відбуватиметься: мене паралізує, я не зможу ні видихнути повітря, ні сковтнути слину, серце гупатиме у мене в мозку, а очі стануть ідеально-круглими. Він, думаю, буде не менш переляканим. Він взагалі такий боязкий, сором’язливий, мовчазний і відлюдькуватий. Він боїться мене, йому стільки разів доводилось чути, як я вживаю незрозумілі для нього довгі слова, бачив, як я читаю книжки, як пишу щось у лептопі — все це непотрібне й неосягненне для нього, він прочитав лише кілька пригодницьких книжок у дитинстві, а потім стільки ж брошур про труби, каналізації і крани. Теоретично я могла би запросити його полагодити кран на кухні. Практично я вже від самої думки про нього холону і боюсь повернутися до кімнати. Накликала чорні кошлаті вуса на свою голову.

Наша кімната, десять квадратних метрів — це його телевізор. Чи акваріум. Чи клітка з хом’яками. Міша пішов курити траву зі своїм пушером та його дівчиною Анною-Марією. Добре хоч, не Марією-Антуанеттою. Хоча це майже те саме. Раніше я думала, такі імена в кращому випадку трапляються в історії, а в гіршому — в літературі. З недавнього часу навколо мене почало з’являтися все більше Фрід Штерн, Емануїлів, Авґустинів, Францисків та Симеонів.

Продавця трави звати якось дуже просто, я навіть не пам’ятаю, як. Торгівля драпом — це його хобі, заняття для душі. Гроші він заробляє тим, що керує розбиванням англійських парків для багатіїв. Він уміє робити грамотні альпійські гірки, цей Рома, чи як його там. І тому їздить на червоному шевролє і носить костюми від Міхаїла Вороніна, а ще він вразливий і ніжний — зрештою, як більшість людей, пов’язаних з драпом. Він боїться дивитись горрори, бо від видовища крові та пошматованих нутрощів його починає млоїти і він не може заснути. У всьому іншому Рома не надто цікавий, альпійські гірки він варганить за накатаною схемою, вони ніколи особливо його не причаровували, причаровує натомість Анна-Марія, хоча я не знаю, що такого чарівного є в ній, окрім імені.

Міша пішов до них, сказавши, що цього вимагає етика — треба бути в хороших стосунках зі своїм постачальником. Постачальником кораблів. Цього вимагають неписані правила мореплавання та садівництва.

Я залишилась, щоб займатись корисними для себе справами. Спочатку постелила на підлозі кольорову ковдру, тоді чимширше розчахнула кватирку, за якою день почав уже закисати та блякнути, і, всівшись на ковдру та розчахнувши, наче кватирку, ноги, почала старанно розтягуватись. Мої розтяжки були плавними та м’якими, я намагалась уникати болю, а присмак легкого дискомфорту лише посилював приємне тепло у м’язах і раптові скорочення матки. Так, стікаючи потом, стогнучи від зусиль, я подумки малювала собі кожен свій м’яз, тугий і сильний, майже ґумовий, напнутий, слухняний, живий. Скрип підвіконня та глухі удари по наших віконних ґратах задавали мені ритм, чим прискоренішим ставало моє дихання, чим дужче мокрішала майка, тим нижче і далі ковзала я головою і грудьми вздовж ніг, тим вище задирала ноги, тим краще напружувала прес. Скрипіння за вікном ставало все пронизливішим та швидшим, якимось конвульсійним, екзальтовано-істеричним, аж раптом я усвідомила, що це не просто випадкові звуки знадвору, що це не пташечка сіла перепочити на гостинному краєчку нашого вікна, що це не бездомний плямистий пес гризе під берізкою червиву свинячу кістку, що це не сусідка справа шурує “Газетою по-українськи” вікна перед Великодніми святами, і навіть не сусід зліва гострить кухонні ножі, слинячи фільтр своєї вічної напівскуреної сигарети. Я рівно лягла на кольоровій ковдрі, витягнувши ноги і доторкаючись долонями до зовнішнього боку стегон. Заплющила очі і глибоко дихала. Я мусила перечекати, коли кров у моїх жилах заспокоїться і перестане так нестримно шугати туди-сюди, непокоячи води Світового Океану, коли тиск знову знизиться до норми, коли серце припинить роздувати свої міхи, легені перестануть тріпотіти, а жовті і чорні кола в очах знову сховаються у моїх зіницях. За вікном ще кілька разів різко скрипнуло, засмикалось і затихло, зачаїлось, хоча я й відчувала на собі погляд, яким із моєї шкіри збивали краплини поту, і вони розліталися бризками навсібіч, падаючи на ніс невдоволеному котові.

І тоді мене охопила паніка. Він там, за вікном, він знову прийшов, він знову на мене дивиться. Він мене бачить, він чує моє дихання, він розглядає рум’янець на моїх щоках і пасма мокрого скуйовдженого волосся. Його зір настільки гострий та чутливий, що він чітко, наче крізь збільшувальне скло, бачить найдрібніші волосинки на моєму тілі і може наосліп намалювати на запітнілій від хухання шибі обриси блідої родимки у вигляді метелика з внутрішнього боку мого правого стегна.

Він відчуває мій запах, він може уявити собі відтінок рогівки моїх очей, він навіть знає, що стається зі мною, коли моя матка починає скорочуватись.

Я повільно звелася на ноги і відвернулася від вікна: найстрашніше для мене — це побачити його. Побачити його вуса, його неголене підборіддя, напіввідкритий рот з пересохлими блідими губами, кошлаті брови і застиглий погляд круглих очей. Я здатна уявити його собі, здатна намалювати кожну найдрібнішу рису на його обличчі, засмальцьовану кепку на сплутаному густому волоссі, великі порепані руки, заляпані болотом і стоптані коричневі мешти з безліччю ромбоподібних дірочок для вентиляції. Але далі плівка обривається — моя уява застигає, як краплина соснової смоли, і там, всередині, у бурштині, залишаємось ми з ним: його сіре обличчя за кватиркою, цівка смердючої слини у кутику губ, погляд тварини, поглинутої інстинктами, закам’яніла рука в обм’яклій ширінці штанів — і я, зі зведеним догори обличчям, з похололими кінцівками, паралізована, нажахана, благальна, ідеальна жертва. І спосіб вивільнення з цього бурштину мені невідомий, здається, з нього ніяк не можна вирватись, це таке пекло, така пастка, безвихідь, смерть, вічне життя — ось чому я уникаю дивитися в бік вікна, ось чому я пересуваюсь кімнатою боком або задом. Труси, як на зло, сповзають з лівої сідниці і кокетливо зморщуються. Це зараз так недоречно, я механічно поправляю м’яку тканину і відразу ж розумію, наскільки помилковим був цей відрух. Повільне і ледь чутне скрипіння за вікном відновлюється, мої грайливі труси збурили життя у його великих і брудних, загиджених спермою майтках.

У мене свистить у вухах і темніє в очах, чим нестерпніше накочує страх, від якого панцирем сковує груди, тим більш неповороткою та повільною я стаю. Надовго заплутуюсь у зміїному клубку дротів від кількох комп’ютерів, телевізора, дівіді, плеєрів, зовнішніх сідіромів, ламп і торшерів — забагато техніки, як на таку малу площу. Мимохіть вимикаю Мішин комп’ютер, висмикую дріт зі свого лептопа, але мені більше не вистачає сили і витримки, щоб виправити ситуацію, я хапаю лептоп просто так, без дроту, смикаю за один зі штепселів і всі світла у кімнаті гаснуть. Він подумки просить мене не йти. Цікаво, він називає мене по імені? Якими ласкавими іменами він до мене звертається?

Але я залишаю його ні з чим. До побачення, на сьогодні всі програми на нашому телеканалі вичерпано, перед вами — чорний екран, не забудьте вимкнути телевізор.

Він розчаровано чекає, сподіваючись на моє повернення і прислухається до приглушеного стукотіння клавіш лептопа.

Я сиджу на блакитній пластмасовій покришці унітаза і намагаюсь переконати себе, що тут безпечно. Його погляд не може сюди проникнути, у цей замкнений безвіконний простір. Там, де немає вікон, немає і його.

А з іншого боку — звідки я знаю, на що здатні його любов і його засмальцьована спермою пристрасть?

Вперше він дав про себе знати більше року тому, взимку.

Була третя ночі, ми з Мішею працювали, напівлежачи під прямим кутом одне до одного на нашому матраці в ніші. На цьому матраці ми спали, трахались, їли, приймали гостей, працювали, дивились телевізор, проводили час і проживали життя. Матрац і вікно відділяли три кроки. Оце і вся наша кімната.

Вже кілька годин тому полягали спати всі найближчі сусіди. Ми слухали, як довго милася самотня жіночка за стіною. Вона багато разів намилювалась, а тоді з глухим стуком кидала мило в мильницю. Кілька разів душ випадав з її рук і голосно гепався на дно ванної. Сусідка явно була роззосередженою. Можливо, вона приймала якесь заспокійливе або снодійне — не так вже й легко засинати самій. Ми чули, як згодом до туалету ввійшов її кіт: він довго та старанно імітував, ніби запорпує продукти життєдіяльності в землю, огидно шкребучи кігтями по туалетних кахлях.

Милий, золотий наш двірник Коля (тоді ще ми називали його Вітьком і Міша не був знайомий із ним особисто; Коля не звертався до Міші “пан Міхал”, а просто щоранку харчав щось під вікнами своїм пропитим викуреним голосом, своїм неіснуючим запалим, пропаленим голосом, він матюкав усіх і все, і підбирав під вікнами розбиті пляшки, клапті квашеної капусти, праві кросівки, ліві шльопанці, тенісні кульки, буханки запліснявілого хліба, засохлі гівенця, загорнуті в списані школярським почерком аркуші в косу лінійку — наші сусіди полюбляли цілодобово кидати з вікон різноманітні складові свого невибагливого побуту), так от, милий, золотий наш двірник Коля тієї ночі чомусь не хропів — а я так звикла вже до його розкішних, непокірних переливів, до цих жахливих утробних звуків, які долинали з Коліної квартири, якраз над нами. Я призвичаїлась солодко засинати під них, вони заспокоювали мене й втихомирювали, дарували солодку надію на те, що завтрашній ранок неодмінно буде, і все в нашому житті складеться якнайкраще, робота даруватиме нам насолоду і відчуття власної значущості, діти закінчуватимуть школу з золотою медаллю, вищі навчальні заклади — з червоними дипломами, а ми купуватимемо собі нові квартири, і діти купуватимуть собі нові квартири, великі, двокімнатні, з загальною площею сорок метрів, і більше ніколи нікому не доведеться тіснитися в цих клятих готельках.

Авжеж, Колине хропіння налаштовувало мене на частоту нашого будинку. У всіх тут були такі мрії, а те, що у нас з Мішею вони були іншими, нічого не змінювало: ми мусили підтримувати найвищі поривання наших сусідів, поки жили тут. Нас не притісняли бабушки зі своїми розкладними кріслами, ми досить непогано давали собі раду вдвох (плюс вісім кілограмів чорного кота) на двадцяти двох квадратних метрах площі. Ми не здогадувалися, як це — впродовж кількох десятків років жити отак, з бабушками, дєдушками-інвалідами, ветеранами війни, з мамкіним братом-алкоголіком, з папкіним плємянніком — наркоманом, як тут у цих двадцяти двох квадратних метрах комусь вдається хворіти, комусь — бухати, комусь — трахатись і вагітніти, а потім цілих дев’ять місяців бути вагітними, а потім народжувати дитину, і о яке щастя! — рєбьоночка ми положим мєжду папочкой і мамочкой, но ти, Ігорьок, нє прідаві єво, а то ти так ноччю копаєшся, даже дєдушку задєваєш, а дєдушка в цей самий час помирає, і лежить добу, чи скільки там належиться лежати покійним на табуретках посеред двадцяти двох метрів, а вони годують собі рєбьоночка, варять ширку, виганяють кота, квасять капусту, викидають квашену капусту через вікно, а наш милий, золотий двірник Коля замітає її і матюкається — от як це, як їм усе це вдається? Це ж просто ілюзіоністи якісь, невиправні романтики, як їх можна не любити, цих терплячих, покірних людей з критичним нахилом у бік мазохізму, вони ще про якісь червоні дипломи мріють, та навіщо їм ці червоні дипломи — під дєдушку класти, на табуретки, щоб прорєх нє било? Дипломи — вони ж взагалі непотрібні, вже не кажучи про…

А ще цікавою особливістю нашого дому була його унікальна адреса. Трудова, 7а. Особливість її полягала в тому, що вулиці такої не існувало. Навколо пролягали тільки Глибочицька, Лук’янівська і Олегівська, і жодної вам Трудової, любі мої трударі.

Не було такої вулиці ні на мапі, ні в пам’яті комп’ютерів служб таксі, ні насправді. Її не існувало в природі. Так само, як не існувало інших будинків з адресою Трудова. Не було будинків номер 1 і номер 2, не було будинку номер 5 і 5а, навіть будинку номер 7 не було.

Був тільки будинок з адресою Трудова, 7а. І ми в ньому жили.

До корабля-привида, до desert rose, до будинку з адресою Трудова, 7а треба підійматись височенними дерев’яними сходами, скрипучими, роздовбаними і звивистими. Саме такими я завжди уявляла собі Stairways to Heaven. Будинок стоїть на горі, як орлине гніздо, як неприступний замок феодала, по вінця набитий самими лише слугами й робітниками. Він стоїть над самісіньким урвищем, височенним, стрімким, порослим кривими деревцями, загидженим, засраним настільки, що його ніколи, ніколи вже не можна буде привести до пуття. Якийсь місяць тому край цього урвища — від деревця до деревця — хтось охопив жовтою целофановою стрічкою, схожою на ту, якою в американських трилерах поліція позначає місця злочинів, а на деревах розвісив аркуші з комп’ютерним написом: СМІТТЯ В ЯР НЕ КИДАТИ.

Між будинком і сходами — синій цілодобовий кіоск, в якому продається все, чого тільки запрагне душа. Пиво, сигарети, мінеральна вода, солодощі, чипси, напівфабрикати, консервована кукурудза, майонез, солодкі вершки в пляшечці з дозатором, колготки, прокладки, шампуні, піна для гоління, парфуми, корм для котів і сірники. Все продумано для того, щоб не злазити сходами додолу і не підніматися ними ж угору. Однак люди спускаються і піднімаються, вони не можуть просто сидіти на місці, у своєму тихому раю. Сходами вгору-вниз ходять лисяві чоловіки у сірих штанах від костюму, випрасуваних на кант, і джинсових куртках. І жінки з охайними зачісками, однак стоптаним взуттям. Кілька десятків пенсіонерів щодня мало не гине від задишки, аритмії, підвищеного тиску чи просто від розпачу перед цими нескінченними сходинками, які, здається, на очах розростаються вгору. Пенсіонери часто зупиняються, хапаються за поруччя і тяжко дихають. Вони дихають так, щоб це чули всі, хто проходитиме повз них, аби спровокувати кожного зустрічного на муки сумління, щоб, наче докір, видихнути на нього всеохопний запах старості. Особливо дратують старих студенти Театрального і Академії Мистецтв, котрі мусять користуватися сходами, бо трохи вище Трудової, 7а — їхні гуртожитки. Дівчата з міліруванням і філіруванням, дівчата в мілітарі та хакі, дівчата в пишних спідницях до середини литки і мереживних майках; хлопці в мереживних майках і плямистих штанах кольору хакі, хлопці з сумками через плече, взуті в смішні черевики, хлопці з філіруванням і міліруванням. А ще сходами плигають китайці, маленькі і дуже зґрабні, от у них із зачісками вже точно все гаразд, у них не буває поганих зачісок, вони гарні, як маленькі гладенькі рибки, і вбрані завжди в хороший одяг хороших молодіжних марок: манґо, нафнаф, промод, бенеттон, хаундем, пінкі, дуже рідко — терранова, якщо пощастить наткнутися там на щось симпатичне. Вони люблять і вміють ходити магазинами, вони роблять це весело, їхні групки завжди складаються з трьох дівчат і двох хлопців, усміхнені, дзвінкі, радісні, вони, не змовкаючи, дзвенять щось своєю гарною китайською мовою і звучать при цьому, ніби японські мультики манґа.

І всі ці натовпи обов’язково минають кіоск, який стояв тут, напевно, вічно, і дві лавки поруч із ним — улюблене місце пенсіонерів, котрим вдалося-таки живцем доповзти нагору, і неприкаяних тінейджерів, котрі виростають тут, біля Трудової, 7а, як на дріжджах, запиваючи їх пивом із синього кіоску.

Неприкаяні тінейджери — це моя сердечна рана, моя слабкість, моя божевільна любов. Ні — вони не приваблюють мене сексуально, принаймні поки що ні. Вони просто нагадують молодших братів. Їхні рухи, жести, голоси і слова, їхні бажання і дії мені знайомі. В їхній несподіваній жорстокості я впізнаю вразливість та незахищеність. Їхня відлюдькуватість і насупленість — лише панцир, який ховає під собою цілий стос зіжмаканих, залитих хлоп’ячим сіменем та чоловічими сльозами, порнокартинок. Вони живуть з цими добрими усміхненими блондинками з фотографій, з цими японками, з цими розгубленими товстулями, у яких чомусь завжди прищі на задницях. Вони розмовляють з ними, дають їм імена; Еліс, Бритні, Мішель, Ніколь та Одрі гостинно розкидають ноги назустріч, вони ніколи не насміхаються, вони ніколи не заважають, вони ніколи не намагаються робити зауважень. Вірні глянцеві подруги потаємних хлоп’ячих розваг. У перерві між переписуванням конспекту і заковтуванням обіду, зготованого мамою. Ось чому я не можу, просто не можу злитись на них, коли вони, — п’яні, голодні і смердючі — своїм пронизливим потом і несвіжими шкарпетками щось монотонно й нечітко, проте голосно, бубнять в коридорі за стіною. Їхні ще так недавно зламані голоси незґрабно наштовхуються на інтонації та емоції, від чого постійно зриваються на високі тони.

Моя подушка доторкається до стіни, яку вони з протилежного боку підпирають спинами. Я намагаюсь заснути і навіть час від часу провалююсь-таки в сон, але вони провалюються в мій сон разом зі мною, і я не можу позбутися їхнього гугнявого бубніння, дзенькоту порожніх пивних пляшок, які вони так люблять катати бетонною підлогою під’їзду — діти, діти, маленькі діти, їм би конструктор “лєґо”, їм би дитячі пластмасові кеглі. Через кожних пів години вони йдуть геть, і я сподіваюсь на краще. Однак через кілька хвилин дзенькіт і гепання повертаються — це був всього лише похід за пивом і чипсами (якщо ще залишились гроші) до синього кіоску. Вони відригують і дебільно регочуть, вони курять сигарети і траву і туберкульозно кашляють, голосно харкаються, лагідно матюкають одне одного і пестливо пиздяться між собою. Чую глухі удари чимось важким об протилежну стіну і тихо радію про себе, що, може, вони уб’ють когось зі своїх друзів, і тоді сусіди викличуть міліцію, і більшість із них потрапить у виправну колонію для неповнолітніх, і вони більше не приходитимуть сюди щоночі, щоб довгими годинами слухати нові поліфонічні мелодії зі своїх телефонів, скачані напередодні в комп’ютерному клубі, і не будуть ліниво грати у футбол порожньою сигаретною пачкою, сидячи один навпроти іншого на газетах, спершись спинами об стіни вузького і довжелезного коридору. І я більше не чутиму цих недороблених наївних розповідей, цих щирих розмов, від яких просто серце кров’ю обливається, а ефект підсилюється неоковирністю підібраних слів та пошматованістю речень, про чиюсь дев’яносторічну бабусю в селі, до якої їм усім разом неодмінно слід поїхати, ана до сіх пор как хуйньот сто ґрам вінчіка і начінаєт пєсні пєть, еті, народниє тіпа, так ахуєнно, я атвічяю, да ана у міня єщьо прі етіх, прі царях жила, ана во врємя войни сама зємлянку вирила сваїмі рукамі — два мєтра вніз, чєтирє мєтра в дліну і мєтр в ширіну, нє, бля, полтора мєтра в ширіну на хуй.

І як після цього я можу бажати їм смерті чи виправних колоній, я ж не залізна, моє сестринське серце не камінь, я готова винести їм у коридор теплих ковдр і подушок, і кілька десятків великих канапок з ковбасою і сиром, і пластир, і йод, і бинт, щоб полікувати того, кого били головою об стіну, і кожному по парі чистих шкарпеток, і все це ненав’язливо і не улесливо, якомога непомітніше, щоб не нарватись на регіт чи агресію. Я ж розумію — де їм ще бути, надворі мороз, сніг і вітер, вдома — дєдушка-інвалід і мамка-алкоголічка з коханцем і його двоюрідною сестрою, і навіть немає місця, де можна спокійно поспілкуватися з глянцевими Еліс, Бритні, Мішель, Ніколь та Одрі, а хлопчики такі самотні та вразливі, і їм, маленьким осиротілим вовченятам, так хочеться ніжності, тепла, ласки і турботи.

А я, сувора і справедлива сестра, намагаюсь заснути на першому поверсі будинку за адресою Трудова, 7а, запорпавши голову під подушку, задихаючись і перекочуючи в роті камінчик чи кісточку: вправо — виправна колонія, вліво — канапки й чисті шкарпетки.

А якось пізно ввечері, вже майже вночі, до нас постукав міліціонер. Він був низький, круглий і кумедний. Окинув поглядом нашу захаращену і відверто неприбрану квартирку, критично оглянув мене і Мішу, зазирнув у туалет, погладив кота, відчинив холодильник, пробурмотівши, що, мовляв, давно уже пора розморожувати.

Тоді втупившись одночасно в нас обох поглядом (такий погляд зазвичай називають пронизливим) він, з усіх сил намагаючись натякнути, що бачить нас наскрізь, запитав, чи не помічали ми нічого дивного вчора вдень, уночі або ввечері, і хто ми такі, і де ми були у вищеназваний час.

Ми сказали, що ні, не бачили, що були вдома, що ми журналісти (бо це звучить і скромно, і правдоподібно), і тоді Міша не стримався і запитав, що трапилось, бо він любить вступати в контакт зі сторонніми.

Міліціонер, наче тільки цього запитання й чекав, радісно почав розповідати. У вас тут, почав він, на третьому етажі человєка зарізали. Пісят первого года рождєнія. Його сосєд, із которим він жив, вернувся утром сьодні з діжурства, і застав картіну: лежить голий, в чьом мать роділа, на дивані, горлянка отак-о — і міліціонер незабобонно показав на собі широким жестом, де і як саме була перерізана горлянка, — нож кухонний опять же валяється рядом, крові по колєно, а собака йогу — у йуго такий великий собака був, коллі, кажеться, порода називається, так от цей собака на коврє лежить, морду на діван положив і скулить. І сльози такі по морді течуть, величиной з горох. Представляєте, а кажуть, шо тварь душі не імєє! Та воно ж лучше любого чоловіка понімає, шо і как!

Міліціонер голосно зітхнув на повні груди, намагаючись продемонструвати нам свою людяність та втому від усіх цих жахливих історій. У мене по спині поповзли мурашки і я схопила на руки кота, важкого і невдоволеного моїм поривом, але він мовчки терпів, відчуваючи, що мені зараз дуже потрібна його допомога, що мені моторошно і недобре, і тому я мушу притулити собі до обличчя його чорний пухнастий загривок і вдихнути його аромат. Тварь, вона ж лучше любого чоловіка понімає, шо і как, подумала я.

Тим часом міліціонер, задоволений моїм переляком, знову почав з підозрою розглядати павутину під стелею і нечищені Мішині черевики на порозі під дверима.

Міша, завжди радий допомогти і морально підтримати кожного — міліціонер це чи простий громадянин, двірник чи високопосадовець — відкашлявся і сказав своїм ніжним турботливим голосом: Ну й роботка у вас… — тут він додав до інтонації ще трохи здивування, захоплення та поваги. А далі так зацікавлено-печально: Ну і що, є уже якісь версії?

Міліціонер крекнув, багатозначно зблиснув очима і хитро посміхнувся. Міша йому явно подобався. В сенсі, подобався як співрозмовник, бо реагував правильно, чітко і логічно. Я, зрештою, теж не пасла задніх, притискаючи затерплими руками вісім кілограмів роздратованого кота до грудей і налякано кліпаючи.

Ну я шо скажу, почав міліціонер, начебто неохоче, начебто через силу, у нас версії єсть, ми тут уже з самого утра работаєм на повну катушку, всі уже там пальчики познімали, вєщдоки уже собрали, допрашуєм сосєдєй, хто шо бачив, хто шо чув, показанія записуєм… Ми работаєм, будь здоров. Версій у нас нєсколько, но я больше чєм увєрєн в одній. Тут навіть розсуждать не приходиться. — І, сказавши це, маленький круглий міліціонер почав яскраво світитися, світитися просто у нас в тісному коридорчику половина квадратного метра. Світилося його кругле обличчя, на якому виступив раптом піт самоповаги та гордості, з вух, ніздрів та очей стриміли вузькі і довгі промені світла, світилась коротка міцна шия, світились чорні пори на шкірі і лопатоподібні нігті на короткопалих широких долонях, і жорсткі чорні волосинки на фалангах цих коротких пальців, сяйво пробивалося крізь пилюку на його старих розбитих мештах, а вже як світилася його форма, як виблискували ґудзики, як мерехтіли погони і різні нашивки! Ми з Мішею милувались ним, наче люди, які, прокинувшись одного весняного ранку, побачили раптом за вікном яблуню, що зацвіла за ніч. Цим незайманим щастям, яким переливалося його обличчя, міліціонер нагадав мені наречену, яка думає, що стоїть на порозі усіх таємниць світу.

Да, кивнув міліціонер, милостиво обдаровуючи нас своєю благодаттю, розвелося їх, канєшно, останнім часом…

Ми не розуміли, про що він говорить. Але запитувати якось не випадало. Навіть Міша відчув, що втручатися зараз не слід, що сказане нами слово може зруйнувати чари, що міліціонер може вислизнути з наших рук, ніби рибка-сралька (колись, вбрана у маленькі синьо-червоно-зелені плавки, я ловила цих майже невидимих рибок, годинами сидячи по щиколотки у річці Бистриці Солотвинській, склавши долоні “човником”, камінчики впивалися мені в підошви ніг, руки затерпали так, як от зараз від кота, але сральки таки припливали, і часом мені навіть вдавалося вихопити їх на повітря, і вкинути до трилітрової банки з водою, і віднести додому, де вони гинули — наступного дня я знаходила в банці лише смердючу кашу з хліба і гарні білі скелетики, такі зворушливі — здається, самі сральки були більш невидимими, ніж їхні скелетики).

Да, продовжив міліціонер, показуючи, що ми витримали випробування, всюди їх полно: по тєлєвізору, на вулицях, в рестаранах (я уявила собі міліціонера в ресторані і мені стало сумно). Я от когда зайшов туда, в цю комнату, побачив цього Мицика О. С., пісят первого года рождєнія, на дівані, в крові, з перерізаною горлянкою, в чом мать роділа, я зразу поняв, шо он гомік. Єщьо собака цей, породи коллі… - додав він таким тоном, ніби це був беззаперечний доказ гомосексуалізму.

Тім болє, шо жив він із дружком. Афанасьєв М. Д., сємдісят чєтвьортий год рождєнія, він как раз на діжурстві той ночю був, він у больниці работає, такоє — медбратом, шо лі, чи лаборантом там какім-то… — міліціонер замислився, опустивши очі. Тоді стріпнув головою і швидко закінчив (його голос став раптом холодним і чужим): — Етот Мицик, віроятно, воспользовався случаєм, шо його парень на діжурстві, і собі мальчика улочного приволок, а потом отказався йому платить, а воно ж — наркамани, уроди — нє долга думая, ножа кухонного схватив і по горлянці, раз-два, а потом іспугався і убіжав, даже не украв нічьо… Да, а Афанасьєв утром приходе з діжурства, а там така картіна. І собака етот скулить, і морду отак положив рядом… Гомікі долбаниє…

Міліціонер якось рвучко махнув рукою, обличчя його перекосила болісна гримаса, сяяння не залишилося вже навіть на погонах. Він мовчки натиснув на клямку, відчинив двері і вийшов геть, бурмочучи собі під ноги: Єслі шото узнаєтє ілі замєтітє ілі вспомнітє, обратітєсь к учястковому.

І зник. А нам залишив велику-велику ніч, переляканих сусідів, які сиділи у своїх коробках поряд і над нашою, в одній із цих коробок, третій знизу, але не над нами, зараз, напевно, свистів протяг, бо Афанасьєв М. Д., звісно ж, не зміг залишитись там ночувати і попросився до своїх знайомих, але забув зачинити кватирку і тепер самотня біла тюль тріпотіла там, ніби якийсь рідкісний метелик чи неприкаяна душа, впіймана в пастку. І ясно, що все було перемащено кров’ю, диван і стіни, і підлога, бо хто б устиг поприбирати там сьогодні. І ще там був великий самотній пес, пес із вологими очима, з великими печальними очима, який не міг зрозуміти, ніяк не міг зрозуміти, і йому було так тривожно, і погано, і тоскно. Він чалапав з кімнати в коридор, з коридору в туалет, звідти — на кухню, голосно клацаючи по холодній лункій підлозі своїми великими лапами з круглими, м’якими, шершавими подушечками і чорними, міцними кігтями, він був невигуляний, він хотів на двір, хотів їсти і пити, але найгіршим був цей протяг, який свистів і завивав у кімнаті, і ця тиша навколо, і ця темрява, і замкнені двері, і нікого не було поруч, і його переслідував солодкий, нестерпний запах крові, він підходив до дивана, і довго принюхувався, там пахло господарем — господарем, але якимось іншим… Пес кілька разів лизнув темну пляму кінчиком язика, широко роздуваючи ніздрі, принюхуючись, тоді різко повернув голову до вікна і нашорошив вуха. У його вологих сумних очах двічі відбилася біла тріпотлива фіранка. І пес почав вити, вити голосно, протяжно і хрипко, вити так, щоб заглушити цей протяг, цю темінь і тишу, неспокій і запах темної плями на дивані.

Ще кілька тижнів після цього я заходила у ванну і слухала його виття. У ванній чутно було чомусь найкраще. Напевно, завдяки (чи то пак, із вини) вентиляції. І я все дедалі більше відкручувала кран із гарячою водою, дедалі сильніше, аж до кінця, але вода все одно була занадто холодною, мене теліпало від холоду, я не могла зігрітись — у старих, ніколи не ремонтованих квартирах з пліснявою між кахлями, гірляндами облущеної штукатурки і жовтими плямами потопів на стелях зігрітися майже неможливо.

Міша пса не чув. Він насміхався з мене, намагаючись цим мене заспокоїти. А я тим часом спостерігала щодня за тим, як Афанасьєв М. Д. вигулював пса у дворі. Не знаю, що трапилося з ними потім — залишились вони там, чи Афанасьєв продав квартиру, і куди він подів пса. Я більше не бачу їх.

І ніякий то був не коллі. Це був кавказець. Міліціонери анітрохи не розуміються на породах собак.

Час від часу я прокидаюсь уночі й чую, як у коридорі відбуваються якісь розборки, до когось вривається п’яний колишній зять, і погрожує, і благає, і плаче, і сонна колишня теща обіцяє йому викликати міліцію, і каже, що Лєночка більше тут не живе, а він каже, що Лєночка йому і не нужна, що йому нужна ви, Свєтлана Павловна, ви ж мєня всєгда панімалі, ви ж са мной так нє паступітє, ета ж і мой дом тоже, ви ж для мєня как мать, самий бліскій чєлавєк, я вас умаляю, я вас абажаю. А ще через кілька ночей парочка алкоголіків з протилежного кінця коридору сидить під своїми дверима, бо хтось із них загубив ключі. Він уже її побив, а вона в цей час реготала хрипким воронячим сміхом. А тепер вони сидять так сумирненько на бетоні під дверима, обійнявшись, вона поклала голову йому на коліна, а він однією рукою гладить її по масному сірому волоссі, на якому рівними борознами видніються сліди від гребеня, а другою рукою пестить її під одягом, під спідницею, десь там, в трусах, якщо вона в трусах, чи в рейтузах, чи в колготах. І вони пересміюються собі, і бурмочуть якісь солодкі любовні слова, і жартують, і уявляють, як житимуть тут, в коридорі, спатимуть собі на килимку під дверима, запрошуватимуть сюди гостей, і трахатись будуть теж тут. Ну зовсім як ми з Мішею на нашому матраці.

Зліва миється самотня тьотка, випускаючи з рук різні важкі предмети. І кіт її щовечора о тій самій годині ходить у пісок. Справа вмикають музику, три пісні, одна за одною, кілька годин поспіль: ні обіцянок ні пробачень, все сталосяааа само собоуоуою, слова набули нових значень, ми ж не змінилися з тобою… залатіцца роза чайная трататата мєжду намі двєрь хрустальная, мєжду намі тішина а-а… золотиє купала душу маю радуют, а то нє дождь, а то не дождь, сльози с нєба капают, золотиє купала на груді наколоти, толька сініє ані, і ні крапа золота, і ні крапа золота…

У спокійні ночі над нами мирно хропе Коля. У неспокійні Коля кричить, кидається меблями, ригає в туалеті, падає на неприбраний посуд і реве. Іноді Коля свариться з дружиною. Він її ненавидить. Тоді, коли тьотка з третього затопила Колю і нас, і Коля зрадів, що зможе збити з неї двісті гривень на водку, він приходив підмовляти Мішу, і казав йому: Пан Міхал, пан Міхал, вона у мене думає, що вона така умна, у неї, бачите, вище образованіє, вона, бачите, інтєлігєнтка. А я їй: ти, інтєлігєнтка, не забувай, шо ти в дворніцькій квартірі живеш! Ти в чьїй квартірі живеш? В дворніцькій! От і помалківай! А то вона, пан Міхал, така язиката, одно слово — сука.

У Колиної дружини є син, Міші він дуже подобається, Міша називає його ангелом. Ангелу дев’ять років і я його ненавиджу. Одного разу, якраз коли Міша кудись поїхав, цей ангел два дні підряд кидав мені під вікна петарди, вони вибухали одна за одною, з інтервалом у дві секунди — я рахувала. Мільйони, мільйони петард — це було якесь петардове пекло, вся квартира просмерділась сіркою, весь мій одяг і волосся просмерділось сіркою, я понюхала кота — він теж смердів сіркою. Та це ісчадіє ада, сказав потім Коля.

Збити з тьотки, яка нас затопила, по двісті гривень не вийшло. Міша сам збив цю тему. Тьотка, строга і зверхня, втислася в нашу квартирку, окинула її презирливим поглядом, подивилась на мокрі плями від потопу і сказала: Ну і шо ви прєдлагаєтє? Міша явно перелякався, вже не кажучи про мене — я взагалі забилася в найдальший кут шафи, запорпалася в купу лахів, і тремтіла, як осиковий листок, мріючи стати осиковим кілком і вбитися тьотці в груди. Це ви що пропонуєте? — Міша принаймні намагався вдавати сміливого і відстоював наші права, молодець. Ахаха, засміялася чогось тьотка. Ну шо я прєдлагаю. Значіт, так. Пріходіт мой чєлавєк і дєлаєт вам пабєлку. А я єму плачу. Тут у вас пабєлка уже міліон лєт нє дєлалась. Вам етат патоп толька на пользу. Ну да ладна. І вона пішла.

Коля через кілька хвилин постукав, уже без ентузіазму, не те що годину тому, коли він аж підстрибував від радості. А тут такий блідий заходить, аж сірий. Уже не називає Мішу паном Міхалом, уже образився на нього — ну ясно, я б теж образилась, отак двісті гривень ні за що ні про що втратити — і каже: Да вона така сука, її весь ЖЕК знає, вона ходить, скандалить з поводом і бєз, відьма натуральна, сволоч, інтєлігєнтка нєдадєлана, одно слово — сука, сука, ну шо тут скажеш.

І справді, сука. Через день, без попередження, о сьомій ранку з’являється цей її “чєлавєк” і каже: Я вам білить буду, мене Тамара Васільєвна прислала. Ми з Мішею зазвичай починаємо прокидатись щойно пополудні. Сьома година ранку для нас — це як рана, глупа ніч. “Чєлавєк” заходить у ванну, проводить у ній рівно п’ятнадцять хвилин, розвертається, ні слова не каже і валить геть. Я заходжу до ванної — а там усе вкрите клаптями відчухраної ним штукатурки. Абсолютно все. Ванна, унітаз, підлога, крани, полиці, все, що на полицях, вся моя чистота, вся моя гігієна, шампуні, гель для душу, зубна паста, зубні щітки. А я ж паралізована — це ж двадцять по сьомій ранку, і хочу пісяти, а як ти тут попісяєш, тут навіть ступити на підлогу неможливо, а до унітаза взагалі не дістанешся. Одним словом — сука. Інтєлігєнтка нєдадєлана. Я потім цілий день після цього “чєлавєка” не розгинала спини, прибирала і плакала, плакала, гірко плакала від усієї цієї несправедливості, і мої сльози падали на клапті білої штукатурки.

Через тиждень п’яні бомжі залізли в підвал, вмостилися там серед якогось лахміття, на старому матраці, і розкошували — поговорили собі, задоволено покректали, потерли руками, порозтирали замерзлі кінцівки, закурили сигарети і заснули. Серед ночі наша квартира на першому поверсі наповнилась густим чорним димом. Міша одягнувся і вийшов у коридор. Там уже були підлітки, жінка з котом з квартири ліворуч, люди з квартири праворуч, парочка алкоголіків, які все-таки знайшли ключі, Свєтлана Павловна з колишнім зятем, кілька пенсіонерів. Всі вони вийшли надвір і чекали пожежників. Там же стояли двоє сонних обгорілих бомжів, яких розбурхав один із наших сусідів, сантехнік. У нього був ключ від підвалу, він пішов туди, а там на палаючому матраці мирно сплять двоє бомжів, і посміхаються уві сні, і плямкають губами. Міша теж із ним спускався в підвал, а ми з котом залишились вдома, в диму. Я кашляла, а кіт пчихав. На легені і гортань осідала кіптява. Кіт напружено сидів посеред кімнати, максимально округливши очі і поглядав то на двері, то на вікно, з якого валив дим. Найкраще дим було видно під маленькою лампочкою, причепленою до стелажа з книжками. В освітленому повітрі дим гарно кружляв, закручувався у химерні вузли й візерунки, вертівся і плавно гойдався. Я напівлежала на матраці, накрита ковдрою, спершись спиною на подушку і намагалась читати. Мої очі теж були, мабуть, максимально округленими. Але ми з котом намагались вдавати, що нічого особливого не відбувається. Добре хоч, бомжі не згоріли. Мені б не хотілося уявляти тепер собі їхні скорчені обвуглені тіла на спопелілому матраці в підвалі, відразу ж під нашою підлогою.

Читати далі
Додати відгук