Помститися імператору

Опис:

Невблаганна доля розчавила щасливе життя Степана Раковича ‒ колишнього сердюка гетьмана Мазепи. Здавалось, вихід єдиний: накласти на себе руки… Та в мить найбільшого відчаю прийшло розуміння: спокій прийде, лише коли він помститься не окремим дрібним ворогам, а… найсильнішій людині в Російській імперії — самому Петру Великому! Але як вигнанцю дістатись до нього, як здійснити карколомний задум?..

Анотація

Невблаганна доля розчавила щасливе життя Степана Раковича — колишнього сердюка гетьмана Мазепи. Здавалось, вихід єдиний: накласти на себе руки... Та в мить найбільшого відчаю прийшло розуміння: спокій прийде, лише коли він помститься не окремим дрібним ворогам, а... найсильнішій людині в Російській імперії — самому Петру Великому! Але як вигнанцю дістатись до нього, як здійснити карколомний задум?..

Тимур ЛИТОВЧЕНКО

Помститися імператору
(авантюрно-історичний роман)

ПРИСВЯЧУЮ вірному подружжю —
моїм батькам Івану Івановичу
та Жанні Григорівні,
котрі вчили свого сина
любити й ненавидіти...

П е р е д м о в а

30 серпня 2004 року від Р. Х., Київ

Звісно, мені б дуже хотілось, аби ця історія розпочалася приблизно як роман Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері»...

Тобто, обстежуючи якось знаменитий давній собор... Наприклад, Софію Київську або один з храмів Києво-Печерської лаври... або відвідуючи свою альма-матер — Києво-Могилянську академію, на території якої й досі стоїть церква...

Коротше, в якомусь давньому храмі автор раптом побачив накарбоване на штукатурці слово «ФаТУм». Звісно, графіті було виконане церковнослов’янською. або принаймні латиною: «FATUM». Повторна спроба знайти графіті успіху не мала. Проте цей FATUM все не йшов з голови, розбурхував письменницьку уяву, тому з нього народилась та сама історія, яка...

Проте ні. Не ті зараз часи, ой не ті! Коли я був студентом, то у приміщенні НаУКма на повну потужність працювало Київське вище військово-морське політичне училище. Та й не в університеті зовсім я студіював: це зараз він зветься Науково-технічним університетом України «КПІ», а за радянських часів іменувався зовсім інакше — Київським політехнічним інститутом. Що ж до часів нинішніх, то вештатись по церквах і храмах у пошуках натхнення колишньому «технарю», що всупереч долі став-таки письменником, але змушений заробляти на життя журналістикою, просто ніколи.

Часу не вистачає.

Такі реалії, така моя вдача...

Та все ж певна подоба до історії створення «Собору Паризької Богоматері» тут є. Просто специфіка інша — сучасно-українська...

Одного разу покійний нині Зіновій Кулик, шеф-редактор журналу «Політика і культура», більш відомого за абревіатурою «ПіК», запропонував запровадити на сторінках часопису нову рубрику «Історичний детектив». оскільки рубрика ця явно виходила за площину як політики, так і культури, вести її було доручено редакторові відділу «Тема», де загалом зосереджувалась, так би мовити, «решта матеріалів, неполітичних та некультурних», — тобто мені. І не просто вести — писати матеріали власноруч. Бо це мало бути «не ляля- фафа», а «класно», на найвищому рівні, який, на думку начальства, міг забезпечити тільки штатний працівник — редактор відділу особисто.

Минув час, і якось на ПіКівській планірці, зовсім не «ПіКантній» та нічим особливо не прикметній, мені суворо нагадали: що ж це ти, негіднику, до нової рубрики нічого не пропонуєш, га?! Нумо подавай матеріал — і негайно! І диви — щоб змістовно, круто та цікаво для читачів!!!

Отже глибокої ночі, перегорнувши не одну книгу про авантюристів усіх часів і народів, а також уздовж і впоперек переоравши простори Інтернету, я раптом наштовхнувся на вельми загадкову персону, про яку багато чув раніше, проте все бракувало часу зосередитись і дослідити цей історичний персонаж в усіх деталях. А тут така чудова нагода!..

Йому буцімто були відомі секрети філософського каменя й вічної молодості. Ніхто точно не знав, де й коли він народився... і навіть більше — де й коли помер. І це при тому, що його приймали при всіх монарших дворах Європи! мало того — він активно втручався у найпотаємніші та найделікатніші справи... Як би сказали зараз, контролював європейську «закулісу» й робив власну (свого імені себто) політику.

Чим більше книжок з різнокольоровими закладками нагромаджувалось на невеличкому столику перед комп’ютером, а також чим більше файлів накопичувалось у робочій теці комп’ютера, тим більша розгубленість охоплювала мене. Чорт забирай: відтоді минуло вже понад 200 років, а ще й досі ніхто не спромігся дати задовільне пояснення бодай десятій частині пов’язаних з цим історичним персонажем загадок. То що ж це у світі діється, панове добродії?..

І вже коли небокрай за вікном посірів, мій роз’ятрений мозок раптом немовби блискавка пробила! Схопивши добутий із величезними труднощами, але, здавалось би, з незрозумілою метою енциклопедичний довідник «Києво-Могилянська академія в іменах», я почав у шаленому темпі гортати крейдовані сторінки... Так і є: дивовижна схожість прізвищ нагло впадала у вічі! Подальші співставлення наочно продемонстрували: збігалися також численні дати і факти, для безглуздих, на перший погляд, вчинків знаходились дуже логічні пояснення та обґрунтування, і все це вкладалося у канву вельми несподіваної, проте дуже цікавої історичної гіпотези.

Доки зійшло сонце, статтю я написав, вона вийшла друком і була сприйнята на ура. З іншого боку, всього лише журнальної статті особисто для мене виявилось замало. Якби я був істориком, то, можливо, решту життя присвятив би пошукові доказів на захист несподіваної гіпотези. Бозна-що могло би з цього вийти... Проте я не історик, а лише інженер-металург, що став письменником, а заробляє на життя журналістикою. На превеликий жаль, Зіновій Кулик помер (Царство йому Небесне!), «ПіК» припинив вихід (добра пам’ять славетному часопису!..), а я працюю у зовсім іншому періодичному виданні, що не має анінайменшого відношення до моїх нічних шукань коріння істини двохсотрічної давнини. Тож єдине, що можу зробити далі, — виплеснути на папір образи, котрі міцно засіли в голові.

Що з цього вийшло, не знаю. Не мені судити.

Судіть краще ви...

Читати далі
Додати відгук