Семен Палій. Герой Українського народа

Опис:

Іван Нечуй-Левицький є класиком української літератури. Він працював у численних жанрах і з численними темами. Його внесок в українську літературу важко переоцінити. Саме цей письменник ввів низку нових тем, мотивів і сюжетів і літературний процес. «Семен Палій. Герой українського народу» є коротким текстом, що присвячений історичній особі Семена Палія. Іван Нечуй-Левицький досліджує цю постать як історик і фольклорист. Цікаво, що письменник велику увагу звертає на масив народних пісень про Івана мазепу та Семена Палія, адже, на його думку, саме народні пісні допоможуть зрозуміти деякі нюанси цієї історії.

Іван Семенович Нечуй-Левицький

Семен Палій. Герой Українського народа

 

 

Не богато таких славних і веселих хвиль було в нашій історії, як рік 1648 і кілька дальших років. Увесь український нарід під проводом свого «батька» Богдана Хмельницького підняв ся проти ворожої кормиги. По всій Українї від Сїчи аж до Львова пройшов Хмельницький, розбиваючи і розгоняючи польське війско раз за разом. Ні одного шляхтича, нї одного жида, нї одного ксьондза-єзуїта не стало на Українї. А з ними не стало і гіркої панщини, що на н’їй мучив ся нарід що тижня через шість днїв, та ще і в неділю; нестало безправств та безкарних насильств поневолених хлопів; не стало диких переслідувань прадїдної віри, православної. Український нарід, вибивши ся збільш як столїтної неволі став знов паном у своїй хатї. І залунала тоді по всїй широкій нашій землї одна весела пісня:

 

«Та не має лучше, та не має красше. Як у нас на Вкраїнї».

Але так було не довго. Приборкана Польща стала знов по троха підносити голову. Татари, що дотепер помагали Хмельницькому, зрадили та стали нищити Україну, а й Москва тайком спомагала Польщу, бо вона боялась сусїдуваня самостійної української держави. До того й сам Хмельницький, впрочім незвичайно спосібний проводир та організатор, не мав досить ясного політичного світогляду, та хитав ся на всі боки. В тім нїчо дивного: він був дитиною свого на роду, а тоді український нарід стояв під зглядом культури не так, як нинї і не мав потрібного розуму політичного: знав скинутії з себе те, що було для нього погане, але не знав, як здобути собі те, що йому потрібне.

 

От і Хмельницький, оглядаючи ся на всї боки за союзниками, заключає вкінци 1654 р. в Переяславю спілку з Москвою, бо вона дотепер ще найменьше ворожо виступала проти України. Цар присягою прирік шанувати права України, що мала остати осібною державою з виборним гетьманом та власною управою. Також зобовязав ся цар боронити України проти Польщі. І так Україна увійшла в залежність від московських царів, в якій остає до нинїшнього дня.

 

Однак козаки швидко побачили, що Москва не гадає шанувати з присяжених прав України, але починає обмежувати вольности народні. Тому стали робити заходи, щоби відорвати ся від Москви, а Польща не могла переболіти втрати богатого краю, пишної України і розпочати нову війну. А що найважнїйше, в український нарід вступив той найтяжший зі всїх проклятий ворог, настало роз’єднанє, незгоди, сварнї. Забув нарід те, що сам колись співав про свою давню козацьку єдність і солідарність:

 

«Тим то і стала славна страшенна козацька сила, 

Що в нас, панове молодцї, була воля і дума єдина».

 

По смерти Хмельницького тої однодушности не стало і народна борба й оборона не могла остати ся. Притім не було ніякої організації та серед народної темноти не було ясної свідомости того, чого властиво нарід хоче та до чого має прямувати. До того всего народне тїло було знесилене безнастанними війнами та повстанями, а тут ворог зі всїх сторін став напирати.

 

І настали дуже сумні часи для України. Сам нарід назвав ті часи «руїною», бо тодї нашу землю зруйновано цілком. Польща, Москва, а відтак і Туреччина стала бити ся за Україну, кожда хотіла загарбати собі сю колись «медом і молоком текучу» землю. Мов хижі зьвірі роздирали українську землицю, руйнували, дїлили ся, якби своєю.

 

Андрусівським договором 1667 р. розпаювали Україну між себе Москва й Польща. Москва взяла собі весь край по лївім боцї Дніпра, Польща забрала правобічну Україну. На московськім боцї, заведено поволи кріпацтво, а на правий беріг, винищений та вилюднений довгими війнами й по ходами чужих війск стали знов один за другим напливати з Польщі пани, жиди й ксьондзи.

 

Відтак наступив другий подїл України. Умовою з Бахчисарою віддерла кусень нашої землі й Туреччина, хоч правду сказавши, не було над чим сварити ся, бо цілий правий беріг — се було поле безнастанної війни, розграблено трома ворожими війсками, попалено, зруйновано, знищено. Правобережна Україна стала німою, безлюдною пустинею. Хто не згинув, той утік; лиш дикі звірі блукали ся, виючи та вишукуючи трупів.

 

І крівавими сльозами заридав український народ над нещасною долею своєї батьківщини. Він також блукав ся мов вівцї без гідного проводу, бо його гетьмани, се переважно не були щирі патріоти, але наймити московського царя та польського короля. Нарід вправдї мав право сам вибирати собі гетьманів, лиш цар чи король їх відтак потверджували. Але нарід був так темний і так не розумів свого інтересу, що дуже часто піддавав ся хитрим агітаціям або й пострахови Польщі та Москви і в несвідомості! вибирав не ревних проводирів та оборонців, але ворогів собі і зрадників. І так Москва й Польща побивала Україну таки власними її синами; пустити брата на брата, се був найліпший спосіп, нищити противника.

 

Яка ж подібна ся історія до нинішнього нашого життя! Таж і нинї ворог так часто водить за ніс наших людей і спонукує їх добровільно зрікати ся своїх прав, таж і нинї ворог вживає добре виграктикованого способу, винайшовши собі все якесь нове стороництво між нами і пускаючи його на весь нарід, розбивай так народну єдність і відпорність. А яка ж історія повинна була дечого нас навчити!

 

Отак було і в тих тяжких часах перед 200 роками з накладом. Український великан, що колись був пострахом Туреччини, Польщі й Москви, нинї лежав під ногами тих ворогів, і навіть не годен був рушити ся до оборони. Власні його діти блукали безрадні, а гетьмани пішли на службу чужим богам, або боронили лиш своїх інтересів.

 

Але прецінь і на тім темнім шклї появляють ся від часу до часу світлі постаті, виступають люди зі щирими демократичними поглядами та більшими спосібностямп організаторськими; стають на передї народа проводирі, що більше або менше успішно підносять поломаний прапор Хмельницького і борять ся чесно і завзято за предківську славу та добру долю України.

 

До тих визначних народних лицарів з тих часів належить і Семен Палїй. Його  ім’я світлими красками записане в сумній історії «Руїни», а й у народа живе в памяти по нинїшні часи в численних піснях і переказах.

Читати далі
Додати відгук