Відгуки

Опис:

Поетична збірка „Відгуки” належить до пізнього етапу творчості поетеси – часу духовної зрілості, коли авторка вже мала, що сказати своїм читачам. Кожен вірш цієї книги пройнятий чуйністю душевних переживань і тугою поетеси, яка за своє життя пізнала багато страждань. Окрім суто мінорних мотивів у віршах збірки „Відгуки” присутні історичні і релігійні теми. Унікальною в своєму роді є драматична поема „Одержима”, яка також увійшла до збірки. Вона втілює новий погляд на відомі події з життя Ісуса Христа. Леся Українка написала поему „Одержима” за одну ніч, знаходячись біля ліжка коханого, який був смертельно хворий. Уся гамма почуттів, що її пережила авторка за цю ніч, назавжди закарбувалася на сторінках твору.

Мати-невільниця

 

Був ясний день, веселий, провесняний,

До нас у хату крізь вікно одкрите

Вривався гомін голосних потоків,

Що бігли вниз по вулиці нагірній,

Вітрець влітав і, мов пуста дитина,

Скидав додолу від стола папери,

За ним влітала ціла зграя гуків,

Все та давно знайома пісня міста,

Але і в ній нові лунали ноти,

Весняні… Та вони лунали не для нас,

Бо не було весни у нашім серці.

Ота весна, що за вікном сміялась,

Нам принесла новини невеселі,

Тюремні вісті: той сидить в неволі,

Недавно взятий, той в тюрмі збожеволів,

А той недавно вийшов, але хворий

Душею й тілом, він же був забраний

Якраз в розцвіті мрій, надій і праці.

Над нами теж, мов туча громовая,

Нависли влади темної погрози.

Така була для нас в той рік весна.

 

Удвох сиділи ми і розмовляли,

Я сумно слухала товаришки розповідь

І безуважно торочки сплітала

На обрусі (товаришці той обрус

В тюрмі покійна мати вишивала);

Розповідь та була уривчаста і тиха,

Бо голос був приглушений від туги,

І хутко він урвався, мов струна;

У хаті стало тихо, тільки чутно,

Як гралася товаришки дитина

І ляскала маленьким батіжком,

На стільчику рушаючи в дорогу.

 

Я, дивлячись на неї, проказала:

«Ба, що робити? Не журіться, друже!

Хоч, може, ми і не побачим волі,

Але дитинка ся побачить, певне!..

Що скажеш ти на се, малий філософ?»

Дитинка ясно глянула на мене

Розумними, цікавими очима,

А мати шпарко мовила до мене:

«Мовчіть, нехай воно сього не чує!

Ви знаєте, дитиною я часто

Від матері покійної се чула:

Як виростеш, то будеш вільна, доню.

Вона казала се так весело і твердо,

Що я повірила в свою щасливу долю.

І вірила, аж поки не зросла…

Тепер моїй дитині се говорять…

Іди, іди, моє маленьке, грайся!»

 

Дитина знов до забавок вернулась,

Товаришка взяла шиття, я книжку,

Розмова наша більше не велася…

1895

 

«І все-таки до тебе думка лине…»

 

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю!

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

 

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

А тяжчого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля.

 

О, сліз таких вже вилито чимало, –

Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись, –

Що сльози там, де навіть крові мало!

1895

 

Ворогам

 

(Уривок)

…Вже очі ті, що так було привикли

Спускати погляд, тихі сльози лити,

Тепер метають іскри, блискавиці, –

Їх дикий блиск невже вас не лякає?

 

І руки ті, не учені до зброї,

Що досі так довірливо одкриті

Шукали тільки дружньої руки,

Тепер зводяться від судороги злості, –

Чи вам байдуже про такі погрози?

 

Уста, що солодко співали й вимовляли

Солодкі речі або тихі жалі,

Тепер шиплять від лютості, і голос

Спотворився, неначе свист гадючий, –

Що, як для вас жалом язик їх буде?..

1895

 

Північні думи

 

Годі тепера! ні скарг, ані плачу,

Ні нарікання на долю, – кінець!

Навіть і хвилю ридання гарячу

Стримать спроможусь. Нестиму вінець,

Той, що сама положила на себе.

Доле сліпая, вже згинула влада твоя,

Повід життя свого я одбираю від тебе,

Буду шукати сама, де дорога моя!

Мрії рожеві, тепер я розстануся з вами,

Тихо відводжу обійми ясних моїх мрій.

Довго проводити буду сумними очами

Подруг моїх легкокрилих зникаючий рій.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Згинули мрії, і темрява слід їх закрила…

Ледве що зникли, а в мене вже знов над чолом

Полум’ям віють огненні широкії крила,

Мрія новая літа надо мною орлом.

Мов зачарована, слухаю голос надземний:

«Ти блискавицею мусиш світити у тьмі,

Поки зорею рожевою край твій освітиться темний,

Треба шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі.

Глянуть всі ті, що живуть у великій темниці,

Скажуть: «Се в нашій країні настала весна, –

Грають по небі зірниці, ясні блискавиці,

Темна ще ніч, та вже хутко минеться вона».

Мріє новая! твій голос і крила огнисті

Ваблять мене, я піду за тим світлом ясним

Читати далі
Додати відгук