Жаль

Опис:

Оповідання „Жаль” стало першим прозовим твором Лесі Українки. Воно було написано у 1893 році. Приводом для написання став літературний конкурс, що проводився у родині Косачів. Відомо, що авторка дуже довго працювала над оповіданням, але її робота справді варта витраченого часу. Перед нами – історія життя провінційної панночки, яка вийшла заміж за князя і пережила вдівство. У творі детально змальовуються картини життя українських представників середнього класу і поміщиків, він сподобається любителям драматичних історій про кохання і про життя.

1

В господі панства Турковських чималий рух сьогодні. Оце тільки задля обідньої години трохи втихомирилось, хоч і не зовсім, – у сусідній кімнаті чистять підлогу, і через те там панує чималий шарварок. Та й у тій кімнаті, де обідають пани, теж нелад: сюди знесені деякі стільці, старі навіски та різні дріб’язки. Потрави подаються нашвидку, абияк, бо слуги не мають часу, то за прибиранням, то за іншими клопотами. Пан сидить трохи понурий, однак нічого не каже, не свариться за те безладдя, бо знає, що тепер справді не час вигадувати вигадок: адже сьогодні у них «вечір», – має бути великий збір гостей, та ще яких гостей! Вже ж треба господиням господу причепурити. Пані та обидві панночки, дочки, зовсім мало вважають на обід; та не який там той обід: собі картофльова юшечка та якась там печеня, не конечне дбано за той обід. Воно-то в кухні порання чимало сьогодні: печуть, варять, смажать, та все то не на обід, а на вечерю. Ох, та вечеря ще завдасть клопоту господині! Пані схоплюється не раз посеред обіду та біжить у пекарню довідатись до чого.

– Ах, коли б мені не зіпсувались тістечка! Що я тоді робитиму? – клопочеться пані.

– Ну що ж, пошлеш купити, – відрікає пан байдуже.

– Ет, тії куповані вже всім обридли! Ні, краще піду нагляну, а то там справді попсують.

– Та ти б уже перше скінчила обід, чи що.

– А, що там обід! – і пані зникла.

– Хоч би ти, Софійко, помогла мамі справлятись, а то вона зовсім з ніг збилась сьогодні, – каже пан старшій дочці.

– Ох, татку, я сама тепер так не маю часу! Та й що там я можу помогти? Я на тому зовсім не знаюся!

Але панночка, говорячи се, не зовсім правду казала, бо перше всього не через те не хотіла вона йти до кухні, що не мала часу (час би ще знайшовся), але хто ж може вимагати від вродливої, тендітної панночки, щоб вона перед таким вечором ішла смалити своє личенько та рученята в пекарні? Одначе й не зовсім неправду сказала, бо справді не мала вільного часу: не розміркувала ж іще одної дуже пильної справи: досі не зважила, яку сукню має надіти увечері – чи блакитну, чи кремову? Блакитна сукня дуже зграбненько пошита і, здається, їй до лиця, але кремова по свіжішій моді зроблена, і Софії здається, що вона має в тій сукні «поетичніший» вигляд.

– Надю! Чи пішов Павлусь до столярні довідатись про канапку? – спитала Софія в молодшої сестри.

– Адже бачиш, що Павлуся нема за столом…

– Чом се її не несуть! От іще й не поспіє вона сьогодні на вечір. І що було раніш казати її зробить?

– Та чого ж ти так журишся? – розважав Софію батько. – Ще до вечора далеко.

– «До вечора далеко!» То що ж? Власне й треба, щоб її раніш принесли, а то ще так буде, що канапку в одні двері нестимуть, а гості в другі йтимуть. Та що вже там!.. Пізно розпочали теє все, то пізно й буде.

– А я б на твоєму місці уже б мовчала, – обізвалась Надя, – через твою канапку (потрібна вона дуже!) тепер у хаті холоднеча така, що аж руки подубіли: мама казала, що мало дров купила, бо дуже багато грошей стратила на тую канапку.

– От тобі й маєш! – покликнула Софія. – А як же буде сьогодні? Гості теж будуть мерзнути, чи що?

– Ну, вже ж для гостей напалять! – відказав пан Турковський.

– А завтра будемо зубами цокотіти! – вкинула прикро Надя.

Хтозна, до чого дійшла б тая розмова у двох сестер, якби не надійшла мати з кухні. Вглядівши матір, Надя змовкла, не змінила, однак, зухвалого виразу лиця. Софія, ображена, закусила губку і зсунула темні брови; встала, підійшла до вікна і почала виглядати, чи не йде Павлусь від столяра.

– Іде, іде! – і Софія побігла братові назустріч. – Ну, що? як? Що вони тобі казали? – Готова? принесуть? швидко?

– Та пожди, пожди! не даєш і слова сказать! Мамо, дайте мені, на милість бога, їсти! – говорив, роздягаючись, молодий хлопець.

– Ах, який-бо ти, Павлусю! – защебетала знов Софія. – Кажи-бо вже скоріш! готова?

– Та… не знаю… я її не бачив, – відказав Павлусь, уже сидячи за столом і з великим смаком заїдаючи картофльову юшечку, трохи застиглу.

– От тобі й маєш: «Не знаю»! Добре сказано! Пощо ж ти ходив, коли так? – приступала до нього Софія.

– Та стій-бо. Я прийшов, – хазяїна не було вдома.

– Ну, а ти і пішов?! – перебила Софія.

– Я сів і почав дожидати хазяїна. Лихо його знає, куди він подівся. Прийшов хазяїн, я зараз і спитав у нього, чи готова канапка? Він мені сказав, що забувсь, про яку я канапку говорю…

– Як забув? Се що таке?!

– Ну, так він сказав. Потім сказав, що згадав, яка то канапка, тільки не знає, чи вона готова. Потім пішов подивився, вийшов і сказав мені: «У половині восьмої увечері вам принесуть канапку».

– А багато ж там треба кінчать? – спитала мати.

– Та я не знаю.

– То чом же ти не спитав у нього?

– Що ж там я мав питать, він же сказав: «принесуть», ну, то чого ж! Мамо, нема ще юшки?

– Нема.

Читати далі
Додати відгук