Сині етюди

Опис:

Микола Хвильовий є видатним майстром українського літературного авангарду. На його тексти суттєвий вплив мала естетика та імпресіонізму. На чільному місці в текстах Миколи Хвильового стоїть Людина. Письменник досліджує людську психологію: він ставить своїх героїв у дивовижні обставини та ніби ставить над ними експерименти.   «Сині етюди» надзвичайно вплинули на розвиток подальшої української літератури.

Микола Хвильовий

Синi етюди

 

 

ВСТУПНА НОВЕЛА

 

Вчора в «Седi» безумствувала Ужвiй, i «Березiль» давав iлюзiю екзотичної зливи. А сьогоднi над Харковом зупинились табуни пiвденних хмар i йде справжнiй тропiчний дощ — густий, запашний i надзвичайно теплий. Горожани зовсiм збожеволiли з такої несподiванки й висипали на вулицi. Про тропiк Козерога вони знали тiльки з географiї, а тут трапилось чудо — i тропiк Козерога завiтав на Лопань. Натовпи суєтяться, ловлять язиками солодкi краплi тихої тропiчної зливи й нiяк не думають ховатись пiд навiсами домикiв.

— Чудесно, — говорю я й булькаю в теплi калюжi. Юлiян Шпол, автор комедiї «Катiна любов або будiвельна пропаганда», мовчки за мною: я завжди забiгаю вперед. Весь вiн як мокре курча, i — дивно! — з його капелюшка тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:

— Сьогоднi моє любиме число — 13. Отже, сьогоднiшнiй день мусить принести нам якусь приємну несподiванку. Як ти гадаєш, що це має бути?

— Очевидно, зустрiнемо професора Канашкiна, — серйозно вiдповiдає мiй приятель.

I дiйсно: в кав’ярнi Пока до нас пiдходить названий професор, i пiдходить з такою, знаєте, усмiшкою, нiби вiн допiру наївся карамелi. Вiн нас вiтає, робить нам кнiксен та кiлька комплiментiв, розповiдає щось про критичну оглоблю й тут же читає нам свiй науковий труд пiд такою назвою: «Що таке липа, як так трапляється, що професорська кафедра раптом стає липова, що таке, нарештi, липовий професор, його роль в марксистському суспiльствi, а також про соцiальне корiння богемських ухилiв серед наших iспанських письменникiв».

— Чудесно! — говорю я, похлопавши Канашкiна по плечу й узявшись двома пальцями за його пiджачну петельку. — Чудесно! Ти подаєш великi надiї, i я певний, що суспiльство на слiдуючий рiк обере тебе членом свого парламенту.

— Ну що ви! — червонiє мiй професор. — Я зовсiм не припускаю, щоб моя робота мала такi несподiванi наслiдки.

Але ми — я й Юлiя Шпол — стоїмо на свойому: мовляв, без бляхи тут не обiйдеться, мовляв, на слiдуючий рiк ми вже саме Канашкiна будемо обирати, мовляв, вiн же знає, що в цьому роцi ми таки зумiли провести кiлькох своїх кандидатiв.

— Дякую, дуже дякую! — говорить професор, i ми виходимо з ним на вулицю.

Нас зустрiчає та сама тропiчна злива. Я запевняю, що «Три мушкетери» написав несамовитий Ринальдо Ринальдiнi, а професор Канашкiн запевняє, що цей твiр не належить перу «письменника Ринальдо Ринальдiнi, а належить перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав пiд псевдонiмом Дюма (батько)». Тодi до нас пiдходить Олесь Досвiтнiй (переступає через калюжу) i каже:

— Драстуйте, товаришi! Драстуйте й ви, професоре Канашкiн!

— Драстуй! — говоримо ми й ловимо язиками краплi теплої тропiчної зливи.

Олесь Досвiтнiй iнформує, що вiн допiру скiнчив свiй новий твiр пiд такою назвою: «Собор Паризької Богоматерi». Вищеназваний професор виймає олiвець i записує: «Олесь Слiсаренко написав удосвiта новий твiр «Собор Паризької Богоматерi». Потiм до нас пiдходить вiдомий панфутурист Семенко й одразу ж починає ображати мене дотепами й лаяти за французькi фрази, що я їх вживав у своїх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, i таким чином виявляється, що я творив свiдоме французьке парикмахерство. Тодi беру «Зустрiч трьох» i питаю:

— А що значить NР, що стоїть над кожним твоїм вiршем у цьому збiрнику?

— Як що? — каже Семенко. — Це значить — кiнська сила!

— Боже мiй! — скрикнув я. — Таж кiнська сила має зовсiм iнше позначення.

Панфутурист нiчого не вiдповiв, i таким чином виявилось, що вiн творив несвiдоме латинське парикмахерство.

Юлiян Шпол зареготав. Семенко зблiд i пiшов до Красної гостиницi. Ми його не затримували, як i професора Канашкiна.

Нарештi пiдiйшли до Держвидаву. Там ми обтрусились вiд дощу й зустрiли ще кiлькох творцiв читанок («папа рєжєт, мама клєiт»). До Держвидаву мусив зайти сьогоднi якийсь начальник, i тому в однiй кiмнатi пахло репейним маслом — саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lарра. В кiмнатi Аркадiя Любченка, автора «Буремної путi», кiлькох талановитих оповiдань i не закiнченого ще роману, до нас пiдiйшов Пилипенко, автор «Байкiвницi» й закiнченого роману «Малоросiя», i каже до мене:

— А в цьому роцi вашого прiзвища в держвидавiвському календарi не буде.

— Пiд рубрикою «iсторичнi подiї»? — питаю я.

— I пiд рубрикою, i без рубрики! Нiяк не буде!

— Та невже? — кажу я й сiдаю до столу, щоб трохи поплакати. I я плачу гiркими слiзьми. Тодi Пилипенко, Юлiян Шпол i Олесь Досвiтнiй (як i Аркадiй Любченко) починають утiшати мене. Але як утiшити? Я говорю крiзь сльози:

— За що? За що? — I, вийнявши з кишенi жменю пiдсмаженого насiння, вибираю гарбузовi кабачки й з смаком лузаю гарбузовi кабачки (мовляв, «за що? за що?»).

Нарештi, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителiв i рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената — Раїси Азарх. Вона зустрiчає нас милою усмiшкою.

— А… — говорить Раїса Азарх. — Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!

Вона менi пропонує перевидати мої твори пiд назвою «Твори». Я, звичайно, вiдмовляюсь. Словом, я проти. Вона — за. Я проти! Вона — за! Виявляється також, що за i мої приятелi, як от Аркадiй Любченко. Тодi я погоджуюсь, i ми складаємо умову.

…I от умову складено. Я знову перечитую свої оповiдання (до речi, страшенно нудно перечитувати) i сiдаю писати «вступну новелу». Але що писати? Знаю тiльки, що написати обов’язково треба, бо ж i я все-таки несу вiдповiдальнiсть за себе.

Читати далі
Додати відгук