Джерело

Опис:

Уявіть, що ви народилися у першій половині ХХ століття в США і раптом виявили, що люди, маючи радіо, газети, кораблі та літаки, досі живуть у будинках, зведених у грецькому стилі. Вони не сприймають нічого, крім фронтонів, химерних статуеток, карнизів та колон… Відмовляються бачити прогрес. Саме в такій ситуації опиняється головний герой роману — талановитий архітектор Говард Рорк. Він навіть не намагається відкрити оточенню очі на абсурдність ситуації, а просто виконує свою роботу. Таких як він — тих, хто має власну думку — суспільство кличе егоїстами, вважає «хворими» і неправильними. Перед ним зачиняють двері і всіляко намагаються виштовхнути подалі від епіцентру архітектурного життя. Що ж вчинить герой та чи справді бути егоїстом погано? Роман «Джерело» Айн Ренд — світовий бестселер, вперше опублікований у 1943 році в США. На сьогодні ця книжка вважається одним із найвідоміших творів американської літератури. За романом 1949-го року був знятий однойменний фільм, сценарій до якого написала сама Ренд, а головну роль зіграв Гарі Купер.

030f_Rand-Ain_Dzherelo_1000.jpg

Присвячую

Френку О’Коннору

Частина перша. Пітер Кітінґ

1

Говард Рорк сміявся.

Голий, він стояв на краю скелі. Далеко внизу стелилося озеро. Вибух граніту, що зупинився в польоті над нерухомою водою. Вода здавалася непорушною, каміння — плинним. Гранітні брили наче закарбували момент битви, коли удар зустрічає удар і супротивники застигають на мить, динамічнішу за сам рух. Камінь, зволожений сонячними променями, сяяв.

Озеро у долині було схоже на тонкий сталевий диск, що розтинав гранітні брили. Скелі віддзеркалювалися у воді: здавалося, вони починаються і закінчуються в небі. І весь світ мовби зупинився у просторі — наче острів, що пливе в нікуди, припнутий якорем до ніг чоловіка, який стоїть на скелі.

Його силует виділявся на тлі неба. Це було тіло, утворене довгастими прямими лініями і кутами, з вигинами, що перетікали в площини. Він стояв нерухомо, випроставши вздовж тіла руки з повернутими назовні долонями. Відчував свої туго зведені, лопатки, вигин шиї і вагу крові, що стугоніла в руках. Він відчував повів вітру за спиною, у вигинах хребта. Вітер куйовдив його волосся. Воно було ані світле, ані руде, а такого самого кольору, як шкірка достиглої помаранчі.

Він сміявся з того, що сталося цього ранку, і з того, що ще мало відбутися.

Він знав, що на нього чекають важкі часи. Залишалися нероз­в’я­за­ні питання і план дій, який ще слід було виробити. Він знав, що мусить поміркувати про це. Але також знав, що не думатиме ні про що, тому що йому все було ясно, тому що план визрів давно, тому що йому хотілося сміятися.

Він хотів про це поміркувати. Але забув, тому що дивився на граніт.

Він перестав сміятися, коли його погляд зупинився на навколишньому пейзажі. Його обличчя було наче закон природи — незаперечний, незмінний, невблаганний. Високі вилиці над виснаженими, впалими щоками; сірі очі, холодні й застиглі; зневажливі, міцно стиснуті вуста, рот ката чи святого.

Він дивився на гранітні брили. «Їх слід розрізати, — подумав він, — і зробити з них стіни. — Він глянув на дерева. — Розпиляти і збити з них крокви. — Він дивився на смугу іржі на камінні та думав про залізну руду під землею: — Розплавити і перетворити на бруси».

«Ці скелі, — думав він, — стоять тут для мене; вони чекають на дриль, динаміт і мій наказ; чекають на те, щоби бути розрізаними, розірваними, розбитими і відродженими; чекають на форму, яку їм нададуть мої руки».

Потім він струсонув головою, бо згадав цей ранок, і те, скільки справ іще слід зробити. Ступив до краю, підняв руки і пірнув у голубінь.

Перепливши озеро, Рорк дістався кам’янистого берега, де залишив речі. Здавалося, йому не хотілося звідси йти. Протягом трьох років, відколи замешкав у Стентоні, він приходив сюди розслабитися, поплавати, відпочити, подумати, побути на самоті й відчути себе живим, щойно випадала вільна годинка, а це траплялося нечасто. Здобувши свободу, він насамперед запрагнув прийти сюди, позаяк знав, що приходить сюди востаннє: цього ранку його виключили зі школи архітектури Стентонського технологічного інституту. Він одягнув старі джинси, сандалі, сорочку з коротким рукавом, на якій бракувало більшості ґудзиків, — і покрокував вузенькою стежкою поміж валунів до путівця, що збігав зеленим схилом до дороги в долині.

Він ішов швидко, зі звичною для нього свободою рухів і розкутістю. Спускався додолу довгою, освітленою сонцем дорогою. Далеко попереду вздовж узбережжя заливу Массачусетс розкинувся Стентон, маленьке містечко, що слугувало оправою для своєї найголовнішої коштовності — відомого інституту, що височів на пагорбі.

Стентон починався зі звалища: сіра купа сміття здіймалася над травою і ледь помітно диміла, бляшанки з-під консервів виблискували на сонці.

Дорога вела повз перші будинки до костелу — готичної споруди, накритої ґонтом, пофарбованим тьмяно-блакитною барвою. Міцні дерев’яні опори нічого не підтримували. Громіздкі орнаменти зі штучного каменю облямовували вітражні вікна. Звідси відкривався шлях до довгих вулиць, обрамлених вигадливими, щільно засадженими моріжками. За газонами стояли дерев’яні споруди, над формою яких, вочевидь, познущалися, пообліплювавши покрученими фронтонами, башточками, мансардними вікнами, випнутими верандами, розчавивши вагою величезних похилих дахів. На вікнах колихалися білі фіранки. Подекуди біля бічних дверей стояли переповнені смітники. Старий пекінес сидів на подушечці обік вхідних дверей, стікаючи слиною. Між колонами веранди тріпотіли на вітрі пелюшки.

Люди озиралися вслід Говарду Рорку. Деякі завмирали, дивлячись на нього з раптовим обуренням. Вони не могли цього пояснити: це було інстинктивне почуття, що пробуджувалося в його присутності у більшості людей. Говард Рорк нікого не бачив. Для нього вулиці були порожніми. Він міг би, не зніяковівши, йти ними голим. Він перетнув центр Стентона, розлогу зелену галявину, обхоплену вікнами крамниць. Вітрини обліплювали нові плакати, що оголошували:

«Вітаємо курс 1922 року! Бажаємо успіхів!» Сьогодні випускники Стентонського технологічного інституту, які почали навчатися 1922 року, отримували дипломи.

Рорк звернув до бічної вулички, де наприкінці довгої низки будиночків, на пагорбі над зеленим виярком, стояв будинок місіс Кітінґ. Він мешкав у неї три роки.

Місіс Кітінґ була на веранді. Вона годувала двійко канарок, які сиділи у клітці, підвішеній над поруччям. Її пухка маленька ручка завмерла на півдорозі, коли вона побачила Говарда. Жінка поглянула на нього з цікавістю, водночас намагаючись надати обличчю співчутливого виразу: одначе їй вдалося лише продемонструвати, що ця спроба потребувала значних зусиль.

Рорк перетинав веранду, не зауважуючи господині. Вона зупинила його:

— Містере Рорк!

— Так?

— Містере Рорк, я так співчуваю з приводу... — Вона сором’язливо зам’ялася. — З приводу того, що сталося цього ранку.

— А що сталося? — запитав він.

— Вас же відрахували з інституту. Не можу висловити, як мені шкода. Я лише хочу, щоб ви знали, що я переживаю за вас.

Він стояв, дивлячись на неї. Вона знала, що він її не бачить. «Тобто, — подумала жінка, — не те щоб не бачить». Він завжди пильно дивився на людей, і від цих його бісових очей ніколи нічого не вислизало, проте його погляд змушував людей почуватися порожнім місцем. Він просто стояв і дивився, нічого не відповідаючи.

— Але ось що я скажу, — вела вона далі, — якщо хтось у цьому світі страждає, то це лише через непорозуміння. Вам, певно, доведеться забути про фах архітектора? Але молодий чоловік завжди може заробити на пристойне життя, влаштувавшись секретарем, продавцем або ще кимось.

Він повернувся, щоб іти.

— Містере Рорк! — вигукнула вона.

Читати далі
Додати відгук