Князь роси

Жанр: Сучасна українська література, Поезія

Правовласник: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

Дата першої публікації: 2012

Опис:

До книги вибраного лауреата Шевченківської премії Тараса Мельничука — одного з найнеповторніших українських поетів другої половини ХХ століття — увійшли вірші з різних періодів його творчості, а також нариси та спогади про його життєвий і творчий шлях.

Анотація

До книги вибраного лауреата Шевченківської премії Тараса Мельничука — одного з найнеповторніших українських поетів другої половини ХХ століття — увійшли вірші з різних періодів його творчості, а також нариси та спогади про його життєвий і творчий шлях.


Тарас Мельничук

Князь роси

Тарас Мельничук

Поезія — це доля

(Уривок з Автобіографії)[1]

Поезія — це Доля. Гірка доля. Це Судьба. Це Вирок.

Поезія — це щось неминуче. Як Смерть. Як не втечеш від смерті, так і від поезії не втечеш, якщо вона тебе обрала своєю жертвою. Саме — жертвою! І дала тобі, жертві (Стефаник!), камінний хрест на плечі — неси!

І мусиш нести! Аж до Голгофи!

Мусиш? Ні! Скинь з себе хрест — і під три чорти! Забудь себе. Забудь свій рід. Забудь убитих. Повішених. Кинутих за ґрати і мордованих.

Забудь і Слово, й Мову Рідну. Та й взагалі, забудь, звідки ти родом. Забудь, що ти людина. Оскотинься.

Роби. Їж. Пий. Спи.

Пий. Спи. Їж. Роби.

Все одно кінець один: земля. Могила. Темінь. Вічна темінь.

То чи ж варто заради цієї Вічної Темряви — Думати — Переживати — Страждати — Співчувати — Людяності й Справедливості шукати?!

Чи варто такою дорогою ціною — ціною життя — добувати Слово, щоб під кінець зникнути навічно в нічому, в темряві?

Варто чи не варто, а все ж два рази — це майже шість років — довелося гибіти, гнити за ґратами. За СЛОВО! А далі — як по склі: адміністративні «надзори» (це, по суті, домашній арешт — дворічний), «психіатрички» — двічі, і виклики — безнастанні і незліченні виклики в КДБ: «Ми ж вам добра хочемо — і тільки».

А від того добра світ чимдалі крижанів і темнів — так, наче тебе хто кинув у бездонну криницю. І ти падаєш, падаєш — і знаєш, що впадеш, розіб’єшся, знаєш, що — смерть. Падаєш, і ні за що вхопитись. Думаєш: хоч би скоріше те дно, та смерть.

А смерті нема. Ні смерті, ні життя. Ні — смерть!

Смерть! Бо хотіти сказати Слово — і не могти, не сміти (заткнуть пельку, мов кляпом, «радянською владою», розіпнуть, розтерзають душу слідствами, допитами, ґратами, сонце і світ закриють від тебе тюрмою, колючим дротом і автоматами).

А це гірше за смерть. Смерть — мить. А це — вбивство. Повільне, виважене, ритмічне вбивство.

Христос один раз умирав. А тут — сто разів. Тисячу. Вмирав — і не вмер. Тисячу смертей на одного — чи не забагато, Доле? Що ж, якщо ти така щедра, то вмреш і тисячу перший раз. Якщо буде треба.

Треба!

Читати далі
Додати відгук