Вальдшнепи

Жанр: Класична література, Українська класика

Правовласник: Bookland Classic

Дата першої публікації: 2012

Опис:

Микола Хвильовий є видатним майстром українського літературного авангарду. На його тексти суттєвий вплив мала естетика та імпресіонізму. На чільному місці в текстах Миколи Хвильового стоїть Людина. Письменник досліджує людську психологію: він ставить своїх героїв у дивовижні обставини та ніби ставить над ними експерименти.   «Вальдшнепи» надзвичайно вплинули на розвиток подальшої української літератури.

Микола Хвильовий

Вальдшнепи

 

 

I

 

В цей, колись заштатний городок, що стоїть вiд Не-Парижа (так хтось iронiчно назвав наше мiсто) за шiстсот, приблизно, кiлометрiв, Ганна i Дмитрiй приїхали в серединi червня, — тодi, коли не тiльки виноградом, але й абрикосами не пахтить наш степовий пiвдень. Товариш Вовчик прибув багато пiзнiш, i саме того липневого дня, коли над рiкою пройшла гроза й випали холоднi дощi. Вiн приїхав, як завжди, розхристаний та неуважний i, недовго гадаючи, забiг по дорозi до «буфету найкращих фiалок I. Л. Карасика»: Дмитрiй в своєму листi (лист давно вже загублено) якось згадував це до певної мiри рiдне йому по звукозбiгу прiзвище.

— Так от що, дорогий джентльмене, — сказав вiн, чемно скидаючи панаму, — менi потрiбна адреса моїх друзiв.

— А хто ж вашi друзi? — поцiкавився I. Л. Карасик. Товариш Вовчик нiяк не чекав такої вiдповiдi й тому здивовано пiдкинув брови.

— Хiба ви не знаєте мусьє Карамазова й мадам Карамазову?

I. Л. Карасик заметушився i зробив винувате обличчя. «Братiв Карамазових» вiн, можна сказати, читав, але йому й на думку не спадало, що цi брати (чи там один брат) могли завiтати в його глухий край. Отже, вiн вважає за потрiбне якомога скорiш затушувати свою непоiнформованiсть i, пiдсунувши своєму несподiваному й химерному гостевi брудненького стiльця, запропонувати йому плушку фiалки власного виробництва.

— Дуже дякую! — сказав товариш Вовчик, виймаючи з кишенi п’ятнадцять копiйок. — Але ви мене не зрозумiли… Справа от у чому…

Далi вiн з’ясував, у чому справа, i ребус, нарештi, було розв’язано. I одразу ж ясно стало, яке має вiдношення I. Л. Карасик до Дмитрiя й Ганни (буквально нiякого!) й скiльки вiн знає про них (рiшуче нiчого!). Тодi товариш Вовчик попрохав пробачення за турботу й пiшов. Вiн пiшов далi й за якусь годину найшов своїх. Про «буфет найкращих фіалок» та комiчне непорозумiння вiн так i забув поiнформувати, але вiн тут же розповiв цiкаву iсторiю, що допiру трапилась iз ним на рiчному пароплавi: iсторiю знайомства з досить-таки пiкантними дамочками. Вiн так енергiйно розмахував руками, що Ганна тiльки й могла зрозумiти: розмова йде про «тих же женщин».

— Одну звуть… не пам’ятаю як, — говорив товариш Вовчик, — а друга — тьотя Клава. З ними такий серйозний в золотому пенсне батько… А втiм, може, й не батько — я не поцiкавився.

— Так ти запевняєш, що цi дами мешкають недалеко вiд нас? — сказала Ганна, кидаючи шитво.

— Саме це я й хочу сказати, Ганнусю! I ще я хочу сказати, що тьотя Клава менi страшенно подобалась i що за якiсь два мiсяцi (вони теж приїхали на два мiсяцi) я, мабуть, в неї остаточно закохаюсь.

Товариш Вовчик зареготав, зовсiм не до речi пiдморгнув своєю бiлою бровою Ганнi й, наспiвуючи арiю з «Князя Iгоря», пiшов митись.

— Ну й козлетон! — беручись за ушi, сказав Карамазов. Нiяк вiн не погодиться, що йому спiвати не можна. Ганна спiдлоба подивилась на Дмитрiя.

— Менi здається, що я не помиляюсь, називаючи твоїх нових знайомих нахабками, — промовила вона. — Чи, може, ти думаєш, що це не вони зачепили товариша Вовчика?

Ганна нарочито висловилась рiзко: вона викликала чоловiка на одвертiсть.

Безперечно, вони, — спокiйно й лаконiчно сказав Карамазов. — Ти вгадала.

Вiдповiдь, як i треба було чекати, не задовольнила женщину, i вона зрушила брови. Та й як Ганнi не хмуритись? Вона дуже рада, що Дмитрiй наважився нарештi покинути гнилу Лопань i багато спокiйнiший став. Але не можна й цього робити; не можна цiлих два тижнi блукати по ночах з якимись випадковими мiщаночками й увесь час демонструвати свою безглузду конспiрацiю. I справдi: чому вiн не хоче розмовляти з нею на допiру зачеплену Вовчиком тему? Ганна знає, що це — чергове несерйозне захоплення, але на цей раз вона чомусь боїться за репутацiю свого чоловiка. Якимись пiдозрiлими здаються їй цi дачницi, i вона знову пригадує всi подробицi невеличкої сутички, що трапилась на тому ж таки рiчному пароплавi.

Як пам’ятає вона, Дмитрiй необережно зачепив лiктем одну з них, здається, молодшу, з такими надзвичайно мигдалевими очима. Та повернулась i назвала його ведмедем. Дiмі усмiхнувся й сказав, що вiн погоджується з таким визначенням, та, на жаль, воно його зовсiм не ображає. Вона спитала чому. Вiн кинув якийсь парадокс i почав запевняти її, що тут поганого нiчого нема, бо… й вся його нацiя трохи мамулувата. — Але хiба це виправдання? — спитала вона. Тодi Дмитрiй стояв на своєму i якось дуже романтично рекомендував свою країну. Вiн говорив страшенно захоплено, й жiнка з мигдалевими очима, раптом стиснувши йому руку, сказала, що вона першого мужчину зустрiчає з такою яснiстю думок. Ясностi, на жаль, нiякої не було, але Дмитрiю цей комплiмент подобався: в цьому Ганна вже цiлком переконалась.

— Ну, добре, — зiтхнула вона, — я задоволена твоєю вiдповiддю.

Карамазов непривiтно зиркнув на дружину i зцiпив зуби. Йому вже обридло це ниття, й вiн постановив припинити його.

— Чого тобi треба вiд мене? — спитав вiн. — Чи ти хочеш, щоб я собi кулю пустив у лоб?

Ганна нарештi зрозумiла чоловiка й перевела розмову на iншу тему. Вона навiть заспокоїлась, бо тодi не припускала, звичайно, що цi випадковi дами зiграють в її життi неабияку роль.

Товариш Вовчик зупинився в тому ж будинковi, де й Дмитрiй. Йому дали окрему кiмнату, що виходила вiкнами до абрикосового саду, й вiн був дуже задоволений: бiльша iзольованiсть вiд друга, безперечно, зiпсувала б йому дачний вiдпочинок. Крiм Вовчика, в квартирi Карамазових оселилася ще й служниця Одарка: Ганна найняла її на два мiсяцi. Служниця варила обiд i ходила на ринок за продуктами. Дмитрiю вона чомусь нагадувала вiдому куховарку з не менш вiдомого «Смiху», й вiн, коли вона мовчки позирала на нього, завжди почував себе якось нiяково. Одарка так химерно дивилась на своїх хазяїв, нiби вони й справдi щось негарне затаїли в собi. Вона була страшенно мовчазна, й вiд неї Карамазови чули тiльки коротке «слухаю».

Словом, з такого-то числа такого-то мiсяця в обивательське коло заштатного городка влилась нова й цiлком органiзована сiм’я.

Але не дуже радiсно зустрiв її пiвдень. З моря бiг гарячий вiтер, i провiнцiальнi вулицi буквально вигорiли. Увечерi повiтря дзвенiло комарами й так палило обличчя, що не було жодної можливостi вийти з кiмнати.

Iсторiя почалась в один iз таких вечорiв. Спалене сонце уже давно зарилось у далеких пiсках, але вiкна й вiконницi i досi було зачинено наглухо. В кiмнатi в пiвтемрявi (як це буває в романах) сидiла Ганна й пожадливо, невеличкими ковтками, пила холодну воду. Дмитрiй i товариш Вовчик лежали на канапах.

— Це неможливо! — сказала Ганна. — Це не вiдпочинок, а якась мука.

— Цiлком справедливо, моя Анет, — пiдтвердив товариш Вовчик. — Я буквально те ж саме думаю.

Ганна мовчала. Тодi довгий Вовчик розкинув свої довгi руки, подивився на свого ловерака[1], що, важко дихаючи, лежав бiля його канапи, i сказав, що вiн, як тiльки одкрито буде полювання, одразу ж плюне на цей городок i на цiлий мiсяць залiзе в комишi.

Читати далі
Додати відгук