Давня казка

Опис:

На думку Івана Франка, поема „Давня казка” – одна з найхарактерніших і найкращих прикрас української літератури. Це твір про талант і про силу митців-поетів, чия творчість здатна завойовувати кохання, вигравати битви, підіймати на повстання цілі народи. Головний герой твору – романтично налаштований вуличний поет, який своїм талантом допомагає творити добро і боротися за щастя. Коли йому пропонують стати придворним поетом у заможнього графа, він відмовляється, адже так йому доведеться розпрощатися зі своєю свободою і забути про благородну мрію – служити своєму народу. Кожний рядок твору декларує, що ця мета для справжнього митця важливіша за всі багатства світу і, навіть, за власне життя.

Пролог

Може б, хто послухав казки?

Ось послухайте, панове!

Тільки вибачте ласкаво,

Що не все в ній буде нове.

 

Та чого там, люди добрі,

За новинками впадати?

Може, часом не завадить

І давніше пригадати.

 

Хто нам може розповісти

Щось таке цілком новеє,

Щоб ніхто з нас не відмовив:

«Ет, вже ми чували сеє!»

 

Тож, коли хто з вас цікавий,

Сядь і слухай давню казку,

А мені, коли не лаврів,

То хоч бубликів дай в’язку.

 

1

Десь, колись, в якійсь країні,

Де захочете, там буде,

Бо у казці, та ще в віршах,

Все можливо, добрі люде.

 

Десь, колись, в якійсь країні

Проживав поет нещасний,

Тільки мав талан до віршів

Не позичений, а власний.

 

На обличчі у поета

Не цвіла урода гожа,

Хоч не був він теж поганий, –

От собі – людина божа!

 

Той співець – та що робити!

Видно, правди не сховати,

Що не був співцем поет наш,

Бо зовсім не вмів співати.

 

Та була у нього пісня

І дзвінкою, і гучною,

Бо розходилась по світу

Стоголосою луною.

 

І не був поет самотній, –

До його малої хати

Раз у раз ходила молодь

Пісні-слова вислухати.

 

Teє слово всім давало

То розвагу, то пораду;

Слухачі співцю за теє

Ділом скрізь давали раду.

 

Що могли, то те й давали,

Він зо всього був догодний.

Досить з нього, що не був він

Ні голодний, ні холодний.

 

Як навесні шум зелений

Оживляв сумну діброву,

То щодня поет приходив

До діброви на розмову.

 

Так одного разу ранком

Наш поет лежав у гаю,

Чи він слухав шум діброви,

Чи пісні складав – не знаю!

 

Тільки чує – гомін, гуки,

Десь мисливські сурми грають,

Чутно разом, як собачі

Й людські крики десь лунають.

 

Тупотять прудкії коні,

Гомін ближче все лунає,

З-за кущів юрба мисливська

На долинку вибігає.

 

Як на те ж лежав поет наш

На самісінькій стежині.

«Гей! – кричить він, – обережно!

Віку збавите людині!»

 

Ще, на щастя, не за звіром

Гналася юрба, – спинилась,

А то б, може, на поета

Не конечне подивилась.

 

Попереду їхав лицар,

Та лихий такий, крий боже!

«Бачте, – крикнув, – що за птиця!

Чи не встав би ти, небоже?»

 

«Не біда, – поет відмовив, –

Як ти й сам з дороги звернеш,

Бо як рими повтікають,

Ти мені їх не завернеш!»

 

«Се ще также полювання! –

Мовить лицар з гучним сміхом. –

Слухай, ти, втікай лиш краще,

Бо пізнаєшся ти з лихом!»

 

«Ей, я лиха не боюся,

З ним ночую, з ним і днюю,

Ти втікай, бо я, мосьпане,

На таких, як ти, полюю!

 

В мене рими-соколята,

Як злетять до мене з неба,

То вони мені вполюють,

Вже кого мені там треба!»

 

«Та який ти з біса мудрий! –

Мовить лицар, – ще ні разу

Я таких, як ти, не бачив.

Я тепер не маю часу,

 

А то ми б ще подивились,

Хто кого скорій вполює.

Хлопці! геть його з дороги!

Хай так дуже не мудрує!»

 

«От спасибі за послугу! –

Мовить наш поет, – несіте.

Та візьміть листки з піснями,

Он в траві лежать, візьміте».

 

«Він, напевне, божевільний, –

Крикнув лицар. – Ну, рушаймо!

Хай він знає нашу добрість –

Стороною обминаймо.

 

А ти тут зажди, небоже,

Хай-но їхатиму з гаю,

Я ще дам тобі гостинця,

А тепер часу не маю».

 

«Не на тебе ждать я буду, –

Так поет відповідає, –

Хто ж кому подасть гостинця,

Ще того ніхто не знає».

 

Лицар вже на те нічого

Не відмовив, геть подався;

Знову юрба загукала,

І луною гай озвався.

 

Розтеклись ловці по гаю,

Полювали цілу днину,

Та коли б же вполювали

Хоч на сміх яку звірину!

 

А як сонечко вже стало

На вечірньому упрузі,

Стихли сурми, гомін, крики,

Тихо стало скрізь у лузі.

 

Гурт мисливський зголоднілий

Весь підбився, утомився,

Дехто ще зоставсь у гаю,

Дехто вже й з дороги збився.

 

Геть одбившися від гурту,

Їде лицар в самотині.

Зирк! – поет лежить, як перше,

На самісінькій стежині.

 

«Ах, гостинця ти чекаєш! –

Мовив лицар і лапнувся

По кишенях, – ой, небоже,

Вдома гроші я забувся!

 

Усміхнувсь поет на теє:

Читати далі
Додати відгук