Поміж ворогами

Опис:

Іван Нечуй-Левицький є класиком української літератури. Він працював у численних жанрах і з численними темами. Його внесок в українську літературу важко переоцінити. Саме цей письменник ввів низку нових тем, мотивів і сюжетів і літературний процес. Повість «Поміж ворогами» присвячена життю провінційного містечка та його мешканців. Отець Артемій не може видати заміж наймолодшу доньку, його дружина ніяк не змириться з «мужичими» смаками сусідів, високі чини доволі рідко проїздять повз провінційний куточок, люди не беруться до громадянської активності, писар пише ущипливі бездарні памфлети, а місцеві пліткарки розлучають щасливі пари… Дивовижний калейдоскоп дотепів і оповідок!

Іван Семенович Нечуй-Левицький

Поміж ворогами

 

 

I

 

Перед зеленими святками, в неділю, горобцівський батюшка, отець Артемій Кремницький, добре виспався по обіді, встав і пішов через усі кімнати до зали. В залі на канапі сиділа його жінка, Сусана Уласівна, й передивлялась новий номер ілюстрованого великоруського журналу «Нива». Отець Артемій і його жінка були вже люде літні. Він був високий на зріст, широкий в плечах, костистий, трошки сухорлявий. З-під узенького лоба блищали невеличкі заспані темно-карі очі, такі блискучі, шо й сон не міг заслать їх туманом. Над його широкими устами вуса були підстрижені високо й рівно і стриміли над верхньою губою, неначе в клуні стріха над дверима. Отець Артемій був нервовий, жвавий і страх не любив, як за борщем або за чаєм вуса лізли йому в рот. Він висмикував їх пальцями, одбивався од їх червоним гострим язиком, задирав їх вгору пальцями; а коли вони вже геть-то надокучали, зараз хапав ножниці й спохвату та спересердя підтинав їх як можна вище, трохи не під самісіньким носом. Через це вуса в його стирчали над губою, ніби щітка з товстої волосіні. Розкішні його коси були розпатлані й завжди насовувались на вуха й на лоб і закривали й без того маленький його лоб.

Отець Артемій позіхнув і негарно роздявив свого широкого рота, широко розтягнувши поморхлі синюваті губи. Сусана Уласівна все перегортала номери «Нивы» і навіть не дивилась на свого чоловіка. Вона була поставна, тілиста, навіть трохи огрядна й важка на ході; але на її виду ще й досі було знать слід давньої краси. Довговасте, повне лице її не розплилося й до старості додержало свої делікатні пружки.

Отець Артемій вже видав заміж три дочки, і видав добре: старші дочки були гарні. Четверта дочка Валентина Артемівна, була теж гарненька, але трохи засиділась. Гарні, підхожі для неї женихи не траплялись. Старі батьки вже почали трохи задумуваться: їх брав острах, щоб дочка часом не зосталась навіки панною. Валентина ще зараз по обіді поїхала в гості в близьке село до своїх приятельок, дочок управителя Шмідта.

І о. Артемій, і його жінка довгенько сиділи й мовчали, неначе й дух затаїли. В покоях було тихо. Навіть у пекарні було тихо: наймички порозходились по обіді на гулянку. Якось мертво було в просторних кімнатах, в просторній гостинній. Високі груші в садку заступали світ в вікнах з одного боку гостинної, і тільки з другого боку сонце кидало пучок проміння в двоє вікон, і те пасмо проміння обливало одлиском стіни, крісла, оббиті рябою недорогою матерією, збляклий та полинялий килим під столом, оправлені в чорні рями здорові картини премій до «Нивы». В гостинній було так тихо, що тільки ті картини, намальовані ярими різкими фарбами, наддавали життя мертвій кімнаті. Здавалось, що от-от буде чуть, як стара баба, намальована на картині «Бабині казки», розказує дівчатам та хлопчикам під вербою коло тину свою казку; як на другій картині давній кобзар заграє на своїй кобзі в «Теремі» московської боярині.

Отець Артемій і його жінка довгенько сиділи мовчки, мов дві статуї, закутані в темне убрання. Сусана Уласівна перестала перегортать листки «Нивы», поклала руки на стіл і схилила свою вже сивувату голову: вона думала за свою дочку. Отець Артемій несподівано закинув на спинку мякого крісла свою кудлату голову й позіхнув з усієї сили на всю залу. Широкий рот, обрямований короткою борідкою, та ніздрі широкого носа зачорніли, неначе нори, проточені жуками та мишами серед глухої кропиви. Він зирнув на жінку й промовив:

— Чого це ти так задумалась, аж голову похилила? Отець Артемій, вдруге позіхнувши при цих словах, навіщось крутнув головою швидко й жваво і цмакнув з смаком, неначе випив стакан холодного пива або квасу з кислиць. Кудлаті темно-русі коси, на котрих вже подекуди біліла сивина, майнули й посипались з двох боків на сухорляві щоки. Лице о. Артемія неначе виглядало з якогось курінця.

— Оце думаю про Ватю… — обізвалась матушка, — я прикмічаю, що Ватя починає нудиться. Усе сидить та задумується. Вже й книжки покинула читати.

— Бо їй час заміж. Чогось наша Ватя засиділась. От не трапляється жених та й не трапляється. А вже, здається, їй йде двадцять третій рік, — обізвався о. Артемій.

— Вибачай-бо, двадцять другий, — обізвалась матушка, дивлячись в скляні двері, що виходили в садок в темнуватому кутку гостинної.

— Старші дочки якось швидше повиходили заміж, а ця сидить, — тихо промовила матушка.

— Бо старші кращі за Ватю, а Ватя… малою була собі нічого дівчина, а це чогось стала розпливаться та поганшать, — обізвався о. Артемій.

— От і поганшать! Ще що вигадай!

— А! погана справа, нічого й казать! Талія розростається… це зганжувало її постать. Треба шукати жениха, бо засидиться. В нас і грошей є кільки тисяч карбованців, а дівчина може засидіться. Треба напитувать жениха! — сказав о. Артемій і нервово махнув однією рукою на повітря.

— А де ж ти його напитаєш, як сам не приїде в наш двір? — спитала Сусана Уласівна.

— Адже ж оце незабаром настануть вакації. До нашого писаря приїде брат його жінки, студент університету; доконче приїде, бо й на великодних святках приїжджав. Треба його запрохать до себе в гості. Він вже на останньому курсі, — сказав о. Артемій.

— А як же його запрошувать, та ще й самого? Не прохать же до себе в гості й писаря, і його жінки! — сказала матушка.

— Треба доконче запросить і писаря, і його жінку; нічого не поможеться, — сказав о. Артемій.

— І його жінку? — аж крикнула матушка.

— Атож! Без цього не обійдеться.

— Його жінку? Та його ж жінка в себе вдома ходе в спідниці й завязується хусткою, як міщанка! — сказала матушка.

— В себе вдома ходить в спідниці й зав’язує голову хусткою, а до церкви приходе в сукні й простоволоса, — сказав о. Артемій.

— Але ж вона мужичка! Як я її посадовлю отут в кріслі між нашими гістьми; рядом з матушками, з управительшею, з її дочками? Ти, то ладен напхом напхать мою залу міщанками та й молодицями. А я цього не зроблю! — аж крикнула Сусана Уласівна.

Сусана Уласівна була гордовита. Вона бувала в гостях в священиків дуже рідко, і бувала не в усіх, а тільки в багатіших і просвіченіших, зналась з матушками, трохи більше просвіченими.

— Нічого робить. Доведеться посадовить її отут в кріслі, хоч, може, й не рядом з протопопшею та з управительшею. Писаря й писаршу можна попросить до себе в гості не доконешне ж тоді, коли в нас буде протопопша та управительша, а будлі-коли, іншим часом. Але ж памятай, що це зробиться не для писарші, а для її брата, студента Леоніда Семеновича Панасенка. Його батько хоч і мужик, і мужик сірий, репаний, але купив сто двадцять, чи що, десятин землі… І купить ще більше, бо має гроші, і з його хазяїн на всю губу; а це все не жарти… Та й, сказати по правді, нам і батько непотрібний, а потрібний його син, — сказав о. Артемій.

Сусана Уласівна похилила свою голову й довгенько думала, а потім підвела голову, ще довго дивилась на скляні двері, а далі промовила:

— Може, ти й правду кажеш… Доведеться запрошувать до себе й писаршу! нігде дітись. Але я до неї зроду-звіку не поїду в гості!

— Але що ж маємо робить. Треба добувати жениха. Колись-таки вже напоїмо чаєм писаршу та побалакаємо з нею про картоплю та цибулю, — сказав о. Артемій.

Сусана Уласівна нічого не одповідала, тільки важко-тяжко зітхнула. Її гордовитість заворушилась в душі, неначе розбуркана вовчиця в норі.

Читати далі
Додати відгук