Дрібнички

Опис:

Борис Грінченко уклав словник української мови — ним досі користуються всі, хто читає і пише українською мовою. Борис Грінченко працював у «Просвіті» — її філіали досі існують у всьому світі від України до Канади. Борис Грінченко колись упорядкував книжечку «Рідне слово» — її нащадка «Читанку» діти досі читають у початковій школі. А ще Борис Грінченко — талановитий письменник. Він писав поезії та прозу. Стиль Бориса Грінченка цілковито сучасний, він вписується в контекст європейської літератури 19 століття. Борис Грінченко досліджує життя людини на різних соціальних щаблях у всіх можливих проявах. Так само робили Еміль Золя, Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер, Гі де Мопассан. До збірки увійшли такі тексти: Украла Каторжна Олеся 

Борис Грінченко

Дрібнички

 

 

КАТОРЖНА

 

I

 

Каторжна — так її всi звали.

— Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! — кричала мачуха.

— Геть з-перед очей, каторжна! — визвiрювався на неї батько, вертаючись п'яний з шинку i заточуючись по хатi.

— За сцо ти мене стовхнула, католзна! — пищав дворiчний мачушин хлопчик, б'ючи її кулаками.

I так усi!… Навiть хлопцi та дiвчата на вулицi хоч i не так часто звали її каторжною, але ж i на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж iз додатком: "Ота каторжна Докiя…"

Та й було за що. Вiдколи мачуха ввiйшла в батькову хату, ця маленька, семи рокiв, дiвчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-пiд лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тiльки тим, що вона мачуха; а потiм не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може… А все ж був у неї завсiгди вовчий погляд. Та й не самий погляд!

Третього чи четвертого дня пiсля свого весiлля мачуха звелiла їй горщики поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, i вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити — i мачуха дала їй штурханця. I ось пiсля цього — хоч ти їй що, а нiчого не вмiє до пуття зробити: або поб'є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далi й щодня… Так що ж вона — покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш i нiколи не заплаче, — найгiрше, що й не заплаче нiколи!

— Докiє! — спершу ще її таки на ймення звали, — чому хвiртки не причинила? Теля вибiгло. 

Мовчить.

— Кому я кажу? Чи я тобi не наказувала?..

 Мовчить, у землю очi втупивши. Убив би на цьому мiсцi!

— Чи ти оглухла? — I мачушина рука з усiєї сили б'є її. 

Стоїть, мовчить.

— Так слухай же! слухай! Ось тобi, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?! 

Нi пари з уст!. Нi сльозини з очей, мов їй i не болить!

Одного разу мачуха не втерпiла:

— Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тiльки глянула на неї з-пiд лоба, як вовк, i мовчить. I так завсiгди. Б'є її мачуха, б'є, поки втомиться, поки заболять руки, — аж тодi кине:

— У-у!.. проклята! Каторжна!..

А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тодi тiльки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тодi хоч плакала! Та що з того?.. Така ж i мати її була — або плаче мовчки, або докоря: "Нащо п'єш, нащо жидовi хлiб носиш!.." Давав їй вiн доброго прочухана, як пiд п'яну руч. Ну, то ж матiр бив, а ця ж чого тiкає вiд його? Не завсiгди ж вiн i п'яний, iнодi схочеться йому пожалувати її — вона ж таки рiдна дитина, — оце й покличе:

— Докiє!

Пiдiйде, голову похнюпить.

— Докiє! Дочко… — почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й пiде з хати, промовивши: — Ну, каторжна!

А з мачушиними дiтьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала?

Як мачухи в хатi нема, так i єсть їм! А одного разу таки розманiжилась: увiходить мати тихенько в хату з городу, дивиться — сидить  вона на полу i хлопчика — рокiв пiвтора йому було — мачушиного на руках держить та так цiлує та примовляє:

— Голубчику ти мiй, манесенький! Поцiлуй мене, — нiхто ще мене не цiлував, як мама вмерли… 

Мачуха як скрикне: 

— Ба, яка нiжна! А Оришку нащо на городi вдарила? Iвасику, бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її…

Читати далі
Додати відгук