Хатка в балці

Опис:

Борис Грінченко уклав словник української мови — ним досі користуються всі, хто читає і пише українською мовою. Борис Грінченко працював у «Просвіті» — її філіали досі існують у всьому світі від України до Канади. Борис Грінченко колись упорядкував книжечку «Рідне слово» — її нащадка «Читанку» діти досі читають у початковій школі. А ще Борис Грінченко — талановитий письменник. Він писав поезії та прозу. Стиль Бориса Грінченка цілковито сучасний, він вписується в контекст європейської літератури 19 століття. Борис Грінченко досліджує життя людини на різних соціальних щаблях у всіх можливих проявах. Так само робили Еміль Золя, Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер, Гі де Мопассан.

Борис Дмитрович Грінченко

Хатка в балці

 

 

I

 

Хутір Маненький так названо тим, що в йому було всього три хати. Та згодом він іще поменшав, бо зосталося тільки дві: одна згоріла, то чоловік не схотів більше на хуторі жити, а подався назад у слободу.

Степова, не дуже велика, річка крутилася туди й сюди серед рівної площини та й проробила собі якось дві дороги: одну в той бік, де було село, а друга була — сказати б — балка. У старовину, як води в річці було мало, то й в балці сухо було; а як її більшало в річці, то вона заливала й балку, а в великі дощі розливалася широко й далеко по степу, топлячи хліб. Колись, за панського ще права, пан ізвелів насипати добру греблю, щоб загородити річці дорогу в балку. Тепер уже не могла річка розливатися набік. Балка була завсігди суха, — тільки погожа вода з холодної кринички протікала по їй дзюркотливим струмочком. Панові сподобалася дуже ця балка, то він і почав заводити там хутір. Уже він посадив там трьох хазяїнів, аж тут вийшла воля, і більше ніхто не пішов у балку. Хутір стали звати Маненьким і звали так і тепер.

Дві хати стояли одна від одної далеченько. Одну одній видно було добре; як гукнеш, то чути голос, а слів хоч скільки гукай, не розбереш. Більша стояла по один бік балки, геть вище вгору й ближче до греблі. Друга, менша, притулилась із другого боку балки, мало не на самому дні, біля кринички.

Більша хата була гарно обгороджена, у дворі було повно повіток та хлівів, а в їх товару та коней багато. Там жив заможний господар Корній Гончаренко. Він був непитущий, працьовитий господар, трохи скупий і добре вивчив приказку: «хто шага не береже, той сам шага не вартий. І він дуже беріг того шага, може аж надто дуже, бо коли б менше, то більше б Корнія люди любили, був би він сам добріший. У декого з своїх громадян він купив кілька наділів, а потім у одного панка невеличкий клаптик землі, — і було в його таке господарство, що люди приходили в його ласки, помочі запобігати, а сам він думав розкидати стару хату та вибудувати нову, кращу. У село він вертатися не хотів, бо був одлюдько великий. Ніколи ніхто не бачив, щоб він сміявся, — тільки всміхався часом своїми твердо стисненими вустами з-за чорних усів та бороди, а його неласкаві темні очі завсігди так дивилися, мовби він усе гнівався. Він трохи не такий був, поки жила його жінка. А як вона, молода ще, вмерла, — він осмутнів одразу. Але ще більше він осмутнів, як померло в його два дорослі сини. Синів любив Корній дуже, і смерть їх важка йому була: він їм дбав господарство, думав їх людьми, хазяїнами поробити. Як вони повмирали, Корній не занехав господарства, понаймав наймитів, і хазяйство все кращало, та сам господар зовсім похмурнів, одлюдьком зробився. Тепер тільки й було в хаті веселого, що Марта, найменша і єдина тепер Корнієва дитина. Поки сини були живі, — Корнієві якось байдуже було до дочки малої; він знав, що дівчина — чужа користь, і мало про неї думав. Але як сини повмирали, то він потроху став прихилятися до дочки. А дочка зросла й почала сама господарювати; розцвіла — і почали на неї задивлятися бачачі на красу парубоцькі очі. Та тільки багатий був Корній, то не всякому вільно було й зводити очі на його дочку.

На селі Корнія не люблено, але трохи його всі боялися.

— Цей такий, що як уже чого схоче, то й воду запалить, аби свого доскочити! — казали про його люди.

І Корній жив собі сам із дочкою, та ще в його хаті була наймичка та двоє наймитів. Було в тій хаті сумно, — тільки Марта, весела та щебетлива, звеселяла її. Та останніми часами чогось і Марта притихла й осмутніла…

Стоячи на горі, згорда позирала Корнієва хата на поганеньку хатчину, що тулилася на дні в балці. А хатчина була справді поганенька. Маленька, з трьома віконцями сліпими, зморщилась вона якось, скорчилась — три чисниці їй до смерті. І замолоду вона була поганенька, а тепер уже й зовсім як стара баба зігнулася. Огорожа погана, у дворі мало будівлі, ще менше живого: тільки коняка показувала там свої ребра та Рябко худий сновигав по двору.

І не диво, що хата була вбога. Покійному Грицькові, хазяїнові її, не щастило, а тоді він умер, а вже хіба вдова з малим сином що зробить?

Правда, син Демко зріс, гожим та хазяйновитим парубком став, — може б тоді й покращало жити, так удові доля увірвала нитку: засипала сира земля спрацьовані руки, виплакані очі.

Зостався цієї весни Демко сам та й став думати-гадати, що йому в світі робити? У його був старший брат, записаний у ревізію, та вмер. Через те Демко мав два наділи. Та другий наділ не могла вдова оплатити, і його купив Корній. До кожного наділу мусить бути двір. Та один двір Грицьків там, на селі, уже хтось забудував, бо вдова не могла обстояти його, — зостався тільки двір у балці. Корній, як купив наділ, то спершу мовчав, а тепер став домагатися й місця на селитьбу: давай, бери де хоч, щоб було! І дуже йому хотілося забрати в Демка оце дворище, що в балці, бо воно з його селитьбою сумежне було. Демко й Корній зазмагалися, запозивалися.

Ото сяде Демко в свято під хатою та й почне думати, як то йому з недолі вибитися. І спершу дума про господарство, про коняку, про поле, а тоді вже починає думати про сонце ясне — і як це воно світить, і що воно там світить? А от небо блакитне, чи правда ж, що воно скляне? От якби в його були крила, — полинув би він туди, до блакитного неба, купався б там у сонячному світі, як ота пташечка-щебетушечка в йому купається. А тоді полинув би вище, аж до божого престолу спитатися: чому нема правди на землі? І як його так жити, щоб по правді жити? Демко силкується це робити, але робить якось помацки, не розуміючи, що й до чого. Хоч би читати вміти — мабуть, по книжках видко, як з правдою не розминатися. А ще краще, якби могти злинути туди, високо, аж до неба — там би про все, про все можна довідатися…

І довго сидить отак Демко, втопаючи своїм ясним поглядом у глибоку блакить небесну, слухаючи пташок щебетливих, а ласкаве сонце перебігає промінням золотим по його молодому обличчю, трохи блідому, але чепурному та привітному, з високим лобом, з рівним носом та з маленькими вусами темними. І дивиться Демко замисленими очима на небо, про все забуваючи, аж поки схаменеться з якої несподіванки і знову до гірких дум про своє господарство вернеться.

Ох, це господарство! А тут іще Демкові до голови думка ввійшла одна, і через ту думку хотілося йому, щоб у його хата була не на курячій ніжці, а саме така, як у Корнія, щоб він міг рівнятися з Корнієм заможніcтю. Хотілося йому цього не тим, щоб він уже такий до багатства прихильний був, а через те, що й він був із тих, кому не вільно було зводити очі на Корнієву дочку Марту. Але ж дівчина була така гарна, так ясно блищали в неї веселі карі очі, так любо всміхалися її вуста червоні!… І Демко, скоро де стрівав Марту, — зводив на неї очі…

Ох, це було негарно, дуже негарно, бо тим Демко робив зло Марті. Щоразу, його зустрівши, вона чогось червоніє, чогось турбується і вночі не спить, і завтра вранці встає бліда, і очі в неї погаслі… І дивується сонячний промінь, що тільки він сам сяє у Корнієвому садку, і смутніють пташечки, що тільки вони сами щебечуть-виспівують, життя молоде та соняшне, та веселе уславляючи…

Ох, як то дуже погано робив Демко! Але він про те не думав, — його недобре серце хотіло ще більшу шкоду зробити бідній дівчині. І він став її словом займати, і вони почали довго стояти на леваді під вербою. Стоять та розмовляють, а проміння над їми сяє, а пташки примовкнуть та й слухають… та й слухають… І їм, співочим пташкам, стає дуже заздрісне, бо чують вони, що Демко з Мартою виспівують одне одному такі пісні, що таких ніколи не здолають заспівати вони, щебетливі пташки.

Але ж після тих пісень ще смутніше ставало й Марті, і Демкові, бо Марта була багатська дочка, а Демко — сирота-харпак. І пташки, дивлячись, як молода пара сумуючи розходилася, починали радіючи щебетати:

— А так-так! Цінь-цінь-цінь!

То визначало: так тобі й треба! Кинь, кинь, кинь цю думку. Але ні Марта, ні Демко кидати її не хотіли. І що ж із того сталося?

Старий Корній був письменний. Він навіть любив письменство. Обидвох синів він понавчав читати, — писати й сам не дуже вмів. Як повмирали сини, то почав Корній думати про дочку не як про чужу користь, а став гадати про зятя в прийми. Йому схотілося й Марту навчити письма. А дівчина вдалася тямуща, то й навчилась.

Демка ж читати ніхто не навчив. Демків батько був неписьменний. Але Демкові страх як хотілося вміти книжки читати, і одного разу він сказав Марті;

— Яка ти щаслива, що вмієш письма!

З цього повстала розмова про письменство, а з тієї розмови повстало ось що.

 

Читати далі
Додати відгук