Королева пустелі

Жанр: Біографії і автобіографії, Публіцистика

Правовласник: НФ

Дата першої публікації: 2016

Опис:

Ґертруда Белл народилася у заможній аристократичній родині, але спокійне світське життя не лежало дівчині до серця, і вона вирушила на пошук пригод. Белл — перша європейка, яка перетнула Сирійську пустелю, вона об’їздила на верблюдах усю Месопотамію, організувала перші вибори в Іраку і долучилася до створення конституції цієї країни. Вона досліджувала культуру і звичаї бедуїнів та заснувала в Багдаді Національний музей. Про все це ми дізнаємося зі щоденників і листів дослідниці, щедро цитованих у романі. Ґертруда Белл відома також як британська розвідниця, яка водночас була довіреною особою багатьох аравійських шейхів. Саме вони нарекли її хатун — королева.

069_Howell-Georgina_Koroleva-pusteli.jpg

Присвячую Кристоферу Бейлі, моєму помічнику і співавтору

Передмова

Це було влітку 1997 року. Ми, позаштатні автори журналу The Sun­day Times Magazine, зібралися за вечерею в одному з лондонських ресторанів. Робін Морґан, редактор журналу, запросив усіх до обговорення ідей для зимових номерів журналу. У нашій строкатій компанії були Філіп Норман, лауреат численних премій за чарівно-шалені інтерв’ю зі світу рок-н-ролу... Джон Корнуел, випускник Кембриджу, теолог, який знає геть усе про Ватикан... Браян Епл’ярд, який уміє буквально на пальцях, весело й цікаво розтлумачити найсучасніші наукові досягнення. І ось там, за апетитною качкою в тісті, кожен із нас отримав пропозицію написати матеріал під загальним заголовком «Мій герой». Я повернулася додому в радісному збудженні. Адже знала, хто буде «Моєю героїнею». Історія її славного життя, опублікована в жовтні того ж року, збурила шквал читацьких відгуків. За тридцять шість років роботи в журналістиці я не отримувала стільки листів.

Свого часу популярніша за самого Лоуренса Аравійського, Ґертруда Белл у чоловічому світі грала за чоловічими правилами. Вона, як могла, уникала публічності. Її навряд чи образив би епізод на початку популярного кінофільму «Англійський пацієнт» (1997), коли ім’я Ґертруди пролунало над мапою, розгорнутою на складаному столику в солдатському наметі:

«А чи можна пройти через ці гори?»

«Белл каже, що можна».

І далі: «Сподіваймося, він не помилився».

Він!

Ґертруда Белл здавалася мені схожою на героїнь Леслі Бланш, які несли у світ свої романтичні ідеї. Лише уявіть: жінка в елегантному вбранні з мусліну й мережив, з численними нижніми спідницями, під якими схований... пістолет, пристебнутий до гомілки; похідний столик, укритий накрохмаленою скатертиною, дороге столове срібло і... набої, загорнуті в білі панчохи й сховані в носаки її дорожніх черевиків. Вона не була феміністкою, не жадала й не потребувала особливого до себе ставлення. Як Марґарет Тетчер — любіть її чи зневажайте — вона сприймала світ таким, яким він є. Єдиний нюанс — усе це відбувалось у 80-ті роки ХІХ століття, коли серед жінок лише одиниці мали освіту чи шанс проявити себе деінде, крім домашнього господарства.

Белли були дуже заможні. Проте не родинні гроші купили Ґертруді Перший ступінь в Оксфорді, допомогли їй вижити серед кровожерливих войовничих пустельних племен, зробили її шпигункою й дали чин майора Британської армії, уславили як поетесу, ерудитку, історика, альпіністку, фотографа, археолога, садівника, картографа, лінгвістку й видатну державну діячку. Багатогранна особистість, що стоїть на одному щаблі з такими історичними постатями, як англійська королева Єлизавета Перша та російська імператриця Катерина Друга. Томас Едвард Лоуренс писав, що Ґертруда «народилася надміру обдарованою». Та головним вродженим даром Белл була твердість її характеру. Вона пишалася своїми родичами — їхнім прагматизмом, економічним чуттям, ефективним менеджментом їхніх сталеливарних підприємств, а також публічною і приватною доброчинною діяльністю. Вона за першим покликом занурювалася у рутинну, малоприємну конторську працю з реструктуризації Червоного Хреста, у результаті чого «Відділення допомоги пораненим і зниклим безвісти» перетворилося із царства безладу на ефективну систему; не піднімаючи голови працювала над кресленням мап; здійснювала сотні найточніших вимірювань на місцях археологічних розкопок; писала багатосторінкові урядові меморандуми в Басрі й Багдаді.

Пройшовши за три покоління шлях від ремісників до еліти середнього класу, Белли почали через шлюби родичатися з аристократами, хоча й залишалися певний час за межами вищого світу — закритого привілейованого клубу для владних та обраних, що визначав зовнішню і внутрішню політику Англії. Ґертруда Белл — одна з небагатьох, хто міг собі дозволити свободу від притаманних тому «клубові» кайданів суспільних умовностей. Вона розмовляла на рівних з можновладцями й не цуралася робітничого класу, чудово знаючи, як це — балансувати на тонкій межі між життям і животінням. Її ясна й безкомпромісна позиція пробивалася крізь політкоректність, славу, чини й гонор. Ґертруда Белл була нещадною і до архієпископа-догматика, і до набундюченого торговця, і до самовдоволеного професора. У віці п’ятнадцяти років вона вирішила: якщо щось неможливо довести, то цього й не існує. І прямо, без еківоків, заявила про це вчителю з богослов’я. Вона сміливо дивилася в очі кожному, хто б це не був: пихатий оксфордський професор, озброєний кинджалом дервіш, корумпований турецький чиновник чи зманіжений англійський аристократ. Серед її друзів були представники різних верств суспільства: іракський садівник і віце-король Індії, кореспондент газети The Times і зранений воїн пустельного племені, моджахед і прислужник в Алеппо. Тому, кому вдавалося завоювати її довіру, Ґертруда Белл ставала найніжнішим, найдобрішим і найвідданішим другом.

Ясна річ, були в неї й недруги. Белл відверто зневажала недалеких дружин британських офіцерів («Диявол би побрав усіх пустоголових жінок!» — якось вирвалось у неї); вона не пробачала жодному кривднику; могла викрити лиходія чи вбивцю, сидячи з ним за одним столом. На якомусь етапі своїх досліджень я навіть пристала до думки, що й загинула моя героїня від руки когось із них. Цю версію підтримують деякі інші дослідники й щонайменше один з нинішніх членів Британської Ради. Наче відчуваючи постійну загрозу, навіть у родинному маєтку в Йоркширі Ґертруда спала з пістолетом під подушкою. Вона й ночувала не у власній спальні, а в літньому будиночку в саду. Може, це була спроба захистити своїх близьких? Безперечно, були ті, хто бажав їй смерті. Та на мою думку, факти — хоч їх і небагато — не вказують на вбивство. Просто Ґертруда, жадібна до нових знань, завжди безстрашно кидалась у невідоме. Її смерть стала для неї лише останньою ризикованою експедицією1.

Ґертруда мріяла про заміжжя і власну родину, але щоразу на шляху до здійснення її мрій ставала нова трагедія. І все таки жінка мала велику любов. І не в останню чергу любов тієї великої родини, якій вона зрештою присвятила своє життя — любов народу Аравії. Він її не забув. Нещодавно ім’я та роботи Ґертруди Белл знову включили до національної програми шкільної освіти в Іраку. Лоуренс дав поштовх Великому арабському повстанню; Ґертруда вказала арабам шлях до побудови нації. Вона діяла натиском і лестощами, була керівником і розробником і нарешті здобула арабам надто часто обіцяний і ледь не зраджений приз — незалежність. Ґертруда йшла до мети, долаючи всі перепони, тимчасом як Лоуренс мучився сумнівами, вагався й зрештою відійшов від справ. У відчайдушній спробі втекти від суперечностей, що роздирали його душу, Лоуренс вступив до лав британських Військово-повітряних сил під вигаданим ім’ям, де продовжив службу у скромному офіцерському чині.

А Ґертруда Белл виявляла дивовижну непохитність. Під час Першої світової війни вона стала взірцем для своїх розумних, проте нерішучих колег з каїрського розвідувального бюро; спільно з арабами спрямувала недосвідчену британську адміністрацію Месопотамії до успішного майбутнього, вигідного як британській, так і арабській стороні. Вона відбила спроби колоніального начальства звільнити її; не дозволила Черчиллю припинити британську присутність в Іраку; билася до останнього, коли європейські махінатори від політики ледь не звели нанівець усі її досягнення; і нарешті, відчайдушно розігравши свою останню карту, втримала короля Фейсала від катастрофічних рішень «в ім’я арабської верховності».

Ця непохитна жінка заснувала в Багдаді публічну бібліотеку та Музей історії Іраку (його центральному корпусу в 1930 році було присвоєне ім’я Ґертруди Белл), де досі зберігаються артефакти країни, що утворилася в період зародження перших цивілізацій. Майбутнє сучасного Іраку туманне, проте один факт лишається незаперечним. По своїй смерті у 1926 році Ґертруда Белл залишила в Іраку ефективний уряд, що не лише декларував вірність ідеалам миру і рівноправ’я, а й успішно функціонував без суцільної корупції, яка раніше була неписаним законом. Сьогодні, коли слова «імперія» й «колоніалізм» звучать як лайка, Британія навряд чи може соромитися своєї ролі у становленні іракської державності, адже саме тоді арабському народові була дарована так давно обіцяна незалежність. І я не можу не погодитись із оксфордською подругою Ґертруди Белл, яка писала: «Вона [Ґертруда] була найвидатнішою жінкою нашого часу й, напевно, однією з найвидатніших жінок усіх часів»2.

Поки був живий король Фейсал, Ірак лишався країною, в якій усі його народи не знали страху й страждань. Син Фейсала, принц Газі — той самий хлопчик, якому Ґертруда привозила з Лондона іграшки, — 1933 року успадкував престол і традицію «сильної руки», яка виявилася занадто «сильною» для нього: Газі почав своє правління з придушення ассирійського повстання за незалежність, що вилилось у криваву різанину. Після смерті Ґертруди зведена нею на престол династія правила ще тридцять два роки. А Європа вже за тринадцять років погрузла у новій війні, втягнувши в неї решту світу. Чого б не віддали сьогодні Америка і Британія за шанс встановити мир і порядок в Іраку, хоча б на чотири роки?

Багате листування Ґертруди, її щоденники, доповіді, пов’язані зі службою в розвідці, вісім книжок і фундаментальна робота «Аналіз цивільної адміністрації Месопотамії» — мало про яку жінку в історії відомо так багато. Відвертість, мрійливість, дотепність і кришталева ясність поглядів і цілей лунає голосом Ґертруди в кожному написаному нею слові. Цей голос спрямовував мене під час роботи над книгою. Можливо, цій жінці бракувало літературного таланту — не біда. Її голос має бути почутий таким, яким він є. Тому я не лише наводжу в тексті незвично велику кількість цитат, а навіть виділяю їх окремим шрифтом. Ідучи паралельно з оповіддю, вони наближають читача до моєї героїні, наче спалахом освітлюючи палку натуру, гострий розум і непохитну вдачу Ґертруди Белл.


1 Ідеться про смерть Ґертруди Белл, яку вважають самогубством, бо вона померла від передозування снодійним (прим. пер.).

2 «Вона (Ґертруда) була найвидатнішою жінкою нашого часу...» — Джанет Е. Кортні, «Оксфордська портретна галерея».

Читати далі
Додати відгук